Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА 4 страница

Читайте также:
  1. A) Шырыш рельефінің бұзылысы 1 страница
  2. A) Шырыш рельефінің бұзылысы 2 страница
  3. A) Шырыш рельефінің бұзылысы 2 страница
  4. A) Шырыш рельефінің бұзылысы 3 страница
  5. A) Шырыш рельефінің бұзылысы 3 страница
  6. A) Шырыш рельефінің бұзылысы 4 страница
  7. A) Шырыш рельефінің бұзылысы 4 страница

- Урра-а-а-а! - загуло кругом, мов хто випалив з пушки. Лошаков хлиснув з чарки i ждав, поти кругом утихне. Дiждавшись, вiн Знову почав.

- Ваше превосходительство! - гукнув з другого краю Колiсник. - Хiба в нас шампанського не стане? Хiба ваша заздравиця не варт того, щоб її смачнiш примочити? Великi слова - святi слова, а ви тiльки хлиснули за їх. За такi речi по вiдровi, а не пс чарцi. Ура!

- Правда! правда! - загукали кругом. - Ура-а-а!

Чарки несамовито перекинулись у роти. Усi випили. Випив i Лошаков. Пiднесли другi чарки. На сей раз пiдвiвся предсiдатель управи i, дякуючи дорогих гостей, випив за здоров'я Лошакова. А там ще хтось пiднявся. Зисву випили. Ще i ще. Зяграло шампанське у головах, як грало воно i в горлах. Полилися вiтання одно перед другим. Спершу держалися черги, а далi i чергу погубили. В однiм кiнцi пили за одно, а в другiм кричали пити за друге. Хтось чарку впустив i розбив, там тарiлку звалили з столу, i вона з грюком полетiла додолу. Гомiн, регiт стоїть у хатi, наче у жидiвськiй школi.

- Вибачайте, панове! -гукнув Колiсник, низько вклоняючись i даючи ознаку, що обiд скiнчився. - Може, що не так було, як слiд. Може, кому не вгодив чим. Вибачте, спасибi вам!

Стульцi загурчали. Всi пiднялися i кинулися дякувати Колiсника. Хто таки вимовляв виразно дяку, у других язик не повертався, i вони дякували поцiлунками, третi тiльки хиталися, трiпаючи за руку.

- Попрошу вас, панове, поти приберуть тут, у другу хату покурити.

Друга хата, простора, як i столова, з м'якою мебеллю, привiтно усмiхнулася до гостей, коли туди розчинили дверi. Туди перейшли усi i кинулись на папiроси, цигарки, що у штучних ящиках стояли на столi. Усi усiлися i задимiли. Через хвилину вiд диму вiкон не стало видно, серед тих хмар чувся прихильний гомiн, регiт, а з столової доносилося гарчання столiв, брязкiт посуди, що убирали лакеї.

- Може, хто пулечку зiб'є або на потуху стаканчик-другий пуншу вип'є? - спитався Колiсник.

Багато зразу схопилося i закричали:

- У єралаш! преферанс! вiнт! бакара! - Столи знову загули, i гостi, розбившись на невеличкi купки, розсiлися рiзатись у карти. Лошаков зiбрався додому.

- Ваше превосходительство! А може б, i ви у карточки? - спитав Колiсник.

- Вы же знаете, что я враг картам. Я чувствую усталость, - сказав Лошаков, прощаючись, i пiшов.

Колiсник потягся за ним, щось на ходу говорячи. У коридорi вiн зостановив Лошакова.

- Ваше превосходительство! - обiзвав вiн знову його. - А може б, ви трохи спочили? Та тодi вже i вечорок з нами провели. Я вам хатку таку прибрав - i муха там не замутить спокою.

Лошаков постояв, подумав.

- Нет, - одказав вiн.

- Ну, хоч подивiться. Ваше превосходительство! На одну хвилину. Подивиться ж можна, у грiх не впадете. Тiльки подивиться.

I трохи пiдпившого Лошакова вiн узяв пiд руку i повiв коридором. Аж на самому кiнцi, геть у глухому кутку вiн ткнув ногою у дверi й увiв Лошакова у невеличку пишно нарядну хату. Вiкна її виходили якраз у садок, i широколистi кленки та пишнi липи заглядали трохи не в розчиненi шибки. Тихий вiтерок ходив по хатi, прохолода зеленою тiнню окривала її. Невеличка хаточка розбита була надвоє зеленим пологом. Колiсник пiдвiв Лошакова i Зразу одкрив полог. Звiдти, неначе ласочка, випурхнула пишно розряджена Христя i мала була проскочити.



- Стой! - гукнув Лошаков, запопавши її у свої обiйми.. Колiсник закрив полог i на пальчиках вийшов з хати, зачинивши за собою дверi.

Сонце було на взаходi. Його яснi стяги, розiславшись по землi, обливали її рожевим сяйвом. У хатi не сидiлося. Тягло у садок, на свiжу прохолоду. Колiсниковi гостi все один по одному розходилися. Хто додому спочити, хто прогулятися. Зостався тiльки Проценко та Рубець. З ними, як з давнiми своїми знайомими, сидiв Колiсник i кружав. Проценко потягував старе смаковите винце, Рубець смакував крутий та солодкий чай, як звав Колiсник пунш, а сам хазяїн тяг сiрка за хвiст. Проценко був, як стiна, бiлий i божевiльне розводив по боках очима. Вiн то починав звисока розмову, то, зразу рвучи її, переводив на жарти. Рубець, увесь у плямах, червоних з бiлими, махав рукою та хитав головою. Колiсник, червоний, як стиглий кавун або печений рак, Знай, пришивав квiтки то тому, то другому, перекидаючи чарку за чаркою. Вiн пив i за здоров'я гостей, i за здоров'я жiнок їх i малої дiтвори. Здається, не було кiнця-краю тим здравицям, не було кiнця-краю випиванню.

Загрузка...

- Ох-хо-хо, - якось натрапивши хвилину, коли умовк Колiсник, зiтхнув Проценко. - Ось незабаром i собранiе.

- Начхати на його! - крикнув Колiсник. - Хочете, я вам звiрка покажу?

- Якого звiрка?

- Самого як е заморського. Ходiмо.

I вiн, забравши пiд руки Проценка i Рубця, потяг їх за собою.

Не сама ж я йду,

А ведуть мене…

Приспiвуючи, iшов Колiсник коридором. Ось вiн пхнув однi дверi, котрi З грюком розчинилися до п'ятки, далi другi i одним махом упхнув Проценка i Рубця у невеличку хатину. Сонце, прокравшись крiзь густу листву золотими вiхтями, розстелилося на стiнах, по долiвцi. Ясна довга стяга трiпалася над пом'ятою кроваттю, полог над котрою був вiдкинутий. Постiль зiм'ята, а на постелi в одних сорочках лежали Лошаков i Христя. Вiн гостро дивився на незнайомих, а вона, пригорнувшись до Лошакова, лукаво зорила своїми ясними очима.

- Что вам? Чего вы? - гукнув Лошаков, дивлячись, що увiйшовшi, мов укопанi, стояли у порога.

Вiд Лошакового крику вони були подалися назад до дверей. Дверi зачиненi, i хтось їх придержував. Проценко постукав.

- А що, бачили? Вiдчиняти дверi? - сказав Колiсник. Очi його стрiлися З гострим поглядом Лошакова.

- Ох, вибачте, ваше превосходительство! Це ми прийшли подивитися, чи вам добре спати. Це мої хорошi знайомi, земляки, не бiйтеся нiчого, - додавав вiн, указуючи на Проценка i Рубця, котрi, мов зайцi, метнулися чимдуж у розчиненi дверi. - Вибачте, бога ради! - уклонившись, сказав вiн, виходячи i зачиняючи за собою дверi.

- А шо, бачили звiра?- спитав Колiсник.

- Ох! Костянтин Петрович, Костянтин Петрович! Грiха ти не боїшся, - казав, хитаючи головою, Рубець.

- Який там грiх, Антон Петрович. А ще i в вiсiмдесят…

- А то що за звiрок з ясними очима? - перебив його Проценко.

- Не пiзнали? Лисиця! настояща лисиця! Ось постiйте, вирядить вона вовчика-братика, сама прийде сюди.

- А Лошаков сей бiдовий! - одно дивується Рубець. - Який замолоду був, i на старостi лiт не покаявся. Жiнка… дiти… От i хоти ти добра.

- А ти, земляче, не каркай, як та ворона. Наша хата скраю: чув - не. чув, бачив - не бачив, - остерiгав його Колiсник.

- Та я не те. Я не того, - правувався Рубець. - А те, що тобi, Косте, не минути пекла: на все ти пiдоб'єш, до всього призведеш.

- Треба ж чимсь горлатому пановi пельку заткнути.

- Ой i голова ж твоя лиха! Не минути їй Сибiру.

- I там люди! - одказав Колiсник i, махнувши рукою, додав: - Давай краще вип'ємо! Вип'ємо за здоров'я наших молодих! Ура! - i, випиваючи, вiн гуконув на всi хати.

- Та хто то така? - допитувався Проценко.

- Ат, нетерплячий! Пiдожди - сам побачиш. Своїми очима уздриш. О! Уже пан i поїхав! - скрикнув вiн, дивлячись у вiкно, проз котре промчався на звощиковi Лошаков.

- Ага, знає кiшка, чиє сало з'їла. Удираєш? Не втечеш моїх рук! - посварився вiн йому услiд кулаком. Потiм повернувся, постояв, хитаючись, i гукнув на усi хати: "Доню-ю! донечко!"

- Чого, папаша? - одгукнувся чийсь здалека тонкий жiночий голосок.

- Ходи до мене! Ходи, моя дитино! - знову гукнув на всю хату Колiсник.

- Чого, папаша? - обiзвалась на порозi у пишному народному уборi молода i хороша дiвчина i, забачивши чужих, потупилась, почервонiла.

- Бачив, Антоне, Христю, що в тебе колись служила? Бачили її? - повернувшись до Проценка, спитав Колiсник.

I той, i другий, вилупивши баньки, дивились на вродливу дiвчину. А вона тiльки кинула на їх лукавий палючий погляд, сплеснула у долошки, скрикнула: "О моя матiнко!" - i чимдуж вискочила з хати.

На третiй день по городу ходила чутка про обiд Лошакову. Перешiптувались люди, хто що їв, скiльки хто випив. Кого з панiв п'яного додому одвезли, хто сам рачки плазував, а згадуючи про Лошакова, тiльки похитували головами. Не бiсовий Колiсник - i такого пана осiдлав! От ти й знай!

- Та то брехня! - не вiрили другi. - Лошаков давно на його зуби гострить. Постойте! Одкриється собранiє, вiн його з кiстками глитоне.

Одкрилося i собранiє, i недовiрки своїми очима побачили, як Лошаков падав коло Колiсника, руку йому подавав не згорда, як пан, а по-приятельськiй заговорював з ним, шуткував, хоч Колiсник по-давньому був низькопоклонний i ввiчливий.

Коли прийшлося судити про справу управи i коли другi почали були потрiпувати потроху членiв, Лошаков мовчав. Коли ж пристали до його, вiн нехотя якось одказав: "Ми хоч i не бачили досi нiякого великого дiла вiд їх, оже не вiрити своїм виборцям теж не варт". I цим словом закував усiм роти.

- А що, покурили? - спитався над ухо Колiсник Рубця, ударивши його по плечi.

Той, дивуючись, подивився на Колiсника, i, жахаючись, геть одсунувся, наче од сатани.

 

 

IV

Всього в семи верстах вiд Мар'янiвки примостився Веселий Кут, невеличка слобода з великим панським двором на горi, низкою людських хаток, котрi, мов сторожi, оповили його з одного боку, заглядаючи в темнi води чималого ставка. На другий бiк з гори збiгав густий садок i слався всюди по долинi ген аж до буйного лiсу. Столiтнi дуб'я, височеннi осокори, широколистi кленки та темно-зеленi пахучi липи, мов зачарованi лицарi, стояли в тiм лiсi, розпускаючи кругом себе широченне гiлля, покрите густою непроглядною листвою. Помiж ними то там, то там тяглися з землi молодi паростi, тонкi та гнучкi, чекаючи простору та сонячного свiту, щоб i собi убратися у силу i буйнути навперейми з своїми дiдами. По широких полянах. кущi калини та орiшнику порозпускали тонкi гiлки аж додолу. Березка, хмiль укривали їх своїми довгими батогами, прикро позираючи угору на столiтнiх лицарiв i шукаючи поблизу гiлки, щоб, стрибнувши, подратися по стовбуру ген-ген до тiї кучерявої шапки, на котрiй звели гнiздо орли-клекоти.

Буйний та чудовий лiс! Кругом його i поверх його ходить-вiється вiтер поволi, сонце пригрiває зверху, а всерединi - завжди тихо, завжди тiнь зелена та прохолода темна. Там, у гущавинi молодого гiлля, цiла орда усякої пташнi Завелася: чижi, кропив'янки розсипають своє цьомкання, горлицi туркочуть журливу пiсню, лiсовi кiшки перегукуються, зозуля кує лiта, горобцi несамовито жирують, а солов'ї розлягаються на увесь лiс заливним щебетанням. Здалека чується - клекоче орел, лопотить своїм носом бушель, сова стогне божевiльним реготом, кряче ворон; а кiбцi, мов метелики, в'ються понад гiллям, випискуючи жалiбно-голодну пiсню… Лiс гомонить, мов живий, на тисячу ладiв, на тисячу голосiв.

Весела, чудова мiсцина! Кращої i прикладнiшої назви, як Веселий Кут, не можна було пригадати їй. Колись княжеське гнiздо, в котрому вигодувалось i вилетiло в свiт чимало нових князiв, з крiпацькою волею почало осуватися - пустiти. Старий Баратов, склепивши свої уста i очi, кинув його на утiху молодих синiв, котрi i сiли i пали у столицях. Тихий простiр i незамутна тиша, видно, не дуже-то тягли до себе молодих баратинят, i вони, поховавши батька, розлетiлися швидко туди, звiдки знову прилинули. Веселий Кут осиротiв. Без догляду, без призору почав пустiти та осуватися. Колись битi каменем та устеленi пiсочком стежечки позаростали споришем; перед палацом, де штучними кружками розстилалися ще штучнiшi квiтки, порiс бур'ян та чорнобиль, заглядаючи у дзеркалевi вiкна палацу, з половини перебитi. Непогода, дощi та вiтри буйнi пошпучували самий палац; ознака давньої розкошi та крiпацького лиха, стояв вiн на горi та лякав дiтей з слободи своїм страшенним видом. Уночi сови та сичi покрикували у йому на всю околицю, а люди казали - то куцi, мiж ними заходили страшеннi перекази про чортовину, вiдьом, вовкулакiв та другу нечисть.

Не злякався всього того Колiсник, купуючи Веселий Кут у Баратових. Правду кажучи, його вабив не розкiшний палац, а столiтнi дуби в лiсi, котрi вiн мав повернути на земську потребу i тим окупити тi п'ятсот десятин поля, котрi навкруги облягали дворище. "Маєток стое тридцять тисяч, - думав вiн. - Земля там добра, родюча. Земля тепер в цiнi - по п'ятдесят карбованцiв десятину не купиш, а коли й по п'ятдесят, то сама земля двадцять п'ять тисяч. На лiс та дворище п'ять тисяч зостається. З одного палацу, коли його розiбрати, цегли тисяч на три дiстанеш, а крiм же його хата для управителя зовсiм ще нова, кухнi, конюшнi, теплицi, комори, i все те камiнне… Лiс iде за дурницю. А за його, коли тiльки з розумом продавати, не двадцять вибереш. Дiстається маєток в десять. Це по двадцять рублiв десятина. Дiй його честi!" - крикнув з радощiв Колiсник i не побоявся заплатити Баратову за Веселий Кут земськi грошi. Вiн боявся тiльки одного, щоб не обплутали, бува, вороги його на земському з'їздi. Поговiр про ту куплю все рiс та ширився. Всi кричали: он як з земськими грошима шикують. Колiсник не раз тяжко та важко Задумувався. Тепер, коли з'їзд минув благополучно, коли, дякуючи обiдовi та Христi, Лошаков не замовив слова про ту куплю, Колiсник знову ожив, наче на бiлий свiт народився.

- Моя пташечко канарочко, - лащився вiн до Христi. - Дiждемо лiта, я тебе у таку сторону завезу, у яку тобi i не снилося. Пригадай тiльки: оце тобi гора, на горi у гущавинi садка хата, по один бiк пiд горою став, по другий - лiс. Лiс - як бiр, просторий та буйний. Ув однiй льолi, а то i голiсiнька бiгай по йому - нiхто тебе не побаче, хiба спiвучi пташки привiтають тебе.

- А соловейки там е? - спиталася пестливо Христя.

- I соловейки, й зозулi, й чижi. Якої то пташнi немає? Христя, як навiсна, схопилася з мiсця i, плещучи в долошки, забiгала по всiх хатах.

- Боже, боже! - гукала вона. - Приспи мене на всю осiнь i зиму, щоб я i незчулася, коли весна настане. Щоб прокинулася я - а надворi весна. Або поверни осiнь у весну. А то ще довго так дожидати. Господи, як довго. Пiдуть дощi осiннi, розквасять усю землю. Туман оповиє увесь свiт - дихати нiчим. Сиди в хатi та скнiй. А там ще зима: снiг, морози. I знову сиди в хатi, не потикай носа надвiр, бо вiдморозиш. I тодi тiльки весна. О господи, як довго!

- Дурочко моя! Бiльше ждали - менше зосталося.

- Де ж той рай? Як вiн зветься? - попитала, заспокоюючись, Христя.

- Веселий Кут зоветься.

- Веселий Кут? Веселий Кут. Це бiля Мар'янiвки?

- Вiн самий. Знаєш?

- Чула про його. Там палац е. У Мар'янiвцi такого страховища нагово^ рили про той палац.

- Чого не набрешуть. Звiсно, пустує дворище. Без призору валиться.

- Ти мене i в Мар'янiвку повезеш?

- Повезу, доню.

- Яв церкву туди поїду. У церквi застану усiх своїх знайомих. Вони не пiзнають мене. А я кожного пiзнаю. Ото буде радiсть! А що, як твоя жiнка та приїде туди i накриє мене з тобою? Чого ти, скаже, сяка-така? Та й остриже мою голову, оцi кучерi шовковi?

- I пригадуєш ти все таке нелюдське. Не приїде вона без мого дозволу. Не посмiє. Заживемо ми з тобою там, як першi люди жили. Знаєш, як Адам з Євою? Голiсiнькi… - I в Колiсника, як угiль, загорiлися очi.

- О-о, старi, старi, з вас усе лихо встає! - лукаво посварилася Христя.

Колiсник притис її до себе i своїми товстими губами смачно цмокнув в почервонiлу щiчку…

Настала осiнь: дощi, тумани, калюка невилазна. Христя за всю осiнь з хати не виходила: сидiла та вiд нудьги вишивала сорочки. Намережала та нацяцькувала i собi, i Колiсниковi. Та хоч би тобi прийшов хто, обiзвався живим словом. Якось раз забiг Проценко до Колiсника по дiлу. Христя сховалася. Вони довго об чомусь балакали. Проценко навiть аж гарячився.

"Вiн, здається, ще бiльше покращав", - думала Христя, дивлячись крiзь дверi у щiлинку.

Увечерi до чаю вийшла i Христя, сам Колiсник покликав. Чай пили купно. За чаєм Проценко розбрехався - все такi смiшнi побрехеньки вигадував: Христя так реготалася, а Колiсник тiльки понуро поглядав на неї.

- Ти щось дуже сьогоднi реготалася, - сказав вiн їй, коли пiшов Проценко.

- А що?

- Нiчого. Чи не захотiлося старого замiнити молодим? То гляди!

Христя нiчого на те не одказала, тiльки дала собi слово бiльше не виходити нiколи, коли Проценко буде. Так вона i робила.

Раз Колiсник сам кликав, та вона не вийшла, сказала - недужа. Колiсник радiв. "Видно, молодчики далися узнаки", - думав вiн.

Христя дiждала недiлi, убралася якнайкраще i пiшла. Там на улицях люду-народу, як черва, та так i в'ється, так i снує.

Христя надiла чорну сукню, оторочену сивим смушком, сиву смушеву шапочку. Мороз зарум'янив i без того свiже її лице, видавив, наче маляр вивiв, круглi викраски на пухких щоках. Така Христя хороша, пишна та свiжа, наче червона ягiдка серед бiлого квiту. Хто не йде - задивляється на неї.

- А це хто така? Хто ця невiдома? - щораз почувалася вона, коли переходила повз купу людей.

- Та це ж содержанка Колiсникова.

- Оце вона? О-вва-а! Та й важна, враг його матерi!

Мiж чималою купою панянок та молоденьких панiйок вона запримiтила Проценка. "Ану, признає?" - подумала i напрямилася прямо на його, Проценко iшов посерединi i щось щебетав, i регiт молодих панянок весело роздавався навкруги i пiдохочував його до нових переказiв. Христя наближалася все ближче та ближче, уже скiльки цiкавих очей з-пiд чорних брiв уставилися у неї. "Хто се?" - донеслося до неї таємне шептання. У ту хвилину Проценко глянув на неї. Здається, грiм би так не злякав його бистрого погляду i не обiрвав веселої розмови, як та несподiвана стрiча. Погляд його, як стрiла, пробiг i зникнув.

- Ти змерзла? - обернувся вiн до бiлявої панiйки, що йшла з ним пiд руку.

Панi та щось пропищала, вони розминулися. Христя пройшлася ген вподовж улицi i, повернувши на другу, попливла тихо додому. Надворi смеркалося, мороз дужчав, загорялися яснi зорi у темно-зеленому небi, свiтилися лiхтарнi по улицях. Гомiн потроху стихав, по улицях носилися швидкi скрики поспiшаючих додому. Христя iшла тихо, повагом, їй було досадно. Бач, дома готовий руки лизати, а на вулицi стрiне - одвертається. Де ж пак: вiн з панянками гуляє, а я що?.. Содержанка Колiсникова, та й годi… Вiд туги у неї аж серце стиснуло. Похнюпивши голову, вона, наче що загубила, сумно плелася додому. Коли се:

- Здрастуйте! Гуляєте? - i перед нею, наче з-пiд землi, вирiс Проценко. Вона мовчала.

- А Костянтин Петрович дома? - попитався знову Проценко. Христя гнiвно глянула на його.

- Чого ви лiзете до мене на самотi? Чого вам вiд мене треба? - неласкаво обернулася вона до його. - Хiба вам мало було мого дiвоцького вiку?

- Ви сердитесь, що я не поздоровкався з вами на вулицi? Там жiнка моя була. А з вами я стрiвся так невзначай, бо поки надумався поздоровкатись - ми вже розiйшлися.

- Та я одного тiльки хочу знати: навiщо я вам нужна?

Проценко щось замолов про давнє, таке хороше та так швидко минуле.

Христя рада була, що недалеко се було квартири. Вона мерщiй скочила на рундук i з усiєї сили дьорнула за дзвоник, їй вiдчиняти вибiг сам Колiсник.

- Костянтину Петровичу моє шанування! - любенько замовив Проценко.

- А, це ви?

- Проводив ось їх, - сказав Проценко, указуючи рукою на Христю, що не пiшла, а побiгла по схiдцях нагору. - А тепер iду додому. До зобачення.

- К бiсу! - тихо прогув Колiсник, замикаючи перед ним дверi.

- Де се ти пiдхопила сього жевжика? - суворо поспитався вiн у Христi, увiйшовши в хату.

- А я знаю, чого вiн ув'яз? - не менше гнiвно одказала та.

Колiсник, стиснувши брови, подивився у вид їй i прогув:

- Гляди лиш! не дуже з жевжиками водися, бо як раз та два - загурчиш З хати!

Увесь вечiр Колiсник був такий неласкавий та неговiркий. Христя теж мовчала. Чорна кiшка пробiгла помiж ними i сполохнула той лад, який досi був до її, той щасний покiй, якого вже давно не мала Христя. А їй найбiльше усього бажалося i ладу, i покою в життi. Коли вона здумала про своє прошле, що ганяло її по всьому свiтi, як той одiрваний листок од гiлки, у неї на серцi похолонуло вiд тiї сварки Колiсникової.

- Татусю! Ти сердишся на мене? Який ти сердитий! - пестливо заговорила вона до його, коли потушили свiтло.

I вона розказала йому все, що їй случилося того дня. Як стрiлася з Проценком, як той не поклонився їй i як знову стрiв її бiля квартири.

- Гляди, не бреши! - ласкаво одказав Колiсник, горнучи її до свого товстого тiла.

Пiсля того Христя дала собi зарiк бiльше не йти на гулянки. Вона сидiла у хатi i дожидала весни, коли земля уквiтчається квiтом, а дерева - листом.

Того року весна, як на те, забарилася. Уже й паска не за горами, а снiг i не позначається, i днi такi яснi та сонячнi, а морози беруть своє. Аж пiсля паски пiшли дощi та настало тепло. Неначе помелом, за три днi змело снiг, З землi показалася перша зелень - пролiски, фiалочки. Тi першi квiти ранньої весни так радують серце, наче п'яним трунком сповнюють душу. Перевитi журбою думки облягають голову, заносять кудись далеко, у тi радiснi свiта, у тi жаданi сторони, якi малює тiльки одна думка i яких чоловiковi довiку не доведеться бачити.

Задумувалася i Христя про свою поїздку в Веселий Кут. Хата їй здавалась такою тiсною та душною, город - курним та непривiтним, їй хотiлося на простiр, на безкрає поле, над яким тiльки вiтер грає та сонце пересипа золоти-,i промiнням, на широкi луки, що вкрила трава їх, наче шовковим килимом, у темнi кучерявi гаї, у непрохiднi ще темнiшi лiси, що здалека здаються такими синiми. Там, на тiм просторi, серед польового чистого повiтря, вона погуляла б, як пташка вiльна, пiд привiтною тiнню зеленого гаю спочила, набираючи сил на нову гулянку. А Мар'янiвка? Рiдна хатина, де вона виростала… що з нею сталося? А подруги, з якими вона дiлила i радiсть i горе, де дiлися?.. У Христi дух захоплювало у грудях, коли вона про те згадувала… "Все, боже, перенесу, перетерплю, тiльки перенеси мене у той рай щонайскорiше!" - молилася Христя i встаючи i лягаючи.

Днi минали за днями, спершу теплi та привiтнi, а далi жаркi та душнi.

- Татусю! та коли ж ми поїдемо?

- Скоро, скоро, - казав той. З весною у його почалася бiганина по службi, коли не в канцелярiї сидить, то по повiтах ганяє. Було так, що Христя сама, як навiсна, по тижню просиджувала у хатi.

Прийшлося виїхати аж у маї. Колiсниковi треба було їхати у N повiт мiстки лагодити та греблi гатити. Стояла дощова година.

- Хочеш, поїдемо?

- Хочу, хочу! - кричала рада Христя. I на другий день ранком вони зiбралися. Яка була щаслива Христя, уздрiвши пiсля скiлькох лiт безкраї поля, переписанi i вподовж, i вшир довгими ланами, невеличкi кучерявi гаї, села, все одинаковi села, такi схожi з її Мар'янiвкою, що вона за кожним разом все допитувалася: чи се не вона?

- Ще довго до неї! Надолуже трястися, поки доберемося, - одказав Колiсник.

Тiльки другого дня пiд вечiр добралися вони до Мар'янiвки, та й то Христi не довелося її побачити. Поки проїжджали село, Христя, знемiгши, спала. Ген уже недалеко вiд Кута вона прокинулась.

- Ось тобi i Кут зараз, - сказав Колiсник, указуючи на ряд хаток, що, наче поясом, оповив круту гору.

- А Мар'янiвка?

- Чого ж ти спала? Проспала, галочко.

- I не збудить мене? Господи! - з жалем вимовила Христя.

- Побачиш ще. Не за горами. Краще полюбуйся Кутом. - I вiн вказав рукою на гору.

Сонце сiдало i з-за гори червоним свiтом обливало колись панське дворище. Червонiв посеред гори палац, палаючи рожевим огнем, бiлiли хатки унизу пiд горою, купою огнища вiдбивав ставок нижче їх. Вiд палацу по другий бiк гори хвостом униз збiгав садок, за садком по долинi послався темний, аж чорний лiс ген далеко-далеко, що й оком не скинеш, тiльки його столiтнє дерево обпирається у край темно-синього неба. Шлях, наче гадюка, повився на гору. Потомленi конi i без того не бiгли, а на гору ледве тягли вiз помалу. I чим вище вони пiднiмалися, тим все краща та краща картина вистилалася перед Христиними очима. Сонце, наче дiжа, котилося аж по землi, розстилаючи навкруги пучки щирозлотого промiння, здавалося - земля горiла i яснi язики тiї пожежi вiялися понад нею, сягаючи аж до неба. Яри та долини чорними купинами островiв здiймалися серед того огнистого озера, ставок, наче дзеркало, вiдбивав у своїх тихих водах усю гору з слободою, а на праву руч темний лiс, мов велетень, мостився спочивати. З слободи доносився крик людський, заводи скотини, а в лiсi, аж розлягалися, щебетали солов'ї. Христя не одривала очей вiд тiєї чудовної краси, їй здавалося, вона тихо пiднiмається у якесь зачароване царство.

- А гарно тут як! - скрикнула вона, сплеснувши в долошки. - Стiйте, стiйте! Я пiду пiшки, я пташкою полину на ту гору.

I, вискочивши з воза, вона чимдуж подрала не шляхом, а напрямець. Гора така крута, так i сунуться ноги. Христя хапається за торiшнiй бур'ян руками, карабкається, мов по драбинi. З'пiд нiг з грюком сунуться чималi шматки глини… а вона одно чеше, одно чеше, тiльки її червона сукня майорить у вечiрньому посутенiлому повiтрi.

- От дивись, здурiла зовсiм з радощiв! - сказав Колiсник, не спускаючи очей з Христi.

Поти вiн з'їхав на гору, Христя уже стояла там на самому краї зеленого морiжка i обдивлялася околицю.

Сонце зовсiм сiло. Над тим мiсцем, де воно спустилося, стояв тiльки рожевий стовп свiту - так буває, коли занесеш свiтло за стiну: огню зовсiм не видно, тiльки сяйво вiд його ясним хвостом вiється над тим мiсцем. Увесь захiд, мов сором'язлива дiвчина, загорiвся рожевою краскою. Над землею лягла легенька тiнь вечора. Потемнiв i ставок, посутенiла слобода, виблискуючи бiлими хатками, здавалося - все те тихо тонуло у якомусь рiдкому туманi, з другого боку тiльки садок з лiсом чорнiв, здаючись безоднiм темним яром, Поза спиною у Христi пробiг легенький мороз.

- Господи! Який хороший свiт, який красний! - зiтхнувши, мовила вона i пiшла до ворiт настрiчу Колiсниковi.

- Заморилася, дурочко? - спитався той, висовуючись з халабуди.

- Нi, не заморилася, - весело щебетала та. - Вiд чого? Серце тiльки дуже б'ється.

- То-то: не вмер Данило - болячка вдавила, - зареготався Колiсник.

- Здоровi, панотче! - роздалося коло їх, i Христя, озирнувшись, побачила коло себе низеньку при землi бабусю.

- Здорова, Оришко. Чи це ти ще?

- Та ще, слава богу, паночку. Все вас ждемо. Наказували з мiста - будете учора. Цiлий день ждали, а вас немає. Думка, може, роздумали уже й не приїдете.

- А я от узяв та й приїхав. Та ще й не сам. Он подивися, яку кралю до тебе на поправку привiз.

- А це ж хто такий? - спитала бабуся, пiдступаючи до Христi i заглядаючи прямо їй у вiчi.

- Яка хороша паняночка, - мовила, усмiхаючись. - Позвольте менi вашу рученьку поцiлувати. - I не вспiла Христя похопитися, як Оришка своїми жорсткими устами торкнулася її пухкої руки. Христя так i зайнялася уся вогнем вiд того поцiлунку, їй стало так соромно, так соромно!

- А Кирило де? - спитався Колiсник.

- Кирило, паноченьку? Ждав-ждав цiлий день вас, а се пiд вечiр пiшов чогось на слободу.

- Чого ж ти нас держиш надворi? Веди вже в хату. Показуй, якi горницi наготовила ти сiй панянцi.

- Тьфу! дурна я. Розбазiкалася тут з вами i забула, що на те хата е, - промовила бабуся, повернулася i, як пiдстрелена утка, коливаючись з сторони на сторону, посунула уперед.

- Для паняночки я таку горничку прибрала, що за чудо: уранцi сонечко прийде - поздоровкається, а ввечерi, одходячи до спокою, попрощається. Горничка як гнiздечко: i тиха, i спокiйна, i весела. З вiкон усе навкруги видно, мов на долонi. Ось побачите, моя паняночко! - повернулася до неї i шурхнула в темну темноту сiней.

Коли засвiтили свiтло, Христя глянула на Оришку: низенька та мала на Зрiст, лице неначе вив'ялене та висушене, рот увалився, пiдборiддя угору задралося, нiс униз похнюпився; однi очi жеврiли спiдлоба в глибоких ямах, мов хто туди по жаринi укинув. Не будь тих очей, такою страшною Оришка виглядала, мов засушена жаба, скорючивши свої нiжки. Однi очi весело грали i приязно освiчували некрасиве обличчя.

Задивилася Христя на Оришку, та не менше i Оришка задивилася на Христю.

- От i хороша ж ти, моя панночко, - зашамкала вона беззубим ротом, - личко твое - як яблучко наливчате, очi - як зiрочки у небi, брiвоньки над очима, мов веселки над землею нависли. Щасливi твої батько та мати, породивши на свiт таку красуню.

- Нема в мене, бабусю, нi батька, нi матерi, - не знаючи, що їй казати, промовила Христя.

- Немає? То ти сирiтка, моя рiдная? Ох! гiрка сирiтська доля! Та хране тебе, видно, господь, - торохтiла стара i, пiдскочивши, ткнула носом у Христину руку.

- Не цiлуйте моїх рук, бабусю, - попрохала Христя, струснувшись, мов у лихоманцi.

- Не любиш? Не буду. Де вже? Стара, незугарна i поцiлувати. Молодчика 6 сюди молодого… - i стара якось чудно запищала. Пiдборiддя її захиталося, нiс пiднявся. Христя побачила тонкi, мов засохлi, губи i чорну прогалину беззубого рота. Боже! зроду-вiку вона нiчого страшнiшого не бачила. Вiдьма! - ударило їй у голову, i, тремтячи, вона геть поступилася. А Оришка одно стоїть, утопивши у неї гострi очi, не стуляючи рота… регоче то вона? чи проглинути її намiряється? Це зразу, перевiвши погляд на товстого та Заплившого потом Колiсника, що тута стояв i, як кiт на мишу, собi дивився на Христю, стара почала швидко-швидко:


Дата добавления: 2015-07-07; просмотров: 145 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: ЧАСТИНА ТРЕТЯ 3 страница | ЧАСТИНА ТРЕТЯ 4 страница | ЧАСТИНА ТРЕТЯ 5 страница | ЧАСТИНА ТРЕТЯ 6 страница | ЧАСТИНА ТРЕТЯ 7 страница | ЧАСТИНА ТРЕТЯ 8 страница | ЧАСТИНА ТРЕТЯ 9 страница | ЧАСТИНА ТРЕТЯ 10 страница | ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА 1 страница | ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА 2 страница |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА 3 страница| ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА 5 страница

mybiblioteka.su - 2015-2021 год. (0.036 сек.)