Останній дзвін

(Дійсна і невигадана історія одного із сіл Долинського району)

Недаремно в народі говорять: "де горілка - там диявол." Потяг до горілки і жадоба слави відібрали розум, знищили пам'ять і людську гідність у одного із директорів шкіл Турківського району Львівської області, який приїхав з Черкащини. Здається, що ще зовсім недавно, яких-небудь десятків років від голоду вмерло майже все його село і вся його сім'я: дідусь, бабуся, мама, дві сестри і вся родина, а батька-куркуля, як "врага народу", безплатно завезли аж на Соловки і там втопили в північних болотах. Але син Юхим, якого виховали в дитячому будинку, як курча в інкубаторі, заливаючись отрутою, так швидко про все забув. Воєнний політрук, а тепер директор школи з перших днів взявся наводити "порядки", тільки не в школі. На нараді в районі домігся, щоб "бандита-попа" виселили з резиденції, яку на другий день зайняв з сім'єю.

Поряд у будинку голови Просвіти, якого з сім'єю вивезли на "сибірські курорти", поселили директора школи-інтернату. Пора здавалося б найвища взятися за порядок, дисципліну і успішність у школі. Та було дві головні причини, які зв'язали руки і затьмарили розум - горілка і дзвін на дзвіниці - плебанії. Поки не вип'є, не в'яжеться робота, а вип'є часто згадує "маму" і то словами в три дуги загнутими.

На зауваження і докори учителів, зокрема жінок, відповідав: "Фронтова звичка, з часом відійде".

Та от церковний дзвін, який дзвонив кожної неділі і свята та іноді в будні дні, сповіщаючи про смерть мирян, стояв йому не тільки в горлі, а й у серці.

Ні правління колгоспу, ні сільська рада не могли нічого вдіяти. Люди відверто заявили, що коли знімуть дзвони, або силою заберуть ключі від дзвіниці, вони не вийдуть на роботу, а тут почались жнива. Щоб уникнути конфлікту з людьми ні правління колгоспу, ні сільрада не підтримали вимоги директора школи Юхима Терентієвича. Озлоблений директор-політрук вирішив доказати своє "я", але і в районі одержав облизне. Покладаючи всю надію на "облвно" і обласну раду, завзятий атеїст намовляє, а поправді кажучи, майже силою заставляє директора школи-інтернату їхати до Львова. Для більшої солідності замість учительського портфеля бере воєнну польову сумку політрука, в яку вкладає всі документи з підробленими підписами на заборону дзвонів. Тільки всівся у старенького "бобіка", як над самою головою задзвонив дзвін, сповіщаючи, що нова душа переставилось на вічний спочинок.

- Все, - процідив крізь зуби завзятий атеїст, і незважаючи на те, що в машині була жінка, виразився самою брутальною нецензурщиною, згадуючи маму, - це останній мій дзвін, який я чую. Не я буду, якщо мої слова не здійсняться. Поїхали.

І дійсно це був останній дзвін. Тільки виїхали на дорогу, як ремінь з польової сумки зачепився за ручку дверцят. Знервований Юхим з усієї сили шарпнув за сумку. По інерції ремінь полетів на важіль коробки передач. Це ще більше роздратувала його. "Та що за чорт тримає тебе", - крізь зуби процідив Юхим, тепер уже обома руками смикаючи з усієї сили за ремінь.

І коли втретє з усієї сили смикнув, чорт пустив ремінь, і Юхим з усієї сили вдаряє спиною у двері старенького "бобика", на якому не було тентово покриття. Від ваги і енергії тіла двері кузова відкрилися, якась мить і чорт так спритно викидає свого любимця з машини, що тільки ноги блиснули у повітрі і голова летить під машину, так, що колесо проїхало через саму шию.

На третій день похоронили завзятого атеїста, пішов до чорта, якого так часто згадував. Не було ні священика, ні хреста. Спереді червоний прапор і колона вишикуваних учнів з учителями. Дзвін, який мовчав у день похорону, і досі висить, ніхто більше не наважувався знімати його.

І ось уже півстоліття старожили розказують дітям, внукам і правнукам, як диявол в людській подобі хотів боротись з Богом.

Дата добавления: 2015-10-30