Ти можеш розум вбить!

Колись я шефу говорив:

– Ти можеш розум вбить,

Але не вб’єш уже ту думку,

Що розум встиг той породить.

28.1.1998 р.

НАРОД БІДУЄ?

Хто сказав, що наш народ

Стогне і бідує?

То погляньте, які вілли

Він уже будує!

Хто сказав, що Президент наш

Ворог України?

А хіба ми не такого

Разом всі хотіли?

Хто сказав, нема в нас м’яса

Чи нема сметани?

Може б те народ й побачив,

Щоб не був він – п’яний?

23.2.1998 р.

Я НЕ СУДДЯ

Я не суддя. Я – коментатор,

А сама вперта річ, то – фактор.

18.4.2004 р.

МАЛІ ДВЕРІ

Скількох жінок я пам’ятаю,

В них бачив пристрасть і любов,

Але куди все те зникало,

Як охолоджувалась кров?

Чом та ставала, мов мегера –

Не підійти, не підступить,

Чи то малі ставали двері,

Чи розучилися ходить?

І звідки в них та злість і піна,

І звідки з рота чорнота?

Чому замовкла мандаліна,

Чому мовчить її душа?

Звідки в жінок та вічна сила,

Що тягне всіх нас, як магніт,

Що варт на неї лише глянуть –

І перед вами інший світ.

27.10.1998 р.

ТАКА ПОРОДА

От народ вже так народ,

Палець не клади у рот...

А як вмаже ще чарчину –

Все йому тоді до спини.

І хай дощ весь день шумить,

Вам його не розбудить.

Чи то він дурний від роду,

Чи така його порода?

19.6.1998 р.

ХТО КОГО ЦІЛУЄ?

Зараз світ мене дивує

Чи то я дивую світ,

Хто кого й куди цілує –

Й скільки раз за день, за ніч?

20.9.1998 р.

НА РОЗДОРІЖЖІ

В цьому світі всі ми, ніби кляті,

Ніби хтось над нами насміявсь,

Щоб були в нас бідні і багаті,

І багатий з бідного сміявсь.

Й слово те, що нарекли в нас паном,

Істини людської мало в нім,

Бо воно межує більше з хамом,

Так, як в небі блискавка і грім.

А тому життя – це та ж дорога,

По якій ідемо я і ти,

Зліва лікоть відчуваєм Бога,

А праворуч лікоть сатани.

Гарно як. Про що вже й говорити,

Де вже тут до істини дійти,

Ну чому б і їх не помирити,

Щоб жили у мирі і вони.

Але ж ні! Ніхто вступить не хоче,

І не хоче уступить свій трон,

Що ж тоді про нас вже говорити,

Коли кожний з нас, як Соломон.

Так і стоїмо на роздоріжжі,

Слухаєм про пекло і про рай,

А в той час "шляхетні" проходимці

Обкрадають душі і мій край.

Так ото я все життя й воюю

Сам з собою,– вимовив Кіндрат,–

Хочеться і Бога не гнівити,

Й не порвать з дияволом контракт.

Так і виникають суперечки,

Хоч я знаю: істина одна:

Якщо ми забудемо про Бога,

Значить переможе сатана.

23.10.1998 р.

Я СВОЮ ВАМ НЕ ВІДДАМ

Може я і несучасний,

А можливо, дурень, хам?

Тільки ваших... я не хочу,

І свою вам не віддам.

28.6.1999 р.

ІМЕНА

Імена, імена.

Мов ромашки: і Танечки, й Нелі.

Й кожне з них, як зустрінеш, – весна,

Поки ти їх ведеш до постелі.

Бо нема в світі правди, нема

І не знає ніхто, де та ділась

І куди вмить зникає вона

Після того, як жінка розділась.

24.9.1998 р.

НЕБЕСНІ КУПОЛИ

Роки вже юності пройшли,

Веселим цвітом відшуміли,

А я люблю небесні куполи,

Які жінки і носять, і носили.

Любив, люблю за той одвічний дзвін,

Яким від мене втому проганяють,

Бо варт його почуть – зникає лінь,

Якщо ті дзвони з блузи визирають.

Тому й дивлюсь я на Молочний шлях,

І з нього все життя очей не звожу,

І хай на мене кажуть, що хотять,

Та я без них – отих дзвіниць – не можу.

Бо жінка – то мистецтво всіх епох –

І вічну силу тільки в ній знаходжу.

15.7.1999 р.

РАДНИКИ І РАДНИЦІ

У нас є радники і радниці,

Яких в нас вибирають

Не завжди по розуму,

А по задниці.

А тому з нас сміються вже і кури,

Бо де не глянь – то більшість дури.

19.8.1999 р.

Дата добавления: 2015-10-31