Тема 6: Українська культура на зламі ХІХ-ХХ ст. у контексті європейської культури.

Метою вивчення теми є аналіз умов і основних тенденцій розвитку української культури на межі ХІХ і ХХ ст., а також зрушень у культурному житті, що відбулись під впливом розгортання української національної революції 1917-1920 рр.

1. Основні тенденції розвитку української культури на межі ХІХ і ХХ ст.

2. Культурно-освітня політика національних урядів під час визвольних змагань українського народу (1917-1920 рр.)

Кінець XIX – початок XX ст. позначився загальною кризою, що охопила різні сфери життя – економіку, політику, культуру. Однак ідейне бродіння умів, невпевненість у майбутньому, передчуття близьких історичних і соціальних перетворень, хоча і сповнювали тривогою душі людей, але заохочували до пошуків нових ідеалів у житті і творчості. Митці, не задовольняючись засобами романтизму і реалізму, намагалися віднайти нові адекватні форми відображення змін, що відбулися передусім у людській свідомості, і вийти на новий рівень творення художніх цінностей. Соціально-економічні і політичні зрушення у країнах Східної Європи, популяризація і розвиток нових напрямків наукової думки, мистецтва наклали відбиток на розвиток української культури на межі ХІХ і ХХ ст. Втім тут традиції реалізму і романтизму залишались на доволі міцних позиціях, незважаючи на впевнений натиск модернізму із Західної Європи.

Інтенсифікація економічного розвитку Російської і Австро-Угорської імперій (і українських земель у їх складі) у другій половині ХІХ ст. сприяла зростанню соціального попиту на освіту, мистецтво. Саме тому у цей час виникли масова школа і мережа народних бібліотек, активно працювали просвітницькі товариства, народні університети, професійні і аматорські театри, друкувались популярна періодика, з поч. ХХ ст. багатьох глядачів захоплює кінематограф – формується масова культура.

Під час першої російської революції (1905-1907 рр.) у Наддніпрянщині, за західноукраїнським зразком, створюються «Просвіти»: вони виникли у Катеринославі, Одесі, Києві, Чернігові (голова − М. Коцюбинський), Кам’янці-Подільському, Житомирі (усього 9 просвіт з 30 філіями). Діяльність цих організацій була зосереджена на підготовці і друкуванні книжок для народу українською мовою, читання лекцій, здійснення театральних вистав, відкриття бібліотек тощо. Щоправда, східноукраїнські «Просвіти», на відміну від галицьких, були значно більш політизованими, їх члени нерідко були учасниками революційного руху, тому царський уряд уже у 1910 р. закрив більшість з них. Засноване у 1869 р. Харківське товариство грамотності на початку ХХ ст. мало філії у Богодухові, Вовчанську, Кочетку, Сумах, Слов’янську, Старобільську. Серед його активних членів були видатні учені Д. Багалій, М. Сумцов, О. Єфименко, В. Данилевський та інші. Важливу роль у справі національного відродження відіграла також Харківська жіноча школа Х. Алчевської, яка була не просто освітнім закладом, а справжньою українською громадською організацією.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. центром українського книгодрукування був Львів. Крім того, у Галичині виходила велика кількість часописів українською мовою: журнали «Літературно-науковий вісник» (1898-1914), «Молода Україна» (1900-1903), «Артистичний вісник» (1905), газети «Слово», «Діло», «Воля» тощо, у яких широко висвітлювались різні аспекти культурного і соціально-політичного життя як Західної, так і Наддніпрянської України. Україномовна преса у Російській імперії виникла лише під час революційних подій 1905-1907 рр., коли оголошення демократичних свобод (зокрема, свободи слова і свободи друку) фактично припинили дію заборонних актів 1860-х – 1870-х рр. У цей час виходять газети «Громадська думка» (Київ, 1905-1906), «Слобожанщина» (Харків, 1905) «Хлібороб» (Лубни, 1905), журнали «Нова Громада» (Київ, 1906), «Українська хата» (Київ, 1909-1914), російськомовний часопис «Украинская жизнь» (Москва, 1912-1917; гол. редактор – С. Петлюра). Найбільшою популярністю серед української громадськості користувалась газета «Рада» (Київ, 1906-1914), заснована й фінансована Є. Чикаленком, з якою у різний час співпрацювали С. Петлюра, Д. Дорошенко, Г. Шерстюк, В. Липинський, С. Черкасенко, М. Грушевський, І. Франко, О. Олесь, М. Вороний, В. Винниченко та інші українські митці й громадські діячі. Незважаючи на вислови лояльності редакції, на третій день по вступі Росії у Першу світову війну уряд закрив газету, і вона відновилася лише після лютневої революції 1917 р. під назвою «Нова Рада». Головними темами, що обговорювались на шпальтах українських видань були усі прояви українського суспільно-політичного і культурного життя: вибори до Державної Думи і органів місцевого самоврядування, діяльність просвітніх організацій, репертуар театрів і кінотеатрів, боротьба за розширення сфери вживання української мови. Зокрема, трибуною прихильників українізації освіти був педагогічний журнал «Світло» (Київ, 1910-1914). Не оминали цих питань і російськомовна періодика Наддніпрянської України − газети «Киевские ведомости», «Харьковские ведомости», «Южный край» тощо. Харківським земством видавався орієнтований на читача з села, присвячений справам кооперації і сільського господарства, популярний журнал «Хлібороб» (1905-1918).

Розвиток науки в Україні відбувався насамперед у стінах університетів та пов’язаних з ними наукових товариств. Зокрема, при Харківському університеті діяло 8 товариств (історико-філологічне, фізико-математичне та інші). Пропагандою технічних знань займались філії Російського технічного товариства у Києві, Одесі, Харкові. Засноване у 1910 р. Київське товариство охорони пам’яток старовини та мистецтва проводило археологічні розкопки, досліджувало архівні документи тощо. Серед праць, що відіграли значну роль у розвитку наук суспільствознавчого циклу, а також у піднесенні масової суспільно-політичної і національної самосвідомості, можна назвати чотиритомний «Словарь української мови» (1907-1909), упорядкований Б. Грінченком, тритомну «Українську граматику» (1907-1908) А. Кримського, упорядковані і науково прокоментовані В. Гнатюком багатотомні фольклористичні та етнографічні розвідки з життя українців Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, нарешті, першу, видану українською мовою 1908 р. у Петербурзі, узагальнюючу популярну, доступну за викладом найширшим масам читачів книгу «Історія України-Русі» М. Аркаса. Подібна за концепцією «Ілюстрована історія України» М. Грушевського, що пережила кілька перевидань на поч. ХХ ст., визнавалась автором як своєрідний конспект його ж фундаментальної багатотомної «Історії України-Руси», вихід у світ якої був визначною науковою подією.

Доля багатьох вчених, що зробили значний внесок у розвиток природничих наук, пов’язані з Україною. Так, видатний біолог І. Мечников, який тривалий час працював в Новоросійському університеті (Одеса), переїхавши до Франції, удостоївся найвищої світової наукової нагороди − Нобелівської премії (1908) за досягнення у новій галузі медицини − імунології. Більшість свого життя пропрацював у Харкові лікар і учений зі світовим ім’ям Л. Гіршман (1839-1921). Д. Заболотний (1866-1929) першим у світовій науці відкрив шляхи поширення чуми і запропонував ефективні засоби боротьби з цією хворобою. Д. Заболотний, М. Гамалія (1859-1949), В. Високович (1854-1912) та інші відомі вчені-медики не раз виїздили в складі експедицій до Індії, Китаю, Аравії, для вирішення наукових і практичних питань боротьби з епідемічними захворюваннями. 18 років прожив у Індії учень І. Мечникова В. М. Хавкін (1860-1930). Разом із місцевими медиками він брав активну участь у ліквідації епідемій чуми і холери, був одним із засновників бактеріологічного інституту в Бомбеї. З метою вивчення природних умов країн Сходу і Африки в тривалі наукові експедиції виїздили всесвітньовідомі українські вчені-ботаніки С. Навашин (1857-1930) і В. Липський (1863-1937). Вони одними з перших дали науковий опис рослинного світу Індонезії, Тунісу, Алжиру, а також регіону Середньої Азії.

Талановитий інженер і вчений М. Курако (1872-1920) зробив багато для технічного прогресу металургійної галузі Донбасу: збудовані за його новаторськими проектами доменні печі не поступались західним зразкам. Складена Л. Лутугіним (1861-1915) карта геологічної будови Донбасу була відзначена у 1911 р. золотою медаллю на Всесвітній виставці.

Напередодні першої світової війни на території Наддніпрянської України функціонувало 19 вищих навчальних закладів, у яких навчалось майже 27 тис. студентів. Основна маса студентства концентрувалась у Харкові і Києві, де знаходилось дві третини вишів (Харківський університет (засн. 1805 р.), Київський університет (1834), Харківський технологічний інститут (1885), Харківський ветеринарний інститут (1851) тощо). Центром вищої освіти у Галичині були Львівський університет (1661) і Технічна академія (1844).

Мережа закладів середньої освіти включала гімназії (випускники яких мали право вступу до університету), комерційні й реальні училища (давали право вступу до інституту), учительські інститути і семінарії. Крім того функціонувала системи вищої і середньої духовної та військової освіти. У Наддніпрянщині функціонувало декілька основних типів народних початкових училищ: земські, міські (утримувались на кошти місцевого самоврядування), церковно-парафіяльні і міністерські (утримувались за рахунок державного бюджету). З 1907 р. царський уряд розпочав реалізацію програми по запровадженню загальної початкової освіти, Австро-Угорський уряд здійснив аналогічний крок ще у 1869 р.

Розвиток науки і техніки, поява телефону, радіо, кіно посилили інтенсивність інформаційного обміну, заклали основи масової культури. Посилення соціально-економічної диференціації спричинило політизацію суспільного життя. Все це відбувалось на тлі глибокої кризи класичного європейського світобачення. Найбільший вплив на формування нових течій у мистецтві здійснили ідеї Ш. Бодлера, Ф. Ніцше, А. Бергсона, З. Фрейда, П. Гогена, що стали основою формування великої кількості течій і напрямків, які умовно об’єднуються під спільною назвою «модернізм». На відміну від реалістів, які завжди прагнули дати логічне поясненні подій з точки зору соціально-духовної еволюції, модерністи нічого не пояснюють – вони лише фіксують зрушення в суб’єктивному й об’єктивному світі за допомогою знаків, символів, натяків. Модерністи починають творити нову реальність, що існує лише в душі та ідеях, але має свої закони, які треба усвідомити. Фактично модернізм засвідчив духовне пробудження особистості, що зацікавилася сама собою і почала блукання в лабіринтах своїх внутрішніх проблем і протиріч.

На цьому тлі українські митці, з одного боку, намагались розвивати народні, демократичні традиції ХIХ ст., з іншого – активно шукали нові форми, прагнули використовувати досягнення інших національних культур. Це конкретно виявилося у двох орієнтаціях:

Ø збереження національно-культурних традицій (народницька теорія);

Ø орієнтація на західноєвропейський процес в царині художньої культури («європеїзація», «космополітизм», «модернізм»).

І. Нечуй-Левицький, П. Грабовський, Б. Грінченко продовжували традиції реалістичної літератури. Першим серед українських письменників модерністські гасла висунув у 1901 р. поет М. Вороний, який на сторінках «Літературно-наукового вісника» у програмному відкритому листі закликав повернутися до ідеї «справжньої запашної поезії», тематично і жанрово розширити існуючі в тогочасній літературі рамки. Естафету в М. Вороного прийняла група галицьких письменників «Молода муза» (П. Карманський, В. Пачовський, О. Луцький та ін.), яка 1907 р. оприлюднила свій маніфест, що містив критичні зауваження щодо реалізму в літературі та орієнтувався на загальноєвропейські зразки та тенденції. Так як український реалізм в мистецтві був здебільшого народницьким, в основному розробляв сільську тематику, то антинародництво стало важливою засадою модерністів. На повну силу прозвучали заклики до оновлення та розвитку проблемно-ідейного діапазону літературних творів, якнайбільшого відходу від селянської тематики, від показу характерів тільки землеробів, а значить, і пропагування селянської мови. Пильна увага до різнобічного міського побуту, до життя інтелігенції, її мовної палітри означала переважно орієнтацію на культуру літературного мовлення. Однак і тема села не втрачала актуальності, бо Україна на поч. ХХ ст. була переважно аграрним регіоном.

Своєрідною синтезною моделлю народництва і модернізму стала «нова школа» української прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Черемшина), яка в своїй творчості органічно поєднувала традиційні для вітчизняної літератури етнографізм, розповідь від першої особи з новітніми європейськими здобутками − символізмом та психоаналізом. Характерною рисою розвитку українського варіанту модернізму в літературі був значний вплив романтизму, що пояснюється як традицією, так і ментальністю українського народу, для якого романтизм є органічним елементом світобачення будь-якої доби.

1882 р. у Єлісаветграді було відкрито перший професійний український театр. Його засновником та організатором став М. Кропивницький, який був не лише актором, а й режисером, драматургом, композитором, музикантом, художником, педагогом і організатором театральної справи. Згодом його трупа здобула визнання на гастролях у Києві, Петербурзі, Москві. Молодий театр недаремно став називатися Театром корифеїв. М. Кропивницький, М. Садовський, І. Карпенко-Карий, М. Заньковецька, П. Саксаганський були неповторними артистичними індивідуальностями. Самий стиль синтетичного театру, який поєднував драматичне й комедійне дійство з музичними і вокальними сценами, включаючи хорові й танцювальні ансамблі, вражав чисто народною свіжістю й неподібністю до жодного існуючого театру. Корифеї здобули власне приміщення у Києві зусиллями нового керівника М. Садовського лише у 1907 р. і пропрацювали у ньому до 1914 р. Важливим елементом у театрі Садовського була музика. Крім справжніх опер («Запорожець за Дунаєм», «Продана наречена», «Галька», «Катерина») йшли твори музично-драматичного жанру, такі як «Енеїда» − інсценована самим М. Садовським поема І. Котляревського. Театр мав постійний оркестр, який набував особливого звучання, коли за пульт диригента став український композитор О. Кошиць. Свої музичні твори М. Садовському охоче давали М. Лисенко, К. Стеценко й інші відомі композитори. Великою сміливістю була постановка українською мовою «Ревізора» М. Гоголя, яку театр здійснив у 1907 р. У репертуарі театру було чимало історичних п’єс, які знайомили глядача з героїчним минулим українського народу. Більшість з них, що належали перу М.Старицького, М.Кропивницього, І.Карпенка-Карого, трактували історію в романтично-національному дусі, нерідко допускалися анахронізми і довільне поводження з фактами, але вони мали великий вплив на глядача. Утім, початок ХХ ст. продемонстрував певну кризу в українському драматичному мистецтві: освічені глядачі чекали від театру розширення репертуару, відгуку на актуальні проблеми, нових тем у нових інтерпретаціях. Врешті, втративши симпатії передової інтелігенції, театр став популярним серед менш освічених верств і мусив розраховувати на пересічного глядача. В цьому плані він продовжував національно-просвітню культурницьку роботу. З іншого боку, молоді театральні сили (Л. Курбас, Б. Глаголін, М. Терещенко, Г. Хоткевич, Й. Стадник, І. Мар’яненко), рішуче висловили вимогу європеїзації української сцени, орієнтації на нові тенденції в усьому світовому театральному процесі. Драматичні твори для оновленого театру створювали відомі письменники Л. Українка, В. Винниченко, О. Олесь.

На початку ХХ ст. зароджується український кінематограф. Перші хронікальні фільми були відзняті у Харкові. Там же актор О. Олексієнко ставить фільми за творами І. Котляревського, М. Гоголя, М. Старицького. Постановник і оператор Д. Сахненко був творцем таких фільмів, як «Наталка Полтавка», «Запорізька Січ», «Богдан Хмельницький», в яких брали участь видатні українські актори − М. Садовський, М. Заньковецька, Л. Лінницька. Основоположною для розвитку національної професійної музики стала різнобічна діяльність М. В. Лисенка, який створив класичні зразки творів у різних жанрах (зокрема 9 опер, зразки фортепіанної й інструментальної, хорової і вокальної музика, переважно на слова українських поетів, у тому числі Т. Шевченка). Він же став організатором музичної школи в Києві. На початку ХХ ст. послідовниками творчих принципів Лисенка стали М. Аркас, Б. Подгорецький, М. Колачевський, В. Сокальський, П. Сениця, І. Рачинський, К. Стеценко, Я. Степовий, М. Леонтович, Д. Сичинський, Я. Лопатинський, С. Людкевич, О. Нижанківський та інші композитори. Оперні театри виникли у Києві (1867) та Львові (1900), згодом було засновано Вищий музичний інститут у Львові, музичні школи при Російському музичному товаристві у Києві (1868), Харкові (1883), Одесі (1897) та інших містах. На поч. ХХ ст. популярності набуває грамзапис. Зокрема, у Києві у 1909-1911 рр. працювала студія «Інтернаціональ Екстра-Рекорд», на якій було зроблено ряд записів українських авторів і виконавців, зокрема П. Цесевича, О. Петляш, М. Лисенка, виданих згодом у Берліні. Фірма «Екстрафон» з 1911 р. видавала платівки із записами хору М. А. Надєждинського, тенора І. Гриценка, О. Петляш. У 1912 р. «Екстрафоном» випущені 10 українських пісень у виконанні хору Я. Шкредковського та Н. Нємчинова, 11 − у виконанні квартету Б. Гірняка; у 1914 році, до ювілею Т. Г. Шевченка − платівки з піснями на слова поета у виконанні Цесевича, Гриценка, Карлашова, Петляш та хору Надєждинського. Записані були такі твори, як «Реве та стогне Дніпр широкий...», «І широку долину...», «Якби мені черевички», «Огні горять, музика грає», «Тече вода в синє море», «Минали літа молодії».

Розвиток українського живопису на межі ХІХ і ХХ ст. тривав відповідно з європейськими тенденціями. Представниками реалізму в Україні були М. Мурашко, пензлю якого належать пейзажі «Осінь», «Дніпро», «Крим» і портрети Т. Шевченка, М. Ге. Майстрами пейзажу й авторами сюжетних полотен були художники К. Костанді («В люди»), М. Пимоненко («Проводи рекрута», «Жнива»). Полотна українських художників-реалістів В. Орловського і С. Світославського придбав у колекцію П. Третьяков. Представниками реалістичного живопису у Західній Україні були Т. Копистинський, Ю Пігуляк, Т. Романчук.

На розвиток українського модернізму у живописі, вплинули як західноєвропейські й російські зразки, так і традиції попередніх поколінь митців, у т. ч. реалістів, народна творчість тощо. Засновником українського модерну у живописі вважається випускник Петербурзької академії мистецтв С. Васильківський, якийпрацював і здобув визнання у Франції, Італії, Іспанії, поєднував у творчості любов до пейзажу («Ранок», «Дніпрові плавні») із захопленням історичною тематикою («Козак у степу», «Ярмарок у Полтаві»). С. Васильківський разом із М. Самокишем брав участь у розписі інтер’єрів будинку Полтавського земства, створеного за проектом В. Кричевського у стилі українського модерну. М. Самокиш є засновником українського батального живопису. К. Малевич, один із засновників і яскравих представників авангардизму, був вихідцем з України.

Найбільш відомі архітектурні споруди в стилі українського модерну були побудовані у Харкові, Полтаві, Києві. На території України за часів модерну творили такі постаті як академік О. Бекетов, В. Прохаска, Г. Артинов, А. Генріх, В. Кричевський, Т. Обмінський, І. Левинський, В. Городецький. Ім‘я останнього тісно пов‘язано з Києвом, які прикрашають неповторні будівлі в стилі модерну (будинок з химерами), неокласицизму (музей старожитностей і мистецтва, нині Національний художній музей), неоготики (Миколаївський костел, нині Національний будинок органної музики), мавританської архітектури (караїмська кенаса, нині Будинок актора). Чимало архітектурних шедеврів, що визначають обличчя Харкова завдячують своєю появою О. Бекетову. Серед найвідоміших пам’яток – головний корпус НЮАУ ім. Ярослава Мудрого, ХДНБ ім. В. Короленка, будівлі «чотирьох банків» (на розі вул. Сумської і Площі Конституції) тощо.

Отже, на межі ХІХ і ХХ ст. українська культура функціонувала у реаліях формування індустріального суспільства, яке створювало нове соціальне замовлення щодо культурних цінностей. Суспільно-політичні і науково-технічні революційні зміни сприяли появі нових напрямків у мистецтві, які отримали загальну назву модернізму. Український модерн зазнав суттєвого впливу від попередньої мистецької традиції.

Процес державотворення в Україні в період національно-визвольної революції 1917-1920 рр. супроводжувався значними змінами в культурній сфері. У цей час українізація охопила всі сторони життя українського суспільства. При цьому провідною силою того часу, яка виступала за викладання українською мовою в школах, ліцеях, університетах, за перехід до українського в державному, громадському житті та побуті була українська інтелігенція. Політичні, громадські діячі багато уваги приділяли українізації освітніх закладів усіх типів і рівнів.

Центральна Рада взяла на себе зобов’язання досягти охоплення усіх дітей шкільного віку початковим навчанням і демократизувати середню й вищу ланки освіти. 6 квітня 1917р. в Києві відбувся І Всеукраїнський учительський з’їзд, на якому були присутні близько 500 делегатів з усіх губерній України. З’їзд звернув увагу на українізацію середньої та вищої школи, підготовку україномовних педагогічних кадрів, створення при Київському університеті і на курсах при шкільних округах кафедр українознавства та української мови. Згідно з постановами з’їзду, у вчительських семінаріях, в усіх вищих навчальних закладах вводилось вивчення української мови, української літератури, географії та історії України. У російськомовних школах, а також у школах національних меншин вводилось обов’язкове вивчення української мови та інших українознавчих предметів. ІІ Всеукраїнський учительський з’їзд, який відбувся 28-30 липня прийняв розгорнуту програму національної системи освіти і виховання молоді. Упродовж року свого існування, у досить складних соціально-економічних умовах, під час та збройного протистояння різних політичних сил Центральна Рада зробила немало на культурно-освітянській ниві. Так, упродовж літа − осені 1917 р. було відкрито 5,4 тис. українських шкіл, понад 100 гімназій, запроваджено україномовне викладання у десятках медичних, агрономічних, технічних училищ і шкіл. У системі вищої освіти почали діяти новостворені народні університети у Києві, Миколаєві, Харкові, Одесі, Науково-педагогічна академія та технічний інститут у Києві, ряд українських факультетів і кафедр в існуючих вишах, які водночас охоплювали навчальним процесом понад 5 тис. студентів. У освітянській роботі активну участь брали товариства «Просвіта» (понад 2 тис. осередків), за їх допомогою у містах і селах створювались хати-читальні, бібліотеки, гуртки по ліквідації неписьменності, серед населення поширювалась навчальна й художня література тощо.

Великий обсяг роботи здійснила Центральна Рада з налагодження видавничої справи. За її участю було засновано 80 україномовних газет і журналів, масовими тиражами вийшло 680 найменувань навчальної, історичної, художньої, суспільно-політичної, технічної та іншої літератури.

Демократизація й відродження національно-культурного життя дали поштовх для подальшого розвитку української художньої літератури й поезії. У 1917-1918 pp. великими накладами почали виходити твори класиків української літератури: І. Котляревського, Т. Шевченка, М. Коцюбинського, В. Стефаника, П. Грабовського та ін. У цей час побачили світ збірки поезій молодих українських літераторів: «З журбою радість обнялася» О. Олеся, «Хвилі» М. Коноваленка, «Лісові ритми» М. Шаповала. Публікувалися твори М. Рильського, П. Тичини, 1. Огієнка, І. Липи, В. Винниченка, М. Грушевського та інших авторів. На українську мову перекладалися твори Г. де Мопассана, Дж. Лондона, О. де Бальзака тощо. Значну увагу Центральна Рада надавала видавництву суспільно-політичної літератури. Таких видань вийшло кілька сотень. Це, наприклад, брошури з працями Б. Грінченка, М. Драгоманова, І. Огієнка, С. Єфремова, С. Русової, М. Міхновського, Є. Чикаленка, в яких розглядалася проблема побудови Української держави, її соціально-економічного й політичного устрою. У цей же час було видано цілу низку публіцистичних і популярних робіт з історії України: «Ілюстрована історія України», «Коротка історія України», «Якої ми хочемо автономії» М. Грушевського; «Коротка історія України», «Про козацькі часи на Україні» В. Антоновича; «Історія Українського письменництва» С. Єфремова тощо. З метою розвитку бібліотечної справи у всеукраїнському масштабі за рішенням Генерального секретаріату Центральної Ради було засновано Українську національну бібліотеку (УНБ) з кількома філіями у великих містах України.

Прагнучи розвитку українського театрального мистецтва, Центральна Рада заснувала Український національний театр. До складу його трупи увійшли відомі артисти України: М. Садовський, Л. Курбас, І. Мар'яненко, П. Саксаганський та ін. Діючим губернським театрам виділялися кошти для зміцнення їх матеріальної бази, вони не оподатковувалися. Для підготовки митців сцени й організаторів театрального мистецтва Генеральний секретаріат Центральної Ради створив школу з підготовки професійних артистів, режисерів, налагодив випуск тижневика «Театральні вісті». У 1917 р. було засновано Український національний хор (диригент К. Стеценко), відкрито у Києві загальноукраїнські курси з підготовки співаків хору, музикантів, хореографів.

Питанням розвитку українського образотворчого мистецтва займалася створена у грудні 1917 р. Центральною Радою Українська Академія мистецтв. Першим її ректором було обрано Г. Нарбута; тут читали лекції професори − О. Мурашко, А. Маневич, М. Бурачек, М. Бойчук, В. Кричевський, М. Жук. Тісні творчі стосунки з Академією підтримувало багато відомих українських художників, які представляли різні школи та напрями у живопису. Наприклад, М. Бойчук очолив відділ монументального живопису, в який увійшли В. Седляр, С. Налепський, І. Падалка. Цей відділ почав називатися школою «бойчукістів», для якої було характерне відображення у мистецтві подій реального життя, наповнених динамікою і драматизмом, багатогранною композицією, пластикою, глибоким філософським змістом тощо. Бойчукістами, зокрема, були розписані Луцькі казарми у Києві, оперні театри у Харкові, Києві, санаторій в Одесі. Багато їх полотен прикрашали виставки і картинні галереї. У інших мистецьких школах у цей період активно працювали О. Архипенко, І. Бурячок, В. Заузе, В. Різниченко, І. Труш та багато інших художників. При Академії мистецтв було засновано Українську національну картинну галерею. Активну творчу роботу вели скульптори О. Архипенко, Ф. Балавенський, І. Кавалерідзе. М. Гельман, А. Страхов, М. Паращук, П. Вітович та ін.

У період діяльності Центральної Ради було закладено основи українського кіномистецтва. У цей час на екрані з'явились ряд художньо-документальних картин, було екранізовано низку казок для дітей та наукових кінофільмів для студентів.

У полі зору Центральної Ради постійно перебували питання розвитку культури національних меншин України. Для них було створено десятки шкіл, гімназій, факультетів у вузах, різні періодичні видання, театри, музеї тощо. Право на вільний національно-культурний розвиток національних меншин Центральною Радою було гарантовано законом.

Культурно-освітня діяльність гетьманського уряду П. Скоропадського була логічним продовженням політики Центральної Ради. Використовуючи на роботі у державному апараті велику кількість колишніх царських чиновників, гетьман не мав змогу українізувати роботу міністерств. Виключення становило Міністерство народної освіти, очолюване М. Василенком, П. Стебницьким, В. Науменком, яке було флагманом українізації в Українській державі. Тривала українізація початкових шкіл, стабільно організовувались учительські курси українознавства, продовжувалась реалізація програми із запровадження загальнообов’язкової початкової освіти. Як свого часу Генеральний секретаріат, гетьманський уряд на шляху українізації середньої освіти схилявся до відкриття українських гімназій, протягом літа 1918 р. було відкрито 54 таких навчальних заклади. Разом із тим, у гімназіях з російською мовою викладання було запроваджено обов’язкове вивчення української мови, літератури, історії і географії України.

Під керівництвом В. Вернадського при Міністерстві народної освіти діяла комісія у справах вищих шкіл і наукових інституцій. З її ініціативи у жовтні 1918 р. було відкрито державні університети у Києві і Кам’янці-Подільському. Передбачалось відкриття аналогічних закладів у Харкові, Катеринославі, Одесі. В існуючих університетах (Київському, Харківському, Одеському) відкривались кафедри української мови, літератури, історії, права. 14 листопада 1918 р. у Києві було відкрито Українську Академію наук у складі історико-філологічного, фізико-математичного і відділу соціальних наук. Президентом академії було обрано В. Вернадського, серед перших академіків були видатні вчені: історик Д. Багалій, літературознавець С. Смаль-Стоцький, сходознавці А. Кримський і М. Петров, біолог М. Кащенко, фізик С. Тимошенко, економіст М. Туган-Барановський, правознавець Ф. Тарановський та інші.

В Українській державі було засновано Український державний архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Українську національну бібліотеку, Український театр драми та опери, Державний симфонічний оркестр та інші культурні й освітні заклади. Складні події відбувались у церковному житті, активізувався рух за автокефалію. Гетьман стояв на позиціях державної підтримки православної церкви. Отже, діяльність гетьманського уряду у галузі культури й освіти можна назвати одним з найуспішніших напрямків державної політики.

Конституція Західноукраїнської Народної Республіки, прийнята 13 листопада 1918 р., визначила державний статус української мови і гарантувала права національних меншин. Організація системи освіти мала здійснюватись згідно з законом ЗУНР «Про шкільництво» (13 листопада 1919 р.). Низка нормативних документів, виданих Директорією УНР, затверджували державний статус української мови, гарантували її широке використання в освітній, культурній та інших сферах. Утім, експансія ворогів української державності не дала можливості уряду УНР в повній мірі реалізувати свої наміри. Отже, одним з основних напрямків політики усіх національних урядів доби визвольних змагань українського народу 1917-1920 рр. (Генерального Секретаріату Центральної Ради, Ради Міністрів Української держави, Директорії УНР, Державного Секретаріату ЗУНР) була послідовна українізація усіх сфер суспільно-політичного життя з гарантією дотримання прав національних меншин. Під час революційних подій було зроблено чимало для розбудови української освіти, засновано ряд впливових наукових установ, надано імпульс розвиткові нових напрямків у мистецтві. Незважаючи на те, що українські державницькі сили зазнали поразки у боротьбі за владу, їх плідна діяльність на культурній ниві сприяла поглибленню свідомості українського народу, що змусило, зокрема, більшовиків відповідним чином коригувати свою національну політику у 1920-х рр.

Дата добавления: 2015-07-08