Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Тема 4: Культурне життя України XVII-XVIII ст.

Читайте также:
  1. E Отакий і рости сину цікавий до всього життя треба знати.
  2. Бюджетний календар Державного бюджету України
  3. Витрати населення України у січні–грудні 2006 року
  4. Динаміка індексу конкурентоспроможності у сфері подорожей та туризму для України і Польщі за субіндексами та групами показників, 2008-2011 рр [54].
  5. Діяльність Міністерства юстиції України спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України .
  6. Досягнення І проблеми культури незалежної україни.
  7. Енеоліт України. Формування трипільської культури.

Рекомендується розглянути наступні питання:

1. Розвиток шкільництва та освіти. Діяльність митрополита П. Могили.

2. Українське бароко, його національна специфіка.

3. Література XVII-XVIII ст. Поява творів світського характеру.

 

Люблінська унія та наближення України до Західної Європи відкрили двері для течій гуманізму і реформації. Гуманізм походить до давньої класичної старогрецької й староримської культури і в мистецтві сприяв Ренесансу. Відкрився знову світ людських почуттів, героїзму, постала ціла країна краси. Ожили думки про людську природу, громадський лад. Досі в науці панувала схоластика, що вимагала логічного доказу істин християнської віри. Гуманізм зробив своїм гаслом свободу дослідів та свободу думки.

Поруч із гуманізмом прийшла в Україну із Заходу течія реформації, яка захопила у першу чергу найвищі верстви суспільства. Значення реформації в культурному житті українського народу полягає в тому, що вона висунула потребу вищої освіти та кращого рівня шкіл. Крім того, під впливом реформації виступає щораз виразніше намагання наблизити літературну мову до народної, зробити її доступною для найширших кіл суспільства.

Ці міркування викликали жвавий освітній рух і дали початок середнім школам, що засновуються при церковних братствах по всіх більших містах. Найстарша з них була грецько-слов’янська школа, або гімназія, при Успенському братстві у Львові, заснована 1586 року. На нижчому відділі школи головним предметом навчання була слов’янська мова. Вчили її на трьох ступенях: «У школі діти діляться натроє: одні, що будуть учитися слова пізнавати і складати; другі, що будуть учитися читати і напам’ять багатьох речей; треті будуть, читаючи, викладати, роздумувати і розуміти». Для початкової науки Львівське братство видало «Буквар язика словенського» 1612 р. і дешеві «часовнички шкільні».

Середня школа обіймала науку грецької й латинської мови та вищі ступені літературної освіти: поетику й риторику. У 1622 р. гетьман Петро Конашевич Сагайдачний утворив окрему фундацію на утримання учителів грецької мови. У школі звертали велику увагу на те, щоб учні вживали чужу мову в щоденній розмові.

На вищому ступені науки учень мав добути також загальну літературну освіту. І тут учні мали виказувати практично свої знання. Складали промови, вірші на честь визначних осіб, святочні привітання, панегірики, а далі також шкільні драми й веселі різдвяні та великодні вірші. Крім цього, по школах учили ще трохи рахунків, основ астрономії, щоб уміти обчислювати календар, музики, співу, рисунків.

На початку XVII ст. мережа середніх шкіл стала дуже густа, особливо на західних землях, що спричинило підвищення рівня культурного життя: з них вийшла перша українська інтелігенція. Пізніше середні школи стали зватися колегіями.

Бурхливий розвиток середньої школи заохочував тодішніх діячів сягати ще вище й завершити культурну будову найвищим типом школи — академією. Перші спроби в цьому напрямі робив князь Костянтин Острозький, але незважаючи на певні успіхи (перше видання повної Біблії), Острозька школа хоч і мала назви «триязичного ліцею», «колегії» й «академії», в дійсності не перейшла поза обсяг тодішньої середньої школи.

В подальшому розвиток вищої школи був пов'язаний з Києвом і діяльністю Петра Могили, який у 1627 р. став архімандритом Печерського монастиря. Петро Могила задумав заснувати школу, яка була б за характером православною, але не уступала з наукового погляду закордонним школам і польським колегіям, яких щораз більше поставало не тільки в Польщі, але й на українських землях. Створена при Печерськім монастирі колегія 1632 року була об’єднана зі школою Богоявленського братства на Подолі. Наступного ж року Могила став київським митрополитом, очоливши весь культурний рух у Києві. На взірець Київської колегії заложив Могила також подібні латинські школи у Вінниці й Кременці.

Навчання відбувалося в семи класах: 1) інфіма, 2) граматика, 3) синтаксима, 4) піїтика, 5) риторика, 6) і 7) філософія. У трьох нижчих класах учили основ латинської мови на базі граматичних вправ і лектури найвизначніших латинських письменників. Два середніх класи, піїтика й риторика, мали навчати учнів вільно володіти латиною, особливо ж укладати промови й вірші. Найвищі класи філософії мали вже університетський характер: тут викладали різні відділи схоластичної філософії, як логіка, фізика, метафізика, етика, а також дещо математики й географії. Це було завершення світських наук. Богословські студії в академії спочатку трактували тільки принагідно, не раз долучаючи третій рік філософії. Лише в 1690-х роках зорганізовано систематичні богословські студії, й цим способом академія набула характер університету.

У 1701 році Могилянська колегія стала академією, вплив якої виходив далеко за українські землі, до Сербії, Волощини й Московщини. Те, що академія прийняла західні зразки, значно полегшило її педагогічну працю, бо можна було користуватися готовими програмами й навіть підручниками у різних ділянках знання, хоча інколи це приводило до механічного перенесення. Поступово академія переорієнтувалася на Захід, не продовжуючи давніх зв’язків України зі Сходом. Через це українська культура почала втрачати свою всесторонність, якою визначалася в давні часи, свою оригінальність і окремішність, потрапивши під вплив Польщі.

Процес постання українського бароко довгий, цікавий і повчальний. Уже в перших роках XVII ст. ополячений український вельможа князь Януш Заславський будує барокові монастир і костьол Бернардинів у Заславі. В
1610 р. єзуїти будують свій монастир і колегію у Вінниці. В 30-х роках
XVII ст. латинники будують домініканський костьол і латинську кафедру в самому Києві.

Все це були будівлі в стилі так званого єзуїтського, або римського, бароко. Вони послужили зразками для цілої низки католицьких монастирів і костьолів, що їх будувала польська або українська ополячена шляхта на просторі всієї України від західних окраїн до Чернігова та Новгород-Сіверського. Разом із гаслами католицизму й полонізації вони несли на український православний Схід запас нових архітектурних форм та ідей.

Міщанство столичного Києва XVII ст., підсилюване духовенством та козаччиною, відповіло на натиск поверненням до славетного минулого. У віковій повазі й святості споруд княжої доби українство вирішило шукати підтримку в культурній боротьбі з ворожим натиском. Це спричинило завзятий і послідовний реставраційний рух. Нова Україна XVII ст. підіймала з домовини стару Україну княжих лицарів і переможців. На останках стін, на фундаментах княжих церков зростали тепер будівлі із сучасним – ренесансовим, а відтак бароковим – оформленням.

Від другої половини XVII ст. у зв’язку із загальним національним пробудженням українського народу живіше розвивається й літературна праця. Школи й друкарні, які щораз густішою мережею вкривали українські землі, причинилися до кращого розвитку літератури. Своїм змістом літературні твори, що появлялися впродовж XVII – XVIII ст., можна поділити на писання релігійно-морального й наукового характеру, полемічні, проповідні, віршові, драматичні й повістеві. Крім цього, розвинулися мемуаристика та письменство історично-національноі традиції (козацькі літописи).

Від єзуїтів православні взяли на озброєння проповідь, що була дієвим засобом у релігійній боротьбі. У XVII ст. буйно розвинулася проповідницька література, що знайшла визначних представників у постатях Лазаря Барановича, Йоаникія Галятовського й Антона Радивилівського.

Лазар Баранович народився приблизно 1593 р. та прожив близько ста літ. Перед його очима пройшов довгий ряд українських гетьманів — від Петра Сагайдачного до Івана Мазепи. Його життя припало на бурхливі часи козацьких змагань, і ці воєнні настрої найшли відгомін у наголовках збірників його проповідей: «Меч духовний», «Труби словес проповідних». Але у самих проповідях не знаходимо натяків на прояви тодішнього революційного руху. І змістом проповіді Барановича сухі, нецікаві, своєю церковнослов’янщиною далекі від життя. Баранович писав багато. Мав дивну й невиправдану схильність до віршування. Полишив цілу збірку релігійно-моралізаторських віршів «Лютня Аполлонова».

Всі прикмети схоластичної, далекої від життя проповіді мають також проповіді Йоаникія Галятовського. Полишив збірник проповідей «Ключ разумінія» та порадник, як їх укладати, – «Наука, або способ зложеня казаня». Радить тут автор ділити проповідь на три частини, йдучи, зрештою, за планом єзуїтських проповідей. Перша частина – це ексордіум, що має подавати пропозицію, тобто вияснити, про що проповідник задумує говорити; друга – це наррація, в якій проповідник проводить свою думку; третя – конклюзія, що закінчує проповідь. Автор повчає, як зацікавити слухачів, як добирати тему, як будувати проповідь. У своїх проповідях Галятовський використовував не тільки знання Св. Письма та писань християнських теологів і філософів, але також знання історії й міфології.

На відміну від попередніх Антін Радивилівський був проповідником за покликанням. Полишив два збірники проповідей. Перший із них, на найважливіші свята – «Огородок Марії Богородиці» 1676 р., другий – «Вінець Христов, з проповідей недільних, аки з цвітов рожаних... сплетений» 1688 р. Помітною рисою проповідей Радивилівського є велика релігійна нетерпимість. Поруч із тим цікаву рису його проповідей становить віра в ворожбу комет та в чародіїв, що своїми чарами можуть заподіяти лихо. Подібно до Галятовського користувався Радивилівський апокрифічними переказами. Щоб зацікавити людей, вплітав у проповіді народні казки та приповідки. Крім того, пересипав їх різними прикладами, що їх вишукував у західноєвропейських збірниках. На Заході існували саме такі збірки цікавих оповідань і анекдотів, що їх укладали з метою подати проповідникові готовий пригожий матеріал. До найбільш поширених належали збірники «Велике дзеркало» та «Римські історії». Радивилівський найбільше з усіх проповідників намагався свою проповідь зробити доступною для ширшого загалу.

Одначе проповідь, витворена вимогами схоластичної науки, подобалася тільки освіченим людям, бо подавала їм відомості з міфології, історії й філософії, натомість не була доступна для широких народних кіл. Не звертали також тогочасні проповідники уваги на умови життя. Прикро вражає в тодішніх проповідях нестача якого-небудь зв’язку з подіями, що потрясли в ту пору життя усього народу, нестача якого-небудь відгомону найважливіших історичних подій. Все-таки цей схоластичний напрям довго утримався в Україні. Пізніше українські вчені Єпіфаній Славинецький, Симеон Полоцький, Дмитро Туптало Ростовський занесли його у Московщину.

З першої половини XVII ст. походять короткі літописи з принагідними записками, як-то літописи Львівський та Чернігівський. Характер систематичних шкільних підручників мали «Хроніка» Феодосія Сафоновича та «Синопсис» Інокентія Гізеля. Сафонович уложив свою «кройнику з літописцов стародавних...» у 1672 р. Розширив її звістками з польських хронік Бєльського, Кромера, Стрийковського та доповнив описами сучасних подій ректор Київської колегії, потім архімандрит Печерського монастиря Інокентій Гізель і видав під назвою «Синопсис» («Перегляд») у 1674 р. Подібну прикмету загальних, систематичних історичних оглядів мали історичні писання Пантелеймона Кохановського (1681 р.) та Леонтія Боболинського («Літописец сій єсть кроника з розних авторов і гісториков многих», 1699 р.).

Окремий характер мали козацькі літописи, писані, як висловився Величко, «простим стилем і наріччям козацьким». В них знайшли вираз криваві козацькі змагання, походи та боротьба козаків. Їхньою прикрасою є гаряча любов до рідного краю. Найціннішими між ними є літописи Самовидця, Григорія Граб’янки й Самійла Величка.

З розвитком освіти все більше зростало зацікавлення наукою. Молодь, жадібна до науки, записувалася у різні університети, найбільше італійські, як у Падуї та Болоньї, або німецькі. Коли Могила готувався перетворювати київську школу в академію, вислав на Захід на студії кількох молодих людей, що пізніше стали професорами академії, як, наприклад, історик Інокентій Гізель. У XVIII ст. багато українців студіювалося в університетах у Ляйпцігу, Гайдельберзі, Кенігсберзі, Страсбурзі та інших. У цих подорожах молодь училася чужих мов і переймала здобутки тодішньої науки. Раз нав’язані зв’язки не переривалися, молоді адепти науки утримували листування зі своїми професорами, спроваджували з-за кордону книжки, були живими посередниками між Заходом і Україною.

У ці часи надзвичайно розвинулися бібліотеки. Якщо у XVI ст. книги збирали при школах в Острозі й у Львові, а в XVII ст. було впорядковано бібліотеку Київської академії, то у XVIII ст. значні бібліотеки вже мали заможніші шляхетські роди, козацька старшина, єпископи, монастирі, різні школи. До складу цих бібліотек входили передусім давні рукописи, найбільше церковного змісту, але нерідко теж давні літописи або «руські хроніки».

Впливи гуманізму проявлялися в тому, що всюди були видання старовинних авторів з коментарями та граматичні підручники. Розбуджене зацікавлення до знання спонукало збирати книги з усіх ділянок науки: так само з астрономії, як із медицини, з математики, з географії, історії, права. Чимраз частіше стрічаються й західні повісті та романи, як, приміром, дуже модні у XVIII ст. «Пригоди Телемака». Власники бібліотек піклуються про них дуже запопадливо. Так, генеральний підскарбій Маркович часто «пересушує» свої книжки, списує їх каталог, ділить книжки на відділи і формати, зачитується своїми улюбленими творами та робить із них виписки й витяги.

Найбільше цікавості всі проявляли до природничих наук. В академії вчили їх небагато: дещо зоології, фізіології, метеорології — все те під спільною назвою «фізики». Найбільший авторитет мав Феофан Прокопович, який написав навіть дисертацію з «фізіології» — про причину нетлінності тіл печерських святих, де спростовував аргументи протестантських професорів, що пояснювали це явище природними способами. Нестатки шкільної науки охочі до знання доповнювали собі підручниками, що напливали з Заходу. У бібліотеці Ханенка були якийсь гербарій, підручник експериментальної фізики й різні географічні книжки. У Петербурзі в академії він приглядався до «електричних експериментів». Маркович цікавився метеорологією й щоденно впродовж 40 років записував у своїм діярії стан погоди. На дворі гетьмана Розумовського перебував професор «натуральної історії» — лікар-німець Гебенштрайт. Медицина як практична умілість мала тоді багато прихильникіа і кожний залюбки збирав усякі рецепти й лікарські приписи, а також студіював медичні книжки. У XVIII ст. в Україні було вже багато лікарів-чужинців із вищими науковими студіями.

Географія в академії стояла слабо. В 1758 р. учитель французької мови скаржився, що не міг читати зі студентами газети, «бо географії нічого не знають, а до доброго зрозуміння і перекладу газет треба знати географію хоч поверхово». Мабуть, внаслідок цих зауваг в академії завели всесвітню географію й учили її з німецького підручника Гібнера. У приватних збірках козацької старшини часто були різнорідні атласи, описи подорожей, географічні підручники, глобуси. У XVIII ст. розвинулася геодезія. Наприклад, Ханенко цікавиться планами місцевостей і згадує «мапу полків малоросійських», яку тоді вперше нарисовано.

Менше адептів знаходила математика. В академії довгі часи вчили тільки примітивних основ. Лише у XVIII ст. математичні студії значно піднялися, головно завдяки Прокоповичеві, що навчився їх цінити у західних університетах. При кінці того століття визначався як учитель математики Іван Фальковський, що покінчив студії десь в Угорщині. Рівночасно француз Поль Брульон почав учити тригонометрії. Ханенко у своїм діярії згадує, що «забавлявся різними дискурсами про математичні та інші сцієнції» у професора Крафта. Під впливом цих розмов наказав собі купити «за морем» різні підручники, між іншим логарифми. Під кінець XVIII ст. в академії вчили також астрономії й «уранографії».

Поруч із козацькими літописами велику роль у розбудженні національної свідомості серед українського освіченого громадянства в невідрадних часах насилля російського уряду над душею українського народу сповнила «Історія Русів», що зявилася близько 1770 р. у рукописі. Вона мала великий вплив не лише на оцінку подій, пов’язаних з історією українського народу, не тільки впливала на вироблення політичної думки, але давала також українським і неукраїнським письменникам теми до літературних писань, відтак впливаючи на пізніші покоління істориків і письменників. Під її впливом писали історики Бантиш-Каменський і Маркевич, українські поети Гребінка, Шевченко, Руданський і російські: Рилєєв (поема «Войнаровський»), Гоголь (повість «Тарас Бульба») і Пушкін (поема «Полтава»). «Історія Русів» овіяна сильним, гарячим українським патріотизмом. Скрізь послідовно проводить автор думку про самостійність українського народу, його національну окремішність. Скрізь підкреслює в історії України ті моменти, в яких народ боровся за свободу. Стоїть на засадах автономії України.

До історичних творів, присвячених історії України, можна віднести також роботи Степана Лукомського, Петра Симоновського, Василя Рубана, Олександра Рігельмана, спомини Ханенка й Марковича.

Подібно до автора «Історії Русів» будив серед українського громадянства нові думки й національні почуття Григорій Савич Сковорода. Уся його діяльність і вся його творчість указували на близьке національне пробудження. Сковорода – це оригінальна постать «українського Сократа», як звали його загально. Звали його також «ходячою академією», бо в сірій свитині, в чоботях, з палицею в руках, із сопілкою за поясом ходив по селах і вчив людей. Скрізь, де з’являвся, будив зацікавлення своїми запитаннями й своїми думками. Розмовляв з людьми, де тільки їх зустрічав: на ярмаркових майданах, на шляхах, під церквами, хоч найбільше любив навчати в холодному садку або в затишній пасіці.

У своїх філософічних писаннях «Наркиз», «Книга Асхань» Сковорода доводив потребу самопізнання. В інших радив піти за вродженим нахилом і шукати щастя в спокої душі, у згоді з Богом. Писав також моралізаторські вірші тяжкою книжною мовою. Який великий і який добродійний вплив мав цей філософ-мораліст на громадянство, доказом того є обставина, що коли треба було знайти людину ідейну, людину чистих поглядів і чистих рук, шукали її між «сковородинцями». Від його учнів поплили також пожертви на перший університет, що постав на українській території, — Харківський. Вплив Сковороди відбився в писаннях пізніших українських письменників: Котляревського, Квітки, Шевченка, Куліша.

Проти русифікації українського громадянства, проти політичного й національного поневолення були направлені різні вірші гумористичного й сатиричного характеру на суспільні теми, що поставали впродовж XVIII ст., а також драма «Милость Божія...» та «Історія Русів». Під впливом нових закликів та нових ідей про волю та права людини, що їх сини колишньої козацької старшини приносять із західноєвропейських університетів, у думках і поглядах вищих кіл українського народу наступає перелом. На цьому ґрунті серед панівного прошарку зародилися думки, що знайшли вираз у «Розмові Великоросії з Малоросією» та в «Історії Русів».

Разом з тим щораз частіше живе слово пробивається у творах письменників. Народна мова втискається найперше у твори легкого характеру, здобуває доступ до віршів та інтерлюдій, а згодом — до ліричної поезії, що збереглися в рукописних збірниках та співаниках із XVIII ст. та в яких виступають також деякі дрібні риси народного побуту. Змістом тієї лірики є сирітська недоля, життя з нелюбом, трагізм невдалого подружжя. У багатьох піснях знайшло вислів вірне й щире кохання.

Дуже виразно помітні ці риси в писаннях Івана Некрашевича, що жив у другій половині XVIII ст. і був священиком у селі Вишеньки на Чернігівщині. Він полишив живі й цікаві образи з народного побуту у «Сповіді», «Замислі на попа» і в «Ярмарку». Тему першого твору зачерпнув зі своєї практики священика. Некрашевич завів був звичай, що кожний сповідався окремо, і тим викликав обурення селян. Вираз такого обурення є змістом «Сповіді», а скарга парафіян до владики становить зміст «Замислу». У «Ярмарку» вивів Некрашевич живу сценку з побуту українського селянства.

Тільки випадково збереглися імена авторів давньої лірики. Авторство пісні «Дай же, Боже, добрий час» приписала традиція проповідникові Добриловському; пісень «Ой, не ходи, Грицю», «Заспівали козаченьки в похід опівночі», «Віють вітри, віють буйні»Марусі Чурай. Деякі імена авторів видно з акростихів, де початкові літери рядків складають ім’я автора.

У XVIII ст. починає активно розвиватися палацова архітектура. Зводяться палаци гетьмана К. Розумовського в Батурині та Глухові; у Ляличах на Чернігівщині будується маєток графа Завадовського та ін.

 


Дата добавления: 2015-07-08; просмотров: 219 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Теоретические сведения. | Самостійна робота студентів | Пошук літератури за запропонованою темою. | Розміщення бібліографічних описів у списках літератури | Тема 1: Українська культура як соціально-історичне явище. Витоки формування української культури | Термінологічний словник | Тема 2: Культура доби Київської Русі | Термінологічний словник | Тема 3: Культурні процеси напередодні та в добу козаччини | Тема 6: Українська культура на зламі ХІХ-ХХ ст. у контексті європейської культури. |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Термінологічний словник| Тема 5: Українська культура ХІХ ст.

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.01 сек.)