Частина четверта 1 страница

ПО ВСIХ УСЮДАХ

I

Минуло п'ять лiт. Стояла перша осiння доба з сухими покороткуватими днями. Сонце вже не котиться горою, як лiтом, не стоїть над самою головою i не прище палом, а береться низом, понад горою, привiтно свiте та пригрiває пiсля довгої холодної ночi та ущипливого рожевого ранку. Пройшли жнива; скiнчилася i возовиця; хiба де в степу, далеко вiд людської оселi, ще бовванiють недовоженi копи, а то всюди - тiльки чорнiє нив'я поораною рiллею та жовтiють лани збитою стернею… Пусто серед степу, та сумно и серед лiсу: вiтри-суховiї обголили його ряснi вiти, а раннi заморозки пожовтили та почервонили лист зелений; пташки щебетливi одлетiли у вирiй. Життя утiкало з степiв та лiсiв; ховалося по людських оселях та по теплих краях. По селах вiд бiлого свiту i до темної ночi, знай, гупали неугавно цiпи, доводячи до розуму те добро, яким за лiто надiлила земля-мати. За годинки поспiшали люди з роботою, щоб було що i самому кусати i вивезти лишнє на продаж. По городах теж була немала клопотнеча: мазались, бiлились, чепурились та прибиралися, збираючись уже на зиму.

Найбiльше припала до того губернiя. Та й не дивно: вона недавнечко вiдбула свою мiсячну ярмарку, закурилася та замурзалася, ярмарковим духом тхнула. Треба було почиститись та побiлитися, бо дезабаром ждалися дворянськi вибори, а разом з ними i губернський земський з'їзд. Усюди робота кипiла, а по гостиницях та по заїжджих дворах вона й не вгавала. Вiд ранку й до ранку - стук, грюк, хлюпанина; метуть, бiлять, миють, краскою криють… Треба як личить стрiнути дорогих гостей! Це тобi не ярмаркове купецтво та крамарство, що в одну хату по п'ять душ влазить; спить - де не впаде; їсть - що не даси; одного чаю випиває вiдрами… А це тобi дворянство, та ще саме спинкове, - чисте чоло з дворянського роду, що змалку звикло широко жити, солодко їсти, пишно поводитись.

Заради того наїзду i жид, що держав у орендi невеличкий садок на главнiй улицi, хвалився, що до жидiвської музики найняв ще й полкову, та до того ще й арф'янок виписав. Тiльки не таких, якi були на ярмарку… "То - смiття, котре вимiтали з великих городiв; гайвороння, що злiталося, зачувши падаль! А на цих глянеш - пальчики оближеш, послухаєш - їсти не схочеш! Що то За молодi та вродливi! що за повногрудi та ясноокi! Не гуртом охриплим голосом пiсню гудуть; не "в'юшки" або "Москви" затинають; а як заведе одна яку-небудь, то не то що голосом виводе, а ще й очима говоре, руками розказує, на собi показує!.. А нарештi усi як пiдхоплять, то наче у великi дзвони задзвонять, морозом поза спиною так i посипле!.. У Харковi в гостиницi як спiвали, то й долiвку в гостиницi провалили - така сила народу набралася їх дивитися!" - вихвалявся жид.

Городяни дожидали того дива, як чуда. Про арф'янок тiльки й розмови.

- Хоч би вже швидше дворяни з'їздилися. Побачимо, що за диво покаже нам жидюга, - гомонiли нетерплячi.

- О-о! та вiн нюх має: зна, шо кому треба; догодить всякому зможе, - казали другi.

- Жид з нюхом: умiє лицем показати! - пiддрочували третi.

- Та й собi, небiйсь, охулки на руку не положе!

- То вже як пить дать. На те й жид, щоб вивертать чужi кишенi!.. А проте вже як що скаже, то не збреше; як за що вiзьметься, то втне всiм надивовижу!.. Смак такий е, нюх такий має!

- Та кат його бери, з його нюхом! Тут аби швидше.

- Нетерплячка бере?

- Авжеж. Того й жди, що негода настане; на те осiнь надворi.

- Та не зразу ж вона й насуне? Пiдождемо. Бiльше доводилося ждати, тепер менше зосталося.

Отак гомонiли помiж собою городяни, дожидаючи того дива, що приберiгав жид задля дворянського наїзду.

Аж ось почали у город четвернею ридвани в'їжджати; гладкi та високi конi важко гупали своїми копитами об суху землю, здiймаючи кiптягу угору; кресали ясними пiдковами об кам'яну мостову i всiвали її невеличкими iскорками; високi колеса гули-гуркотiли; неугавно клекотiли насади, злегка хитаючи ридвани, наче тую колиску. Все то мчалося в город якнайдужче; простувало в саму його середину, до найпершої гостиницi, що завжди радо стрiвала дорогих гостей. Там, коло неї, стояв наче ярмарок: однi ридвани вiд'їздили вiд високого ганку, а другi - над'їздили; коло розчинених дверей стояв високий бородатий швейцар у картузi з золотою кальонкою i широким позументом через плече. Вiн радо усмiхався до знайомих панiв, що його признавали i з ним здоровкалися, а з незнайомими поводився, дивлячись на чоловiка: як хто поважно виступав та згорда дивився, то вiн, як та верства, витягався i прикро слiдкував своїми бистрими очима, чи треба в чому-небудь прислужитись; а як бачив якого плохуту або в потертiй та зношенiй одежi, то, наче заклопотаний, не примiчаючи, пропускав повз себе, а то i зупиняв, допитуючись, чого йому або кого треба?.. У великих присiнках - тиск, гармидер: пани вигукували, а лакузи, як тi швигалки, носилися перед ними, поспiшаючи один перед другим порозводити приїжджих по номерах. До самого смерку не втихав той гармидер коло гостиницi, стрiваючи та приймаючи все нових та нових приїжджих, а як смеркалося, то ще бiльший гармидер настав у самiй гостиницi: кожне вiкно довгого трьохярусного будинку освiтилося, знадвору серед темноти видно було, як там метушилися люди, як вiд їх тiнь снувала по вiкну, перебiгаючи з одного боку на другий; а всерединi стояв гук неугавний, деренчали дзвiнки несамовито, рипали та стукали дверi безперестанно, бiгали лакузи то взад, то вперед, брязкав та торохтiв усякий посуд. То приїжджi задовольняли свої потреби всякою всячиною: хто гарячим чаєм чи кофiєм, а хто смачною стравою. Тiльки геть вже за пiвнiч поодинцю почало гаснути свiтло у вiкнах, даючи ознаку, що наїжджi гостi укладалися спати.

На другий день, як уже високо пiдбилося сонце, у ранню обiдню пору почало купами виходити з гостиницi наїждже панство, щоб обдивитися город, i розтеклося по всiх вулицях. Яких тiльки там не було? Товстi i високi, низькi i пузатi, кругловидi i довгобразi, чорнявi i бiлявi, молодi та жвавi, а часом i такi старi, ўо ледве ноги волочили.

Поважно, невеличкими купами походжали вони по улицях у своїх довгих балахонах, розглядаючи на всi боки i зупиняючись обдивитися то який-небудь будинок витiюватий, то церкву аж пiд небо високу, то великi вiкна в крамницях, де були виставленi напоказ всякi дива: мистецькi вироби з дерева та каменю, золотi та срiбнi дзигарi з усяким причандалом, перснi й намиста блискучi, штучнi каблучки на руки, дорогi сукна та шовковi тканини… Все те так i сяло та грало, все так i било у вiчi!

Як на те i день видався тихий, ясний та погожий; на небi - нi хмарочки, чисте, синє та глибоке, спускалося воно своїм широким шатром над городом" наче очiпком з блакитного серпанку його прикривало; блискуче сонце котилось горою по небу, ясно сяючи та обсипаючи увесь город своїм золотим промiнням; залiзнi покрiвлi аж лиснiли зеленою, як рута, краскою; високi бiлi стiни, наче снiг, виблимували вiд сонячного промiння, вiдкидали його геть вiд себе через широкi улицi на гонкi тополi та кучерявi осокори, що виставилися по улицях, наче сторожi, з того i другого боку, i пишалися своїм деде пожовклим листом серед сонячного сяєва; каменем висланi улицi, зранку политi, щоб не курiли, вилискувались на сонцi широкими сiрими кругляками; де-не-де в рiвчачках помiж ними стиха парувала водиця, що не встигла висохнути пiсля поливання. Було тепло, та не задушно; повiтря чисте та свiже; дихалось легко та вiльно; почувалося щось бадьорне та радiсне, як почувається тiльки або ранньою весною, або в ясний та тихий осiннiй день.

Пiд таку годину трохи не все мiсто висипає на улицю. Тiльки тi, кого лиха хвороба приковує до лiжка або нагальна робота припиняє коло печi та коло прибирання, зостаються у хатах; а то всi, хто має хоч хвилиночку зайву, мерщiй сунуть на улицю дихнути повiтрям вiльним, помилуватися свiтом ясним, погрiтися сонечком теплим. По улицях - наче плав пливе! - кишить по їх народу всякого: i старi, i малi, i той, хто пожив уже або ще жить починає; багатий i убогий, пишно наряджений чи латками вкритий - всi перемiшалися мiж собою, збилися вкупу, сказати б - порiвнялися… бо на всiх їх однаково сонечко свiте, усiх їх однаково тихий вiтерок обвiває, усiм однаково хочеться дихати, жити. А проте, як неоднакова до людей доля, то таке помiж ними i єднання. Бийся, кажуть, кiнь з конем, а вiл з волом! Отак i тут: не, дивлячись на те, що всi збились вкупу, ходили одно бiля одного, плече з плечем, а проте кожний вишукував товариша по своєму пiр'ю: пани вiталися тiльки до панiв, купцi - до купцiв, заможнi - до заможних, убогi - до убогих. Однi тiльки старцi вiталися до всiх, хоч їх i нiхто не вiтав, та мала дiтвора радо обзивалась до всякого, хто їй кидався в вiчi або чим-небудь вражав, не дивлячись на те, чи то був знайомий, чи незнайомий, багатий чи убогий, рiвня чи нерiвня… Оже на те вона й була дiтвора, щоб не потурати нi на що, через те її й зупиняли старшi, що ходили бiля неї за провожатих.

Серед того невпинного людського плаву геть одсторонь собi походжали наїжджi пани невеличкими гуртами, ведучи помiж себе тиху розмову, їм треба багато де про що помiж себе побалакати - дiла на з'їздi чимало, а тут, як на те, ше й особливе дiло, важне дiло, бо давно вже клопоче їх голову, не дає спокiйно спати, наважується, хоч i не зовсiм, одтерти вiд земської справи, а все ж не перед вести, не першу постать зайняти… Он на повiтових З'їздах гласних з сiрого мужиччя бiльша половина, а по деяких повiтах тiльки третя частина справжнього спинкового панства, а то мужиччя та ученi молодi верховоди, що за мужиччя руку тягнуть, меншими братами їх взивають; злигалися помiж себе та що хотять, те й роблять, важкими печатками обкладають, до управи своїх вибирають. Є чимало повiтових управа де за старших колишнi голови та писарi засiли, а що вже члени, то кожна управа не менше як одного у себе має. На що губернська - i та собi за члена рiзйика одiбрала!.. Невже воно так повинно бути? Невже ми - чисте зерно помiж збоїною та метлицею - повиннi змiшатися з нею i запропасти? Невже ми не виб'ємося на сам перед, де колись-то стояли, ближче до трону? Не зарятуємо тих порядкiв у царствi, що їх нашi голови та руки складали i мiцiї amp; боронили вiд усякої лихої напастi?.. Невже ми попустимо завести його у ту безодню, в яку ведуть очевидячки всякi вискочки-верховоди? То буде сором дворянськiй честi! Всесвiтнiй сором впаде i поб'є нашi голови!.. Нi, се не може бути, се не повинно статися! Гукнемо гук на все царство, на весь свiт великий: мерщiй до рятунку! до зброї!

Найбiльше клопотався про це губернський маршал Лошаков. Хоч вiн не крився нi вiд кого, що сам вийшов з давнього козачого роду, що його прапрадiд Лошак служив колись за бунчукового товариша у якомусь козачому полку, - оже тепер вiн не змiг себе прилучати до того темного та неосвiченого гурту во з козацтва викопала його доля. "Всякому часу довлєєт його злоба", - казав вiн тим молодим верховодам, що iнодi натякали йому про його породу i про те, що йому, "козачому синовi", не личйло б зрiкатися свого роду. "Я не зрiкаюсь його, - вихвалявся вiн, - я низько уклоняюся перед усiм тим, що козацтво доброго зробило, з якою завзятiстю свою вiру i свiй край боронило. Так за тi часи i треба було робити. Тiльки як часи: перемiнилися, то треба було i самим слiдкувати за часом, iти за вiком, а не стояти на одному мiсцi Хто не йде вперед, той поступається назад! Наше козацтво так i зробило: одстоюючи тiльки свої вольностi та права, воно не схотiло йти за вiком, одсторонилося того культурного напряму, до якого вела iсторична доля, i через те зосталося заднiх пасти. Ну, а я тому, що вже вмерло, що повинно було умерти, уклонятися не буду. Треба уперед йти, а не назад рачкувати!"

I от тепер правнук козака Лошака маршал Лошаков, довiдавшись, що вiд Земської справи одтираються освiченi люди темним мужиччям, а все через те, що козаки не порiвнянi в виборних правах з крестянами, а прилученi до разночинцiв, котрим закон дає право кожному, хто має десять десятин землi, вибирати уполномоченого, а з двадцятка таких господарiв - одного гласного, - довiдавшись про оце все, маршал Лошаков пiдняв баталiю проти такого козачого права. Звон про земськi справи нiчого про се ясно не каже, а закон про сословнi права усiм ясує, що козаки прилучаються до крестян, одбуваючи всякi одбутки, i користуються усiм тим, чим користуються i крестяни. От через це i не слiд їх прилучати до разночинцiв, а хай вони вибирають гласних на своїх волосних сходах, скiльки на кожну волость призначено.

"Оцим рахунком, коли його ствердять у столицi, зразу переполовиниться гласних вiд мужикiв. А як їх зменшиться, то тодi i нашому братовi дворяниновi, - казав Лошаков, - буде бiльший простiр у земських справах; тодi ми i всяким верховодам мусимо утерти носа. А що це ствердять - то як пить дать! Бо дуже вже отi верховоди, злигавшись з мужиччям, залили усiм за шкуру сала. Треба про се не мовчати, а бiльше гомонiти; треба про се пiдняти питання i на дворянському, i на земському з'їздах. Не вигоре на одному - вигоре на другому! А так, мовчки, зложивши руки, сидiти не годиться. Треба пробi гукати на увесь свiт, на все царство!"

Усi дворяни згоджувались на це з своїм маршалом. "Що не кажи, а голова у його на в'язах неабияка. Кепсько мудрий удався, мудрий, та ще й завзятий - за що не вiзьметься, то вже доведе його до краю. Одно йому бракує - дуже безпутний у життi: з жiнкою не живе, вона десь по заграницях вiється, а вiн тут. Нема тiї вродливої панiї або й простої дiвки, щоб вiн не упадав бiля неї. Ну, та се вже наш давнiй грiх. Хто у цьому не винний? А щодо громадських справ, то вiн за їх перший оборонець. Йому б не маршалом бути, а губернатором або й самим мiнiстром. Голова, розумом натоптувана голова!"

Отак розмовляли помiж собою наїжджi пани, гуляючи невеличкими гуртами по мiсту.

Осiннiй день брався уже до вечора. Сонце, червоно граючи, сiдало; захiд палав, наче пожежею. У тому вечiрньому червоному свiту красувався город: високi та бiлi будинки злегка червонiли бiлими стiнами, мов вони були викрашенi червоною краскою; залiзна їх покрiвля палала зеленим вогнем; шибки у вiкнах грали, вiдкидаючи вiд себе через улицi снопи червоного огню; церкви, сяючи своїми банями та золотими хрестами, здається, ще вище здiймали їх угору, заглядали у темно-синю блакить неба, що безмiрно широким колом розпросторилось над землею. Зате тiнь довшала, темнiшала; високе дерево наче збiгалося докупи, щоб не розгубитися за нiч; довга тiнь вiд його падала через усю улицю, i пiд нею було якось моторошно. Прохожi мерщiй минали тi темнi мiсцини, пробирались на свiт, де стояв якийсь глухий гомiн… Аж ось зразу Десь бухнуло, щось охнуло! Усi кинулися… Незабаром понад городом понеслися голоснi хвилi полкової музики.

- Музика! Музика! У садок! Мерщiй у садок! - загукали, заметушилися люди по улицях.

- Ми ще чаю не пили. Пiдемо додому чаю пити, - щебетали весело панянки до молодих паничiв, що, мов журавлi, обступили грядку квiток.

- I варт забиватися задля чаю додому? Хiба його у садку немає? Нап'ємося у садку, - пiдмовляли паничi.

- А справдi? - згодилася одна.

- А що ж? Чи в садок, то i в садок! - пiддержали другi. - Музики послухаємо, на арф'янок подивимося.

I чималий гурт паничiв з панянками мерщiй потягли улицею до садка, де так голосно на увесь город затинала музика.

Коло садка тиск, давка. У церквi, на великих процесiях так тiсно не буває, як коло садової будочки, куди зносили городяни семигривеники, щоб увiйти в садок. Жид з жидiвкою не поспiшаться видавати бiлети, такий зразу пук рук потяглося туди.

- Два бiлети!.. Три!.. П'ять!.. - гукали то з того, то з другого боку. Грошi бряжчали; жид з жидiвкою металися, як мухи в окропi.

Аж ось чимала купа, забравши бiлети, посунула проходом мiж двома височенними домами у садок. Над тим проходом на довгому дротi колихався цiлий оберемок цвiтних лiхтарiв, немов веселка довгою дугою повисла над проходом. А там - далi за нею - огню-огню! свiту-свiту! Трохи не кожна гiлка убогого садового дерева горiла своїм вогнем; над кожною стежкою висiла цвiтна дуга.

- А гарно як! О, гарно як! Бiсiв Штемберг! Вiн таки має смак! - дивувалися вхожi.

Справдi, там було гарно: стежечки, що звивалися змiєю помiж кругами цвiтникiв, були свiжо усипанi сiяним пiском; рожаїстi грушi, дрiбнолистi акацiї та широколистi молодi осокори та кленки висвiчували цвiтними шкаликами, Здалека здавалося, немов то така овощ на їх гiллячку гойдається; все залишне гiлля, що виставлялося над стежками, було пiдрiзане, пiдстрижене, щоб не лiзло незнарошне у вiчi, не забороняло гуляти; вiд цвiтних шкаликiв падали на бiлий пiсок i синi, i зеленi, i жовтi, i червоно-гарячi кружала свiту, i здавалося, що то стежки оздобленi цвiтними камiнцями, по яких злегка шамотiли шовковi хвости панянських спiдниць та вискрипували лаковi чобiтки паничiв. То все було на бокових ходах. А на головному? Цiла метка невеличких халабуд, густо обвитих диким виноградом, чорнiлася своїми входами, немов чорнi печери пороззявляли свої роти, дивуючись на рiзноцвiтне сяево. По тих халабудах тiльки де-не-де горiли свiчечки i метушились якiсь непримiтнi тiнi, немов мертвяки повилазили з того свiту i з-за зеленої засади любувалися на гульбище, що широкою рiчкою розливалося коло самого вокзалу. Там все диво i все чудо, яке пригадали зробити з огню i свiту людськi голови. Он величезнi склянi баньки, немов три сонця, висять над трьома вокзальними дверима i вiдкидають вiд себе жовто-молочний свiт; коло їх цiла довга низка цвiтних лiхтарикiв грає, мов та веселка, усiма цвiтами; там коло високих стовпiв, що пiддержували широкi пiддашки вокзалу, гойдається довга вервечка малих непримiтних каганчикiв, немов зiрочки спустилися з темного неба i унизали собою отi високi стовпи. Пiд пiддашками безлiч стульцiв, ослонiв, штучно виплетених з лози диванчикiв, у вокзалi - столiв, то довгих-предовгих, то круглих невеличких, то чотиригранних задля карт, на довгих столах цiлi оберемки огню-свiту у широких посвiтниках, круглих лампах, високих i низьких пiдставах; цiлi купи усяких наїдкiв та напиткiв; вистави штучних виробок з скла, по яких переливається увесь той свiт рiзними кольорами, сипле цвiтними Iскорками. А там, з боку вокзалу, висока каплиця з круглою оселею, густо З бокiв оповита виноградовим хмелем. Там, у тiй каплицi, примостилася полкова музика, i її зичний поклик та голоснi заводи розходилися по всьому садку.

Мала пташка, та що за краснi пiрця на собi має: невеличкий садок, та скiльки туди народу назбиралося? I все те нарядилося пишно, уквiтчалося розкiшно, все шовки та сукнi, дорогi єдваби, срiбло та золото сяє! Ось чимала купа панянок проходе, - перепеличка не зрiвняється з їх дрiбненькими виступцями! На їх плаття пишнi, збiрочками унизанi, складочками обвiшанi, немов рябесеньким пiр'ям заквiтчанi; зверху сукнi - влитi, а не пошитi, кожна впадина не крутим згiр'ям спускається униз, а положистою хвилею збiгає туди, щоб, пiднявшись угору, якнайдоладнiше облямувати круглi виступи на руках, на плечах, на грудях; ноги взутi у невеличечкi ботинки з високими та гострими закаблуками -горе тому, хто попаде пiд таку корку! Ручки туго позатягуванi у блискучi перчатки, так що i пальцiв зiгнути не можна. Личка червонi - не знать тiльки, чи то вiд краски, чи вiд гарячої кровi, що ключем кипить у палкому серцi, завжди охочому -хоч половину миру обняти, тiльки аби не жiночу. Очi горять та сяють, як тi зорi на небi або дорогi камiнцi у золотих сережках. Мова - наче пiсня та - протяжна, спiвуча; так i тягне, так i вабе до себе. Недаром коло їх велика купа панiв та паничiв зiбралася - i кругом оточила, i в середину затесалася. У довгих i коротких бородах, у широких балахонах з брилями аж на потилицi, в'ються вони кругом панянок, як той хмiль коло тичини, заглядаючи у їх блискучi очi, вiльно вимахують руками, ведуть веселу жартiвливу розмову, стрiляють то сюди, то туди своїми гострими одмовами, викликають то справжнiй, то притворний регiт… Ось дорiднi жидiвки з своїми дочками, наче добрi ягницi з ягнятами, - повагом сунуть, кидаючись у вiчi своїми цвiтними уборами - то, як жар, червоними, то, як луг, зеленими, то, як небо, блакитно-синiми або, як сонце, жовтогарячими. Призро вони позирають на всiх i на все, немов кажуть: що це? у нас в Адесi далеко краще… За ними їх дочки, дивлячись на "мамасу", собi дмуться. Не зменше надулись i їх братики, iдучи геть одсторонь, позакладавши руки за спину. Одначе деякi багатшi i проворнiшi з їх iнодi пристають i до "своїх барисень". Зате "папасi", зiбравшись юрмою якраз серед дороги, або пiдняли лемент, серед котрого тiльки й чутно "кербель" та "дрей копкен", або поважно стоять одсторонь i думають якусь велику думу. Чи то дума безталанного, у котрого недавно тисячi помiж пальцями упливли, чи гадка щасливого, що вже половиною мiста володiє, та намiряється якнайшвидше i другу заграбастати? Хто знає? Хто вгадає?.. Стоять вони, неначе скаменiли, нi страшеннi гуки та забої полкової музики, нi хвилi людського гомону та реготу, нi бiганина прислужникiв, що поверх голов мчали усякi напитки та наїдки, - нiщо їх i трохи не чiпає, нiщо не розбурка вiд тiї глибокої задуми - як кам'янi!.. Зате купцi та купецькi синки шумували… То не вода повеснi, рвучи греблi та розносячи загати, гуде та клекоче, то їх вигуки здiймаються вгору серед неугавного людського гомону… "Наливай! Приймай! Иван Петрович! а нука-сь Ерофтевичем!.. Ах, волк тя заешь!.. Давай: как пить, так пить!.. Уж пойдем, брат, к Анютке… Жги, шельма! огнем гори!" -тiльки й чується З глухої халабуди, що стояла якраз проти вокзалу. Коло входу її метка прислужникiв, кругом народу - проткнути пальцем не можна. "Наши владимирцы загуляли!" - чується чийсь охриплий голос. "А-а! Петру Кузьмичу! наше вам!.. Полынной хошь, брат, али аглицкой?" Петро Кузьмич, поточуючись, пiдводиться i береться за аглицьку… "Ура-а!" Брязкiт посуди, бiй чарок!..

У сад уже набралося чимало людей, а дедалi, то народ усе прибував та прибував. То все були свої, городськi, а ось посунули i приїжджi. Повагом та згорда уступають дворянськi та земськi стовпи у садок, зажмурюючи очi вiд того свiту, що ллється на їх зо всiх бокiв; за ними, розкидаючи здивованi погляди, дрiботять їх прихильники та поклонники, стрiваючись з давнiми городськими знайомими, з ким доля приводила то замолоду служити, то разом гуляти… "Та невже Iван Петрович?.." - "Вiн самий i е. А ви ж, вибачайте, хто самi будете?" - "Невже не пiзнаєте? Сидора Трохимовича не пiзнаєте?" - "Ви Сидiр Трохимович?! Боже ж мiй!.." - I давнi приятелi приязно вiтаються, смачно цiлуються. Починаються розмови, як живеться, як можеться?.. Згадують давне i, згадуючи, дивуються, регочуться… Чого колись не було!.. Усюди гомiн, галас, гук.

Аж ось знову гогонула полкова музика i увесь той гармидер покрила… Голосно покотилися тонкi та рiзучi вигуки флейт та кларнетiв; протяжно загули сурми та фаготи; литаври лящать, аж вiдляски розходяться; турецький барабан стогне та охає, аж гiлля на деревi хитається вiд його товстих забоїв… Людський гам та гук додає решту… Все помiшалося вкупу - i заводи музики, i людський гук, гомiн, - не чутно виразно нi одного слова, не розбереш поодинокої розмови - все гуде, гукає, лящить, верещить, все вихориться, наче завiрюха зимою… А народу набралося - i в вокзалi, i коло вокзалу, i по темних закутках саду, по глухих дорожках його, - всюди повно, битком набито.

Музика переграла i стихла. Виразнiше почувається людський гомiн. Тому заманулося того, тому другого. Гукають прислужникам мерщiй подавати. Однi примостилися пiд вокзалом чай пити; другi розтеклись по халабудках пивком прохолодитися; третi потягли у вокзал "сiрка" смикнути… Просторiше стало по дорожках, вiльнiше i коло вокзалу… Стовпи поважно сновигають i ведуть тиху розмову.

- Что это такое? Только и слышно: интересы крестьянства, интересы крестьянства того требуют!.. Да разве все крестьянство? Разве исторические судьбы государства ими создавались? Это черт знает что такое! Если мы, культурные элементы, не выступим вперед и не заговорим о диком разгуле демагогии, то что же государство ожидает? Оно потонет, оно должно потонуть в разливе самой страшной революции… Мы должны стать на страже и предупредить!.. - гомонiв глухо, товсто придавлюючи на кожному словi, стовп.

- Но позвольте. Чего же вы хотите? - перебив його низенький щуплий чоловiчок у ширококрилому брилi, що густою тiнню закривав усе його обличчя. - Ведь это одни только общие места, которые мы уже около десяти лет слышим из уст охранителей! Вы определенно формулируйте свои желания.

- Извольте, - товсто почав стовп, кидаючи призрий погляд на невеличкого чоловiчка. - Во-первых, мы требуем, чтобы нас выслушали; а для этого необходимо дать нам преобладающее значение хотя в таком незначительном органе самоуправления, как земство. Помилуйте: не только в уездных управах избраны председателями полуграмотные писаря, эти истинные пьявки народные, но и в губернскую управу втиснули членом какого-то ремесленника.

- Вы, значит, признаете недостаточным такое самоуправление? Желали бы большего?.. Английская конституция с ее лордами вас привлекает?

Стовп щось товсто загув i незабаром з невеличким чоловiчком сховались у гущавинi акацiй, що високою стiною виставились над глухою стежкою, круто загнутою убiк.

- А слышали, слышали? Наш-то Колесник за сорок тысяч имение купил?.. Вот она, новая земская деятельность… устройство гатей, плотин, мостов!..

- Да, да!.. Нам необходимо принять меры… стать в боевое положение. И так уже долго мирволили всяким либеральным веяниям. Вы слышали проект нашего губернского предводителя дворянства? Государственного ума человек! Нам нужно его держаться, его поддержать. Он все проведет.

I друга пара теж сховалася мiж акацiями.

- Чаво же это бестия Штемберг? Не подпустил ли жучка? - роздався З халабуди охриплий голос.

- А что-о?

- Объявил, шельма: арфянки будут. Что же он их до сих пор не показывает? Давай, братцы, вызывать жидовскую рожу!

I через хвилину роздалися гучнi оплески в долошки.

- Штемберга! Штемберга!.. Что же это он, чертов сын! Где его арфянки?.. Арфянок подавай! арфянок!., го-го-о!.. га-га-а-а! - ревла несамовито цiла метка охриплих голосiв, то товстих, наче гуркiт вiд грому, то тонких, рiжучо-ляскучих.

Народ так i хлинув до халабуди! Що там? Чого то? Помiж людьми заблищали цинковi гудзики, зарябiли джгути.

- Позвольте, господа! Позвольте! Дайте дорогу! - i, розпихаючи людей, до халабуди мерщiй побрався часний пристав.

- Господа! Прошу вас не скандальничать! - повернувся вiн до тих, хто був у халабудi.

- Проваливай!.. Штемберга-а!..

- Господа! Прошу не кричать!

- А-а… Федор Гаврилович! Наше вам! Просим покорно: заходите… Вьiпьем, брат! - пiдскочивши до пристава, загукав височенного росту бородатий купчина i одним махом помчав за руку пристава у халабуду.

Лящання в халабудi стихло; чувся тiльки неясний гомiн та поодинокi вигуки: "Выпьем! наливай, брат!"

Народ почав розходитись; прислужники, що цiлою зграєю кинулися до халабуди, як звiдти роздався нестямний вигук, собi почали одходити. Один тiльки сухенький та не дуже чепурно наряджений панок стояв проти халабуди i дивився на п'яне гульбище. Його висока постать зiгнулася, спина дугою угору вигнулася, а грудина ободом до спини припала; рiдкi рудуватi баки, наче гичка, висiли коло запалих щок, по краях вони вже позасiвалися сiдиною; запалi очi суворо виблискували з-пiд настовбурчених брiв. Зложивши руки за спину i обпершись на високий i товстий з парусини зонтик, вiн стояв проти халабуди, наче дожидався когось. Через скiльки часу з халабуди вийшов, наче рак червоний, пристав.

- Федiр Гаврилович! - кинувся до його панок. Той став, вирячивши на панка здивованi очi.

- Здається, не помилився? Iмєю честь з Федором Гавриловичеш Книшем. балакати? - замовив панок.

- Ваш покорный слуга, - брязнувши шпорою i уклоняючись по-воєнному, одказав пристав.

- Не пiзнаєте?.. Так, так… - усмiхався панок.

- Извините, пожалуста… не узнаю…

- А пам'ятаєте, як ви секретарювали у полiцiї? Чи згадується вам, як ви, копитан та я умiстi пулечку били?.. Давно то було! Певне, вже i забули Антона Петровича Рубця?

- Антон Петрович! -гукнув здивований пристав, подаючи обидвi руки Рубцевi. - Боже мiй! Та й постарiли ж ви, та перемiнилися як, нiзащо пiзнати не можна! - замовив по-своєму Книш.

- Час своє бере! - глухим голосом одказав Рубець. - А от ви помолодiли. Та як вам до ладу оця форма пристала! - хвалив Рубець, обдивляючись Книша.

- Як бачите, перемiнив службу… Жiнка приказала довго жити.

- Чули, чули… - перебив Рубець.

- Так я махнув на все, та оце як бачите… у часнi пiшов.

- I про це чули… Важка служба! Клопотна служба! Перед усiма на виду.

- Та це б ще нiчого, та тiльки нiколи поспати.

- Так, так. Уп'ять же й оце, - i Рубець хитнув головою на халабуду, де знову пiднявся нестямний галас. - Другим гульня, радiсть… а ти гляди, дивись та придержуй, щоб не дуже-то й загулювались.

- Це нашi купчики загуляли. Що з ними поробиш? Знакомий усе народ. У моїй частi живуть.

- Так, так… Кому гульня, а кому служба!

- Ну, а ви ж як? Все на старому мiсцi? Чого оце i до нас завiтали? - запитався Книш.

- Та ви ж чули, що копитан умер? - перепитав Рубець. - Не чули? Умер, сердешний: царство йому небесне!.. Отож на його мiсце мене общество i обiбрало.

- Так ви вже по земству служите? - здивувався Книш.

Дата добавления: 2015-07-07