Українська савана

Мало тепер на землі збереглося таких куточків: ледве ми вийшли з машини, як від нас врізнобіч з блискавичним переблиском дрібнесенької луски усіх можливих відтінків шугонуло в травах та бур’янах кілька десятків змій, напрочуд довгих, вигинистих і неймовірно чистих.

Змії шугнули й щезли, тільки трава оддалік хвилювалася під їхніми звивистими тілами. Усі вони, на диво, обрали напрям до високого глинистого урвища, що стрімко спадало в голубий о цій порі Бейкушський лиман. Можна було припустити, що трави хвилюються через те, що попід ними швидкоплинно тече вода, тільки вряди-годи то тут, то там злякано підстрибували, пропускаючи змій, сріблясті альбатроси з такими неймовірно білими грудьми, яких, здається, не існує.

Потім птахи спокійно поверталися на свої місця й задумливо походжали, не звертаючи на нас уваги.

Із зелених нетрів острова здіймалася в небо білосніжна вервечка лебедів. Оскільки сонце світило з-за наших спин, то білизна лебединої зграї на зелено-синьому тлі очеретів та лиману здавалася сліпучою і ще неймовірнішою за білизну альбатросів. Довгі-довгі, стрімко вигнуті шиї, повільні помахи могутніх двометрових крил надавали їхньому летові такої швидкості, що вітер свистів, і з того свисту народжувалася ніколи не чута мною мелодія, яка бриніла в повітрі, віддавалася в серці й викликала сльози розчуленості й захоплення. Вони просвистіли майже над нами і щезли за островом Березань, чітко вирізненим сонцем на синьо-блакитному тлі моря.

Було видно кожну скелю, кожний пагорб, вкритий бур’янами й перекотиполем. Було видно також кожен шрам на рваних урвищах берегів Березані, а на віддаленому краєчку острова височіла потрійна залізобетонна стела, поставлена студентами Миколаївського кораблебудівного інституту на могилі розстріляного тут лейтенанта Шмідта та двох його матросів-побратимів.

За О. Сизоненком

Зима

Зима того року стояла напрочуд м’яка, майже без лютих морозних сплесків. Спокійно опустилася вона на землю, ніби остання посильна милість долі, витрачена часом із небесних, здавалося, невичерпних джерел справедливості і добра. Неначе відгомін давно відбринілого зоряного хору, лунали короткі нестудені дні. Повітря завмерло. У лісових краях остуджені сніговим полотном поля, зазимілі пагорби й вибалки, затінені гривами сосняків, прислухалися до сумовито-щемкого відгуку, народженого невідомо ким невідь-де.

Сніжинки косо полетіли з небес. Широкі, пласкі, неначе зовсім не холодні, вони падали так повільно й густо, що живим істотам на землі не стало чим дихати. Рухатися було важко, ніби у воді. Потім закружляли, завереміїлися у світі скривджені чимось і начеб голодні вітри. Перемішалися сніги, які падали згори й здіймалися з землі, заклубочилися в тісняві й пітьмі.

Два дні й три ночі шаленіла негода, третього дня вляглося. Вітер ущух. Малиновий сонячний диск випливав із-за лісу, зменшуючись і переплавляючись на золото. Цей сліпучий згусток швидко відділився від обрію. Без берега, цнотливо-чиста блакить була густіше там, куди не сягало проміння. На іншому небокраї ще вмирали палеві нічні сутінки. Місяць, ясно і чітко відтінений цими просвітлілими сутінками, потьмянів над лісами, коли навколо заіскрилися сніги. Ялини, обтяжені білими сніговими грудками, змінили свої обриси, але німували. Крони старих сосен гордо височіли, лише молоду поросль пригнуло: ніжна, незміцніла кора напнулася там і сям біля кілець.

Білина примушувала ще яскравіше зеленіти соснове гілля. Пара ще не прохололих вологих низин здійнялася на рівень верхівок і, замерзаючи, обсипалася на незасніжені березові галузки. Незліченні розсипи дрібнесеньких бісеринок заблищали на сонці. Після останнього коливання вистудженого осіннього тепла все завмерло. Мороз почав неквапливо огранювати, кувати, сріблити все, що мало хоч краплинку вологи.

За В. Бєловим

Спогади дитинства

Старий Юзефівський ліс. Глухі чагарі та яруги. Вузька гребелька і зарослий очеретом кордишівський ставок, в якому водилася здичавіла риба, вузькі, як веретено, карасі й коропчуки, прудкі, наче пофарбовані паризькою зеленню линки та вужуваті в’юни.

Під чорними слизькими корчами пастушки налапували велетенських раків, якими, чомусь здавалося, кишів цей також дикий польовий ставок.

Збоку над урвищем – стара-престара верба. Ніби ще молодою вона відбігла від лісу, аби похизуватися своєю вродою, та, злякавшись глибокого виру, різко вклякла навіки. Щоб стояти отут, на белебні, зносити напругу вітрів-буревіїв, які безжально обчухрували її довгу русу косу. А тумани, що літо й зиму котилися з холод-безодні байраку, з’їдали ніжну пахучу кору, покриваючи тіло грубими рубцями і шрамами.

Дорого заплатила верба за колишні свої зухвальство і легковажність…

Пригадалось, як під час жнив мене разом з хлопцями зненацька застукав дощ у полі за лісом.

У таких випадках пастушки, щоб менше змокнути, натягали на голови мішки, складені вороком. І досі пам’ятаю, як пахнув той мішок житніми колосками і соломою. В неглибокій долині – баштан. Огірки, помідори. І малі, як кулачата, кавунці, що ніколи тут не дозрівали.

Добре було заритися у житню півкопу, накрившись тугим снопом. Тепло, затишно, солодко мріється. Напливає сон. Аж тут – крапля, друга за комір – і ти схоплюєшся на посірілій стерні, очима відшукуєш свою худобину, яка, скориставшись нагодою, вже забрела в шкоду і з зеленою піною на губах смачно перемелює зубами молоде волоття пізнього проса.

Ми пасли худобу за селом, на леваді під Бурмисовим городом, або на парах під Кордишівкою. Корови бродили по столоченому пирієві, а ми з хлопцями грали у війну, ховаючись за кущами верболозу і будяччя, яким густо поріс Бурмисів ровисько, що відділяв його город від колгоспного поля.

За Б. Янчуком

Дата добавления: 2015-07-08