Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА 7 страница

Читайте также:
  1. A) Шырыш рельефінің бұзылысы 1 страница
  2. A) Шырыш рельефінің бұзылысы 2 страница
  3. A) Шырыш рельефінің бұзылысы 2 страница
  4. A) Шырыш рельефінің бұзылысы 3 страница
  5. A) Шырыш рельефінің бұзылысы 3 страница
  6. A) Шырыш рельефінің бұзылысы 4 страница
  7. A) Шырыш рельефінің бұзылысы 4 страница

- Отак же! А в мене на сей раз i гостинця нiякого немає, - одказує Оришка, переступаючи порiг.

Уступили у хату. Низенька вона, невеличка, зате рiвно помазана, гладенько вибiлена, челюстi у печi i вiкна обведенi кругом жовтою глиною; стiл у кутку бiля божницi покритий бiлою скатертиною, лави кругом хати виструганi, вишаруванi, наче з воску, жовтiють; долiвка пiсочком присипана. Видно, щиро хазяйськi руки ходили коло сього невеличкого гнiзда.

- Бабуся! Бабуся приїхали! - радо скрикнула дiвчинка лiт семи, пiдбiгаючи до баби i даючи їй чолом. За нею п'ятилiтнiй хлопчик качаном прикотився, а далi з полу зсунувся i, перевалюючись з боку на бiк, як утка, копотiв другий, менший, гукаючи нетвердим язиком: "Ба! ма!", i всi опали бабу. У хатi пiднявся гармидер. Дiтвора одно поперед другого поспiшало перед бабою то сим, то тим похвалитися, а пискун, дивлячись на сестру та брата, ухопився, як реп'ях, за бабин халат, виставив своє свiже личко та, знай, погукує: "Ба! ма!"

- Дiточки ж мої! Голуб'ятка! Не сподiвалася ж я до вас завiтати сьогоднi, то й гостинця не принесла.

- Ось нате вам гостинця! - сказала Христя, подаючи проскуру. Дiтвора, дивлячись на незнайому панну, насторочилась якось.

- Чому ж ви не берете? - спитала мати. - Бач, панночка якого гостинця привезла! Берiть та дякуйте панночцi.

Дiвчинка перша несмiло пiдiйшла до Христi i поцiлувала у руку, за нею хлопчик, а найменший так i кинувся, так i вхопився за червону спiдницю, пiднявши угору одну нiжку, намiряючись, видно, далi подратись.

Христя ухопила його пiд руки i пiдняла вище своєї голови. Хлопчик засмiявся, виставивши рядки своїх бiлих зубенят. Очицi його грали, свiже личенько, як ягiдка, червонiло. Христя, замилувавшись, почала його гойдати, то пiднiме високо угору, то спускає трохи не додолу. Хлопчик регоче, аж нiженятами сова - таке йому любе те гойдання.

- А що, Петрику, а що! - утiшно дивлячись на його, каже Горпина. - Ще тебе нiхто так не гойдав, як панночка гойдав. Бач, як лiта. Як пташка та. Ку-ку-ку! ку-ку-ку! - з-за спини Христi тiшиться мати. А Христя аж сама розчервонiлася та, знай, гойдає.

- Буде, панночко, буде. А то вiн вас заморе. Нiвроку йому, важкий-таки. Та як вiзьмеш на руки та поподержиш, то й рук не чуєш, а то ж проти себе такого попiдкидати.

Христя пустила. Хлопчик, постоявши трохи, знову кинувся до Христi.

- Петрусю! ажа-жа! - посварилася пальцем мати. - Тобi тiльки дай привiд, то й не одчепишся. Годi! Пусти панночку. Просю вас за стiл посiдати. Петрусю! Кому кажу, пусти! - крикнула Горпина на хлопця, що, вчепившись за спiдницю руками, дивився чорними оченятами то на матiр, то на Христю.

- Ми ось разом пiдемо, - сказала Христя, узявши його на руки, i посунулася за стiл.

- У-у, страм овище, отакий бецман на руках гнiздиться! - сказала з серцем Горпина.

- Доброго здоров'я! - привiтався Кравченко, увiходячи у хату. Горпина i його попросила сiдати.



- А що ж се Федора досi немає? - спитала баба, усаджуючись бiля Христi, котра чукикала на колiнах Петруся.

- Не знаю. Вiн повинен би i прийти зараз. Чи не завернув, бува, до батька.

- А що, i досi не помоглося?

- Дурiє, як i дурiв… I сiв, i пав у тiї чорної маримонди.

- Ти ж казала йому?

- Що ж я йому буду казати? Все рiвно не послуха, ще скаже, чого не в своє дiло мiшаюся. Федiр казав.

- Ну?

- Ну, i звiсно що. "Ви, - каже, - все так; мене i трохи не поважаєте, не то що за батька не приймаєте, а все на мою худобу дивитесь. Якби чорт старий скорiше очi закрив та загарбати його худобу. Не буде, - каже, - сього, чужому вiддам, та знатиму, що буде хоч душу поминати, а свої - хай як хотять".

- Отаке! А ти ж сказала 6: ото ж унуки не чиї, а твого ж сина дiти. На їх поглянь. Та й на сина подивитися: дуже вiн багато, носячи за попом кадильницю, заробить? Хоч би ж уже землю вiддав, все рiвно сам нiкчемний бiля неї ходити.

- Так! Землю вiн вiддасть. А менi, каже, з чого жити?

- А грошей стара собака мало наховала? - скрикнула, визвiрившись, Оришка.

- Були колись грошi, - спокiйно одказала Горпина.

Загрузка...

- Та що?

- Та в скриню до Ївги перейшли. Обiйшла старого, отак кругом i обплутала. Смiється з його, з молодшими по шинках шляється, а вiн i не бачить. Я вже їй казала: ми ж колись дiвували умiстi. Ти б, кажу, Ївго, хоч бога побоялася над старим отак глузувати. А вона п'яненька була: "Уже, - каже, - до бога тепер лазити, як чорт не помiг". Який, питаю, чорт? "Не знаєш, - каже, - який? То попитай своєї дядини. Думаєш, - каже, - не знаю, яке ви зiлля варили та чим старого накурювали. Помогло? Багато ззяли з своїми чаклами? Не дуже я злякалася твоєї дядини, хоч вона i вiдьма. Я й сама навчу ще, як вiдьмити". Сказано, п'яна, то таке i верзе.

Баба, слухаючи те, аж позеленiла. Сидить за столом, ухопившись за лаву руками, та так важко дише, аж пищики в неї в грудях грають.

- Про кого се ви рiч ведете? - спитався Кравченко, дослухаючись до розмови.

- Та… - махнула Горпина рукою. - Про свекра, чоловiче добрий, коли хоч знати. Замїс'гь того, щоб на старiсть грiхи одмолювати, вiн з молодицею зв'язався. Та хоч би путнє що, а то…

- А-а… - заакав Кравченко. - Я знав на своєму вiку одного. Так от чудасiя була. Йому двадцять лiт, а вiн полюбив п'ятдесятилiтню бабу. Та так полюбив, що хоч вiшатись. Усi дивуються, здурiв парубок, та й годi. А вiн, не потураючи на те, одно вчащає до старої - i встав, i лiг там. Стало чутно, що будуть вiнчаться. У неї, правда, своя хата, худоба i грошей, либонь, було достобiса; а в його тiльки й добра, ўо штани на очкурi, та й то дранi. Люди кажуть: "Дурний, на худобу вдаряє. Чи варт те добро, щоб свiй молодий вiк запакувати?" Оже вiн не чує. Збираються до вiнця. I день назначили. Тут би до церкви йти, а вiн назад. "Що я, - каже, - маю. Як був робiтником, так i зостануся. Не хочу". Вона i сюди, i туди: "Я тобi, - каже, - все вiддам". - "Давай зараз". Пiшли до волостi, - а вiн, значить, уже з писарем змовився, - зробили таку бумагу, що вона йому усе продає. Грошики, звiсно, якi були, так вiддала. Тодi вiн знову. "Ти, - каже, - подумай, стара. Чи менi, молодому, пiд пару така баба? Краще будь менi за матiр, я тебе до смертi догодую". Вона не хоче, бришкає. "Нiчого не дам! - кричить. - Жалiтися буду, в тюрму засаджу". - "Коли, - каже, - ще мене в тюрму саджати, - вон iз моєї хати!" I вигнав, у чому була, при тому тiльки й зосталася. Жалiлася, так ще суддi посмiялися: "Так, - кажуть, - дурнiв i треба вчить". Що ж, ви думали, з того парубка вийшло? Оженився, до своєї худоби та ще взяв за жiнкою, зажив таким багатим, що ну! Шинок одкрив, постоялий двiр завiв. А баба десь пiд тином сконала… Так от молодець, так молодець!

- А воно ж хiба се й не грiх? - з жалем спиталася Горпина.

- Є, бач, молодице, приказка: грiха боятимешся - голий ходитимеш. Що грiх, що не грiх, про те бог знає. Та коли ще вiн там розсуде - дожидайся.

- А люди? - знову пита Горпина.

- Люди? Наплюй на їх! Люди звали i того парубка дурним, а потiм - на улицi стрiнуть - шапку скидають. От тобi й дурний!

Горпина тiльки важко зiтхнула. Зiтхнула i Христя за нею. Баба сидiла похнюпившись, її тiльки пiдборiддя тремтiло. У хатi стало тихо-тихо. Дiтвора сидiла на полу i дивилася мовчки на проскуру, що лежала мiж ними. Петрик i той покинув гратися, якось дивуючись, обводив усiх своїми чорними оченятами.

Якась тiнь пробiгла по вiкну: тихий гомiн почувся знадвору.

- О, i Федiр iде! - сказала Горпина, зиркнувши у вiкно. - Та ще й не сам - з батьком.

I вона мерщiй стрибнула у сiни - стрiвати. Христю наче трясця обняла. Вона колись давно не могла бачити Грицька без того, щоб її не струснуло, тепер їй згадалося давне.

- Сюди, тату, сюди… Тут порiг - глядiть не спiткнiться, - чувся давно знайомий Федорiв голос.

- Хе-е… старий став, - одказує йому другий, - i очi дивляться - та не бачать. Переведи лиш мене за руку.

На дверях показалася висока постать старого дiда. Голова його бiла, як молоко, борода рiдка спадає на груди, сiрi брови, як стрiха, настовбурчилися над очима, а на обличчi i трохи Грицько не перемiнився, - такий сухий, такий i суворий, нiс довгий з горбом, лице тiльки з мурого стало бiло-рожеве.

- Ну, здрастуйте у хатi. То тут у вас i гостей повно, - обiзвався вiн,. переступивши порiг.

- Здрастуйте. Се тiтка приїхали з Кута, - докладала Горпина.

- Ну, а то? - тикнув пальцем Грицько на Кравченка.

- А то той чоловiк, що тiтку привiз.

- А то? - знову допитується Грицько.

- То панночка з бабою приїхали.

- Панночка? Так ви вже з панами зазналися? Через те, мабуть, i батька забули, - виговорював Грицько. - А то по полу що ворушиться?

- То дiти. Гетьте, встаньте вiдтiля! - крикнула на їх Горпина, - може, дiд схотять там присiсти.

- Устаньте, устаньте, дiти, хай дiд хоч на полу присяде, бо на покутi поважнi гостi розсiлися, - бурчав Грицько, чвалаючи до полу.

Горпину наче хто кип'ятком обдав. Тiльки що Грицько на порiг - уже i сварка, та ще при чужих людях, та ще й у їх город камiнцi кида… У неї аж сльози на очах виступили.

- Хiба ж я, тату, зневажаючи вас, таке сказала! - тiльки i вимовила вона.

- Чого зневажаючи? Нi, почитаючи. Якби, бач, не почитала, то старого не посадила. А то я i сиджу, i дiти бiля мене. Другi дiти i чужi, та, як прийдеш, i чолом старому чоловiковi оддадуть, а твої дiти почитають дiда i геть ховаються вiд його, мов собаки вiд мух.

Горпина зовсiм осiла. I як вона сього ранiше не здумала? Стоїть, як тороплена, i вiд сорому не знає, що й казати, куди їй дiватись. Та вже виручила Оришка.

- Чого се ти, старий, розбурчався? - спитала вона його. - Не на той бiк устав, не на ту ногу ступив?

- Не на той. Правда твоя. Старому, бач, усе на завадi. Та ще як свої бiльше, нiж чужi, шпильки пiд нiгтi заганяють, - похнюпившись, додав вiн.

- Хто ж тобi їх заганя? - знову йому Оришка. - Так наслухається, що З сторони люди брешуть, та й зачина! Що, тебе син не почитає? Невiстка не слуха? Коли ти сторонишся їх, то, звiсно, не потрапиш, що тобi хочеться. Уп'ять же - i дiти. Дiти - як дiти. Коли б ти до їх з ласкою, то й вони до тебе з тим. А як ти не вспiв на порiг ступити - зараз бур та бур. Звiсно, i дiти полякаються.

- Толкуйся. Так, усе так. Я у всьому винен. Чого ж ви мене, винуватого, до себе прикликали? Судити? Судiть мене!

- От ти вп'ять, Грицьку, на сварку б'єш. Тобi як доброму кажуть, а ти - знову за своє. Нема того щоб сiсти, як там кажуть, рядком та побалакати ладком.

- О, ти м'яко стелеш, та як буде спати! - буркнув Грицько.

- Нi, я тобi по правдi кажу. Чого тут критися, чого його, як лисиця хвостом, вертiти? Ти сам подумай: старий ти став, немiчний… за тобою треба дивитись, треба глядiти. А кому ж те ближче, як не своєму? Сказать би, у тебе немає близького нiкого, а то ж у тебе син, невiстка. Чого б я, як той бовкун, сидiв там у своєму закапелковi? Чоловiк не деревина, що положи його, то й буде лежати. Чоловiковi часом треба i побалакати… Узяв би перейшов до сина, один син у тебе, i догляд би тобi такий як слiд був, i погомонiти було б з ким.

- З того часу, як не стало старої, не стало й щастя! - глухо промовив Грицько.

- I то правда. Стара, царство небесне їй, була i хазяйка невсипуща, i жiнка добра, i господиня розумна. Та що ж - умерла… То вже дiло боже. Вiн один над нами знає, що робить, i нам не скаже. Умерла - й умерла. З могили її не вернеш. А тобi все-таки не слiд своїх сторонитись-обходити.

- Та що ти все зарядила: обходиш та обходиш! - гукнув Грицько. - Хто їх обходить? Я їх чи вони мене? От ти кажеш - син у мене, до його горнися. А ти знаєш мого сина? Вiн ще замолоду все менi навпаки йшов. Хотiв я його одружити на Куцiвнi. Чим би була йому не жiнка? I багата, i хорошого роду. Нiт же, пiднiс чорт Христю Притикiвну. От цяця неписана! Чого менi стояло його збити? Може, коли, господь знає, i душею прийшлося покривити, i грiха на душу схопити, поки зломив. Що ж вiн? Почав дурiти. От, як є - дурник.

- Тату, то коли було, - понурившись, обiзвався Федiр, а Христя сидiла червона-червона та, не знаючи, що їй робити, горнула до себе маленького Петрика.

- Давно? - гукнув Грицько, пiдводячись, i, як верста, став серед хати. - Давно, кажеш? А пiсля того? Ми ж насилу тебе з покiйною одходили, насилу тебе на стежку навели. Оженився ти. Зиайшлася така, що пiшла за тебе, Стали ми жити укупi. То i ти, i невiстка тiльки й чутно, що славите нас мiж чужими людьми. Усе одно: "Якби таки батько оддiлив нас, дав землi, дав хату, ми тодi б знали, для кого робимо-трудимося". Бач, вони, у батька живучи, не собi дбали! Нехай i так. Побалакали ми з старою, чи оддiлити, то й оддiлити. Хто сей грунт купив? Хто хату вистроїв? Перевiв!х - живiть собi; i поля дав. Що ж менi, дяка за те? Зиоиу чую: "Оддiлить оддiлив, та чим надiлив? Випхнув з двору, та й усе". А побий же вас все зле та лихе! Чи я вам не батько? Чи я вам добра не жадаю? Де б бiля того клаптя землi робити, що 'ддав, вiн його у найми пустив. Самому, бач, не хочеться бiлих рук каляти. Сам почав до попiв лизатись - у протопопи намiрявся вилiзти, та пiймав у дзвонарi. Легкого хлiба захотiлося. Чи легкого, то й легкого. Значить, тобi не потрiбна земля, подай її назад. Живи своїм розумом, як бог тобi дав. Чого б, бачпя? Так де тобi! На батька i тучi, i грому! Батько i сякий, i такий. Побачив, що своїм розумом заробляємо шматок того насущного, так i землю назад одiбрав. Усе собi та собi, а нам нiчого… Хiба, ти думаєш, воно легко менi було те слухати, що чуже, нерiдне прийде до тебе в хату та й хвалиться, що рiдний син каже? А бодай уже таких синiв нiколи не мати! Я ж мовчав, я ж слова на те нiякого не казав. Пройшов рiк - вони до мене i в хату не напаювалися, не прийшли з празником поздоровити. Тут уп'ять стара занедужала, прийшли вони її провiдати? Чужi люди неодхiдно бiля неї стояли, своїми руками перевертали немощну, а рiдна невiстка i не здумала. Як умерла, тодi тiльки прийшли, наче чужостороннi якi-небудь, геть одсторонь стояли. I нема того, щоб утiшити батька у горi, нема того, щоб хоч чужим помогти при тому скрутовi. Де ж, ми великий пан - кадильницю за попом треба нести, а ми - не робiтниця, не наймичка, ми - важна птиця - паламарка! У-у! проклятi! проклятi! Нема на вас мого благословення! Чужим усе оддам, а вам дулю пiд нiс! - гукнув Грицько i, вхопивши шапку, мерщiй напрямився У дверi.

У хатi стало так тихо, мов нiчого й живого не було. Оришка i Христя сидiли похнюпившись, Горпина, припавши до столу, струшувалась, мов у лихоманцi, Федiр блiдий ходив та тер руки, один Василь Кравченко весело позирав з-за столу своїми сiрими лукавими очима.

- Чудасiя, та й годi, - здвигуючи плечима, промовив вiн. - Нащо його благословення? Коли б добро своє вiддав!

- Нащо ти привiв його сюди? - скрикнула нестямно Горпина, придавлюючи стiл головою, мов вона хотiла його продавити. - Ще нам мало прийшлося вiд його витерпiти? I докорiв, i догани. Захотiв ще, щоб прокляв вiн нас у нашiй хатi!

- Хто ж знав! Хто ж знав? - глухо замовив Федiр, тручи руки. - Я я; хотiв як краще, а вийшло…

- Не буде мiж вами ладу. Не буде добра, - схопившися, мовила Оришка. - Прощайте! Поїдемо, - повернулася вона до Кравченка i не пiшла - поплигала з хати.

- Поїдьмо, поїдьмо, - хапаючись за шапку, мовив Кравченко. - Бо час I обiдати, аж кишки пiдвело.

Горпина тiльки тодi догадалася, про що вона забула.

- Тiточко! тiточко! - заплакана кинулась вона надвiр. - Постiйте, пiдождiть, хоч пообiдаєте з нами. За цим проклятим клопотом i розуму збудешся!

Федiр i Христя зосталися однi в хатi. Поки Христя збиралася собi в дорогу, Федiр одно, знай, ходив. Як же Христя, передавши Петруся дiвчинцi, напрямилася йти, Федiр став напроти неї, прикро подивився своїми засмученими очима, скрикнув: "Отак у нас завжди! Господи! Господи!.." - i нестямно схопився за голову руками.

У Христi серце перевернулося, сльози затремтiли на очах. Перша думка, що вдарила її в голову, була: "Певно, Федiр її признав, бо так прямо випалив перед нею своє признання…" I вона, похнюпившись i не сказавши йому нi слова, вийшла з хати.

На сiнешньому порозi вона стрiла Оришку, Кравченка i Горпину. Горпинi таки довелося уговорити бабу зостатися пообiдати.

- А ми вертаємося. Просить Горпина обiдати, - сказала їй Оришка.

- Я вже не знаю, чи вгоджу чим панночцi. Просила б провiдати мужичої страви. Колись забився до нас слiдователь. Такий гарний пан, дякував. Прохали 6 панночку. Чим багатi, тим i радi… - замовила Горпина перед нею, рвучи слова.

- Та панночка хоч посидять. Ми швидко се дiло порiшимо, бо кишки аж кавчать, - сказав, смiючись, Кравченко.

- Про мене не турбуйтеся. Я посиджу, пiдожду, - сказала Христя i собi вернулася за другими.

Горпина така рада, не здержалася i кинулася поцiлувати Христю у руку. Христя помiтила i пiдставила губи. Двi давнi подруги поцiлувалися. "Якби ти знала, кого цiлуєш! - подумала Христя. - Чи цiлувала б?"

Не менше зрадiв i Федiр, як вони вернулися. Засмучений та збитий з пантелику, вiн зразу ожив, заметушився, забiгав.

- Просю вас, сiдайте. Я на хвилину, я зараз - i вiн кудись побiг з хати.

Поти Горпина розсадила гостей та вийняла пироги з печi, i Федiр уже звернувся. З одної кишенi вiн витяг пляшку горiлки, а з другої - щось друге, червоне i поставив на столi.

- Ви не повiрите, як менi оця спiрка у печiнках сидить. Та не проходить тижня без того, щоб отакого не скоїлося, - пожалiвся вiн. - Тiльки й забудешся, як добрий чоловiк приб'ється до хати та розговорить. Спасибi вам, що вернулися. Ануте, лиш, вип'ємо по чарцi. Се повинна бути добра горiлка. Ач, жовта яка.

- Вистояла?! - граючи лукавими очима, сказав Кравченко.

- Жид казав, що давня. А бог його знає, яка вона. - I, наливши в чарку, вiн першу пiднiс бабi.

- У кого в руках, у того й в устах! - одказала та, одводячи чарку рукою.

- Жiнко! Десь у нас i друга була чарупина. Ке, лиш, сюди та попотчуй' панночку. То ж я для їх купив пляшку тернiвки.

- Для мене? - червонiючи, спитала Христя. - Марно ви i втрачалися. Я не п'ю.

- Не можна, наша панночко. Хоч пригубте, - потчуючи, прохала Горпина.

- Ось я поцокаюся э панночкою. Будьмо здоровi. Хай нашi вороги вигибнуть, - i Федiр, цокнувшись чаркою, зразу вихилив. Потiм попотчував бабу i Кравченка.

Христя надпила трохи i поставила. Тернiвка здалася їй такою смачною. Вона, здається, ще нiколи нiчого смачнiшого не пила.

- А справдi добра, - сказала вона.

- То просимо вас викушати всю, - кланяється Горпина. - Та й пирiжечком заїсти. Пирiжки з свiжим сиром, i сметана свiжа.

- Хiба з вами, - сказала Христя, беручись за чарку.

- I я вип'ю, - i Горпина потяглася до горiлки. Сама з пiвчарочкiг випила i других попотчувала.

- Хай нашим ворогам така шибениця! - скрикнула Христя, вихиливши чарку i вибризнувши остатню краплю поверх голови.

- О, наша панночко! наша голубочко! - скрикнула Горпина i, прихилившись до неї, цмокнула у плече. - Мов ви мiж нами родились, так знаєте нашi' звичаї та поговiрки.

- За се не стид ще по чарцi випити! - сказав Кравченко.

- Випити! Випити! - скрикнув Федiр i почав знову потчувати. Пiсля третьої усi зразу загомонiли весело та гучно, так, мов бджоли в улику перед роєм. Недавньої сварки i признаку не було. Федiр розказував усякi приповiстки за дякiв, за попа, Горпина утiшалася перед Христею своїми дiтьми, котрi на полу натоптувались пирогами. Кравченко розповiдав про всякi плутнi, хто кого обдурив, хто нажився, i завжди вихвалював мистецького' плутягу. Одна Оришка з посоловiлими очима, мов та сова, мовчки позирала на всiх. Христя пiсля двох чарок тернiвки розчервонiлася - мов макова квiтка виглядала з-за столу, а очi її так i плясали. Вона ще нiколи не почувала, щоб їй було так гарно, так любо. Все те давнє, що вона кинула у селi, тепер вернулося до неї i так встало, пестливо-правдиве i рiдне, воно робило її на хвилинку щасливою. Оце б i їй так було. I вона утiшалася б своїми дiтьми, як утiшається Горпина, i вона турбувалася б коло свого господарства, як i ся турбується. А тепер?..

- Доброго здоров'я всiм! З недiленькою святою! - почувся вiд порога жiночий голос.

Зирк - чорна Ївга ускочила в хату. Не вспiли їй одказати на привiт, як вона, позирнувши по хатi, спитала:

- Що, старого у вас не було?

- Нi, був, - сказала Горпина.

- Та куди пiшов?

- За тобою, - гукнула Оришка.

- Ох, менi лишенько! Ми, значить, розминулися! Побiжу ж за ним, - i, повернувшись, мерщiй вискочила в сiни.

Неждане ївжине навiдування на який час перервало веселу бесiду.

- Чи бач, яка жалiбниця знайшлася! - гарикнула баба i сплюнула.

- Отак, тiльки кого чужого забачить, зараз i бiжить дознатися, що робили, - жалiлася Горпина.

- Вона нас, спасибi їй, не забуває, - смiється Федiр.

- Погань, - гарикнула баба.

- Та хай. Не руште. Краще вип'ємо, - беручись за пляшку, каже Федiр. - А ти, Горпино, давай нам борщу, кашi… Всього давай, що напорала.

До борщу ще по однiй випили i знову розвеселилися. Гомiн та регiт не стихає нi на хвилину. Оришка, вихиливши пiв третьої, зовсiм знемогла, очi їй сплющуються, голова так i хитається з боку на бiк, бере ложку i держалном у борщ умочає. Всi регочуться, i Оришка сама з себе смiється.

- Випила… випила, - нетвердо вимовляє. - А все своїм ворогам не пiддамся, не пiддамся… Ось тут вони у мене сидять, - показує стулену руку. - Я не Горпина, що всiм мовчить. I не Федiр, що їх оббiгає. Я знаю їх i думку.

- Якi ж у вас вороги, бабусю? - питає Горпина.

- До чорта у мене ворогiв. Усi в мене вороги. I чоловiк - ворог. Хiба я за його залюбки йшла? Хай умиється. Не таким стидким моє личко цiлувати… - i стара усiма своїми зморшками усмiхнулася.

Усi засмiялися, а Кравченко найдужче усiх.

- А ти в мене не регочи, - повернулася до його баба. - Ти у мене в жменi. Як жабу ту розчавучу. I ти не регочи, Федоре, я знаю, що ти крiзь сльози регочеш. I ти, Горпино… А ти, - повернулася вона до Христi, - твоє ще тiльки заснувалося. Ти смiйся, смiйся… А я все знаю. - I стара, переставши усмiхатися, пiдвелася i почала пророкувати: - Тебе горе жде. Тяжке горе тебе жде. Я знаю, я все знаю.

- Що ж ви знаєте? - дивлячись зляканими очима на страшну бабу, спитала Христя.

- Те знаю, - почала Оришка знову пророче, - що спати хочу, - i, усмiхнувшись, посунулася з-за столу. Не дякуючи, не помолившись, вона додибала до полу i уклалася аж поза дiтьми спати.

- Знемогла старенька. Випила лишню, - зiтхнувши, сказала Горпина i кинулась тiтцi помостити.

Обiд скiнчився. Кравченко i Федiр пiшли надвiр походити, сучка посмоктати, а Горпина i Христя зосталися у хатi. Поти Горпина посуду мила, Христя думала над сьогоднiшнiм бабиним пророкуванням, її вид страшний, її голос гучний - все це не мало уразило Христю, До того i саме пророкування: "Твоє ще тiльки заснувалося…" Що воно значить? Та вп'ять: "Тебе горе жде, тяжке тебе горе жде". Почiм вона знає, що мене жде? А каже - мов певно знає… i Христя почала перебирати своє життя. Що воно? Цiла черiдка утрат та горя, цiла вервечка випадкiв, котрi пiднiмали її угору на те, щоб опустити сторч головою. I тепер хiба не те саме? I тепер вона не холодна i не голодна, i сита, i вкрита. А що буде завтра? Треба Колiсниковi тiльки слово сказати - i вона опиниться на улицi. Спершу, не зучена до розкошi, вона знову стала б до дiла, помаленьку i то б хлiб їла. А тепер? Вся сила її в красi. Не будь уроди - i зразу вона нiщо. Доки ж їй так скитатися, доки сидiти сьогоднi вище свого пiр'я, а завтра летiти на саме дно глибокого яру, де тiльки гряЗюка та смердота? їй так хотiлося покою та рiвного життя, хоч такого от, як Горпина живе. Бувають i в неї гiркi часи, тяжкi хвилини - от i сьогоднi. Прийшов свекор, збив бучу, уколов не раз її так боляче. А проте - її нiхто не лишить того, що вона має. Вона знає сiм'ю свою, свого Федора, i люди знають, що вона Федорова жiнка. А я? Сьогоднi панянка, а завтра… може б, нiхто не став i балакати з нею, якби дознався, хто вона.

Сум та туга дужче i дужче давили її серце, їй хотiлося перед ким-небудь висповiдатись, вимовити своє лихо.

- Горпино! - почала вона сумно.

- А що скажете? Може, i ви спочили б? - спитала учасливо Горпина.

- Нi. Я тобi, Горпино, хочу щось сказати. Таке сказати, таке… Може, ти, як почуєш, то мене i з хати виженеш.

- Оце, як ви страшно почали, - сказала Горпина. - 3а вiщо б я вас з хати виганяла?

- А може, й буде за що. Ти не знаєш. Я тiльки одного у тебе попрошу. Не скажеш ти нiкому того, що я тобi скажу?

- Кому 6 же я сказала?

- Як кому? Може, у тебе хто з жiнок подруга е? Чоловiковi…

- Нема в мене нiкого ближчого, як ото дiти, - указала Горпина на дiтвору, дивлячись якось чудно на понуру Христю.

- А побожишся, що не скажеш?

- Та що се ви? Господь з вами! Хiба чию душу загубили, так я й сама не повiрю.

- Не чию-небудь, Горпино, а свою загубила. Ти знала коли-небудь Христю Притикiвну?

- Аякже. Ми ж з нею дiвували, товаришували.

- Де ж вона тепер, не знаєш?

- А ви хiба її знали? - спитала Горпина.

- Звала- I мен! хотiлося б знати, де вона тепер.

- Де? Господь її знає, була колись дiвка гарна i з себе красива, та, видно, лихо з'їло її, що не вертається. Батько її змерз, мати умерла. Там щось i мiй свекор не без грiха. Давня то рiч - забулося. Знаю тiльки, що Федiр, мiй чоловiк, замолоду кохав її. А батьковi не хотiлося. От вiн i почав гнати на їх. Поти гнав, поти гнав, поти з села вижив. Перейшла Христя у мiсто служити… Потiм чутка ходила, що Христя задавила хазяйку. Волочили її… I знов вона була у селi, ховала матiр, а потiм як пiшла, то вже її нiхто нiколи i не бачив. Федiр раз був у мiстi та, вернувшись, розказував, що буцiм вона з паничем Зналася. А панi помiтила та й вигнала з двору.

- А худоби нiякої пiсля батька-матерi їй i не зосталося?

- Худоба… Яка ж худоба? Знаю, що був город i надiл був. Видно, Христя припоручила все те Здоровi, там коло iх Здiр жив. Здiр i володiв ними. Люди кажуть, що буцiм вiн з того i розжився. Тепер багатир став. Коли їхали тiєю стороною, то бачили його будинок, дранню критий, забором обнесений. Пан паном… Вiн у нас у церквi титарем. Своє старе дворище продав, на нове перейшов, а от уже не знаю, Притичине чи продав, чи так попустив. Тепер там жид шинкує.

Христя слухала, нахилившись.

- Отак, - сказала вона, - у Христинiй хатi жид шинкує, а в душi - християни.

- Як саме? А ви ж коли i де знали Христю? - спитала Горпина.

- Де? - сказала та i пiдвела свою голову. - Хiба ти мене, Горпино, не пiзнаєш? Хiба я так перемiнилася? Я ж i є Христя. Та сама Христя, що колись жила мiж вами. Бач, тепер яка я стала.

- Ти… ви… Христя, - забелькотала Горпина, дивлячись на Христю. Мертвого виходця з того свiту, здається, не так злякалася б Горпина, як тепер Злякалася Христi.

У ту саму мить проснулася Оришка.

- А що, вже пiзно? Не пора б їхати? - спитала.

- Пора, пора, - заговорила перша Христя. А тут Кравченко i Федiр на дверi.

- Василю! Пора їхати! - повернулася до його Христя.

- Я сам за тим iшов. їхати, то й їхати. Зараз коня прилаштую. I вiн пiшов з хати. Через пiвгодини вони поїхали. Намучилася Христя тi пiвгодини. Вона все сидiла в хатi i стерегла, щоб часом Горпина не завела з бабою рiч за неї. Горпина собi як у воду опущена… Коли вже сiла на вiз i виїхала з двору, Христя вiльнiше здихнула.

 

 

VIII

- Тепер я вас iншим шляхом провезу, щоб ви бачили всю Мар'янiвку, щоб ви знали, яка вона е! - сказав Кравченко, як вони усiлися, i повернув свого Невiру до церкви.

Вони проїхали тим шляхом, що вiв з мiста через Мар'янiвку. Зиайомий той шлях Христi, добре знайомий! По йому бiгали її малi ноги, вона i перемiряла його ще дiвкою, швендяючи з села у мiсто, з мiста додому. По сьому шляху її Кирило у найми одводив, по йому напасть котилася слiдом за нею. Отут вона з селом колись прощалася, а там материну домовину стрiла. Доiхали-таки її добрi люди, добило те лихо, якого вона сама не сподiвалась, понесло у рiдне гнiздо. Все то нерадiснi споминки, невеселi думки!

За майданом повинна бути i її хата. Де вона? Тепер тут цiла улиця, а колись вона кiнчала село. Ото Карпiв двiр. Карпа Здора… Вiн, вiн. Бiля його i їх хата. Невже та довга будiвля, над котрою висить на хмизинi пляшка, її колись оселя? Мiсце те, та хата незнайома: доступ до неї не через хвiртку, а прямо з улицi; там, де колись у неї був квiтник, рожа високо пiднiмалася угору, барвiнок слався по землi, тепер голе бите мiсце, i замiсть вiкон - дверi у хату. Рудий жид стоїть на порозi i прикро позирає на їх Невiру, що так прудко котить шляхом. Що то вiн, зориться на коня-скакуна чи дивується, чому сi прочани не звертають до його шинку?

Христю ще бiльша туга пройняла, коли вона уздрiла своє дворище, їй пригадалася недавня розмова з Горпиною. У її хатi - жид шинкар, а в душi - християни… Хiба не правда? Свята правда! Он куди воно iшлося, он до чого привела її слiпа доля. I це пiсля того, що вона перетерпiла, що їй прийшлося пережити! Он для чого її родили, годували, кохали!

Життя стало перед нею своїм гострим ребром. По йому високi гори та глибокi яри. Тiльки що збереться вона на самий шпиль, як уже знову летить сторч головою. Де ж їй пристановище? Де той спочинок, пiд котрий склоне вона свою задурену голову? Там, у землi, де батько-мати, де всi уже не одну сотню лiт лежать та тлiють? I для сього жити, для сього мучитись, терпiти?! "Ох, життя, життя!" - зiтхнувши, прошептала вона i склонила свою молоду голову на високе лоно. Так клониться розцвiвша квiтка додолу, так гнеться її тонке стебло.


Дата добавления: 2015-07-07; просмотров: 164 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: ЧАСТИНА ТРЕТЯ 6 страница | ЧАСТИНА ТРЕТЯ 7 страница | ЧАСТИНА ТРЕТЯ 8 страница | ЧАСТИНА ТРЕТЯ 9 страница | ЧАСТИНА ТРЕТЯ 10 страница | ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА 1 страница | ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА 2 страница | ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА 3 страница | ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА 4 страница | ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА 5 страница |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА 6 страница| ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА 8 страница

mybiblioteka.su - 2015-2021 год. (0.037 сек.)