Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

ЧАСТИНА ТРЕТЯ 10 страница

Читайте также:
  1. A) Шырыш рельефінің бұзылысы 1 страница
  2. A) Шырыш рельефінің бұзылысы 2 страница
  3. A) Шырыш рельефінің бұзылысы 2 страница
  4. A) Шырыш рельефінің бұзылысы 3 страница
  5. A) Шырыш рельефінің бұзылысы 3 страница
  6. A) Шырыш рельефінің бұзылысы 4 страница
  7. A) Шырыш рельефінің бұзылысы 4 страница

Пистина Iванiвна прикро подивилася на його, потiм перевела погляд на Христю. Христi здалося, що вона наче на обличчя перемiнилася - зблiдла. Оже нiчого не сказала, забрала дiтей i пiшла. Щастя Христi: тепер вони зосталися удвох на всi хати!

- Будемо пити чай укупi. Хоч раз побачу, як ми будемо жити колись, - сказав вiн.

У трьох водах мила Христя свої руки i все ще сердилася, що вони у неї не такi бiлi та чистi, як їй хотiлося. Чай посiдали пити у столовiй, де завжди пани п'ють; вiн по один бiк столу, вона напроти його.

Боже! яка вона щаслива! Уперше зроду вона чує рiвною себе з ним, близькою до його. Як навiсна, вона кидається то до чайника, чи не поспiв ще чай, то стакани перемиває, бо на денцi щось чорнiє таке. Серце в неї так б'ється, руки тремтять; а вiн дивиться на неї та смiється: i те, мов, не так, i друге.

- Та це ж уперше… Це ж уперше ще! - соромлячись, одказує вона. - Привикну - буду, як i справжня господиня.

- Побачимо, побачимо!

Тiльки що Христя налила два стакани чаю, як почула, що кухонними две^ рима щось стукнуло. Вона так i обмерла.

- Прийшов хтось… Невже пани? - її переляканий погляд несамовито бiгав по хатi, по дверях.

- А хоч i вони? Чого ж ти лякаєшся? - заспокоює вiн. - Скажеш: чай наливала.

Вона схопилася i мерщiй помчалася у кухню. Чиясь чорна постать бовванiла серед хати.

- Хто то?

- Я, - обiзвався товстий голос. - Григорiй Петрович дома? Вона пiзнала Довбню.

- Дома… нема! - перевiвши дух, скрикнула вона..

- Як нема? А то ж хто сидить? - питає Довбня, указуючи на Проценка, що сидiв спиною до кухонних дверей.

- Вони чай п'ють.

- Ну то що? I я чаю не пив; разом нап'ємося.

- То Лука Федорович? - повертаючись, спитав Проценко. - А-а, слихом слихати, в вiчi видати! Що це вас так давно нiгде не видно? Жалуйте ж сюди…

- Хiба ви перебралися у другу хату?

- Нi. Тут завжди хазяїни чай п'ють. Сьогоднi вони усi пiшли в гостi, а я зостався дома; то, щоб не ламати їх порядкiв, перейшов сюди чаю напитись… Жалуйте, жалуйте, - запрохував вiн, дивлячись на Довбню, що чогось у кухнi м'явся.

- Хай одежа тут полежить. Нiхто її не вкраде? - повернувся той до Христi, кладучи пальто на пiл.

- Хто б же її тут зайняв? Слава богу, ще злодiїв не було, - образливо вiдказала Христя.

- Та хто його знає? Може, москаль який зайде. Тепер їх до стогаспида у город увiйшло.

- Чого ж вони сюди зайдуть? - дивується Христя.

- А може, до тебе!

На Христю наче хто кип'ятку линув!

- Я не така, як Марина, щоб до мене москалi ходили! - гнiвно одказала вона; та Довбня вже пiшов у гостинну i не чув її одказу.

Сумна та невесела сiла вона на лавi край столу i пiдперлася рукою пiд щоку. Невеличка стежечка свiту пробивалася з горниць крiзь дверi i довгою смужкою слалася на чорнiй долiвцi. Христя дивилася на ту стежечку, а нудьга та досада, як обценьками, давили її серце… Там, за дверима, на столi зостався її недопитий чай; той чай, що вона уперше зроду намiрялася випити разом з ним, перекидаючись любою розмовою. "От i напилася! от i побалакала! I принесе його лиха та нещаслива година! I чого? Бiсова п'яниця! обридло по шинках тинятись, та давай ще по людях!" - лаялась Христя про себе, а сльози, наче хто їх видавлював, так i засновували очi, так i застилали свiт… от-от бризнуть!.. Коли се…



- Христе! - донiсся до неї голос Проценкiв. Двi сльози, наче двi квасолини, викотилися з її очей, залоскотали, пробiгаючи на личку, i грузько упали додолу.

- Христе! - гукнув удруге Проценко.

- Чого?.. - Христя мерщiй утерлася.

- Чого ти там сидиш? Iди хоч чаю нам налий. Христя, похнюпившись, увiйшла у хату, мовчки пiдiйшла до столу, налила чаю i повернула назад.

- Куди ж ти? Хiба чаю не хоч? - спитався Проценко.

- Та вона чогось плаче! - зиркнувши на неї, мовив Довбня.

- Плаче? Чого?

Тривожний погляд Проценкiв стрiвся з її заплаканими очима… Христя мерщiй утекла у кухню.

- I чого? - дивувався Проценко. - Любiсiнька-милiсiнька була… Чай наливала, ще смiялася; а тут зразу - на тобi та цить! - хвалився вiн Довбнi.

- Глядiть лишень, чи не я її образив? - догадався Довбня.

Загрузка...

- Як? чим?

- Та… кладу одежу та й кажу: гляди лиш, щоб москалi не вкрали. А вона менi: якi? - Може, кажу, до тебе ходять.

- Так того? - кинувся Проценко у кухню.

- Еге-е-е ж, - хлипаючи, одказала Христя. - Хiба я з москалями знаюся? Хiба я водюся з ними, що вони менi ними очi вибивають, - розпорощалася Христя.

- Дурочка ж ти! Я ж питався тiльки, - утiша Довбня.

- Дурочка! А нащо ж таке казати?

- Ну, вiн не буде удруге. Годi, перестань. Умийся холодною водою та йди бiля чаю порядкувати, - каже Проценко, досадуючи в душi на Довбню.

- Я, їй-богу, не думав її образити, - почав виправлятися Довбня. - Так, навмання сказав, а вона бач… Бабйо! Отакi вони всi. Отака й Марина… Ви Знаете, чого я до вас прийшов?

- А чого?

- Женюся! - граючи очима, одказав Довбня.

- Боже поможи! На кому?

- Прийшов прохати на весiлля. Прийдете?

- А чому ж? На кому ж женитесь?

- Та на Маринi ж! Проценко тiльки очi витрiщив.

- Як на Маринi? Марина ж на селi.

- Була на селi, а тепер тута.

- Як? яким побитом?

- Шкода стало гаспидської дiвки. Отак пропаде десь, думаю. Так я й виписав.

- Коли ж весiлля?

- А от пiсля свят. Як вода одсвятиться, так i весiлля.

- Дивно!.. - загадавшись, промовив Проценко.

- Дивуєтесь? Усi дивуються, кому не скажу, "Пропав, - кажуть, - чоловiк! Отак учився-учивсь, на дорогу вийшов, жити 6 та бога хвалити, нiт же, пiшов та й утопився…" Чуднi люди! - глухо промовив Довбня, з усiєї сили потяг цигарку й запив чималим ковтком чаю; не швидко вiн випустив цiлий оберемок диму i, наче хмарою, покрився ним.

- Я сказав: чуднi? - почулося з тiї хмари. - Нi, лукавi! подлi! - загукав далi Довбня. - Вони знають, що значить чесно думати, жити - не лукавити?.. Наробили якихось перегородок, помежували людей та й душаться у тих тiсних суточках; морочать свою голову, нiвечать серце; з наймилiшими бажаннями криються-ховаються; не живуть - мучаться, скнiють та й зовуть оце життям! Пiди тiльки проти їх, зроби що таке, що не в'яжеться з їх навiженими звичаями, так i загукають: не можна! не годиться! А чому не можна? чого не годиться? Тому, що нiхто ще досi сього не робив, того, що у їх гуртi не прийнято… Брехня! плювати на все! Все можна, все годиться, що тiльки дає щастя чоловiковi, все, що його робить кращим, становить вище! Он що значить чесно думати, чесно жити, не лукавити з собою! А вони: пропав! Та хоч би й пропав, - сердито гукав Довбня, - кому яке дiло? Вони гонобили мої найкращi думки? Вони пiддержували мої чеснi замiри? Подлi!.. Вони не бачили, як я душею болiв, як моє серце розривалося, як я хитався-хилявся. Вони пiддержали мене, щоб я не впав? Нi? То яке ж ви маєте право судити мене - добре я роблю чи погано я роблю? Ще б ви мали право, якби я проти громадської користi йшов, з ваших кишень грошi витягав, душi заножував… А то ви - самi собi, я - сам собi. Я бажаю не вам, а собi гнiздо звести, щоб було де голову приткнути пiд час лихої години… Ви кажете: бери благородну задля сього, стрижися у попи. Плювати менi й на ваших благородних, i на ваших попiв, що високу Христову науку повернули у ремесло!.. Плювати хотiв, плюю й буду плювати! Заведу своє щастя, як сам знаю, а не як вам хочеться! - гукав Довбня, все бiльше та бiльше розпалюючись.

Проценко усмiхнувся.

- Та постiйте, - сказав вiн Довбнi. - З ким ви воюєте? Зо мною, чи що?

- З вами? Нi, я знаю, що ви стоїте вище вiд тих перекупок, що на кожному перехрестi готовi засудити чоловiка. Якби ви були такий, то я б не сказав сього, що досi говорив.

- То чого ж ви гукаєте? Чого ви сердитесь?

- Та досадно, матерi його бiс! Усiм дiло до мене, усiм я у зуби застряв… "Ви женитесь на Маринi? Ви женитесь на простiй дiвцi?" А хоч би й женився? Ну то що? Кому-небудь я став впоперек дороги? Кому-небудь перечу брати панночку?.. Пiшов сьогоднi до попа… до отця Миколая… Ба! кланяється вам попадька. "Як побачите, - каже, - скажiть: що за знак, що одцурався, не ходе?"

- Та так, то недужиться, то нiколи, - одказав Проценко, морщачись.

- Та для мене все одно! - махнув рукою Довбня. - Я думав, що воно справдi що путнє… так попадька - кукла, та й годi!

Проценко мав був щось сказати. Довбня рукою зостановив його.

- Постiйте! Я все докажу вам. Приходжу сьогоднi до його, щоб узявся повiнчати. З ним ми недовго вовтузилися, тiльки по-товариськи заломив двадцять п'ять рублiв за вiнчання.. Чи двадцять п'ять, то й двадцять п'ять, думаю. Кат його бери! I йому треба з чогось жити. А тут i вона встряла. "То ви женитесь?" - "Женюся", - кажу. "На кому?" - "Та так, - одказую, - дiвку одну беру". - "Яку дiвку? Просту дiвку?" - "Просту", - кажу. "Як? ви на простiй? ви на мужичцi женитесь?" - "На простiй, на мужичцi…" - веду далi. Дивлюся - нiс закопилився, скривився, немов пiд його що гидке пiднесли. Подивився я на неї, подивився та й кажу: "Куколка ви, куколка! А вам тепло у вашому гнiздечку живеться?.." Затiм i вона. "А все ж, - каже, - не промiняю я свого життя на життя мужиче". - "Ну й живiть же ви посвоєму. Чого ж ви не даєте другому жити по-своєму?" - "Та я нiчого, - каже. - Тiльки, - каже, - ви учились, ви привикли до других звичаїв, а вона?.. Вона… все-таки мужичка…" Я тiльки махнув рукою: горбатого могила виправить! слiпородий - нiколи не побаче свiту!.. i от з того часу за цiлий день не прийду у себе, - похнюпившись, скiнчив Довбня.

- I варт? Ви ж знаєте, що вона губернська баришня. Ну, i плюйте!

- Плювати?! -скрикнув Довбня. - Коли 6 же вона одна, а то всi, всi такi! А менi ж треба з ними жити, з ними поводитись. Не каторжнi ж ми, прости господи, щоб запертися у чотирьох стiнах та й сидiти. Треба ж i до людей часом пiти i їх до себе зазвати. Як же з ними жити пiсля сього, скажiть, пожалуста? Вони тобою гордуватимуть, над тобою насмiхатися будуть, вони - що i нiгтя з мiзинця пальця на моїй нозi не стоять! Не те страшно, що я сам не зумiю залучити до себе щастя, а те, що вони першi стануть навперейми шляху твого, отруять його, - упавшим голосом мовив Довбня. - А все-таки оженюся! Матерi їх дуля! - гукнув вiн, махнувши рукою. - Давайте лиш чаю.

- Христе, чаю! - гукнув Проценко.

Христя увiйшла i, похнюпившись, почала наливати чай.

Довбня зиркнув на неї.

- Ти, бачу, й досi сердишся? Я не знав, що ти така образлива. Ну, вибач. Вибач та послухай, що я скажу тобi. Ти знаєш Марину? Вона тобi, здається, товаришка? Зямiж виходе. От приходь на весiлля.

Христя, сопучи, налила чай, подивилася, що Проценко не допив ще свого стакана, i мовчки пiшла з хати.

- Мовчиш… Сердишся? Ну i сердься, господь з тобою! - сказав Довбня i знову прийнявся за цигарку.

Допивши чаю, вiн зразу знявся.

- Прощайте.

- Куди ж се?

- Треба. Одна сидить на квартирi, скучає… Так не забудете, прийдете?

- А коли?

- У першу недiлю пiсля водосвяття… Приходьте.

- Спасибi, прийду. Довбня пiшов.

- А ти, дурочко, розсердилася, - провiвши Довбню, повернувся до Хрис-гi Проценко. - I чаю не схотiла пити!

- Чого ж вiн плеще таке? Як ще п'яний не увалився?!

- Ось жениться - оханеться.

- Хто жениться? вiн? Яка дурна за його пiде?

- Як яка? Марина!.. Вiн же прохав тебе на весiлля до неї.

- Та вiн ожениться на Маринi?-аж скрикнула Хрястя. Годi - дурите!

- Справдi казав, що жениться. Прохав на весiлля.

- Що ж, ви пiдете?

- Обiцяв.

- Хм… - дивувалась сама собi Христя.

П'ючи чай, вона разiв з десять все допитувалась у Проценка, чи справдi то Довбня жениться на Маринi. I все їй якось не вiрилося, не хотiлося вiрити. Проценко казав, що не став би ж Довбня клепати сам на себе. Се так її здивувало, що вона забула про свою недавню образу, про недавнi сльози. Довбня тепер стримiв гвiздком у її головi, стояв перед очима. Вiн тепер здавався їй якимсь кращим, якимсь вищим.

- Якщо не бреше Довбня та справдi жениться на Маринi, то добре зробить, - сказала вона. подумавши.

- А що?

- Так. Не пропаде дурно дiвка. Та i його пригляне.

- Не вiриться щось менi, щоб Марина його глядiла. Не така вона! - одказав Проценко.

- Що ж, вона не така людина, як i всi? не таке серце має? - образливо запитала Христя.

Проценко на те нiчого не одказав. Вiн пiшов у свою хату почитати; а вона, перемиваючи стакани, все думала про Марину та про Довбню… Марина виходить замiж… Довбня жениться на Маринi… Хто така Марина? Проста дiвка з села… Хто такий Довбня? Панич, хоч i зламаний… Гриць навiть одмiчуе його, як розумного чоловiка… I от вiн жениться, жениться на Маринi… Чудно, дивно… Що ж тут дивного? Подобалася йому Марина, а вiн Маринi, ну й поженяться. I нема нiчого чудного. Що панич? Так хiба, як вiн панич, то йому i можна простих дiвчат дурити, з ума зводити?.. Це от якби i Гриць оженився на менi… Хiба б я його не любила, хiба б я його не берегла? А що, як Гриць жениться на менi? I я тодi з робiтницi стану панiею, одiнуся по-панськiй - i не пiзнати мене… А вже ж i любитиму. Матiнко моя! - аж скрикнула Христя, затулилася долонями i з нестямки цiлувала свої руки, думаючи, що то Гриця цiлує…

Минуло свято. Прийшла i ордань i пройшла. Вона впала якраз в четвер, а в недiлю Довбня буде брати шлюб з Мариною.

- I ви пiдете-таки? - спитала Пистина Iванiвна у Проценка.

- А що ж? Обiцяв. Треба пiти.

Пистина Iванiвна усмiхнулася, потiм скривилася i нiчого не одказала. У недiлю вiн справдi пiшов. Зараз пiсля обiду одiвся i пiшов, бо вiнчання загадане було надвечiр. Христя могла б - летiла за ним. їй хотiлося подивитися на Марину, побачити, як вона удiта, як стоятиме у церквi, чи пiд пару Довбнi? Боже, як хотiлося!.. Та ба - не можна: щоденна робота роботою, а то ще на понедiлок панi загадала другу роботу: пекти булочки до чаю, бо на вiвторок напрошено гостей. Треба заранi все наготувати, та й доглянути, щоб до ладу було. Зивчора пiд процiдити, до свiту учинити, щоб на ранок усе готове було… Христя утирає пiд, панi стоїть над нею та дивиться, а в Христi перед очима церква, вiнчання… Нiяк з голови не йде!.. "Та вже ж хоч цiлу нiч не спатиму, дiжду Гриця; прийде, розкаже, як там було. Вiн обiцяв не баритися", - утiша сама себе Христя, бовтаючи цiд у макортетi.

- Буде уже. Процiди, - каже панi. Процiдила.

- Постав же на пiч, хай вистоїться. Та й спати заранi лягай. Упiвночi треба цiд завдати, щоб к свiту поспiло… I я встану, - наказує панi.

Заранi полягали усi; лягла i Христя. Та їй не спиться: i весiлля з думки не йде, i панича дожидає, щоб стрiнути… Боже! як довго час той iде, здається, кiнця йому немає!

Не швидко почула Христя стук у вiкно… "Вiн, вiн, Гриць! От коли усе розкаже…" Як навiжена, Христя мерщiй кинулася сiнешнi дверi одчиняти.

Вона не помилилася. То був справдi Проценко. Тiльки що вона одсунула, впустила, як вiн зразу i учепився за неї.

- Ходiмо, серце, до мене, - шепче, гаряче обдаючи поцiлунками, i Христя чує, як вiд його несе потроху хмелем.

- Панi швидко встане, - одказує Христя.

- Чого?

- На завтра булочки завдали.

- Гаспидськi булочки! - гукнув вiн.

- Як! то ж хлiб святий!

- Який там вiн святий! I свиня, по-твоєму, свята, що чоловiк її їсть?

- То ж свиня, а то хлiб.

- Ну, хай, по-твоєму, i святий. Тiльки ходiмо, серце. Оце тiльки що З весiлля. Присилували чарку тiї гаспидської горiлки випити. Ходiмо, голубочко! Ти ж у мене одна найкраща. Там усе шваль, твого одного мiзинця на нозi не стоять! - I вiн, не давши i дверей зачинити, поволiк її за собою. Вона, одначе, i не противилася, їй так хотiлося скорiше почути, як було на весiллi, та хто був, та яка Марина, чи не перемiнилася.

- Марина? Марина яка була, такою i зосталася - хльорка, та й годi! - сказав вiн. - Довбня нещасний з нею буде.

- От уже i нещасний! Чого? Ви самi казали, що щастя, як трясця: кого схоче, того й нападе.

- Тiльки не з Мариною. Воно од неї, як од того лихого, тiкає. Ну, яке щастя з хльоркою?

- А хто винуватий? Ви ж i винуватi: зав'яжете свiт дiвцi, та тодi i хльорка.

- Не в тiм рiч. А хльорка, та й годi. Отже й ти… та не то. Я б i на порiг її не пустив, а тебе i в лобок варто поцiлувати, - i вiн приложився своїми гарячими устами до її бiлого чола.

Христю той поцiлунок наче залоскотав. Гарячий струмок заграв, заклекотав бiля її серця i розлився огненною рiчкою по жилах.

- Грицю! мiй любий, мiй єдиний! - припадаючи до його, мовила вона, забуваючи про все на свiтi - i про Марину з Довбнею, i про цiд на печi.

А тим часом панi, заснувши перший сон, кинулася. Вона мерщiй засвiтила свiтло i вискочила у кухню. Видно, її не мало турбували булочки, бо неодiта, З свiчкою у руках, вона так i подралася на пiч… "Макортет стоїть серед печi, накритий… все як слiд… Де ж Христя? її на печi немає; чи не на полу?" - думає панi. Пiдiйма свiчку поверх голови, повертається лицем до полу, дивиться - i на полу не видко… "Надвiр, видно, пiшла, бо сiнешнi дверi не щiльно причиненi. Ну, хай же увiйде", - каже сама собi панi i, одкривши макортет, заглядає усередину. "Пора, пора…" - шепче. Закрила макортет, жде… Не чутно Христi. "Що за бiсiв батько?" - подумала. Скочила з припiчка, побiгла до сiнешнiх дверей, одхилила їх, заглянула у сiни - надвiрнi дверi засуненi.

- Де ж се вона? - здвигнувши плечима, мовила сама до себе панi. - Дивно! I злодiя не було, i батька вкрадено!.. Христе! - гукнула стиха. Голос її глухо роздався по хатi. - Немає!.. - дивується панi.

А Христя давно вже стоїть коло кухонних дверей i жде не дiждеться, щоб панi пiшла у свої хати, щоб їй як-небудь вискочити. "Оце долежалась! Оце дослужилась! оце так!" - думає Христя, а серце її, неначе пташка, б'єтьсяколотиться, як не вискочить з грудей.

- Та де це вона, справдi? - гукнула вже з серцем панi i почала перекидати одежу на полу… Глянула i пiд пiл, глянула i пiд пiч - немає.

- Тепер же я знаю, де вона! - догадалася панi i, вся тiпаючись i мiняючись на лицi, мерщiй напрямилася за пiч, буцiм у горницi.

"О-о, пiшла-таки", - подумала Христя i стиха вiдчиня дверi i ще тихше виходить.

Не встигла вона причинити дверей за собою, як з-за печi показалася панi. Обличчя її бiлiше вiд сорочки, тiльки очi, мов двi роздутi углини, горять-палають.

- Де ти була? - гукнула вона не своїм голосом. Христя похнюпилась, мовчала.

- Де ти була, питаю? - ще дужче крикнула вона i похлинулася. - Безстидни-це! сра-мотни-це! - почала далi нарозтяг. - До паничiв ходити?.. Оцето та тиха, оце-то та смирна, недотрога… Не займайте мене, я сама прийду! - знову задрiботала панi.

Христя, мов нiма, похнюпившись, стояла. Серце її все дужче та дужче билося, лайка панi все бiльше та бiльше його пiдкидала. А панi одно ганить:

- То-то я примiчаю, що вiн такий голiнний до гостей був, дома нiколи не побачиш, а то з дому i не виволочиш… Голова болить, недужиться… Он воно чого голова болить! он чого недужиться!.. А ти? а ти?.. подла! подла!.. - аж сичить панi бiля Христi.

Христя пiдняла голову, розправилася. Обличчя її, мов стiна, бiле, уста тремтять.

- Чого ж я подла? - спитала вона.

- Ще не подла? ще не подла? - пороснула панi на всю кухню. - До паничiв ходити?!

- А ви? а ви? - тихо, мов суха трава зашелестiла, спитала Христя. Панi, наче опечена, кинулась.

- Що я? Ну, що я?.. говори! говори!

- Ви ж самi давали йому руку цiлувати, - сказала Христя.

- Шкури-и-ще! - не своїм голосом скрикнула панi, високо пiднiмаючи угору руку… Нестямний вiдляск роздався по хатi, а за ним рiзучий крик… То Христя скрикнула, ухопившись за щоку, що зразу, наче кармазин, у неї загорiлася вiд панiевого привiту.

- Докажи, шкур-р-о, докажи, сучко! - гукнула панi, ухопивши Христю за коси.

Христя, наче снiп, повалилася додолу.

- Що тут таке? - ускакуючи у кухню, спитався пан.

- Вон!.. вон! - гукала панi, штовхаючи ногою у боки Христi.

- Та господь з тобою! Що се ти робиш? Оханися!.. - кинувся пан до панiї i насилу одiрвав її вiд Христi.

- Вона… вона… - пручаючись у руках у пана, гукала панi. - Погань! смiття! До паничiв ходе… Та смiв… Помiшала, бач, вилежатися на паничевих подушках… Таке… казати… - I, закриваючи лице руками, Пистина Iванiвна заголосила. Дiтвора, почувши материн плач, собi пiдняла ревище… Збився такий гвалт, гомiн!

А що ж Проценко?

Проценко лежав у себе на постелi i чув усе те; чув, як Пистина Iванiвна лаяла Христю, як дала їй страшенного ляса. Його неначе хто ножем у серце ударив, так воно зразу заболiло, i вiн був скочив з постелi. Теплi його ноги черкнулись холодного долу. "От iще нежить через проклятих буде!" - сердито вiн мовив сам до себе, побрався знову на постелю, загорнувся в одiяло, закрив голову подушкою i усилковувався заснути.

До самого бiлого свiту не втихала колотнеча. Пистина Iванiвна то замирала, то оживала i страшенно гукала на всi хати. А Христя, як усi вийшли з кухнi, пiдвелася, злiзла на пiл i, устромивши голову в подушку, неутiшно плакала.

Свiтом пан пiшов на базар сам, та недовго i ходив. Швидко звернувся, ведучи за собою якусь чорну молодицю.

- Годi тобi вилежуватись, - гукнув вiн Христi. - На твою плату та йди вiд нас. Менi таких, як ти, не треба. - I, щось кинувши на Христю, вiн одiйшов.

- А ти дивись, щоб вона нашої одежi не занесла, - промовив вiн до молодицi. - Ото, що на їй, - наше. Хай у своє одягається та йде.

Христя пiдвелася, коли пан скрився у горницi. Двi зелених бумажки лежали бiля неї. Вона їх ухопила у руку, здавила, як тiльки можна мiцнiше здавити, i скрикнула:

- Куди ж тепер пiду я? Де дiнуся?

- На вулицю, уже ж не куди! - гугнявим голосом мовила їй молодиця. Христя глянула на неї, прикро подивилася, i сльози у неї зразу висохли. Щось чуже та нерiдне черкнулося її уха, щось гiрке та холодне обняло усю душу, невиразна досада учепилася за серце. Вона почула, що жалю до неї нi вiд кого їй дожидати. Як тума та, устала вона, переодяглася i, поточуючись, наче п'яна, пiшла з хати.

Пистина Iванiвна занедужала. Так у вiвторок гостей у їх i не було: декому послали сказати, другi почули - не прийшли. Проценко нажив страшенний нежить i цiлими днями не виходив з хати. Туди йому носили i чай, i обiд, аж поки не скiнчився мiсяць i вiн не перейшов на другу кватирю.

 

 


Дата добавления: 2015-07-07; просмотров: 131 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: У ГОРОДI 6 страница | У ГОРОДI 7 страница | ЧАСТИНА ТРЕТЯ 1 страница | ЧАСТИНА ТРЕТЯ 2 страница | ЧАСТИНА ТРЕТЯ 3 страница | ЧАСТИНА ТРЕТЯ 4 страница | ЧАСТИНА ТРЕТЯ 5 страница | ЧАСТИНА ТРЕТЯ 6 страница | ЧАСТИНА ТРЕТЯ 7 страница | ЧАСТИНА ТРЕТЯ 8 страница |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
ЧАСТИНА ТРЕТЯ 9 страница| ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА 1 страница

mybiblioteka.su - 2015-2021 год. (0.027 сек.)