Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Несприятливі умови соціалізації

Читайте также:
  1. ДЛЯ ВСІХ КЕРІВНИКІВ ОСОБЛИВІ УМОВИ по домовленості з організатором.
  2. Додаткові умови
  3. Забезпечення виконання зобов’язання: поняття, загальні умови та види.
  4. Ключові поняття: передумови та шляхи інтеграції, СНД, ЧЕС.
  5. Означення та умови існування визначеного інтеграла.
  6. ОСНОВИ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ У ПРОЦЕСІ ВИХОВАННЯ

Навчальний елемент 1.4

Соціалізація як соціально-педагогічне явище

1. Поняття соціалізації. Основні концепції соціалізації особистості

2. Особливості, види й механізми соціалізації особистості

3. Сфери, стадії, фази й інститути соціалізації особистості

4. Фактори соціалізації особистості

5. Несприятливі умови соціалізації

Ключові поняття: соціалізація, соціальна адаптація, інтеріоризація, механізми соціалізації, сфера соціалізації, стадії соціалізації, первинна соціалізація, вторинна соціалізація, інститути соціалізації, фактори соціалізації, несприятливі умови соціалізації особистості.

Зміст навчального елемента 1.4

Поняття соціалізації.

Основні концепції соціалізації особистості

Людина стає людиною тільки в процесі спілкування, взаємодії з іншими людьми, тобто в процесі соціалізації особистості.

Соціалізація (лат.socialis - суспільний) – процес входження індивіда в суспільство, активного засвоєння ним соціального досвіду, соціальних ролей, норм, цінностей, установок, зразків поведінки, необхідних для успішної життєдіяльності в певному суспільстві [31, с.90].

Питанням соціального становлення особистості вчені зацікавилися в останній третині ХІХ століття. Автором терміна “соціалізація” стосовно людини вважають американського соціолога Ф.Гуддінса, який ще в 1887 році в книзі “Теорія соціалізації” вжив його в значенні, близькому до сучасного – “розвиток соціальної природи чи характеру індивіда, підготовка людського матеріалу до соціального життя” [57].

Лише з середини ХХ століття цей термін набув офіційного статусу. З’являються різні підходи до проблеми соціалізації особистості. Вчені трактують соціалізацію, дотримуючись в основному двох підходів, які відрізняються розумінням ролі самої людини в процесі соціалізації (хоча й такий поділ умовний).

Перший підхід, теоретиками якого вважають француза Е.Дюркгейма і американця Т.Парсонса, передбачає пасивну позицію людини в процесі соціалізації, а саму соціалізацію розглядає як процес адаптації людини до суспільства, яке формує кожного свого члена відповідно до властивої йому культури. Представники біхевіоризму та необіхевіоризму (Б.Скінер, А.Бандура, В.Уолтерс та ін.) розглядають соціалізацію як процес соціального навчання. Представники цих теорій розглядають соціалізацію як соціальну адаптацію особистості в суспільстві та засвоєння нею суспільних норм і правил співжиття, при цьому не виділяють власну ініціативу особистості. Такий підхід називають суб′єкт-об′єктним (суспільство – суб′єкт впливу, а людина – його об′єкт).

Другий підхід базується на тому, що людина активно бере участь у процесі соціалізації і не тільки адаптується до суспільства, але й впливає на свої життєві обставини і на саму себе. Цей підхід визначають як суб′єкт-суб′єктний. Його основоположниками вважають американців Ч.Кулі та Д.Міда. Соціалізація трактується як розвиток і самозміни людини в процесі засвоєння і відтворення культури, що відбувається у взаємодії людини зі стихійними, відносно спрямованими і цілеспрямовано створеними умовами життя на всіх вікових етапах.

Ці два підходи не суперечать один одному, визначаючи двосторонній характер соціалізації.

Суспільство з метою відтворення соціальної системи, збереження своїх соціальних структур прагне сформувати соціальні стереотипи і стандарти (групові, класові, етнічні, професійні тощо), зразки рольової поведінки. Щоби не бути в опозиції по відношенню до суспільства, особистість засвоює цей соціальний досвід шляхом входження у соціальне середовище, систему існуючих соціальних зв’язків. Однак у силу своєї природної активності особистість зберігає і розвиває тенденцію до автономії, незалежності, свободи, формуванню власної позиції, неповторної індивідуальності. Наслідком дії цієї тенденції є розвиток і перетворення не тільки самої особистості, але й суспільства.

Сутнісний зміст соціалізації розкривається на перетині таких її процесів, як адаптація, інтеграція, саморозвиток і самореалізація. Їх діалектична єдність забезпечує оптимальний розвиток особистості протягом усього життя людини у взаємодії з навколишнім середовищем.

Основні концепції соціалізації особистості

Питання про становлення і розвиток особистості як соціально активної істоти не має в науці однозначного тлумачення. Тому розглянемо різні концепції соціалізації особистості, які розкривають основні умови розвитку стійкої позиції особистості.

Психоаналітична теорія в основу становлення і розвитку особистості ставить біологічний потяг. Соціальна поведінка людини пояснюється внутрішніми, вродженими, в основному, незалежними від суспільства силами. З.Фрейд визначає інстинктивні потяги і потреби особистості як антигромадські. Те, до чого прагне людина, знаходиться в основному в зовнішньому соціальному світі, тому для задоволення інстинктивних потягів і особистих потреб людина повинна адаптувати власний внутрішній світ до зовнішніх обставин. Ціною адаптації є тривога або невроз. Поразка адаптації в ранньому дитинстві може призвести до трагедії життя.

Психоаналіз звертає увагу на роль агресивності і прив’язаності в процесі становлення позиції особистості. При народженні, за З.Фрейдом, дитина являє собою „Воно”, яке прагне задоволення всіх потреб та імпульсів. У процесі розвитку дитини розвивається її „Я”, але, зіткнувшись з принципом реальності, „Я” змушене підкорятися вимогам суспільства і навчитися відмовлятися від задоволення своїх емоційних поривів і збуджень для досягнення соціальних цілей. Приблизно до п’ятого року життя починається активна соціалізація особистості, яка виявляється, у першу чергу, в феномені совісті, почутті провини й здатності протистояти спокусі.

Між 3 і 6 роками з’являється „Над Я” (совість), яка постійно конфліктує з „Воно”, але „Я” хоче досягнути душевної рівноваги. За теорією психоаналізу наступний після п’ятирічного віку період – це процес коригування позиції особистості, закріплення нею позитивних елементів і подолання негативних.

Дитина в своєму розвитку проходить кілька психосексуальних стадій: оральну, анальну і фалічну – в ранньому дитинстві. У молодшому шкільному віці інтерес до сексуального боку життя спадає. У підлітковому віці починається генітальна стадія – потреба нормальної дорослої сексуальної поведінки. Але коли відбувається постійне „приглушення” інстинктивних сил, вони зумовлюють порушення соціальних норм. Дитина ідентифікує своє „Я” з батьками: коли її засуджують, совість стає агресивною, за що дитину ще більше карають. Агресивність дитини завдяки протистоянню „Над Я” і „Я” виливається у провину, покаяння. Тому виникає сильне напруження.

Людина з позитивною позицією відчуває постійний конфлікт між „Я” і аморальним „Воно” (статевим потягом) і суворим „Над Я” (совість), що проявляється у нормах поведінки. Основною умовою формування позитивної соціальної позиції, позитивної соціалізації є нормальні взаємини між батьками і дітьми, вихователями і вихованцями, які склалися завдяки стандартам соціальної поведінки.

Послідовники З.Фрейда модифікували його теорію: відмовилися від домінуючої ролі статевого інстинкту і агресивності, замість них – соціальні інстинкти (страх, тривожність, самоствердження, вроджене моральне начало). Хоча неофрейдисти підкреслюють роль соціальних факторів у становленні соціальної позиції особистості, все ж акцент робиться на вроджених потягах.

Когнітивна теорія розглядає процес формування особистості через схеми поведінки. Цей процес керується операційними структурами – внутрішніми діями суб′єкта, яким відповідають зовнішні дії. Перехід від зовнішніх дій до внутрішніх (уявних) – інтеріоризація, тобто формування внутрішнього плану свідомості. Ж.Піаже виділив 3 етапи цього плану:

- перший етап – до семи років. Основна особливість – егоцентризм: дитина усвідомлює оточуюче тільки з власного погляду, для неї не може існувати інших точок зору;

- другий етап – після семи років. Починається операційне мислення, дитина розуміє ситуацію і висловлює власні судження щодо неї, перестає абсолютизувати свої погляди, визнає інші думки. Дитина вже здатна прийняти на себе роль інших до певної міри;

- третій етап – юнацький вік. Дитина узагальнює гіпотези і висуває сама певні стереотипи поведінки, оперує стосунками, соціальними відносинами, виробляє принципи поведінки, узгоджує свою точку зору з іншими.

Цінний висновок Ж.Піаже про те, що духовно розвинена людина здатна виробляти сама соціально цінну поведінку незалежно від інших авторитетів.

Теорія Ж.Піаже вказує на поетапний розвиток емоцій – агресивність або непристойна поведінка компенсуються переживаннями щодо такої поведінки.

В теорії Ж.Піаже біологічний фактор є не прямим детермінантом формування позиції особистості (як у психоаналізі), а опосередкованим, що визначає розвиток когнітивних структур, які вже впливають на становлення позиції особистості. На думку Ж.Піаже, організовані емоційні структури є дійовим регулятором поведінки, які на вищій стадії набувають форми волі. Духовно розвинута особистість сама здатна творити принципи соціально цінної поведінки незалежно від авторитету інших осіб або норм.

Продовжуючи теорію Ж.Піаже, американський психолог А.Кольберт розробив теорію поетапного морального розвитку. Він виділив три етапи розвитку, в кожному розглядаючи два рівні розвитку:

- перший етап – до 10 років – доморальний: орієнтація на слухняність та уникнення покарань;

- другий етап – до 13 років – конвенційної моральності: пристосування до групових норм (рівень міжособистісної толерантності) – схвалює потрібну поведінку і виконує взяті на себе зобов’язання, дотримується злагоди і соціальної рівноваги;

- третій етап – постконвенційна мораль (автономна): орієнтація на соціальну поведінку і права особистості; визнання інших ціннісних пріоритетів, право вибору кожного. У взаєминах між людьми перевага надається правовим нормам.

Останній рівень – орієнтація на принципи і норми моралі, але незалежно від зовнішніх обставин. Люди, які досягли цього рівня, стають „рабами” своєї совісті.

Концепція А.Кольберта побудована на аналізі моральних рішень, але до них не входить реальна поведінка.

На відміну від психоаналітичної та когнітивної теорій, які підкреслюють домінування внутрішніх рушійних сил, пов′язаних з біологічним началом у людини, теорія біхевіоризму визнає базовим соціальний фактор. Научіння є механізмом формування соціальних орієнтацій, соціальних установок. Позиція особистості формується на основі тренування, тому немає необхідності займатися внутрішніми рушійними силами, заснованими на емоціях або на інтелекті. Соціалізація особистості буде успішною, якщо будуть віднайдені ефективні способи тренування, научіння.

Практика виховання дітей у сім’ї показує, що батьки виховують дітей на особистому прикладі, доповнюючи характеристику потрібної поведінки наочними чи словесними прикладами. Дитина регулює свою поведінку відповідно до побудованої моделі. Поведінка регулюється позитивним і негативним підкріпленням – методом заохочення і покарання. Покарання передбачає пробудження страху, страждань, тривожності; прагне навчити дитину саморегуляції поведінки, щоб протистояти негативній поведінці (превентивна функція) і викликати почуття провини за непристойний вчинок (оціночна функція). Заохочення спрямоване на підтримку звички на початковому етапі.

Особистість, яка регулює індивідуальну поведінку, у процесі виховання готується до життя в умовах постійного соціального самовизначення, користуючись категоріями совісті, обов’язку, смислу життя. Теорія научіння заперечує ці особистісні фактори, стверджуючи, що поведінка визначається набутими моделями, а соціальні ідеї використовуються для пояснення чи виправдання реальної поведінки.

Згідно теорії групового пристосування, джерелом соціальних ідей виступають групові норми, тобто цінності, обов′язкові для всіх членів даної групи. Прийняті норми поведінки є силою, яка впливає на кожного члена, бо всі вони підкоряються одним стандартам поведінки. Невиконання групових норм (ідеологічних, поведінкових, символічних) виступає ознакою „відчуження”, відбувається поділ на „своїх” і „чужих”.

Особлива увага в теорії групового пристосування відведена ролі індивіда в групі, його статусу, тобто очікування членів групи по відношенню до кожного окремо. Статус зумовлює індивідуалізацію використання групових норм, для кожного члена визначаються правила, права й обов’язки у групі.

Серед факторів, які визначають групове пристосування, вчені виділяють наступні: соціальна солідарність – поведінка узгоджується з поведінкою інших, їх оцінкою; ефект залежності – самоповага члена групи, його власна думка залежать від оцінки з боку інших членів групи; інформаційна залежність – інформація, що є у групі, сприймається одностайно незалежно від вірогідності; деградація відповідальності – у великій або деструктурованій групі почуття відповідальності слабшає.

Щоб пояснити той факт, що не кожна людина піддається впливові вказаних факторів, теорія групового пристосування вводить поняття референтної групи, тобто людина керується нормами тієї групи, членом якої бажає бути.

Теорія групового пристосування пояснює позицію особистості виключно прагненням індивіда бути визнаним у групі і виправдати очікування групи, але не розкриває механізми виховання як цілісної системи.

Єдність особистості з її діяльністю є основою концепції діяльнісного підходу. Згідно з даною концепцією, позиція особистості є цілісним проявом як внутрішніх рушійних сил, так і моделей поведінки. Позиція особистості реалізується у взаємовідносинах, переконаннях, звичках.

Діяльність є передумовою і засобом формування особистості: в якому напрямку діє людина – такою є і спрямованість позиції особистості. Тому, щоб змінити позицію особистості у процесі виховання (з негативної на позитивну), необхідно змінити спрямованість її діяльності, але ця спрямованість залежить від існуючої позиції особистості. Так виникає „зачароване коло” у вихованні.

Для кожного віку характерна своя діяльність і відповідна її зміна.

Освіта у діяльності посідає основне місце, але має вибірковий характер. Соціальне становлення молодих людей може затримуватися. Важливо допомогти молоді соціально самовизначитися, оскільки інколи соціальне становлення може бути помилковим і зумовити формування асоціального ідеалу.

Концепція діяльнісного підходу відносить позицію особистості до суттєвої характеристики особистості на кожному етапі її становлення.

Особливості, види й механізми соціалізації особистості

Сутність соціалізації полягає в тому, що в її процесі людина формується як член того суспільства, до якого вона належить, – у людини формуються соціальні якості, знання, вміння, навички, що дає їй змогу стати дієздатним учасником соціальних відносин.

У будь-якому суспільстві соціалізація має свої особливості, серед яких А.Капська виділяє такі: відносна стихійність, можливість непередбаченості впливу середовища; механічне засвоєння соціальних норм і цінностей, яке відбувається в результаті діяльності і спілкування особистості; зростання в міру дорослішання самостійності особистості щодо вибору соціальних цінностей і орієнтирів, середовища спілкування, якому надається перевага [48].

Соціалізація відбувається як за стихійного впливу на особистість різних обставин життя, так і за цілеспрямованого формування особистості. Відповідно розрізняють такі види соціалізації: стихійна, відносно спрямована і соціально-контрольована [14].

Стихійна соціалізація людини відбувається внаслідок впливу на особистість різноманітних об’єктивних умов та обставин суспільного життя.

Відносно спрямована соціалізація має на меті організацію в суспільстві певних економічних, політичних, законодавчо-правничих та інших передумов, які впливають на розвиток та життєвий шлях особистості.

Соціально-контрольована соціалізація (виховання) – це процес спеціально організованого, цілеспрямованого, керованого та контрольованого впливу на особистість з метою формування певного виховного ідеалу, передачі соціального досвіду, розвитку її природних потенційних можливостей.

Формами реалізації процесу соціалізації є соціальна адаптація та інтеріоризація.

Соціальна адаптація (лат. adaptation - пристосовувати) – вид взаємодії особи із соціальним середовищем, у процесі якого відбувається узгодження вимог та сподівань обох сторін [Соц.псих., с.90].

Цей процес вказує на пристосування індивіда до рольових функцій, соціальних норм, спільностей, до умов функціонування різних сфер суспільства.

Інтеріоризація – (лат. interior – внутрішній) – процес формування внутрішньої структури людської психіки за допомогою засвоєння соціальних норм, цінностей, ідеалів, процес переведення елементів зовнішнього середовища у внутрішнє „Я” [31, с.90].

Двосторонній процес соціалізації передбачає засвоєння індивідом соціального досвіду шляхом входження в соціальне середовище, систему соціальних зв’язків і активне їх відтворення. Тобто людина не тільки адаптується до соціуму, елементів культури, норм, що формуються на різних рівнях життєдіяльності суспільства, а й завдяки своїй активності перетворює їх на власні цінності, орієнтації, установки.

Цей процес поєднання умов соціуму з особливостями особистості пов’язаний з механізмами соціалізації, тобто впливами або засобами, за допомогою яких здійснюється відображення людиною реалій соціального життя, а отже, перехід зовнішніх впливів соціального оточення у внутрішні регулятори її поведінки.

У теорії сучасної соціальної педагогіки (О.Безпалько) розрізняють соціально-психологічні й соціально-педагогічні механізми соціалізації, які зумовлюють особливості цього процесу в кожної конкретної особистості.

До соціально-психологічних механізмів соціалізації належать: імпринтінг (фіксування людиною на рецепторному та підсвідомому рівні особливостей об’єктів, що впливають на неї), наслідування (копіювання людиною певних зразків поведінки та діяльності інших людей), ідентифікація (ототожнення людиною себе з іншими людьми, групою, спільнотою), рефлексія (оцінка особистістю різних проявів свого „Я”), інтеріоризація (процес перетворення зовнішніх, реальних операцій соціальної діяльності у внутрішні, ідеальні), екстеріоризація (процес переходу від внутрішньої, психічної діяльності до зовнішньої, практичної).

Серед соціально-педагогічних механізмів соціалізації розрізняють: традиційний (засвоєння людиною норм, зразків поведінки, поглядів, стереотипів, які притаманні її найближчому оточенню), інституціональний (функціонує у процесі взаємодії людини з різноманітними соціальними інституціями й організаціями суспільства, в результаті чого набувається певний соціальний досвід, здійснюється входження особистості в соціум), стилізований (діє у межах окремої субкультури як комплекс певних цінностей та особливостей поведінки, притаманний для людей певного віку, професії, національної чи соціальної групи, що в цілому впливає на стиль життя і мислення особистості), міжособистісний (функціонує в процесі взаємодії людини з авторитетними для неї особистостями) [4, с.23]

Сфери, стадії, фази та інститути соціалізації особистості

Соціалізація людини розгортається у конкретних умовах її життєдіяльності, відбувається у конкретному середовищі – сфері соціалізації. Це – середовище дії, в якому відбувається процес розширення та примноження соціальних зв’язків індивіда із зовнішнім світом [31, с.92].

Основними сферами соціалізації є діяльність, спілкування та с амосвідомість. У діяльності людина виражає себе як суспільний індивід, виявляє самостійність, ініціативу, творчість і професіоналізм, засвоює нові види активності. У сфері спілкування відбувається поглиблене розуміння себе та інших учасників комунікативного процесу, збагачення змісту взаємодії та сприйняття людьми одне одного. Сфера самосвідомості передбачає становлення „Я-концепції” індивіда, осмислення свого соціального статусу, засвоєння соціальних ролей, формування соціальної позиції, моральної орієнтації.

Соціалізація особистості – поняття досить широке: від глибокої обізнаності й освіченості людини до світоглядної зрілості, а від неї – до суспільної активності. Соціалізація є неперервним і складним ступеневим процесом, який триває все життя. У своєму розвитку вона долає кілька стадій (ступенів) – етапів, періодів становлення особистості, засвоєння нею соціального досвіду. Кожний з етапів „спеціалізується” на вирішенні певних завдань, без опрацювання яких наступний етап може не наступити, може бути змінений чи загальмований. У вітчизняній науці при визначенні стадій соціалізації виходять з того, що вона відбувається більш продуктивно у пізнавальній і трудовій діяльності.

Взявши за основу процес пізнання людиною навколишнього світу, вітчизняний педагог С.Гессен виділив три ступені соціалізації особистості: перший - дошкільний період довільного існування дитини, в якому переважає ігрова діяльність; другий – період активного пізнання дитиною навколишнього життя, його законів і вимог, домінуючий вплив школи на процес соціалізації, значення знань, які вводять людину в світ культури; третій – етап завершення формування особистості, тобто процес самоосвіти, позашкільної та вищої освіти. Особистість, яка пізнала навколишню природу і суспільство, удосконалює своє “Я”, формується її світогляд [6, с.214].

Залежно від відношення до трудової діяльності, Г.Андреєва виділяє такі стадії соціалізації: дотрудова, трудова й післятрудова. Дотрудова стадія охоплює дитячий, підлітковий та юнацький вік і включає два самостійні етапи: ранньої соціалізації (імітація і копіювання дітьми поведінки дорослих; ігрова діяльність, коли діти усвідомлюють поведінку як виконання ролі; групові ігри, під час яких діти вчаться розуміти, чого від них очікують) та навчання. Трудова стадія соціалізації пов’язана з зрілістю особистості, реалізацією та поглибленням нею соціального досвіду. Післятрудова стадія соціалізації охоплює пенсійний вік і полягає у реалізації потенціалу людини у той період життя, коли всі її соціальні функції згортаються, але вона продовжує відтворювати соціальний досвід.

Стадії соціалізації можуть бути співвіднесені з періодами соціального розвитку особистості, які не обов’язково збігаються з періодами психічного розвитку людини. А.Петровський пояснює це тим, що процес розвитку особистості не може бути зведений до суми рівнів розвитку пізнавальних, емоційних і вольових компонентів, які характеризують індивідуальність людини. Маючи це на увазі, вчений виділив три макрофази соціального розвитку особистості на дотрудовій стадії соціалізації: дитинство – адаптація індивіда, що виражається в оволодінні нормами соціального життя; отроцтво – індивідуалізація, яка виражається у потребі індивіда в максимальній персоналізації, у потребі „бути особистістю”; юність – інтеграція, що виражається у набутті рис і властивостей особистості, які відповідають необхідності й потреба групового і власного розвитку [35, с.128].

Згідно з компромісним підходом до розгляду питання про стадії соціалізації (Л.Орбан-Лембрик), який враховує різні погляди, виокремлюють такі етапи: первинну соціалізацію (охоплює дві стадії: від народження до початку навчання; від початку навчання у школі до початку соціальної зрілості та вибору професії) і вторинну соціалізацію (засвоєння соціальних ролей дорослою людиною у процесі праці, пізнання та спілкування) [31, с.93].

Стадії соціалізації визначають за такими ознаками: залучення індивіда до діяльності (міра засвоєння знань, умінь і навичок, способи їх відтворення); рівень розвитку самосвідомості людини; провідні інститути соціалізації, що здійснюють домінуючий вплив на процес становлення та розвитку індивіда на цій стадії; способи соціалізації (опосередковані провідною діяльністю стосунки з іншими людьми, які визначають соціальний розвиток особистості на відповідному віковому етапі); соціально-психологічні механізми соціалізації [31, с.93].

Становлення особистості як соціального явища відбувається на основі її індивідуальних особливостей – характеру і волі, інтересів і потреб, розумового розвитку, знань, свідомості і самосвідомості, світогляду тощо. Їх розвиток характеризується нерівномірністю. Тому вчені (Ж.Піаже, С.Гессен) виділяють шість фаз розвитку дитини, які характерні й для процесу її соціалізації: І – до 5 років – фаза інтенсивного розвитку; ІІ – 5-7 років – фаза першого “застою”; ІІІ – 7-11 років – фаза нового інтенсивного розвитку; ІV – 11-14 років – фаза другого “застою”; V – 14-17 років – третя фаза інтенсивного розвитку; VІ – з 17 до 21 року – фаза гармонізації або поступового розвитку [6].

Суспільство здійснює вплив на особистість через інститути соціалізації – конкретні групи, в яких людина долучається до системи норм, цінностей і соціальних зв’язків (сім’я, школа, неформальні організації, засоби масової інформації тощо) [31, с.93]. Вони характеризуються стійкою формою організації спільної діяльності, усталеним комплексом правил, принципів, норм, що її регулюють. Водночас інститути соціалізації є різновидами особливих соціальних зв’язків, що забезпечують цілісність взаємодії особи і суспільства; заданим набором доцільно орієнтованих стандартів поведінки особи в конкретних ситуаціях.

Фактори соціалізації особистості

Процес формування і розвитку дитини, становлення її як особистості відбувається у взаємодії з оточуючим середовищем, яке здійснює на цей процес вирішальний вплив через значну кількість різних соціальних факторів. Учені виділяють серед них мега- (А.Мудрик), макро-, мезо- і мікрофактори (А.Мудрик, М.Галагузова).

Серед мегафакторів А.Мудрик виділяє вплив космосу, Всесвіту на життя людини. Такі вчені, як В.Бехтерєв, Т.Лазарєв, А.Чижевський, В.Вернадський указували на залежність взаємовідносин у соціальному середовищі від кількості тієї світової космічної енергії, яка надходить на Землю. Астрологи доводять залежність характеру людини, її долі від місця перебування планет під час її народження. Вони встановили, що концентрація історичних подій (відкриття Америки, революції в Англії, Франції, Росії) відбулися в період найвищої активності сонця. Така ж залежність помічена у народжені видатних людей планети.

Особливе значення має вчення В.Вернадського про роль ноосфери. Ноосфера – сфера розуму – це така стадія розвитку біосфери, при якій свідома діяльність людини впливає на появу і розв’язання глобальних проблем.

Відкриття учених ХХ століття значно збагатили підходи до принципу природовідповідності у вихованні, основою якого є взаємозв’язок природних і соціальних процесів, необхідність культивування відповідних етичних установок по відношенню до свого здоров’я (фізичного, духовного, психічного).

М.Галагузова відносить вплив планетарних процесів (екологічних, демографічних, економічних, соціально-політичних) до макрофакторів соціалізації. До них належать також: країна, клімат, географічне розташування та природні умови, етнос, нація, соціально-культурні особливості народу (етнокультурні умови, менталітет); суспільство, його соціальна, статева, вікова структура; економічна ідеологія тощо. У концепції М.Мід виділено три типи суспільства, в яких у залежності від темпів розвитку, модернізації визначається характер стосунків між поколіннями в процесі соціалізації:

1) суспільство постфігуративного типу – старше покоління служить прикладом для наслідування, передає свій досвід;

2) конфігуративного типу (індустріальне, модернізоване) – модель для поведінки – їх сучасники – своєрідний центр важкості переноситься з минулого на сучасність;

3) профігуративний тип – старше покоління вчиться у молодшого в пошуках розв’язання соціальних проблем.

Відомий психолог І.Кон вважає, що М.Мід зуміла чітко представити залежність між поколіннями, їх взаємовідносин від науково-технічного прогресу. Але їх не потрібно абсолютизувати, оскільки в процесі соціалізації інші фактори відіграють важливу роль. Серед них – соціальна структура суспільства, його економічна ідеологія.

Серед мезофакторів соціального формування особистості виділяють:

- вплив регіональних умов на соціальний розвиток і соціалізацію людини (природа, географічні умови, клімат, економіка, ступінь стабільності населення, етнічний склад, історичні, культурологічні умови тощо);

- вплив засобів масової інформації (преса, радіо, кінематограф, телебачення, комп’ютерна мережа), електронні ЗМІ;

- молодіжна субкультура (одяг, жаргони, музичні пріоритети та стилі, кумири тощо);

- тип поселення (сільський: зв’язок праці з циклами року; важкі умови праці; тісні контакти в сільській общині, відкритість; вплив міста на сільське життя; міський: величина міста – мале, середнє, велике, гігант; функціональна діяльність – промислове, адміністративно-індустріальне, культурно-індустріальне, портове, курортне; давність існування; склад жителів).

Мікрофактори соціалізації: сім’я (демографічна структура – велика, нуклеарна, повна, неповна, бездітна, однодітна, багатодітна; соціально-культурний, соціально-економічний, техніко-гігієнічний рівень сім’ї; умови розвитку дитини в сім’ї, особливості сімейного виховання тощо); сусіди та групи ровесників; релігійні організації; середовище неформального спілкування; навчально-виховні заклади; клуби, дитячі об’єднання; мікросоціум (спеціально створені органи самоуправління, до яких входять соціальний педагог, ініціативні групи жителів, які організовуються навколо спеціального органу – соціально-педагогічної служби, а також волонтери).

Несприятливі умови соціалізації

Соціалізація проходить під впливом багатьох обставин і в різних умовах, для яких характерна наявність тих чи інших небезпек, що справляють негативний вплив на розвиток людини і трактуються як несприятливі умови соціалізації особистості.

Їх розрізняють за способом виникнення (постійні -інвалідність, сирітство; набуті- алкоголізм, соціальна адаптація) та наслідками (незворотні- інвалідність; ті, що піддаються корекції (різноманітні соціальні відхилення, правопорушення, злочинність).

Особливий інтерес для соціального педагога становить питання про несприятливі умови соціалізації на кожному віковому періоді. А.Мудрик виділяє на кожному віковому етапі соціалізації найбільш типові небезпеки, зіткнення з якими для людини найбільш вірогідне [26, с.19-24].

В утробі матері – хвороба батьків; пияцтво, аморальний спосіб життя; погана незбалансована їжа матері; негативний емоційно-психологічний стан батьків; екологічне середовище; медичні помилки.

У дошкільному віці – хвороба і фізичні травми дитини, аморальність батьків, запущеність дитини; бідність сім′ї, антигуманність поведінки працівників дитячих закладів; антисоціальні сусіди та їх діти, зловживання телевізором.

Несприятливими у молодшому шкільному віці є аморальність батьків, розлучення батьків; убогість сім’ї; гіпер- чи гіпоопіка, непідготовленість до навчання, негативне ставлення учителя, ровесників чи старших дітей; погана компанія, фізичні вади, дефекти мови, втрата батьків, жорстоке ставлення; вплив телепередач.

У підлітковому віці найбільшої шкоди завдають пияцтво, алкоголізм, аморальність батьків; матеріальна скрута сім’ї; гіпо- чи гіперопіка; відео; помилки педагогів і батьків; куріння; токсикоманія; зґвалтування; самотність; фізичні травми і дефекти; погані стосунки з ровесниками; залучення до антисоціальних і злочинних угрупувань; випередження чи відставання у психосексуальному розвитку; часті переїзди сім’ї; розлучення батьків.

У ранній юності: антисоціальна сім’я; вбогість сім’ї; пияцтво, наркоманія, проституція; рання вагітність; залучення до злочинних і тоталітарних груп; зґвалтування; фізичні травми і дефекти; приписування собі неіснуючого фізичного дефекту чи недоліку (наприклад, вага тіла); втрата життєвої перспективи; нерозуміння оточуючими; самотність; погані сосунки з ровесниками; романтичні невдачі; суїцидальні устремління; суперечності між ідеалами, установками, стереотипами і реальним життям.

У юнацькому віці: пияцтво, наркоманія, проституція; вбогість, безробіття; зґвалтування, сексуальні невдачі; стреси; залучення до протиправної діяльності; самотність; розрив між рівнем бажань і соціальним статусом; служба в армії; неможливість продовжити навчання.

Зіткнення людини з будь-якими з перелічених небезпек значно залежить не тільки від об’єктивних обставин, але і від індивідуальних її особливостей. Тому розрізняють певні категорії людей, які можуть стати або стають жертвами негативних умов соціалізації: реальні жертви (інваліди, діти, підлітки і молодь з психосоматичними вадами та відхиленнями; сироти та інші категорії, що утримуються державою чи державною організацією); потенційні жертви (діти, підлітки і молодь з граничними психічними станами та акцентуацією характеру; діти-мігрантів; діти, що народилися в сім’ях з низьким економічним, освітнім та моральним рівнем) [26, с.24]. Крім того, є так звані латентні жертви соціалізації - особи, які в силу певних причин не змогли реалізувати закладені в них задатки (наприклад, ученимивстановлено, що обдарованих і талановитих народжується в середньому 1 на тисячу, високо інтелектуально розвинених – 1 на мільйон, а геніями стають 1 на десять мільйонів). Такі „жертви” в чистому вигляді зустрічаються рідко, в основному вони комплексні.


 


Дата добавления: 2015-10-26; просмотров: 1503 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Практическое занятие №1 Оценка уровня выполнения законодательных и нормативно-правовых актов при проверке деятельности владельцев автотранспорта | Практическое занятие № 2. Определение целесообразности создания терминала | Соотношение предложения и спроса на перевозки грузов | Обеспеченность ПАТ ресурсами (производственной базой и подвижным составом) | Определение соотношения спроса и предложения на перевозки | Образец вопросов, подлежащих проверке по пунктам нормативно правовых актов | Рабочее время и время отдыха водителей | Для неповнолітніх правопорушників |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Конституційні характеристики Української держави.| Характерні особливості обдарованих дітей

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.022 сек.)