Тема 1: Українська культура як соціально-історичне явище. Витоки формування української культури

Мета даної теми полягає в тому, щоб визначити поняття, сутність, структуру та функції культури.

Темою охоплюються наступні питання:

1. Методологічні основи курсу.

2. Українська культура як соціально-історичне явище.

3. Найдавніші пам’ятки мистецтва на території України. Передслов’янська доба.

4. Стародавня культура східних слов’ян.

Термін «культура» вперше зустрічається в одному з творів знаменитого римського оратора Цицерона (45 р. до н.е.). У «Тустулуанських бесідах» він називає філософію культурою душі. Плекаючи, обробляючи свій розум, ушановуючи його як селянин землю, людина розвиває свої духовні здібності, стає досконалішою її розумова діяльність. Первісно цей термін означав обробку ґрунту, його «культивування», тобто зміни у природі під впливом людини, на відміну від змін, викликаних природними причинами. Як самостійна наукова категорія «культура» фіксується вперше у працях німецького юриста С. Пуфендорфа (1632-1694). Він застосував цей термін для визначення різноманітних результатів діяльності людини.

Як науковий термін слово «культура» стало вживатись з другої половини ХVIII ст. Сьогодні дослідники вважають, що існує понад 500 визначень культури. У галузі історичних, філософських, етнографічних, соціологічних, філологічних та інших досліджень трапляються різноманітні уявлення про культуру. У найзагальнішому вигляді культуру можна визначити як сукупність матеріальних і духовних цінностей, систем та об’єктів, створених людством, продукт спільної життєдіяльності людей, узгодженої виробленими правилами, технологіями, нормами моралі з метою подальшого спільного існування, удосконалення, розвитку задля досягнення справедливості, спільного блага й усвідомлення необхідності збереження життя на Землі. У вузькому, особистісному розумінні культура – це певні цінності та норми поведінки в соціальному і природному оточенні.

Українська культура авторами тлумачиться як комплекс матеріальних, духовних, інтелектуальних і емоційних рис людності на етнічних українських землях і в суспільстві, що містить не лише різні види мистецтва, а й спосіб життя, основні правила людського буття, системи цінностей, традицій, вірувань.

Характер культури як суспільно-історичного явища зумовлює її поліфункціональність. Серед її функцій визначають пізнавальну, інформативну, світоглядну, комунікативну, регулятивну, аксіологічну, а також виховну. Пізнавальна функція розкриває досягнення людини в технологічному, гуманітарному, соціальному пізнанні світу окремих епох розвитку культури, реалізує свій культурний генофонд через знання.

З пізнавальною функцією культури тісно пов’язана її інформативна функція. Вона дозволяє людям здійснювати обмін знаннями, навичками, вміннями, здібностями. Інформаційна функція культури може виявлятись через спілкування людей, перш за все – в спільній трудовій діяльності. Тому інформаційна функція нерозривно пов’язана з комунікативною. Вона створює умови для спілкування людей і поколінь. Прилучаючись до поезії Тараса Шевченка, романів Панаса Мирного, слухаючи музику Миколи Лисенка, вивчаючи твори філософів і вчених тощо, ми сприймаємо їх думки й почуття, ніби спілкуємось із ними.

Культура уможливлює не тільки спілкування людей, але й регулювання їх взаємовідносин і діяльності. Регулятивна функція культури реалізується через систему норм, правил, традицій, які регулюють людські особистісні і суспільні відносини, є орієнтирами в житті, засобами пристосування до умов життя.

Культурі притаманна аксіологічна (оціночна) функція. Вона виражає якісний стан культури. Культура як система цінностей формує в людини певні ціннісні орієнтири й потреби. Людина, сприймаючи ту чи іншу річ або явище, дає їм позитивну або негативну оцінку. Відповідно до ставлення людини до культури часто роблять висновки про рівень інтелігентності особи.

Особливе місце належить виховній функції. Культура не лише пристосовує людину до певного природного та соціального середовища, сприяє її соціалізації. Вона ще й виступає універсальним фактором саморозвитку людини, людства. Кожного конкретного індивіда або людську спільність правомірно розглядати як продукт власної культурної творчості. Остання полягає у невпинному процесі розвитку й задоволення матеріальних і духовних потреб.

Світоглядна функція культури виявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу особи – пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінних, вольових. Світогляд забезпечує органічну єдність елементів свідомості через сприйняття й розуміння світу не в координатах фізичного простору й часу, а і соціокультурному вимірі.

Культуру заведено поділяти на матеріальну і духовну, одна з яких є проектом матеріальної, а інша – духовної творчості. До матеріальної культури відносять сукупність матеріальних благ, а також різноманітних засобів їх виробництва. Духовна культура поступово складається з ціннісного переосмислення всієї сукупності отриманих людиною знань і використовує для цього всі форми суспільної свідомості: філософію, науку, мораль, право, мистецтво. Крім того, культуру підрозділяють на світову, загальнолюдську, національну, етнічну, міську, сільську, молодіжну, масову, елітарну і т.д. Розглядаючи це питання, самостійно охарактеризуйте дані поняття.

Культура – це, передусім, історичне явище, а її розвиток – найважливіша частина процесу розвитку людства. Історія культури – результат досліджень не тільки істориків, але й археологів, етнографів, фольклористів, літературознавців, фахівців у галузі суспільної думки, науки, філософії, мистецтва. Вона ґрунтується, на загальних висновках історичної науки, що характеризують окремі епохи. Історія культури розкриває значення як національних традицій, так і культурних зв’язків між народами. Саме завдяки розвитку національних культур утворилася різнобічна і яскрава скарбниця людської культури.

Становлення і розвиток культури України можливо висвітлити тільки з урахуванням контексту розвитку світової культури та цивілізації. Отже, усвідомлення феномена української культури означає сприйняття її як цілісної системи у процесі історичного розвитку та у взаємозв’язку з культурами інших народів.

Історія культури посідає одне з чільних місць у системі розвитку суспільства та формування національної самосвідомості. Визначення сутності, змісту та визначальних етапів еволюції національної культури є основними завданнями сучасної української культурологічної науки. У вітчизняній науці вже вироблений підхід до проблеми періодизації історії української культури.

Вивчаючи проблему періодизації історії української культури проаналізуйте кожний з етапів та його значення для подальшого розвитку культури.

Отже, перший період розвитку української культури охоплює часовий відрізок від її витоків і до прийняття християнства, тобто – це культура східнослов’янських племен дохристиянської доби.

Другий період розвитку української культури припадає на час існування княжої держави – Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Так його й іменуємо: українська культура княжої доби.

Третій період розвитку української культури припадає на литовсько-польську добу в історії нашого народу.

Четвертий період розвитку української культури − це козацько-гетьманська доба, яка характеризується новим історичним контекстом, зумовленим закінченням Визвольної війни в середині ХVII ст., з одного боку, і поступовим обмеженням, а згодом і втратою автономії Україною наприкінці ХVIII ст., з іншого.

П’ятий період охоплює проміжок часу в 150 років – від часів зруйнування Гетьманщини до початку ХХ ст. Його доцільно умовно поділити на три підперіоди: перший – кінець ХVIII – кінець 50-х років ХІХ ст., що є часом її становлення як новітньої культури з народним демократизмом і народною мовою; другий – 60-90-ті роки ХІХ ст. – час її входження в загальнослов’янський та світовий культурний процес; і третій – початок ХХ ст. – час утвердження її як великої національної культури світового значення й резонансу.

Шостий період розвитку української культури є часом нового міжвоєнного та повоєнного розвитку України й охоплює період від початку ХХ ст. до кінця 80-х рр.

І останній, сьомий період тільки-но розпочався і триває в нових історичних умовах. Це сучасний період, що охоплює період від кінця 80-х рр. і до сьогодення.

Вивчення історії українського суспільства, як правило, починають з характерис­тики населення, яке проживало на території нинішньої України у найдавніші часи. Такий підхід переважає. Як цілісна етнічна спільність українці сформувалися порівня­но недавно. Протягом тисячоліть на території сучасної України проживало багато на­родів, які мігрували, постійно змінювали один одного. Людські спільноти завжди роз­членовувалися на дискретні групи, які ще називають племенами, невеликими народно­стями і навіть мікроетносами. У межах цих етнічних груп відбувалася трансляція культури від предків до нащадків, виникали й поширювалися культурні новації. Якою була спад­коємність між тими етнічними групами, які проживали на цій території тисячі років тому, визначити майже неможливо. Цілком ймовірно, що певні риси культури тих груп давніх індоєвропейців успадковані й нами, сучасними слов'янськими націями. Внаслі­док постійних міграцій давнє населення України не було етнічно і культурно однорідним. До того ж не було і цілковитої зміни етносів, якась частина племені неодмінно залиша­лася на своїх обжитих місцях. Саме цим і могло забезпечуватися передання у спадок наступним поколінням культурного, світоглядного, мистецького досвіду. Так протя­гом тисячоліть різноетнічні народи створювали на території України певні культурні традиції, які з часом ставали підґрунтям української культури.

Найдавніші пам'ятки мистецтва передісторичної людини на території України відносять до доби пізнього палеоліту (25-15 тис. років тому). Пізній палеоліт характеризується появою людини розумної. Із появою людини розумної дородову громаду заступає родова організація суспільства. У процесі повсякденної трудової діяльності мислення людини розвивалося, вона набувала нових позитивних знань. У суспільстві складалися релігійні вірування, звичаї, виникало мистецтво. Все це допомагало вижити первісній людині, яка майже цілком залежала від природного оточення. До пізньопалеолітичного часу належать широко відомі зразки прикладного та образотворчого мистецтва. Так, розкопки біля с. Мізинь (Чернігівська обл.) виявили прекрасні браслети, вирізані з бивня мамонта. Один із них — суцільний, другий складається з 5 окремих пластин. На обох чудовий різьблений орнамент. Мізинські браслети належать до унікальних зразків прикладного декоративного мистецтва стародавньої Європи. До творів мистецтва слід також віднести розфарбовані кістки мамонтів із мізинських помешкань та скульптури у формі невеликих статуеток, які відображали образ матері у родовій громаді.

Мезоліт, який прийшов на зміну палеоліту, характеризується подальшим розвитком техніки обробки каменю.

Видатною пам'яткою духовного життя населення цього періоду є Кам'яна Могила, завдяки якій ми маємо змогу спостерігати елементи мистецької творчості, ідеологічних уявлень, побуту прадавніх племен. Кам'яна Могила розташована у степу поблизу с. Терпіння Мелітопольського району Запорізької області. Зараз вона має вигляд велико­го піщаного пагорба, заваленого кам'яними брилами. Колись давно це був кам'яний моноліт, під яким у ґрунті були прокопані печери. У гротах Могили виявлена велика кількість різноманітних зображень: схематизовані фігури людей, тварин, знаки у виг­ляді геометричних фігур тощо. Майже всі вони виконані у техніці різьблення.

Доба неоліту, яка датується УІ-ІП тис. до н. є., була добою величезних змін у розбудові людської цивілізації. Досягнення людства у неоліті називають «неолітичною революцією», бо в цей час первісні люди перейшли від привласнюючого (полювання, збиральництво, рибальство) до відтворюючого типу госпо­дарства, тобто до виробництва їжі, одягу. Саме під час неоліту люди почали при­ручати диких травоїдних тварин і перейшли до скотарства, вирощування їстивних рос­лин. У неоліті вдосконалюються кам'яні знаряддя і виникають нові. У техніці обробітки каменю застосовуються нові прийоми — шліфування, пиляння, свердлування, що підви­щувало продуктивність праці. Особливої уваги заслуговує виникнення керамічного посуду.

Наразі в межах України виявлено близько 700 поселень доби неоліту. Цю епоху в Україні яскраво репрезентує трипільська культура. У межах України відомі сотні трипіль­ських поселень. Ідеологічні погляди трипільців складні. Риси їх духовного життя відоб­ражені у поховальному обряді, численних зображеннях на посуді, в антропоморфній і зооморфній пластиці, моделях жител, у домашніх і родових святилищах. Головним ас­пектом ідеології був культ родючості з його складною обрядністю і символікою. Відоб­ражали цей культ жіночі статуетки, які виконували роль берегинь домашнього вог­нища, слугували амулетами родючості, оберегами від злих духів. Помітну роль у віруваннях трипільців відігравав бик як чоловічий початок і символ сонця. Змій-дракон, що літає, зображення якого зустрічається на посуді, вважався охоронцем їстивних запасів і оберегом лона майбутньої матері.

Останнім великим періодом первіснообщинної формації була епоха бронзи. Її завершальний етап збігається з початком формування класових суспільств. В Україні вона змінюється кіммерійсько-скіфською добою.

Самобутня кіммерійська культура складалася й розвивалася в період із IX ст. і була перервана на початку VII ст. до н. є. новою хвилею кочових племен зі Сходу — скіфів, з якими пов'язаний наступний етап у давній історії нашої країни.

Скіфська культура була локальним варіантом євроазійської лінії культурного роз­витку. Форми і прояви культури скіфів формувалися поступово. Кіммерійські племена були завойовані скіфами, отже, скіфська культура увібрала в себе як місцеві, так і при­внесені елементи. Пізніше вона зазнала впливу передньоазіатської цивілізації, а за часів Північно-Причорноморської Скіфії взаємодіяла з античною культурою, що позначи­лося, насамперед, на розвитку мистецтва степовиків.

Про міцність і велич Скіфської держави свідчать скіфські кургани. Померлих знатних скіфів ховали під курганами, висота деяких із них досягала 20 м. У поховальну камеру клали тіло померлого, вбитих з цього приводу рабів, служниць, коней, а також предмети розкоші, зброю. Одним із найбільших скіфських курганів вважається Чортомлицький поблизу м. Нікополя Дніпропетровської області. Його висота досягала 20 м, а окружність 350 м. У великих камерах-катакомбах були поховані цар, цариця, шість воїнів та 11 бойових коней. Біля похованих лежала велика кількість коштовних речей, головні убори і одяг з золотими і срібними прикрасами, золотий та срібний посуд та інші предмети.

У III ст. до н.е. на територію Скіфії починають вторгатися іраномовні племена сарматів, яких античні автори спочатку називали савроматами. Згодом вони витіснили скіфів з степів України. У складі сарматського масиву були різні племінні об'єднання, яких грецькі письменники називають язигами, роксоланами, аорсами, аланами. Найбільш численними і відомими серед них були роксолани і алани. Сармати займа­ли переважно степову частину України з III ст. до н.е. до III ст. н. є.

Сарматські племена продовжили традиції скіфського мистецтва. Вірування сар­матів мало чим відрізнялися від скіфських. Основними у сарматів були культи сонця і вогню та Великої Богині-матері Астарти, а також культ бога війни, уособленням якого був меч. Сармати вірили у потойбічне життя, тому великого значення у їх віруваннях набував культ мертвих. Елементи релігійної системи скіфів перейшли до сарматів, а згодом сармати передали їх у спадок слов'янам. Зокрема, під впливом сарматської куль­тури у слов'ян змінився тип поховань і поховальний ритуал, а наділення дзеркал особ­ливою магічною силою спостерігається і в українському світогляді.

Важливу роль в історії України зіграла грецька колонізація. Елліни були на вищому, ніж скіфи, сармати, слов’яни, рівні культурного та господарського розвитку. У греків уже була розвинена держава, вони мали писемність, розвивалася наука.

Торговельні, політичні взаємини місцевого населення з греками Причорномор'я не могли не позначитися на соціально-економічному, політичному і культурному роз­витку цього населення. Під впливом античних міст у скіфів формувалася державність, виникали міста й поселення, збудовані у грецькій містобудівній традиції. Вплив антич­ної цивілізації виявився у спорудженні фортець, у виготовленні кераміки, високоху­дожніх прикрас. Поряд зі скіфами під цивілізаційний вплив давньогрецьких держав Півдня України підпадали й інші племена, що проживали тоді на цій території. Зокрема, це стосується сарматів і антів.

Анти - це племена черняхівської культури, які проживали у ІІІ-УІІ ст. на Подніпров’і і Подністров'ї. Про них нам сповіщають твори візантійських письменників VI-VII ст. Прокопія Кесарійського, Агафія, Феофілакта Сімокатти, Псевдо-Маврікія та готського історика Йордана. У антів не було письма, тому вони не залишили нам їх звісток про себе. Антське суспільство мало визначену державну організацію і базувалося, головним чином, на ранніх класових відносинах.

Останнє питання даної теми пов’язане з розвитком культури стародавніх слов’ян. Дати характеристику культури східнослов’янських племен надзвичайно важко. Відомостей про культуру стародавніх слов’ян дуже мало, а джерела її вивчення обмежені і часто сумнівні. Стародавні історики та філософи, особливо християнської орієнтації, ставились до так званої поганської культури зневажливо і тенденційно. Основним писемним джерелом, в якому розповідається про слов’янські племена VII-Х ст., є літопис «Повість минулих літ».

Серцевиною культури стародавніх слов’ян, як і культури будь-якого народу є світогляд. Уяву про світогляд стародавніх слов’ян дають їх релігійні вірування та міфологія. Дослідники стародавньої культури зазначають, що первісні релігійні вірування мали характер практичний, домашній і господарський, необхідний людині на кожному кроці життя.

Необхідно зазначити, що ранні релігії стародавніх слов’ян були анімістичними (лат. Anima, animus – душа, живе). Людина вірила, що все навколо неї живе: почуває, розуміє, має свої бажання, бореться за існування. Тому до природи стародавні слов’яни ставились як до живої істоти. Основу анімістичного світогляду складають три елементи: аніматизм – оживлення, анімізм – одухотворення і антропоморфізм – уособлення (олюднення).

Ранні релігійні вірування майже всіх народів Землі у своєму розвитку, крім анімізму, пройшли такі стадії: фетишизм, магія, тотемізм, землеробські культи, шаманство. Використовуючи термінологічний словник, дайте пояснення цим термінам.

Всі ці форми ранніх релігійних вірувань були властиві релігії і міфологічному світогляду стародавніх слов’ян. За допомогою ранніх форм релігійних вірувань люди вчились узагальнювати свій життєвий досвід, розвивати уяву про навколишній світ, шукати першопричину буття.

З давніх часів кожне плем’я стародавніх слов’ян поклонялося своєму богові, але з часом склався пантеон слов’янських богів. Серед них Перун – бог-громовержець, Хорс – бог місяця, Дажбог – сонця, Стрибог – вітру, а можливо і війни.

Особливу шану в стародавніх слов’ян мали жіночі божества. Богинею – матір’ю світу була Лада. Матір-Землю символізувала богиня Берегиня.

Основний пантеон слов’янських богів доповнювала низка божеств нижчого рангу: Лель, Леля, Дівонія, Дана, русалки, домовики, водяники, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали мудрості, зверталися до них за щастям, ворожили, приносили жертви. Кожне з цих божеств було покровителем певного виду діяльності, роду, сім’ї. Підкреслимо, що слов’янами не практикувалось принесення людей у жертву богам.

Разом з віруванням у різних богів древні слов’яни обожнювали різних духів та сили природи: сонце, місяць, зірки, град, повітря, вітер та ін. Особлива шана віддавалася деревам і птахам, що вважалися основоположниками або покровителями якогось роду, племені. Перше місце у вшануванні займав дуб, особливо старий, − символ міцності; клен і липа – символи подружжя; береза – символ чистої матері-природи. Священними вважалися птахи й тварини. Зокрема, зозуля – провісниця майбутнього; голуб – символ кохання; ластівка – доля людини; сова – символ смерті та пітьми. З тварин священними вважалися коні та воли, а з комах – бджола й сонечко.

Отже, релігійні вірування стародавніх слов’ян максимально наближались до життєвих реалій і відображали у міфологічній формі прагнення єднання з природою, навколишнім середовищем.

Для збільшення сили впливу на природу і надприродні явища люди стали поєднувати пісню, музику, танці і рухові дії. Поступово формуються свята та обряди. Свято означало відзначення визначних подій, урочистих днів у житті людини. Як правило, у свята люди відпочивали. Свято – найбільш давній елемент культури. Він є суттєвим компонентом цивілізації, людяності.

Стародавні слов’яни влаштовували свята щомісяця на честь богів-покровителів. Масовими і веселими були свята Коляди – зустріч нового Сонця, Нового року; Лади – зустріч весни, Ярила – початок і кінець сівби; Жиценя – завершення всіх польових робіт тощо.

Обряди – це соціальне явище, що є комплексом символічних, визначених традицією умовних дій, спрямованих на оформлення (обрядження) певних подій у житті людей, а також відзначення деяких пір року. Характерною особливістю обряду є символічність, умовність, образність та художнє оформлення дій. За винятком похоронних і поминальних, всі обряди є радісними й святковими подіями.

У цілому в культурі стародавніх слов’ян можна відокремити дві групи релігійних вірувань: обожнення природи і культ роду. По-перше, для стародавньої людини вся природа була живою, населеною безліччю різних божеств. У відповідності з такими поглядами у людей з’являлися своєрідні свята і обряди, пов’язані з порами року та збиранням врожаю, в них був відображений хліборобський і скотарський побут наших предків. По-друге, стародавні слов’яни вважали, що всі дії і вчинки в їх житті супроводжують предки, особливо під час народження, весілля та похорону. Тому в них було багато свят і обрядів на честь предків, їм приносили жертви, вшановували пам'ять померлих. У ранній період історії слов’ян, як стверджують деякі вчені, постійних храмів і професійних жерців ще не було. Вони молились і приносили жертви богам та на честь предків на лоні природи. Лише напередодні запровадження християнства у слов’ян з’явилися місця для моління (капища) і професійні служителі культу (волхви). Релігійні вірування і міфологія стародавніх слов’ян стали культурним полем, на ґрунті якого поширювалось християнство, запроваджене в Київській Русі.

Дата добавления: 2015-07-08