Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

ЧАСТИНА ТРЕТЯ 9 страница

Читайте также:
  1. A) Шырыш рельефінің бұзылысы 1 страница
  2. A) Шырыш рельефінің бұзылысы 2 страница
  3. A) Шырыш рельефінің бұзылысы 2 страница
  4. A) Шырыш рельефінің бұзылысы 3 страница
  5. A) Шырыш рельефінің бұзылысы 3 страница
  6. A) Шырыш рельефінің бұзылысы 4 страница
  7. A) Шырыш рельефінің бұзылысы 4 страница

Мар'я сама, як у воду опущена, ходе: пожовкла, схудла; бiльше мовчить, а не то - гризеться. Все їй стає на завадi, все не по їй. То не прибрано в кухнi - i вона гарикає Христi; а розпочне Христя прибирати, вона гукає:

- Оця ще менi чепуруха!

- Чого ви, тiтко, сердитесь? - спитає Христя.

Мар'я мовчить, сопе. Цiлий день не говоре, а на вечiр - полiзла на пiч та вже вiдтiля i не злазе. Христя оце сяде за шитво, а вона ворочається там, важко зiтхає, когось тихенько лає; а як обляжуть усi, не раз Христя чує її хлипання.

- Хоч би свекруху, скорiше чортяка узяв! - раз, нудьгуючи, вона сказала Христi.

- То що б було?

- Вернулася б до чоловiка. Так усе надолужило - не повiриш! Христя промовчала; замовкла й Мар'я.

Того ж таки вечора Христя, подавши панам вечеряти, перестилала у другiй хатi постелю.

- Мар'я дома? - спитав пак.

- Дома, - одказала панi.

- Навчив москаль, як дома сидiти! Що ж вона робить?

- Що робить? Нiчого. Спить або так лежить.

- Я не знаю, нащо ми держимо аж двi слуги, коли й однiй нiчого робити? - помовчавши, спитав пан.

- А коло печi? - одказала панi.

- Хiба одна Христя не вправиться? Адже ж як Мар'я бiгала, то Христя впоавлялася… А воно - лишня душа, - скiльки одного хлiба з'їсть? Уп'ять же й плата їй, та ще й не мала. Краще Христi накинути що…

Христя якраз стояла навпроти дверей i бачила, як панi, смикнувши пана за рукав, кивнула головою на ту хату, де була вона. Пан замовк, похнюпившись над тарiлкою, i незабаром перевiв розмову на друге.

Христя уже бiльше не слухала; переславши постелю, вона мерщiй утекла в кухню. З глибу душi її, зо дна самого серця пiднiмалася якась нестямна туга, щось уразливе та болюче проймало її наскрiзь. Як полягали спати, вона все розказала Мар'i.

- А ти думала, нами дуже дорожаться? - покiйно спитала та. - Я давно тобi казала, що ми гарнi, поки нужнi, а перейшла нужда, хоч з голоду здихай, нiхто шматка хлiба не кине! Оце знай та й учися; не дуже падай, не дуже рук прикладай. Нас не буде - другi будуть. Добре тiльки тим, хто сам нiчого не робить або за грошi чужу роботу купує, а робiтникам - всюди однаково. Така вже наша доля, таке наше щастя прокляте!.. Що мене розщитають, то я се давно бачила. Як ще вони сього ранiше не зробили? Про мене - байдуже: свiт не клином зiйшовся; не буде Галя - буде другая… Не в їх тiльки робота, i в других е, а менi рук не позичати… А от як ти зостанешся одна, то напинайся! Вони запряжуть тебе, знатимеш!

- Та менi аби року добути, та й нехай їм!

- Року! - здивувалася Мар'я. - А малий той рiк? їм тiльки того й треба… Року добудеш, а вони накинуть що-небудь, то й знову зостанешся.

- Нi, не зостануся, - рiшуче одказала Христя.

- А хоч i не зостанешся, то це ж зиму й весну не пальцем перекивати… Тобою однiєю будуть правитись. От ти й знай!

- Що ж менi робити? - безнадiйно спитала Христя.

- Як що? Кидай i ти разом.

- Як же я покину?

- Як? Так, як i всi. Тебе наймали у горницi, - до печi й не становись; то, мов, куховарчине дiло. А як до печi, то я й не хочу.



- Та мене просто наймали, не казали до чого. Мар'я тiльки зареготалася.

- Чудна ти! - сказала вона. - Годi! пора спати, - додала, повернулася й швидко заснула.

А Христю обняли важкi думки, їй було болiсно i страшно; досада й сльози гнiтили її. Вона не знає, що їй робити, як обiйти ту лиху годину, що насувається на неї. Послухатися Мар'ї - покинути?.. Серце не хотiло. Воно шептало, що вона тут рiдне покине, дороге та любе позбуде. Та й де вона знайде Зразу собi мiсце? Добре Мар'ї: у неї усюди багато знайомих, вона город, як свої п'ять пальцiв, знає, сюди-туди повернулася - i зразу знайде. А в Христi хто знайомi? Де заступники? Одна, одна як палець! А й тут зостатися - i роботи прибуде, i… - Вона не додумала, не доказала - сльози, як горох, облили її.

На другий день ще з важчою тугою на серцi устала вона. Оце ж сьогоднi, сьогоднi розщитають Мар'ю; сьогоднi i їй треба на щось рiшитись, була її перша думка. Поки пани повставали, вона як засуджена на смерть ходила. Ось вони встали; посилають Мар'ю на базар. Та пiшла i вернулася. Про вчорашнє нiхто нi слова; так любо та тихо. Христi полегшало… А може, то тiльки так погомонiли, може, воно забудеться - минеться?

Загрузка...

Минув день, минув другий; тiльки й всього, що Мар'я кудись збiгала на часок та швидко й вернулася. На четвертий нiхто нiчого не каже; на п'ятий уже Христя почала забувати.

Настала субота. Уставши рано i наморившись за цiлий день, Христя, як тiльки звечорiло, мерщiй побралась на пiч i заснула. Мар'я, засвiтивши свiтло, сiла край стола лущити насiння. У вiкна стиха барабанив дощ, з панської хати доносився регiт: там пани з паничем, п'ючи чай, розмовляли. Видно, щось веселе вони згадували, що на всi хати реготалися. Мар'я не дослухалася до того, раз по раз насiнину за насiниною вона одно кидала у рот i, як миша, трощила своїми дрiбними зубами. Уже чимала купа лушпайок лежала перед нею на столi, а вона одно знає - надбавляє ще; мов вона з ким об заклад побилася i тiльки й думала, щоб швидше те насiння полущити. А проте думки її далеко були вiд того, хоч вона й вгородила свої очi у купу лушпанин… Та то тiльки так, треба ж кудись дивитися, треба ж щось робити. Вона виспалась заранi, належуватись - обридло, iти - нiкуди. I ото, схиливши голову i лускаючи насiння, вона розпустила свої думки. Сумнi вони у неї та неодраднi; однi утрати та утрати виводила перед нею її споминка, а щастя та втiхи - анi кришечки. Перелiчила вона, коли з ким водилася, кого любила, хто коли обдурив її… Цiла черiдка дурисвiтiв та пройдисвiтiв! Через увесь вiк її молодий проходила брехня, ведучи за собою сльози та горе… Що ж, вони навчили чому її? остерегли вiд чого? "Кий бiс!" - Думає вона. Ось i тепер учуває у своєму серцi якусь тиху тугу. Вона знає, куди се воно йдеться, до чого доведе… Одному йому сумно та глухо… "Хоч би прийшов хто!" - зiтхнувши, промовила вона.

Щось у сiнях зашарудiло… Чутно - йде, за клямку береться. "Ану, як угадала?" - подумала Мар'я.

Дверi розчинились, i в хату вступив високий, плечистий чоловiк. На йому синя чумарка, пiдперезана каламайковим поясом, сивих смухiв шапка, прикрита зверху хустиною; обличчя кругле, червоне, очi бистрi.

- Здоровi! - привiтався чоловiк, скидаючи шапку.

- Свирид! - скрикнула Мар'я, дивуючись нежданому гостевi.

- А маєш - правда! - гукнув Свирид на всю хату, тупнувши ногою.

- Цить! не гукай так, - зупинила Мар'я. - Чого це ти?

- Чи тут дiвка Христя? - понижаючи голос, спитався Свирид.

- Яка Христя?

- Христя… з Мар'янiвки!

- Тут. Нащо тобi?

- Необходимо менi видiти її. Де вона?

- Он на печi спить.

- Уже й спить? Рано, - сiдаючи на пiл, каже Свирид.

- Як рано? Добрi люди уже давно облягли спати… Нащо тобi Христя?

- Нужно-треба. Я недавно почув, що вона здесiча, а ми з одного села. Прийшов провiдати землячку.

- Знайшов час провiдати.

- А коли ж?

- Опiвночi, - жартує Мар'я. Свирид поскромадив у потилицi.

- Та я не вiд тих грошей, аби Христя прийняла.

- Приходь - прийме, - регоче Мар'я.

- А ти свого хвiтхвебеля вже забула? - спитав Свирид, блиснувши на неї лукаво очима.

Мар'ю наче хто ущипнув за серце! Вона похнюпилась, мовчала.

- Мовчиш? - пита Свирид.

- Мовчу! - зло вiдмовила Мар'я. - Якби вам усiм ще так зацiпило! - не видержала далi.

- Чого ж ти сердишся? Не всi однаковi.

Мар'я тiльки свiрконула очима i замiсть зерняти розкусила лушпанину. I зозла її виплювала.

- Хiба я тобi не казав ранiше: ой, стережися, Мар'є! той прахвост посаде тебе на льоду.

- Тобто ти кращий? - дивлячись призро на його, спитала Мар'я.

- Та вже ж не такий, як твiй Денис.

- Годi! Годi, поки я тебе ве вилаяла або очей не заплювала. Згадай лиш Прiську, Гапку, Горпину…

- То iграшки були.

- Iграшки? - гостро спитала Мар'я, кинувши очима на Свирида. Свирид дивився на неї. Очi їх стрiлись. Червоне Свиридове обличчя грало здоров'ям, усмiхалося; широкi плечi, молодецька постать доводили про його мiць та силу; очi його весело грали… "А вiн непоганий", - подумала Мар'я i похнюпилася.

- Усi ви скурвi сини! - додала вона далi, болiсно якось зареготалася, немов заплакала.

Христя, ще як Свирид тiльки прийшов, прокинулася. Вона чула з печi його жарти, розмову з Мар'вю, та не подавала виду, що чує. "Чого вiн прийшов до мене? Яка там нужда, яке дiло?" - думалося їй. Вона пригадала досвiтки та вечорницi, де Свирид, було, завжди хлопцiв напое, доведе їх до сварки та бiйки або з дiвчатами розпочне лайку, усiх порозганяє. "Непевний вiн якийсь придався: усе б йому пити та гуляти, над усiма верховодити. Усi такi радi були, як вiн у найми пiшов, у город подався… Давно то було, рокiв, мабуть, зо три, якщо не бiльше… i чутка про його запала. А це, бач, знову проявився. Мене питав… нащо?.." - думає Христя.

- Мар'в! Чи ти б не збудила, бува, її? - помовчавши, спитав Свирид.

- Нащо?

- Треба. Збуди.

- Буди сам, коли хоч.

- А можна? - Свирид устав.

- Буди, коли хоч заробити по зубах, - смiється Мар'я.

- Та невже? - жартiвливо спитався Свирид i побрався до печi. Христя у собi i дух притаїла.

- Христе! Христино! - сiпаючи за подушку, оклика Свирид. Христя не ворухнеться!

- Христе!.. - i вiн торкнувся її голови.

Христя, мов сонна, поворухнулася, спустила руку з печi. Свирид так i уп'явсь своєю п'ятiрнею. Христя схопилася.

- Чого? Хто се? - озвалася.

- Не пiзнаєш? - усмiхаючись, пита Свирид.

Христя дивиться на його усiма очима.

- Кланяються тобi мар'янiвцi… I Федiр кланяється…

- Який Федiр? - лукавить Христя.

- Не знаєш? Супруненкiв, каже: поклонись Христi; скажи їй, що якби був батько не оженив, то пiсля водосвята прислав би старостiв до неї. Вiстка про село, про Федора неначе водою збризнула Христю.

- Хiба Федiр оженився? - швидко попитала вона.

- Перед пилипiвкою… Я й на весiллi гуляв.

- На кому ж вiн оженився?

- Горпини Удовенкової не знаєш? Висока, носата… Та ти з нею товаришувала.

- Невже на їй? - здивувалася Христя.

- А що ж, хоч би й на їй? Велика дуже цяця? Що висока та на язик - сам чортяка її не переговоре.

- Так вона ж бiдна, а Грицьковi все хотiлося багатої.

- Сам Грицько й облюбував. Федiр був затявся: в одну шкуру - не хочу! То коли не хоч, каже Грицько, то знай, що ти менi не син, а я тобi не батько.

- Так Федiр таки женився? - задумуючись, промовила Христя. - Що ж вони, живуть гарно?

- Живуть, та й годi… Горпина на йому верхи їздить. Оце недавно був на селi, заходив i до його. Тепер вiн окремим хазяїном живе. "А що, - питаю, - добре жонатому?" - "Та воно б добре, - одказує, - було, якби жiнка не така злюща та ревнива. Усе, знай, очi вибиває Христею". - "Воно, - кажу йому, - усi вони такi, старi дiвки".

- А що ж там ще нового у селi? - перебила Христя.

- Що ж нового? Тимофiй теж женився.

- На Ївзi? - вгадує Христя.

- Або Ївга його на собi оженила та через тиждень пiсля вiнчання i дитину привела.

- Це молода? - здивувалася Мар'я.

- А що ж, як молода?

- То вона через кожний тиждень буде водити? - регоче Мар'я.

- Та з вашим братом буває…-

- А наше дворище як там? - знову перебила Христя.

- Ваше дворище цвiте. Тепер ти свого дворища i не пiзнаєш!

- Як саме? Хто ж там живе?

- Та й старої хати уже нема. Карпо вибудував нову, велику, на двi половини. Жида пустив шинкувати… Перший на селi шинок… Весело так! Христю та звiстка, наче цуркою, крутнула за серце.

- Як шинок? Хто ж пустив туди жида?

- Хто? Карпо! Карпо тепер на всю губу пан! А до Одарки так без палицi й не пiдступай: у парчевих очiпках ходе; нарядиться, напиндючиться, он яка панi!

- Та чи правда сьому? - не йме вiри Христя.

- Пiди, коли хоч, подивися… У старiй, бач, хатi нiхто не хотiв жити: так Карпо пiд шинок найняв. Пiд шинок вона, бач, була не пiдхожа, то й нараяв переробити. Тепер такi вавилони двинув - страсть! З одного боку крамниця - пряники, кахвети; з другого - шинок. Прямiсiнько з улицi заходять!.. У селi гомонять: пiшла Карповi у руку Притичина худоба! Пiсля Грицька першим господарем став. Погомонюють у старости вибирати, а то й в самi старшини. Он тепер який Карпо: не дивись, що забродивсь, аби халяв не покаляв!

I дивно, i чудно Христi все те. Чи давно вона з села, i от такi перемiни скоїлись… Федiр оженився, Тимофiй оженився, Карпо так розбагатiв… О, той Карпо давно був собi на умi! Та яке вiн право мав хату руйнувати? Хоч би спитався, хоч би на смiх був сказав; я ж йому припоручала як доброму. А вiн он що… жида пустив, шинок завiв… Пекуча згага ухопила Христю за серце. Свирид ще багато дечого розказував про село, про селян, та вона вже не слухала нiчого. Жид i шинок стояли у неї i в думцi, i перед очима.

- Коли ти вже оженишся? - спитала Мар'я Свирида, як той замовк.

- Молодої чортма!

- А хiба дiвчат мало на селi або в городi?

- Якби хоч одна з їх скидалася на тебе, уже кат його бери! Запетлювався б! - заграє Свирид.

- Що я? Я - стара баба! - одказує Мар'я.

- Стара, та багато молодого жару маєш.

- Був колись, та стухнув; тепер тiльки попiлець зостався! - зiтхнувши, одказує Мар'я.

- Небiйсь, хоч i попiлець, та гарячий! - пiдступаючи до неї, каже Свирид. - Дивись, яке плече! - i, се промовивши, придавив зверху рукою.

- А щоб тебе так кат опiк! - скрикнула Мар'я, ухопившись за плече.

- Дошкулив? - регоче Свирид.

- Ще й регоче, бiсiв син! - скрикнула Мар'я i кинулася з кулаками на Свирида. Свирид нагнувся, а вона, наче по бочцi, бухкотiла кулаками по його спинi, тiльки гуло.

- Та бий дужче! Бий ще! - регоче Свирид i, випрямившись, як рябець горобця, ухопив Мар'ю на оберемок i притис до себе… Якийсь гарячий струмiнь прилив до Мар'їного серця i теплою течiєю розлився по всьому тiлу. Мар'я почула, що в неї обличчя запалало, шия й голова загорiлися, а серце, як пташка у клiтцi, заколотилося. Свирид, як малу дитину, носив її по хатi i на увесь рот реготався.

- Що се ви завели? - почувся голос панiї у розчиненi з горниць дверi. Свирид випустив Мар'ю i зостався нi в сих нi в тих серед хати.

- Та се он вiн, бiсiв син! - засоромившись, промовила Мар'я. - Прийшов до Христi… з одного села з нею… принiс їй поклони…

- Та, небiйсь, не Христi їх б'є, а тобi! -вiдказала панi, зачиняючи з" собою дверi.

- Бач, єрепудiв! Я тобi казала: не гукай! - корила його Мар'я.

- А я знав, що їх там чорт позносив… Нехай вам всячина: ще влопаешся. Де моя шапка? Пiду.

- Ти без шапки прийшов, - регоче Мар'я.

- Хiба без шапки? Нi, мов у шапцi. - I вiн окинув бистрим оком хату. Шапка лежала на полу. Мар'я, як кiшка, стрибнула, вхопила шапку i кинула її на пiч до Христi.

- Не давай! - гукнула вона на ту. - Хай iде без шапки.

- Я без шапки не пiду.

- А що ж, тут зостанешся?

- Атож. Ти мене хоч на крайок полу положиш, аби бiля себе.

- Зугарний! Лягла б я з таким? - щебече Мар'я.

- А чому ж? Хiба я у бога теля з'їв?

- Може, й з'їв… А бодай тебе! - регоче Мар'я.

- Бач: менi наказув - не кричи, а сама на всю хату регоче… Хай вам! тiкати мерщiй вiд грiха. Христе! кинь менi, будь ласка, шапку.

Тiльки що Мар'я намiрилася крикнути: не кидай! як Христя уже й шпурнула.

- А що, не кинула? - задражнив Свирид Мар'ю, тикаючи на неї шапкою. - Ти думаєш, усi такi, як ти? У мене Христя - он що! - i вiн цмокнув свої два пальцi.

- Уже коли б на мене, я б не оддала нiзащо.

- То ж ти… Прощавайте!

- Iди к бiсу!

- Ти хоч би провела, - повернувся з сiней Свирид.

- Собак боїшся?

- Боюся.

Мар'я вийшла за Свиридом. Видко, далеко вона його проводила, що не швидко вернулася i вся змочена, як хлющ.

- Нехай йому, яке несамовите надворi! - тремтячи й беручись на пiч, мовила вона до Христi.

Та мовчала. Похнюпившись, сидiла вона у глухому кутку пiд комином i думала свою важку думку.

- От уже й зажурилася! Чого? - спитала Мар'я. Христя почала плакати i нарiкати на свою долю. Одна була пам'ять вiд батька та матерi, та й ту добрi люди зруйнували!

- А нащо ж ти так покинула?

- Я ж як на добрих кидала! - плакалась Христя.

Розмова їх не в'язалася. Христя мовчки сидiла бiля комина та, сидячи, хиталася, а Мар'я лежала бiля неї та коли-не-коли важко зiтхала.

На другу нiч Мар'я як пiшла звечора, то вернулася геть за пiвнiч. Христя чула, як вiд неї несло хмелем. На третю - чогось вона непевна була, чогось полохалася, наче кого дожидалася. Уже й пани полягали спати, а вона все нишпорила. Христя побралася на пiч i швидко заснула, її збудив якийсь шелест у хатi; вона почала дослухатися - щось шепталося.

- Мар'є! - обiзвалася Христя, пiдвiвши голову. Шептання замерло.

- Мар'е! - удруге гукнула вона на всю хату.

- Чого? - обiзвалася та.

- Щось у хатi шепче… Ти чула?

- Цить! - тихо одказала Мар'я. - Це - брат.

- Який брат?

- Здорова, землячко! - впiвголоса обiзвався хтось до неї…

- Цить! - знову засичала Мар'я.

- Чого там цить? Не бiйся! Христя - землячка! - знову одказує той голос. Христя почула, як щось ляпнуло, немов хто кого, жартуючи, ударив; як Мар'я дзизнула.

Христя пiзнала той голос, пiзнала Свирида i, повернувшись до стiни, закрила голову свиткою, щоб не чутно було їх шептання.

На другий день Мар'ю почали розщитувати.

- Я не хочу, щоб ти в мiй двiр бахурiв водила! - казала панi.

- А не хочете, й не треба! - огризалась Мар'я. - Я й сама не хочу у вас бути. Зоставайтеся з тими, кого вам легко дурити!

- Мовчи, а то рота загороджу! - гукнув пан.

Мар'я пiшла i не попрощалася; а Христя зосталася. Вона пiд той сварливий час не посмiла замовити панiї, що вона одна не встигне справитися i в горницях, i бiля печi. її обняла така гiрка та рiзуча туга i разом страх насував з усiх бокiв, їй здавалося, що її взято у неволю; що з нею тепер що схотять, те й зроблять; будуть бити та нiвечити, i нiхто її не пожалiє, нiхто не заступиться за неї; одна, мов та билина серед широкого поля, невеличка трiсочка серед кипучого моря!.. Вiд того страху вона нiяк не прийде до помки, не знає, де ходить, що робить. З усiм вона тепер розгубилася, i думок навiть не позбирає докупи, так вони в неї врозтiч i бiжать, i такi то все полохливi!

- Не хапайся так, Христино, - каже їй тихо Пистина Iванiвна. - Зроби спершу одно, та тодi й за друге приймайся; а то як розпочнеш усе зразу, то тiльки час згаєш, а дiла не зробиш. Це через те, що ти ще не призвичаїлася до порядку; а то як порядок знатимеш, то i все гаразд буде… Ти не думай, Христе, що ми тобою робитимемо за стару плату: ми тобi плати надбавимо.

- Важко, панiйко, самiй, - не дивлячись на неї, таки зiбралася з силою вимовити Христя.

- Та то воно тiльки здається тобi так… А як дiла збереться багато, то й я тобi допоможу: уже ж i в мене двi руки.

Христя нiчого на те не одказала, тiльки подумала: двi-то руки в тебе, та чиїми прийдеться жар загрiбати?

Бiля печi вона так ухоркалася, що ледве обiд вiддала. Пан все гукав на неї: то те прийми, то те подай.

- Та не гукай так на неї, Христа ради! - заступилася панi. - Як розгукаеш, то тодi вже ладу не жди.

Проценко сидiв сумний, мовчазний; вiн тiльки коли-не-коли обмiряв Христю якимсь жалiсливим поглядом.

Пiсля обiду, проходячи кухнею у свою хату, вiн її запитав:

- То ви тепер, Христино, самi зостаєтеся?

Наче нiж вгородився в її серце! Вона почула, як воно заколотилося в неї, защемiло. Перед очима щось мутне забiгало, щось темне заходило; пiдборiддя затiпалося, обличчя сiпала мишка… Вона мерщiй вискочила в сiни, щоб не заплакати.

Отака бiганина за цiлий день, такий непевний струс та страх так її виморили, що вона увечерi почувала себе нiкуди кчемною: руки й ноги ниють; голова, мов налита чим важким, хилиться; очима ясно не гляне, щось засновує їх, мов перед нею сито наставило. Подавши панам самовар, вона присiла на полу перепочити, приткнулася головою до одвiрка та й сама незчулася, коли задрiмала.

I сниться їй сон, марять її соннi причуди… Бачить вона гору високу, покриту рiдким лiсом, заслану, наче зеленим килимом, густою травою; пiд горою синiє рiчка, мов хто блакитною стежечкою оповив гору. Ген за рiчкою розiслалася долина, рiвна та довга, очима не схопиш того зеленого простору, далеким краєм тоне вона у синiй блакитi неба. Христя стоїть на горi, на самому шпилечку, i дивиться на долину, роздивляється навкруги. День. Сонце стоїть над головою, i його золоте промiння, наче дороге камiння, горить, вiдбивається на зеленiй травi; а чисту рiчку пронизує до самого дна. Он серед пiсочку зелене жабуриння чорнiв; он вiдзначається круча; легенькою хвилею хитається порожня черепашка; там он п'явка плазае, а он риба гра. Та скiльки її? Цiлою черiдкою так i суне; спинки - чорнi, боки - срiбно-золотi, а очi з червоними обiдками… "Пiду над воду, спущуся над саму рiчку, полюбуюся, як риба виграє, а може, й скупаюся, - думає Христя. - Там, певно, добре купатися: вода чиста, дно пiщане. Пiду!" Христя спускається з гори. Та й слизька ж яка! Ноги так i їдуть; коли б ще не впасти. Христя надержуеться, а її так i суне, наче хто попихає у спину… Он над водою рожаїста верба стоїть, гiлки свої аж на саму воду поклала. Там i холодок, там i затишок; чи й роздiтися там - нiхто не побаче, а налучиться хто - сховатися е де… Христя не йде, а бiжить. Добiгав i дивується. Саму найвищу гiлку з верби мов що руками посерединi зломило, спустивши зламаний край аж додолу; по боках невеличкi гiллячки посплiталися-позасновувалися, мов хто назнарошне їх посплiтував. Курiнь, як е курiнь! Або житво чиє; i долiвка притрушена свiжим листом, заслана явором. Тут, певно, хтось живе, хтось захист має. Христi що до того за дiло? Вона подивилася кругом - нiкого немає. "Це, видно, дiвчата задля купання такий захист зробили, - думає. - Он i стежка вiд самої води аж до захисту явором вимощена, щоб не покаляти нiг, викупавшись. Мерщiй же роздягатися, поки немає нiкого! мерщiй у воду, поки хто не навернувся!" Миттю Христя скинула з себе одежу, розпустила довгi коси i, як та русалочка, вискочила на бережечок. Сонце обдає її своїм свiтом, грає непримiтними iскорками; бiгає по її тiлу невеличкими зайчиками; а до нiг легенька хвиля добiгає, лоскоче своїм холодочком її у пальцi. Зiсподу холодочком вiє, а згори теплом грiє, пестить Христю, любим почуванням вiтає. Мов мала дитина, забавилася Христя на бережечку: то торкнеться ногою води i, струснувшись, одскоче геть, проти сонечка грiється; а то присяде, руками плеще тихую хвилю, бризкає на себе i мерщiй ховається в захист. їй чогось страшно стає кинутись зразу у воду, опуститися у її холоднi прозорi хвилi. "Та вже ж одважуся!" - рiшає Христя, здiймаючи руки угору i подаючись усiм тiлом на воду… Гнеться-хилиться… от-от впаде, от-от так i плесне!.. Це зразу-як скрикне! I, як божевiльна, полинула назад. Страшенний чорний павучище, мов копиця, сидiв на вербi i дивився на неї своїми блискучими витрiшкуватими баньками; однiєю мохнатою лапою, мов клiщею, учепився вiн у її руку, а другою замiряється вхопити… О господи! що за страховище! Христя, мов опечена, кинулася геть… Листя з верби посипалося додолу, чорне павучище стрибнуло на неї, розправляє свої лапи i, наче батогами, огортав її… Несамовита печiя, жалюча ураза пройняла її аж до серця. Христя кинулась разом з павуком у воду, пурнула з головою у синю хвилю, виринає… I - о, диво! Ззмiсть павука Проценка баче перед собою. Бiлi його руки учепилися за її шию, ясними очима заглядає у її очi, випинає свої уста цiлувати…

Та на тому й прокинулася. Бiля неї стояв Проценко, стиха усмiхався.

- I не сором дiвцi отакiй сонi бути? - каже вiн, злегка за щоку ущипнувши. Вона спросоння на його похилилася.

- Утомилася? спатоньки хочеш? - питає вiн. - Ти б же лягла, а не приткнулася до одвiрка та й куняєш, - шепче вiн, притискуючи її до себе.

Вона прийшла до помки тiльки тодi, як опинилася на його грудях, у його обiймах; вiн стиха цiлував її повну гарячу щоку. Як муха, крутнулася Христя i одскочила аж насеред кухнi. Вiн тiльки засвiтив очима, лукаво посварився на неї пальцем i скрився у свою хату.

"Що се за сон? що за прояви такi? - думала Христя, укладаючись на печi спати, як уже оддала вечерю панам. - I до чого то таке приверзеться? Чого зроду-вiку не буває, те присниться!.. Та страшне яке! та гидке придалося… I дивно, як то все зразу перекрутиться, iншим стає. Був павук, а став - вiн. Укупоньцi вони купалися… Вiн так приязно заглядає у її очi, охоплює i шию руками, горнеться своєю щокою до її обличчя".

Сон її пропав. Любi та втiшнi почування ворушаться у її серцi, їй душно стає… Це того, що на печi. "Чи не перелiзти на пiл?" - подумала вона i зразу швиргонула подушку з печi. Серед незамутної тишi подушка глухо гепнулася. "Що це я роблю, дурна? - трохи не скрикнула Христя. - Ще почує хто, подумає бог зна що". Тихо-тихо вона почала спускатися з печi, дослухаючись, чи не ворушиться що де. Нi, не чутно… Тихо та темно, наче в домовинi. А то що за п'ятенце червонiє серед темноти? То блисне, то зникне… Вона налучилась пальцем i стукнулась у паничевi дверi… Що воно? де воно взялося?.. Розгорнувши руку, долонею тримає по дверях… Не чутно нiчого, навiть пляма зникла… А то що зашарудiло?.. Тихо щось крадеться, наближається… Дверi розчинилися, i на порозi показався Проценко.

- Се ти, Христино? - тихенько питає вiн.

Христя так i прикипiла на одному мiсцi… "Що се я, дурна, наробила. То свiтився сучок у дверях, то пробивалося свiтло з його хати", - б'є у Христину голову.

Проценко кинувся до неї, ухопив за руку, потяг у свою хату… Дверi зачинилися. У кухнi стало, як у домовинi, темно; тiльки сучок свiтився, та й то недовго: швидко й вiн згас. Нiма та чорна темнота настала усюди, а серед неї глухо, мов з-пiд землi, чулося тихе шептання, жаркi поцiлунки…

Другого дня, уночi, Христя, сидячи на полу, неутiшно плакала. Темна темнота буяла кругом неї i огортала її голову ще темнiшими думками, їй пригадувався учорашнiй сон i ще гiршим страховищем ставав перед її очима. Серце її наче хто у жменi здавив, душа несказанно болiла, гiркi сльози заливали очi… Так он к чому те павучище-страховище! Бач, чого той сон навiщував!

Вона не чула, коли з паничевої хати розчинилися дверi, вона почула тiльки, як його холоднi руки черкнулися її теплої шиї.

- Серце, Христино! - замовив вiн любо та тихо. - Ти плачеш, голубонько? Не плач. Що ж робити, коли так лучилося?.. Зчзєш: щастя - що трясця, кого схоче, того й нападе… Я тебе люблю, ти мене любиш… Хiба ж ми не щасливi з тобою? Та такого щастя тiльки раз на вiку й запобiжиш! Не плач… Ми щось пригадаємо з тобою утiшне та добре… От тобi моя рука, я тебе так не покину. Я люблю тебе, моя голубко!

Мов та квiточка пiд дощем клоне-схиляе свою голiвку, схилилася Христя на його груди й обвилася руками кругом шиї.

- Грицю! моє кохання миле! - зашептала вона. - Один ти менi на свiтi - i батько, i мати… Я йму вiри тобi: я знаю, що ти не покинеш сироти одинокої в свiтi, не запакостиш мого молодого вiку!

I вона покрила його обличчя жаркими поцiлунками.

- Угамуйся, моє серце, угамуйся, - почав вiн. - Знаїшь шо? Дiждемо лiта, я поїду у губернiю, похлопочу собi переводу, вiзьму i тебе з собою. Тамто ми заживемо тихо та любо! Я навчу тебе грамоти - читати, писати. Це зовсiм не так трудно, як думають. I от я приходжу з служби, ти радо стрiваєш. Сядемо, пообiдаємо; я ляжу спочити, а ти сядеш бiля мене почитати яку книжку або газету. Разом довiдаємося, їло дiється в свiтi, посудимо й спочинемо. А увечерi за чаєм - знову за книжку. Ти ще не знаєш, що то за втiха тi книжки! Там - цiлий мир, вищий, кращий вiд сього, у якому ми барахтаемося, мов свинi в барлозi!

- А чому ж тут не можна зробити сього? Чого треба за ним їздити аж у губернiю? - спитала вона його.

- Тут? Мiж сими собаками, а не людьми! Хiба мiж ними можна як слiд жити? Вони почнуть смiятися, гордувати нами, а се - тiльки буде полохати наше щастя. Нi, тут, Христе, не можна так прожити, як самому хочеться.

- А чого ж там можна? Хiба там iншi люди?

- Iншi. Там бiльше е розумних, книжних людей, що й самi так живуть, як хочуть, i другим дають жити.

- Та й добрi ж тi, видно, люди! От, якби справдi нам до їх… - шепче вона, горнучись до його.

- Доберемось! Ще наша доля не вмирала. Потерпiти тiльки трохи треба. "Терпiти? - думає Христя. - Та не тiльки зиму та весну, а рiк, цiлий вiк буду терпiти, аби бiля тебе, аби, мiй голубе, з тобою!"

Х

Настало рiздво, пiшли гулянки. Пани тiльки перший день просидiли дома-, а з другого як зарядили - день у день, нiч у нiч у гостях. Тягнуть i Проценка з собою.

Христя нудьгує: буденнi днi були їй щасливiшi над свято!

- Ти сама не сумуєш, Христино? - спитався вiн на п'ятий. Христя важко зiтхнула.

- Менi аби вам було весело, - сумно одказала.

Йому жаль її стало. Пистина Iванiвна гукнула до його з кухнi i в той вечiр:

- А нуте, збирайтеся! Ходiмо.

- Нi, я не пiду. Щось менi недужиться сьогоднi. Буду дома сидiти, - одказав вiн, вiдхиливши дверi.


Дата добавления: 2015-07-07; просмотров: 142 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: У ГОРОДI 5 страница | У ГОРОДI 6 страница | У ГОРОДI 7 страница | ЧАСТИНА ТРЕТЯ 1 страница | ЧАСТИНА ТРЕТЯ 2 страница | ЧАСТИНА ТРЕТЯ 3 страница | ЧАСТИНА ТРЕТЯ 4 страница | ЧАСТИНА ТРЕТЯ 5 страница | ЧАСТИНА ТРЕТЯ 6 страница | ЧАСТИНА ТРЕТЯ 7 страница |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
ЧАСТИНА ТРЕТЯ 8 страница| ЧАСТИНА ТРЕТЯ 10 страница

mybiblioteka.su - 2015-2021 год. (0.046 сек.)