Українська держава гетьмана П. П. Скоропадського

Боротьба за владу в Україні у 1917–1920 роках

План лекції:

1. Доба Центральної Ради в Україні.

2. Українська держава гетьмана П. П. Скоропадського.

З. Від Директорії до остаточного встановлення Радянської влади.

Доба Центральної Ради в Україні

Наприкінці лютого 1917 року суспільно-політична ситуація в Україні була досить складною: економічні труднощі, викликані Першою світовою війною, що затяглася, сприяли зростанню незадоволення владою серед усіх верств населення. Тому звістка з Петрограда про повалення самодержавства та встановлення влади Тимчасового уряду знайшла тут гарячий відгук. Вже на початку березня замість старих установ влади на місцях були створені Комітети громадських організацій, до яких увійшли представники майже усіх існуючих партій та об'єднань. Крім того, в губернії та повіти Тимчасовий уряд призначив своїх комісарів.

Декларація Тимчасового уряду від 3 березня надала народу свободу слова, друку, спілок, зборів, страйків, ліквідувала усі станові, віросповідні та національні обмеження, амністувала політв'язнів.

Суспільство швидко політизувалося. Повсюди відбувалися мітинги, збори, демонстрації. Широко розгорнулася українська преса. Активізували свою діяльність раніше переслідувані партії та організації, з'явилося багато нових. Серед новостворених слід виділити Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів та Українську Центральну Раду. Засновані як громадські організації, вони висунули найпопулярніші гасла XX століття й завдяки цьому швидко стали найбільш впливовими політичними силами України. Навколо Рад об'єдналися у переважній більшості прибічники ідеї класової визвольної боротьби, а навколо Центральної Ради – прихильники національної визвольної ідеї.

Ради робітничих депутатів виникли вже 2–6 березня спочатку у великих промислових центрах: Харкові, Києві, Катеринославі, Одесі, Миколаєві. Робітників підтримали солдати й наприкінці місяця діяло близько 160–170 Рад. Дещо пізніше та повільніше почали з'являтися й Ради селянських депутатів. Провідну роль в цих організаціях відігравали партії есерів і меншовиків. Як і в цілому по Росії, Ради співпрацювали з місцевою владою – делегували своїх представників до Комітетів громадських організацій й аж до жовтня суттєвих конфліктів між ними не було. Вони брали також участь у роботі Всеросійських з'їздів Рад, проте у повсякденній діяльності зберігали повну самостійність. До грудня 1917 року робітничі, солдатські та селянські Ради України не мали єдиного регіонального центру, який спрямовував би їхню діяльність у певному руслі. Тому у травні–червні, коли Центральна Рада заявила претензії на владу, вони нічого не змогли їй протиставити.

Українська Центральна Рада була заснована у Києві 7 (20) березня 1917 року зусиллями Товариства українських поступовців, яке виникло у 1908 р. внаслідок об'єднання українських політичних діячів на засадах конституціоналізму та парламентаризму. Ця нова організація стала єдиною українською партією дореволюційної доби. Вона мала керівний орган – Раду, яка скликала періодичні з'їзди й спиралася на підтримку ряду політичних, профспілкових і культурних угруповань та організацій. Головою Ради було обрано відомого вченого-історика М. С. Грушевського, а заступниками – В. П. Науменка та Д. В. Антоновича. Новостворена організація визнала Тимчасовий уряд, надіслала своїх представників до Виконавчого комітету й висунула вимоги: надання Україні автономії з одночасним забезпеченням прав національних меншостей, проголошення Росії демократичною федеративною республікою, утворення національного фонду (грошового) для вирішення назрілих проблем культури та освіти.

Своєрідними установчими зборами став Всеукраїнський національний конгрес, який відбувся 5–7 квітня 1917 р. В ньому взяли участь 900 депутатів від політичних, профспілкових і культурних організацій з усієї України та члени різних українізованих установ Києва – всього близько 1500 осіб. Конгрес ухвалив резолюцію з вимогою до уряду надати Україні автономію й від імені українського народу “санкціонував” утворення Центральної Ради. Був прийнятий принцип формування Ради, згідно з яким містам, губерніям та національним меншинам виділялася певна кількість представницьких місць. Головою організації знову був обраний М. С. Грушевський (український есер), а його заступниками В. К. Винниченко (український соціал-демократ) і С. О. Єфремов (соціаліст-федераліст).

За партійною приналежністю у Раді переважали українські есери, і соціал-демократи (майже 80 % загального складу). До неї входили також кадети, українські соціалісти-федералісти, представники єврейських та польських партій, російські есери, меншовики, а з березня 1917 р. навіть більшовики.

Протягом березня–липня склад Центральної Ради постійно змінювався
й поповнювався, досягнувши 800 чоловік. Її чисельність зростала за рахунок вклинення представників різних громадських організацій та зібрань. Своїх обранців надіслали І Всеукраїнський військовий з'їзд, що відбувся 5–8 квітня та
І Всеукраїнський робітничий з'їзд (10–12 липня).

Об'єднанню навколо Центральної Ради таких різних організацій та верств населення сприяла досить поміркована програма Ради. У питанні майбутнього державного устрою М. Грушевський та В. Винниченко не уявляли собі України поза складом Росії вважали непотрібним і навіть шкідливим, формування української армії. Як соціалісти вони виступали за знищення будь-яких постійних армій. Але їх позицію поділяли не всі, насамперед радикально настроєні націоналістичні сили, ідеологом яких був Микола Міхновський.

Найбільш сприятливим середовищем для розповсюдження національної ідеї виявилася армія, де під чає світової війни зосередився цвіт української нації. Саме у військових колах зародився рух за виділення українців у окремі частини. Прикладом послужили польські легіони, що почали формуватися на Київщині ще за царя. Ініціатором створення аналогічних козацьких полків стало новозасноване Військове Товариство ім. П. Полуботка у Києві. Дозвіл працювати з невійськовозобов'язаними добровольцями було отримано. Проте ідея знайшла відгук і у військових частинах. У другій половині квітня не київському розподільчому пункті зібралися кілька тисяч солдатів, які погоджувалися йти на фронт лише у складі українського полку. Так почалося формування національних військових частин. Це викликало різке незадоволення й протидію з боку місцевих військових властей та демократичних неукраїнських організацій. Але український рух у армії не тільки не припинився, а й розпалився з нового силою. В серпні на фронті діяли вже 27 українських дивізій.

Розклад російської армії, що розпочався після лютневої революції та прискорився влітку після поразки в Галичині, створив сприятливі умови для засвоєння солдатською масою соціалістичної та націоналістичної пропаганди. Озброєні українські селяни сподівалися, що Центральна Рада швидше, ніж Тимчасовий уряд зможе надати їм мир і землю, а тому не лише підтримували, але й підштовхували її у боротьбі за автономію та владу.

16 травня делегація Центральної Ради на чолі з В. Винниченком без попереднього узгодження з Виконавчим комітетом зустрілася у Петербурзі з головою Тимчасового уряду князем Є. Львовим і вручила йому “Декларацію Української Центральної Ради”. Але вимоги про надання автономії Україні й створення національних військових частин уряд відкинув. Така позиція лише радикалізувала українську громадськість.

Не зустрівши підтримки у центрі, поступаючись тиску націонал-радикальних політичних сил 10 (23) червня Центральна Рада прийняла перший Універсал[1]. Цим однобічним кроком Рада проголосила автономію України. Вимоги, що містилися в Універсалі, – визнання права українського народу на самовизначення, відрахування частини податків на національно-культурні потреби та введення посади комісара в українських справах при Тимчасовому уряді знову були відхилені. Ставлення до Універсалу наочно продемонструвало великодержавний характер внутрішньої політики російського уряду.

У ті червневі дні по всій країні бурхливо обговорювалося це питання. Кадетська газета “Речь” 14 червня писала, що з прийняттям надійних документів “українці жартують погані жарти з Росією”, що “вчинок українців є прямим злочином проти закону”[2].

Російські меншовики та есери в національному русі вбачали лише реакційний зміст, ігноруючи його прогресивні, революційно-демократичні тенденції, носіями яких виступали трудящі маси.

На підтримку демократичних вимог І Універсалу виступила лише більшовицька партія. В. І. Ленін присвятив йому спеціальну статтю, опубліковану
в “Правде” 15 червня під назвою “Україна” в якій рішуче відстоював право українського народу на автономію. “Жоден демократ, – писав він, – не кажучи вже про соціаліста, не зважиться заперечувати цілковиту законність українських вимог”[3].

Спираючись на підтримку широких верств населення, Центральна Рада прибирала до своїх рук все більше влади. 15 червня 1917 року вона створила Генеральний Секретаріат – виконавчий орган, своєрідний революційний уряд
у складі восьми генеральних секретарів і генерального писаря, який очолив
В. Винниченко. За винятком двох позапартійних, усі урядовці буди соціалістами, хоч і належали до різних партій.

Вибух національного ентузіазму, викликаний І Універсалом, радував
і водночас непокоїв керівників Центральної Ради, на адресу яких надходили численні звернення з усіх кінців України з вимогою негайно розпочати втілення
у життя накреслених в Універсалі заходів. Вони побоювались масових виступів, прагнення трудящих поглиблювати й розвивати революцію.

Для Тимчасового уряду продовжувати займати в українському питанні незмінну позицію означало посилювати сепаратистські тенденції, а також сприяти дальшому піднесенню національно-визвольного руху й загостренню у країні антиурядової боротьби.

Тому Рада й Тимчасовий уряд вирішили підписати спільну угоду. З цією метою до Києва прибули міністри О. Ф. Керенський, І. Г. Церетелі, І. М. Терещенко. Під час переговорів були врегульовані усі спірні питання. Уряд визнав Центральну Раду, дозволив їй сформувати Генеральний секретаріат для оперативного керівництва крайовими справами й погодився на поступове та обмежене створення українських військових частин. Остаточне вирішення питання про надання Україні автономії було відкладено до загальноросійських Установчих зборів.

Внаслідок цих домовленостей було обнародувано два документи: 2 липня – Декларацію Тимчасового уряду та З липня – II Універсал Центральної Ради. Декларація викликала у Петербурзі урядову кризу (кадети на знак протесту пішли у відставку), яка співпала з останньою спробою більшовиків мирним шляхом примусити Раду взяти владу. Універсал мав значно менший резонанс у суспільстві й лише радикально настроєні кола української громадськості виявили незадоволення тим, що він фактично перекреслив усі заклики й обіцянки, проголошені 10 червня.

Фактично досягнуті домовленості означали, що в Україні відбулася зміна влади, а точніше, встановилося двовладдя. Виконавчий комітет продовжував свою діяльність офіційно до листопада 1917 р., а в цей час Центральна Рада все більше прибирала владу до своїх рук. У першій половині липня її керівництво опрацювало “Статут вищого управління України”, згідно з яким Раді та Генеральному Секретаріатові надавалися права парламенту й уряду. Але замість цього документа Тимчасовий уряд затвердив “Тимчасову інструкцію”, яка не визнавала законодавчих функцій Ради й поширювала повноваження Генерального Секретаріату лише на 5 із 9 українських губерній. 9 серпня на засіданні Центральної Ради було визначено, що “Інструкція” ламає угоду від 3 липня й вирішено розпочати підготовку до Установчих зборів України.

Центральній Раді судилася важка доля. За кілька місяців вона пройшла шлях від новоствореної громадської організації культурно-політичної орієнтації, стала найвпливовішою політичною силою України, з якою центральний уряд вимушений був поділитися владою. Але утриматися на політичному олімпі їй не вдалось і вже з літа авторитет її почав подати. Отримавши владу в країні, яка котилася у прірву, Рада вимушена була нести відповідальність за все.

Протягом всього 1917 року соціально-економічне становище в країні погіршувалося з кожним днем. Обумовлена військовими потребами мілітаризація економіки, порушені економічні зв'язки, транспортна та енергетична кризи призвели до падіння промислового виробництва, нестачі товарів повсякденного вжитку, росту цін та інфляції. Загострювалися й продовольчі проблеми, незважаючи на непогані врожаї 1916–1917 рр. і наявність державних запасів хліба.
В умовах наростаючої інфляції та товарного дефіциту селяни притримували хліб, а якщо продавали, то по вельми високій ціні. Проголошена Тимчасовим урядом 29 березня державна монополія на торгівлю хлібом не працювала.

Економічні проблеми поглиблювалися соціальними: літня поразка армії в Галичині збільшила потік біженців з прифронтових і окупованих територій та заполонила Україну багатотисячною хвилею дезертирів. Ця вибухова маса негативно впливала на українських обивателів. Суспільство ставало все більш сприйнятливим до будь-якої антиурядової пропаганди. Воно шукало таку політичну силу, яка могла б виправити становище.

За таких умов восени почалася більшовизація Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Але це був повільний процес. Ще не були остаточно втрачені ілюзії щодо можливостей Центральної Ради запобігти економічного
й політичного хаосу та справедливо вирішити найбільш хворобливі питання – робітниче, аграрне, національне.

Після перемоги Жовтневого збройного повстання у Петрограді вся влада у Києві остаточно перейшла до Центральної Ради. 7 (20) листопада 1917 р. було оприлюднено її III Універсал, що проголошував нової держави – Української Народною Республікою (УНР), у складі Київщини, Чернігівщини, Волині, Поділля, Полтавщини, Харківщини, Катеринославщини, Херсонщини та Таврії без Криму; майбутнє інших земель мала визначити “зорганізована воля народу”. Водночас було заявлено, що цим актом Україна не відділяється від Росії, й висловлено побажання, щоб “уся Російська республіка стала федерацією рівних
і вільних народів”[4]. Правда, залишилося неясно, про яку республіку йде мова, оскільки у документі заявлялося про невизнання нової більшовицької влади.

В Універсалі говорилося про скасування приватної власності на землю, запровадження державного контролю на виробництві, встановлення восьмигодинного робочого дня й прагнення якнайшвидшого встановлення миру. Проте усі ці обіцянки виявилися лише даниною моменту й були швидко забуті. Зволікання з реформами підривало довіру до Центральної Ряди з боку робітників та безземельних і малоземельних селян, створювало сприятливі умови для захоплення більшовиками влади на місцях. Аналізуючи пізніше помилки Центральної Ради, один з її лідерів зазначав: “Ми настільки мало були соціалістами, що не допускати навіть думки про зруйнування буржуазної держави. Ми знали тільки одну державу – буржуазну, сучасну, з усіма її усталеними органами
і апаратами. Ми вірили в її вічність, непохитність, незмінність... Кажучи по щирості, ми рішуче нічого не міняли в суті тої державності, що була за часів Тимчасового уряду. Ні одної основи її ми не порушили. Ми тільки міняли національну форму її – замість синьо-біло-червоного прапора ми вішали жовто-блакитний”[5].

Щодо визнання Центральної Ради з боку інших держав, то вже з літа
1917 р. ряд держав надіслав до Києва своїх представників. Особливо прагнули встановити офіційні стосунки з Генеральним Секретаріатом Англія та Франція, роблячи усе можливе, щоб Україна не брала участі у переговорах з країнами Четверного Союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина). У грудні 1917 – січні 1918 р. Франція та Великобританія визнали уряд УНР і призначили у Києві своїх представників. Найгіршими були відносини з Радянською Росією. Після роззброєння більшовицьких частин у Києві, які 28 листопада готувалися підтримати встановлення тут Радянської влади, український уряд вислав їх за межі України.

3 (17) грудня 1917 р. Раднарком звернувся до Центральної Ради з ультиматумом де її дії характеризувалися як націоналістичні й контрреволюційні, такими, що суперечать інтересам трудящих та експлуатованих мас. У Маніфесті визнавалося право Української Народної Республіки на самовизначення, аж до відокремлення: “Усе, що стосується національних прав і національної незалежності українського народу, ми, Рада Народних Комісарів, визнаємо зараз же, без обмежень і безумовно”[6]. Водночас у ньому підкреслювалося, що Рада проводить “буржуазну політику”, “...що позбавляє можливості визнати Раду як повноважного представника трудящих і експлуатованих мас Української республіки...”[7]. Ультиматум вимагав допустити на Україну більшовицькі збройні частини та заборонити донським козакам повертатися з фронту на Дон через Україну й закінчувався погрозою проголошення війни. Український уряд 5 (19) грудня 1917 р. відкинув ультиматум, й у відповідь на нього припинив довіз хліба до Росії та вирішив випустити українські паперові гроші, забезпечені прибутками України.

В умовах незадоволення значної частини населення України поглибленням економічної кризи, невирішеністю корінних питань революції – аграрного, війни й миру, робітничого та інших, підтримкою Генеральним секретаріатом загальноросійської контрреволюції 6 (20) грудня у Києві було скликано І Всеукраїнській з'їзд Рад селянських, робітничих та солдатських депутатів з метою проголосити Радянську владу на Україні. Проте виявилось, що більшість присутніх на з'їзді становили селяни, з 2000 учасників було тільки 150 більшовиків. Тоді більшовики покинули з'їзд і переїхали до Харкова, де на той час встановилася Радянська влада. Об'єднавшись а делегатами з'їзду Рад Донецько-Криворізького басейну, вони проголосили своє зібрання Всеукраїнським з'їздом.

Перший Всеукраїнський з'їзд Рад працював у Харкові 11–12 (25–26) грудня. Більшість присутніх на-з'їзді делегатів складали більшовики. Україна була проголошена Республікою Рад робітничих солдатських і селянських депутатів. Між нею та Російською СРР встановлювався федеративний зв'язок. З'їзд обрав Центральний Виконавчий Комітет (ЦВК) у складі 41 чоловіка: 35 більшовиків, чотири лівих есери, один лівий український есдек та один меншовик-інтернаціоналіст. Головою ЦВК став Ю. Г. Медведєв.

Був створений перший Радянський уряд України, який дістав назву Народного секретаріату, а окремі члени його іменувалися народними секретарями. В першому складі народними секретарями були більшовики: Артем (Ф. А. Сергєєв), Є. Б. Бош, М. О. Скрипник, В. П. Затонський, Є. В. Лугановський,
В. С. Люксембург та інші й один лівий есер Є. П. Терлецький. З0 грудня 1917 р. виконання обов'язків народного секретаря у військових справах було покладено на Ю. М. Коцюбинського, який 19 січня 1918 р. був призначений також головнокомандувачем усіма військами Української республіки.

Раднарком Росії пильно стежив за подіями в Україні. За час з листопада 1917 р. до лютого 1918 р. на засіданнях Ради Народних Комісарів питання, пов'язані з Україною, обговорювалися 45 разів, йшлося здебільшого про надсилання на Україну військ, кваліфікованих працівників, зброї, боєприпасів, коштів для боротьби проти Каледіна, який зайняв частину Донбасу, та проти Центральної ради.

У Харкові за вказівкою Леніна було утворено Головний штаб із боротьби з контрреволюцією, на чолі якого став народний комісар із боротьби з контрреволюцією на Півдні В. О. Антонов-Овсієнко. Сюди прибули загони під командуванням М. О. Ховріна, Р. Ф. Сіверса, П. В. Єгорова. Протягом січня 1918 р. армія під командуванням В. О. Антонова-Овсіенка зайняла Лівобережжя. Дуже часто, особливо коли мова йшла про великі промислові центри, армії навіть не було потреби вступати у бій. Робітники й революційні солдати, керовані більшовиками, піднімали повстання й встановлювали Радянську владу ще до підходу радянських військ. Так сталося в Одесі, Миколаєві, Херсоні, Маріуполі.
У Катеринославі, Полтаві та Києві Радянська влада була встановлена у результаті спільних дій повсталих робітників і радянських військ, що прийшли їм на допомогу.

Коли наступ червоних частин з Лівобережжя почав загрожувати Києву, уряд УНР на чолі з М. Грушевським та державні установи були евакуйовані
у Житомир. Але перед цим був зроблений те один крок у тому ж напрямку, в якому здійснювали соціальні реформи більшовики: були прийняті закони про націоналізацію землі та 8-годинний робочий день. Проте це не врятувало Центральну Раду.

26 січня загони Червоної армії, очолювані М. Муравйовим, увійшли до Києва, не зустрівши серйозного опору. Крути, Арсена

Свій порятунок від наступу більшовиків Центральна Рада вбачала в укладенні миру з державами Четверного союзу й отриманні від них допомоги. Проте, останні вважали, що повноправні переговори й міжнародні угоди можливі лише між незалежними державами. Під тиском обставин Рада 9 (22) січня
1918 р. видала ІV Універсал, яким Українська Народна Республіка проголошувалася самостійною та незалежною державою[8].

Універсал знищив усі перешкоди, і 27 січня делегація Центральної Ради підписала у Брест-Литовську сепаратну мирну угоду з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією. УНР була визнана як самостійна держава, визначався її західний кордон, з нею встановлювались дипломатичні стосунки. Сторони відмовилися від взаємних претензій по відшкодуванню збитків від війни, врегулювали обмін військовополоненими та економічні зв'язки. Договір докладно регламентував взаємне постачання сільськогосподарських
і промислових “лишків”. Конкретно планувалося до 31 липня 1918 р. вивезти
з України 60 млн пудів хліба. Додатковими умовами Брестського договору були – збройна допомога Українській республіці для боротьби з більшовиками та позика їй в сумі мільярда карбованців. Окремою таємною угодою з Австро-Угорщиною УНР вирішила долю Східної Галичини й Буковини, залишивши їх у складі імперії.

Після підписання Брестського договору уряд УНР звернувся до німецького уряду з проханням про військову допомогу. Протягом лютого–квітня всі українські землі були зайняті німецькими та австрійськими військами, які поділили між собою райони впливу. Значна частина Волині та північна Київщина були окуповані німецькими військами, південна Україна – австрійськими.

Центральна Рада та її Кабінет міністрів, що у березні повернулися до Києва, не мали реальної сили. Німці, які заявляли, що прийшли як друзі для звільнення України від більшовиків, втручалися у всі внутрішні справи, встановлювали режим колоніального гноблення, грабунку, терору, насильства. Керівники Ради розуміли значення здійсненого ними кроку, але були-безсилі щось виправити.

Майже усі верстви українського населення розчарувалися в її політиці. Неукраїнців обурював розрив зв'язків між Україною та Росією; бідніше селянство – те, що воно не одержало землі, на яку сподівалось; заможні селяни й власники маєтків були роззлючені спробами націоналізувати їхню власність.

У книзі, написаній невдовзі після згаданих подій, В. К. Винниченко змушений був визнати переважаючий вплив більшовиків серед українських трудящих, значну підтримку українізованими частинами повсталих робітників і селян та повну ізоляцію, в якій опинилася Рада у вирішальний момент: “То в одному місці, то в другому наші військові частини переходили на їх бік і разом
з ними проголошували владу Рад... Прихильників Центральної Ради серед широких мас ставало все менше й менше”[9]. “Словом, величезна більшість самого українського населення була проти нас”[10]. Що ж до питання про “московські багнети”, за допомогою яких нібито була встановлена Радянська влада на Україні, то В. К. Винниченко відповів чітко й недвозначно: “Хвалькувата, поверхова неправда. Без українських мас ніякі північні штики ніякої влади не мали б”[11].

Безумовно, Центральна Рада в історії займає належне їй визначне місце. На першому етапі своєї діяльності вона дійсно сприяла національному відродженню української державності. Завдяки цьому, зростав її авторитет у масах. Однак, її соціальна політика не відповідала інтересам трудящих і невдовзі привела до повного розриву з власним народом, а зрештою – до повного краху.

Серед причин, що обумовили крах Центральної Ради – відсутність двох головних засад, на які спирається державність: дієздатних армії та адміністративного апарату. Без армії Центральна Рада не могла захищатися від ворогів, а без адміністративного апарату не мала змоги підтримувати зв'язки з губерніями та селом, де вона потенційно могла знайти підтримку.

Шкідливою була й відсутність згоди між міністрами уряду в питанні щодо політичного курсу, який треба було втілювати у життя. В. Винниченко наполягав на тому, що Центральна Рада повинна проводити більш радикальну соціальну політику, з тим щоб перемогти більшовиків у боротьбі за вплив на маси
й діяти у відповідності зі сподіванням народу на кардинальні зміни у своєму житті. У той же час С. Петлюра вважав, що треба приділяти більше уваги створенню організаційних основ національної держави. Але врешті-решт безпосередньою причиною краху Центральної Ради була її неспроможність задовольнити вимоги німців про своєчасне постачання до Німеччини хліба, м'яса, масла, іншого продовольства та сировини.

29 квітня 1918 р. відбулася остання сесія Центральної Ради, яка ухвалила Конституцію та обрала першим президентом УНР М. С. Грушевського. Саме
у цей день вона була розігнана невеликим загоном німецьких солдатів.

Українська держава гетьмана П. П. Скоропадського

29 квітня у Києві на санкціонованому німцями Хліборобському конгресі, в якому взяло участь близько 8 тисяч делегатів, переважно селян, від 8 українських губерній, була проголошена нова влада. Гетьманом всієї України був обраний Павло Петрович Скоропадський нащадок старовинного козацького старшинського роду, один із найбільших землевласників України, наближений до царського двору: служив ад'ютантом Миколи II, був авторитетним генералом під час світової війни. Під час революції за наказом Л. Г. Корнілова українізував свій армійський корпус і, після того, як Центральна Рада відкинула його послуги, був обраний командиром “вільного козацтва”.

З проголошенням П. Скоропадського гетьманом по суті встановлювалася диктаторська форма правління: він один мав право видавати закони, призначати Кабінет міністрів здійснювати контроль над зовнішніми та військовими справами й діяти як вища судова інстанція України. Але повноваження його були тимчасові – до скликання Українського сейму, що передбачалося зробити
у найближчий час. Грамота, з якою-гетьман звернувся до свого народу, проголосила заснування Української держави (на відміну від Української Народної Республіки, часів Центральної Ради). Був утворений гетьманський уряд – Рада Міністрів, на чолі з полтавським поміщиком земцем-октябристом Ф. А. Лизогубом. Цивільну владу уособлювали губернські та повітові старости, а у великих містах – отамани (градоначальники). Був створений поліцейський апарат під назвою державної варти. На керівні посади призначалися переважно колишні царські чиновники та офіцери-монархісти. Але фактично вища влада
в Україні належала німецько-австрійським окупантам, у руках яких уряд був слухняним знаряддям і сумлінно допомагав їм грабувати свій народ.

Першочергове завдання, виконання якого зажадали окупанти від нової влади наведення порядку, і в цьому їх погляди збігалися, хоча подальші цілі були різними. Німцям і австрійцям потрібні були продукти для себе й голодуючих співвітчизників на батьківщині. Метою українського уряду стало відшкодування збитків, завданих приватним власникам політикою Центральної Ради та Радянської влади.

Найбільш послідовно й жорстоко відновлювалася “справедливість” і наводився порядок на селі. Німецьке командування та українські власті не тільки повертали поміщикам маєтки, а й зобов'язували селян відшкодувати збитки, яких зазнали землевласники. На цій підставі поміщики стягали з селян величезні суми грошей. Власті санкціонували примусову працю селян на поміщицьких полях, тобто своєрідну панщину. В села надсилалися чисельні реквізиційні загони (потрібен був хліб на експорт), каральні експедиції, які розганяли земельні комітети, обстрілювали села з гармат, вбивали й вішали активістів, накладали на сільські громади величезні контрибуції, силою відбирали хліб, худобу та інше добро.

Отримавши владу з рук землевласників, П. Скоропадський змушений був перш за все вирішити аграрне питання. Вже у першому офіційному документі “Грамоті до всього українського народу” було зафіксовано основні напрямки аграрної політики: скасування проголошених Центральною Радою реформ, поновлення приватної власності, а у перспективі – наділення землею малоземельних хліборобів. Але такі пропозиції не задовольняли велику кількість українських селян, на очах яких у Радянській Росії втілювалася у життя їхня віковічна мрія: там згідно з Декретом про землю розпочався повний перерозподіл землі на засадах справедливості та рівності. Такі настрої підтвердив заборонений Всеукраїнський селянський з'їзд, який відбувся у травні під Києвом і закликав селян до боротьби за землю й волю.

Небажання розв'язувати аграрну проблему за прикладом Росії та антинародна політика, здійснювана за допомогою німецьких багнетів на селі, позбавила гетьмана підтримки дрібних та середніх землевласників. А розпочата на початку листопада земельна реформа відвернула від нього і заможних землевласників. Згідно з реформою, усі великі земельні маєтки мали бути примусово викуплені Державним земельним банком і розподілені між селянами у розмірі не більш як по 25 десятин. Тільки господарства, які мали культурне значення – обслуговували цукроварні розводили племінну худобу тощо, могли мати
по 200 десятин.

Важка спадщина дісталася гетьманському урядові й у галузі промисловості – вона перебувала у глибокій кризі. Уряд відразу повернув капіталістам націоналізовані фабрики та заводи, сподіваючись на їх зацікавленість у налагодженні виробництва. Але очікуваної віддачі не сталося, бо значна частина власників не поспішала, усвідомлюючи непевність політичної ситуації. Та головною причиною кризи, яку неможливо було подолати в окремому регіоні єдиного економічного простору, були розірвані економічні та транспортні зв'язки. Проблеми зв'язків найтяжче вдарили по великим підприємствам, інтегрованим у загальноросійські структури. Закриття та скорочення виробництва привело до масового безробіття. За неповними даними міністерства праці влітку 1918 р.
в Україні було понад 200 тис. безробітних.

Втім, ситуація в економіці була неоднозначною та сповненою протиріч. Завдяки відносному порядку, наведеному урядом і німцями, та тисячам біженців з півночі з грошима й діловим досвідом в Україні розгорнулася бурхлива підприємницька діяльність. Здебільшого вона носила спекулятивний характер, але разом з тим нарощували виробництво заводи й фабрики, працюючі на місцевій сировині, народжувалися нові. Відповідні органи десятками реєстрували статути новостворених підприємств. По-справжньому вони так і не розгорнули діяльності, бо загинули відразу ж після падіння гетьманщини. Велике позитивне значення мало налагодження роботи транспорту.

До цього слід додати впровадження гривни – національної валюти, яка стала однією з найбільш тривких грошових одиниць, що вживалися на території України. Цього можна було досягти лише за наявності рівноваги попиту та пропозиції на споживчому ринку. Така рівновага на досить високому рівні існувала лише за часів гетьманщини.

Якщо кермо соціально-економічної політики П. Скоропадського різко повернуло праворуч, то у культурно-політичному плані на першому етапі воно майже в усьому навіть поглиблювало курс Центральної Ради. З будь-якої нагоди гетьман підкреслював свою відданість боротьбі за самостійність України, ганьбив Росію, яка неволила Україну протягом двох століть. Був залишений жовто-блакитний прапор, піднятий Радою.

Особливо наполегливо й послідовно відбувалася розпочата Центральною Радою українізація всього суспільного життя. Найбільша увага приділялася системі освіти. Початкові школи легко переходили на українську мову навчання, якщо були забезпечені вчителями. Тому велика увага зверталася на організацію вивчання української мови в учительських семінаріях.

Складнішою була справа з українізацією середніх шкіл, бо міське населення у значній мірі складалося з росіян, інших національних меншостей та зрусифікованих українців. Батьківські комітети у середніх школах, як і значна частина педагогів, ставилися вороже до українізації. Тому, щоб уникати конфліктів, гетьманське міністерство освіти, за прикладом своїх попередників, вважало більш доцільним засновувати нові українські гімназії, ніж українізувати російські. За Центральної Ради у Києві було три українські приватні гімназії,
у 1918 р. їх було передано на державне утримання. Протягом літа того ж року відкрито 54 українські гімназії не тільки у містах, а й у деяких селах, і наприкінці гетьманської доби їх налічувалося вже понад 150. У навчальних закладах
з російською мовою викладання введено як обов'язкові предмети українську мову, історію та географію України, історію української літератури тощо.

Український народний університет у Києві було перетворено на державний, відкрито університет у Кам'янець-Подільскому (1 липня 1918 р.). В усіх університетах в Україні створені кафедри української мови, літератури та історії. На базі Українського наукового товариства у Києві у листопаді 1918 р. було урочисто відкрито Українську Академію наук, першим президентом якої став визначний вчений В. І. Вернадський, Академія мала три відділи: історично-філологічний, фізико-математичний та соціально-економічний. На чолі першого відділу став професор Харківського університету Д. І. Багалій.

Було засновано Державний український архів, у якому передбачалося зосередити документи з історії України, перевезені з архівів Москви та Петрограда, відкрито Національну галерею мистецтва, Український історичний музей та Українську національну бібліотеку, яка зростала з надзвичайною швидкістю. Наприкінці гетьманської доби у цій бібліотеці було вже понад 1 млн книжок, серед них багато унікальних, стародруків і т. ін. За кількістю та якістю книжок бібліотека могла конкурувати з кращими бібліотеками Європи.

До досягнень у галузі культури треба ще додати заснування Українського театру драми та опери, Української державної капели під керівництвом О. Кошиця та Державного симфонічного оркестру під керуванням О. Горілого.

Великі плани мав гетьманський уряд щодо реформи церкви. Уряд уважав, що самостійна держава повинна мати самостійну церкву. Повністю здійснити ці плани на той час не вдалося, тому що більшість ієрархів та парафіян бажали залишити все по-старому – належність до Російської православної церкви, підлеглість патріарху Московському і всєя Русі та старослов'янську мову в богослужінні. Церковний собор, який відбувся у Києві 20 червня – 11 липня 1918 р., не погодився на автономію православної церкви в Україні.

Успішне державне будівництво можливе лише у сприятливих міжнародних умовах. Молода українська держава таких умов не мала ніколи. Її визнання відбувалося повільно й складно. Протягом 1918 року вдалося налагодити нормальні відносини з малими країнами, які виникли на території колишньої Російської імперії: Фінляндією, Литвою, Грузією, Кубанню, Доном, Кримом. Але стосунки з великими державами не складалися. Антанта ніколи не підтримувала ідею незалежності України, а після Брестської угоди зовсім відвернулася від неї. Важливим напрямком зовнішньополітичної діяльності гетьманату були переговори з Радянською Росією про укладення мирного договору. Переговори були тривалими, але принесли лише перемир'я, підписане 13 червня. Головною ж рисою міжнародної політики гетьманського уряду була залежність від Німеччини. Усі спірні територіальні питання стосовно Східної Галичини, Холмщини, частини Бессарабії, а також Криму, Ростовського й Таганрозького округів, на які претендувала Україна, вирішувалися німцями однобічно й до того ж не на її користь.

Економічні та політичні заходи Ради міністрів, підтримувані окупаційними військами, зробили Україну часів гетьманщини відносно спокійним і благополучним регіоном з непоганими перспективами. Але цими заходами з самого початку були незадоволені широкі верстви населення і чинили їм всілякий опір. Селяни відмовлялися працювати на поміщицьких полях, палили й громили економії та маєтки, вбивали окупантів і гетьманців, піднімали масові збройні повстання, розгортали партизанський рух. Найбільш значні збройні виступи відбулися влітку 1918 р. у Звенигородському та Таращанському повітах на Київщині, а також на Чернігівщині. Різні форми боротьби застосовували робітники: демонстрації, мітинги, резолюції протесту, страйки, саботажі, диверсії, партизанський рух тощо. Найбільш значним став всеукраїнський залізничний страйк у липні 1918 року.

Антиурядові виступи трудящих народжувалися на терені незадоволення соціально-економічним і політичним становищем у країні. Здебільшого вони розпочиналися й відбувалися стихійно. Іноді організаторами виступали політичні партії та організації, які вели активну агітаційно-пропагандистську діяльність. І хоч політикою П Скоропадського були незадоволені майже всі партії, найбільшу активність виявили ліві: Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ) та російські більшовики, меншовики, есери.

Опозиція гетьманському уряду почала формуватися вже на етапі його створення – соціалісти-федералісти відмовилися увійти до його складу. Така позиція визначних діячів партії була підтримана на її з'їзді, який відбувся на початку травня. Він негативно оцінив усі починання Ради міністрів і зрікся ідеї федеративного зв'язку України з Росією.

У нових політичних умовах спробували уточнити свого позицію й українські есери. 13–16 травня відбувся нелегальний з'їзд УПСР, де виявилося, що праве крило зібрання готове до компромісу з урядом, але ліве рішуче відстоювало курс на соціальну революцію та схилялося до союзу з більшовиками. Порозуміння між ними знайти не вдалося. Радикально настроєні есери виділилися в окрему групу, яка отримала назву “боротьбісти”, заснувала свою партію та згодом увійшла до складу РКП(б).

Найбільш послідовними й непримиренними супротивниками гетьманщини були більшовики. Щоправда, вони ще не стали в Україні силою, яка могла б самостійно виборювати владу. По-перше, вони мали багато серйозних суперників, по-друге, чисельність їх і вплив на маси були незначними, по-третє, вони ще не визначили остаточно своєї тактики та стратегії в умовах державної незалежності України.

Значну роль у посиленні діяльності більшовиків відіграв І з'їзд КП(б)У, який працював 5–12 липня 1918 р. у Москві. 3'їзд вирішив, що головне завдання Комуністичної партії України – стати “на шлях запеклої громадянської війни робітників і селян проти німецького імперіалізму та вітчизняних поміщиків
і буржуазії” та “за відновлення необмеженої влади Рад, як диктатури робітників, підтриманої біднішими селянами України...”[12]. Для практичної організації та керівництва повстанським рухом було вирішено створити Центральний військово-революційний комітет і військово-революційні комітети на місцях. Українські комуністи виступили за революційне об'єднання України з Радянською Росією. А сама новостворена КП(б)У увійшла до складу Російської комуністичної партії (більшовиків).

Єдина політична партія, яка залишалася лояльною по відношенню до нової влади, – це кадети. 8–11 травня вони провели у Києві свою регіональну конференцію. І хоч за національним складом ця загальноросійська партія була строкатою, а за програмними цілями – найбільш послідовною політичною силою, що відстоювала ідею єдиної й неділимої Росії, вона, пристосовуючись до ситуації, “поступилася принципами”. Зібрання визнало за кожним окремим членом ЦК персональне право працювати у складі Ради міністрів і розбудовувати Українську державу.

Наприкінці травня, об'єднавшись на платформі невизнання гетьманської влади, опозиційно настроєні ліві партії та організації створили Український національно-державний союз. Союз розгорнув боротьбу проти гетьмана і його уряду як “буржуазного і неукраїнського”. Наприкінці літа на його терені було засноване нове об'єднання – Український національний Союз (УНС), до складу якого увійшли українські соціалісти-федералісти, соціалісти-самостійники, соціал-демократи, соціалісти-революціонери (центральна течія). Головою Союзу обрано А. Ніковського, а 18 вересня його змінив В. Винниченко.

Усі подальші події, які розгорнулися в Україні восени 1818 року, значною мірою були обумовлені міжнародними подіями. Перша світова війна наближалася до кінця. Після невдач весняно-літньої кампанії, вкрай виснажена Німеччина стояла напередодні революції. Щоб запобігти її, німецький генералітет натиснув на кайзера – Вільгельм підкорився й зрікся престолу. Одним з перших кроків новоствореного уряду стало звернення до президента США з проханням про перемир'я. Це відразу ж відгукнулося в Україні. По-перше, Росія розірвала Брест-Литовську мирну угоду з Німеччиною і перемир'я з Україною, внаслідок чого виникла реальна загроза війни між ними. По-друге, німецькі окупанти втратила інтерес до українських справ, передбачаючи швидке повернення додому, і влада гетьмана захиталася.

Відчувши розгубленість влади, Український національний союз висунув до неї вимогу щодо невідкладного формування демократичного уряду. Німці підтримали цю вимогу, щоб не загострювати ситуацію. 24 жовтня до складу Кабінету міністрів увійшли 5 соціалістів-федералістів. Новий уряд закінчив розпочате попередниками: прийняв аграрний закон і оголосив автокефалію Української православної церкви.

Міжнародна ситуація продовжувала ускладнюватися: Німеччина прийняла тяжкі умови перемир'я, розпалася Австро-Угорщина. Скоропадський змушений був шукати нових покровителів. Але держави Антанти були проти створення незалежної України.

Враховуючи погляди держав-переможців щодо майбутнього Росії, 14 листопада гетьман звернувся до народу України з “Грамотою”, в якій проголошувалась згода на об'єднання України з майбутньою небільшовицькою Росією
в єдину федеративну державу.

Міністри-соціалісти на знак протесту вийшли з уряду. Кабінет було розпущено, а новий тимчасовий доручено сформувати С. Гербелю – колишньому царському міністрові. На цей крок гетьмана підштовхнули не лише зовнішні, але й внутрішні обставини: падав життєвий рівень трудящих, у деяких регіонах виникла загроза голоду, більшовики розгорнули шалену антиурядову пропаганду, яка знаходила все більший відгук у народі, а включення соціалістів до складу уряду викликало незадоволення буржуазії, і навіть УНС, який вважав ці заходи недостатніми.

14 листопада, у день проголошення гетьманської “Грамоти”, у Білій Церкві під Києвом відбулася таємна нарада Українського національного союзу, на якій для боротьби за відновлення Української Народної республіки був створений повстанський орган – Директорія. Головою її став В. Винниченко, заступником С. Петлюра (він же – головний отаман). У боротьбі проти гетьманщини Директорія спиралася на багатотисячні селянські партизанські загони, а також на галицьких січових стрільців і дивізію сірожупанників, які зрадили гетьмана. Це була нерегулярна, недисциплінована й некваліфікована армія, але уряд не мав і такої. В політичному плані здобути перемогу Директорії допомогла домовленість з німецьким командуванням, яке зобов'язалося не заважати повстанцям увійти у Київ в обмін на сприяння у здійсненні евакуації німецької армії з України.

14 грудня під червоними прапорами, з соціалістичними гаслами армія Директорії увійшла у Київ. Гетьман втік до Німеччини.

Розпад Австро-Угорщини створив нову ситуацію в Європі. На її руїнах почалося будівництво ряду нових незалежних держав. Виявили таке бажання
й західні українці, що споконвічно компактно проживали у Східній Галичині. Але виник конфлікт з Польщею, яка вважала всю Галичину польською, в чому її підтримували колишні австрійські власті та країни Антанти.

У вересні–жовтні 1918 р., напередодні кінця імперії, активізувалася діяльність українських партій, почалася робота по створенню національних військових частин. А 18 жовтня парламентарі, керівники політичних партій, церковні ієрархи Східної Галичини та Буковини утворили Українську Національну Раду, що мала діяти як представницький орган, і оголосили намір об'єднати всі українські землі в єдине ціле. 3'їзд висловився проти негайного об'єднання зі східною Україною.

1 листопада Українська Національна Рада проголосила про створення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Президентом її став Є. Петрушевич. Було сформовано вищий виконавчий орган держави – Генеральний секретаріат на чолі з К. Левицьким. Того ж дня, з метою запобігти передачі влади польській адміністрації, українські війська роззброїли у Львові неукраїнські частини австрійської армії та встановили контроль над містом. Вплив Української Національної Ради поширився майже на всю Східну Галичину. Але, тріумф українців був недовгим: 22 листопада вони залишили Львів і почали відступати, все далі й далі на схід під ударами польської армії.

Друга частина західноукраїнських земель – Буковина, хоч і виявила бажання з'єднатися з Галичиною, в листопаді була окупована румунами. А долю третьої частини – Закарпаття, вирішив з'їзд її громадських діячів у Скрентоні. Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини.

Дата добавления: 2015-10-26