Культова практика

Звичай жертвопринесень з'явився з уявленням про втручання божеств в життя і різні сфери діяльності людей, які повинні були віддати частину урожаю, їжі. Прокіп Кесарийский згадує, що слов'яни з VI століття поклонялися богові блискавки, принсили йому в жертву биків. Вони таким чином умиловостили богів, рятуючи своє життя [83].

Іноді обряд жертвопринесення набирав жорстоких форм, коли богам віддавали живих людей. Нестор в «Повісті» (під 983 р.) прямо вказує на людські жертвопринесення ідолу Перуну [2]. Коли Володимир після перемоги над ятвягами повернувся в Київ, то він став «приносити жертви своїм богам з людьми своїми». І сказали старійшини і бояри: «Кинемо долю на хлопців і дівчат. На кого впаде він, того і принесемо в жертву». Був вибраний син одного варяга- хрисианина. Прийшли до нього люди і сказали: «На твого сина выпл доля. Вибрали його собі боги, щоб ми принесли його в жертву». Він відмовився віддати сина ідолам з простого дерева. Розлютені вони убили варяга Туру і його сина Федора [34]. Цих дві людини відкрито виступили проти жертвопринесення богам, які були зроблені з дерева, і які не їдять і п'ють, і не говорять. Можливо, що це одна з перших відмов офіційно підкоритися дружинно-князівському культу. Так само в «Повісті минулих літ» згадується жертвопринесення тоді, коли князь Володимир вперше провів релігійну реформу і створив пантеон: «И стал Владимир княжить в Киеве один, и поставил кумиры на холимее за теремным двором: деревянного Перуна с серебряной головой и золотыми усами, затем Хорса…И приносили им жертвы, называя их богами, и приводили к ним своих сыновей и дочерей, а жертвы эти шли бесам, и оскверняли землю жертвоприношениями своими…» [2].

Громадські богослужіння проходили в дні свят на честь певних божеств, при надзвичайних подіях – виступи у військовий похід, поверненні з походу, епідемії, посусі і т.п [66, C.47 - 48]. У обряді жертвопринесення говорилося заклинання жертовної тварини жерцями - волхвами або князями. Частину тварини спалювали на вівтарі перед ідолом, його кров розбризкували – для захисту від злих сил, або на знак поваги до божественної життєдайної сили цієї рідини. На нутрощах жертовної тварини гадали. Після здійснення громадського жертвопринесення слідувало з'їдення м'яса жертовної тварини – жертовна трапеза (бенкет) супроводжувалася іграми, піснями і танцями: «Схожахуся на игрища, - пишет Нестор, - на плясанья и на все бесовские игрища», і у іншому місці: «но сими дьявол льстит и другими нравы, всяческими лестьми, прибавляя ны от Бога, трубами и скоморохи, гусльми и русальи» [2]. Бенкети супроводжуючись музикою, боротьбою з ведмедями, зображені на фресках Софійського собору в Києві [80].

Важливо відмітити, що на мові волхвів «жертвопринесення тварини» означає перемогу над своєю тваринною природою – урочистість Духу над грубою плоттю. А «людське жертвопринесення» – подолання в собі людських привязанностей і мирських обумовленностей [83].

Про водяні культи язичників часто згадується в древніх пам'ятниках. Передусім, це стосується молитов біля води, жертвопринесень. Жертву при цьому не лише клали або залишали біля води – вона повинна була «поглинути у стихії» [39]. «Слово Іоанна Златоуста» пояснює, яка та була жертва [8]. Виявляється, що у воді топили курей. Існування такого звичаю підтверджує і Лев Диякон, повідомляючи, що вони за Святослава топили в хвилях Дунаю живих людей.

Поклоніння воді пов'язане з тим, що слов'яни вважали воду стихією, з якої стався світ. Річка зв'язується з ідеями смерті, страху перед невідомим, невідомістю долі, з ідеєю розлуки. Боровський стверджує: «…за старовинними українськими піснями – колядками, на початку було тільки первисне синє море, на якому стояло зеленє дерево з трьома птахами …» [34] Ці три птахи дастают з дна моря дрібний пісок і золотий камінь, з яких створюють землю, небо, сонце, місяць і зірки («Коли не було з нащада світа») [70]:

Коли не було з нащада світа,

Тогди не було неба, ні землі,

А но лем було синєє море,

А серед моря зелений вір,

На явороньку три голубоньки….

Радоньку радять, як світ сновати:

Та спустимеся на дно до моря

Та дістанемо дрібного піску,

Дрібний пісочок посіємо ми:

Та нам ся стане чорна землиця…

Особливе відношення язичницьких слов'ян до води вказує пісня «Божок».

За представлениеями слов'ян, поклоніння воді долино було уберегти від посух, окропити дощами. У «Слові Іоанна Златоуста» язичники присягали водними божествами, очищалися водою як священною стихією, приносили в жертву квіти, півнів і людей [8]. На честь водних сил відбувалися празники в якості обрядів. Так, літній празник з 23 на 24 червня (по старому стилю) відбувалося біля води (річок, озер, ставів) на честь язичницького божества Купали [96, C.60].

Поклоніння деревам згадується в «Житії» Констанитина Муромського [18], жертвоприношення лугам – в Густинской літопису [1]. Священним деревом слов'ян – язичників був дуб, який позначав Світове дерево. Культ цього дерева тісно пов'язаний з культом Перуна. Костянтин Багрянородный (X ст.) описує жертвопринесення купців – русов у священного дуба на о. Хортиці на Дніпрі. Святилища Перуну влаштовувалися під небом. Вони мали форму квітки [78, C.261]; у тих святилищах що розкопані археологами, «пелюсток» було вісім. Пелюстки були ямами, в яких горіли непогасні священні вогнища. Посередині ставилося скульптурне зображення Бога (рис. 2.5). Перед зображенням Бога поміщався вівтар, зазвичай у вигляді кам'яного кільця. Туди складалися приношення, проливали жертовну кров: найчастіше – тварини, а якщо народу загрожувало серйозне нещастя – то і людську. Важливо відмітити, що одним з цікавих язичницьких споруджень східних слов'ян є святилище Перуна, розташованого біля Новгорода Великого в урочищі Перинь [79]. Згідно з Густинским летописом, идолу Перуна: «как богу жертвы приносили и огонь неугосанный с дубового дерева постоянно палили» [1]. Для того, щоб задобрити своїх богів, древні слов'яни приносили їм дари (биків, кабанів, птаха, зерно, хліб, мед, різні подарунки).

Священним деревом вважалася береза, як жіноче дерево. Її шанували як символ берегинь, русалок. Білі стволи їх зв'язувалися з сонячним теплом і світлом, чистотою, щастям і родючістю. Слов'яни вірили, що світла сила цього дерева здатна побороти будь-яку ману, ввібрати в себе всяку хворобу, відвівши її від людини. Але невинність, яка приписувалася цьому дереву, пізніше стала причиною повір'я про часту одержимість беріз ворожими жіночими духами: відьма, не бажаючи помирати, вселялася в чисте дерево і блідою хмарою вабила ночами випадкових подорожніх. Вважалося, що поліна з таких дерев не горять, а коптять отруйним димом. У літній полудень береза може обернутися дівчиною у світлій сукні, із зеленим волоссям і тонкими руками – гілками [63]. У Поліссі вірили, що берези, посаджені близько до будинку, викликають жіночі хвороби. Згідно з народними повір’ями, русалкам належать так звані плакучі берези, гілки яких звисають до землі. На бересті писали і прибивали до дерев прохання лісовикам: повернути подорожніх, що заблукали, допомогти не заплутатися. Так само шанували в цьому дереві жіночого духу Березу, покровительку юних дів [63].

Горобина, за повір'ями, захищала слов'ян від невдачі і чаклунства, з неї робилися чарівні палиці. Верба символізувала швидке зростання і здоров'я. Вільха була оберегом від псування, негоди і хвороби [96].

Дерево у слов'ян – це і житло представників нижчої мифології. Так, наприклад, біс мешкає в осиці, в дуплистій вербі або в коренях бузини, всяка нечисть в купальскую ніч влаштовує шабаш на дереві або на горі. Під великими, розкидистими деревами не можна спати, щоб не накликати на себе гнів нечисті [58].

Окрім дерев, шанувалися трави і їм надавался магічні властивості. Вони використовувалися для приготування різного зілля, яке потім застосовувалося як в лікарських, так і в магічних цілях, для посилення дії якої-небудь змови. Використовувалися і трави, що здатні виганяти злих духів (тирлич, плакун-трава), приносять пророчі сни (сон-трава), що допомагають шукати клади і золото (квітка папороті, розрив-трава). Трави, які повинні були мати таємничу силу, збирали в ніч на Івана Купалу, коли усе земне отримувало надприродну потужність, злу і добру [96; 55].

Окрім обрядів жертвоприносень богам та поклонінь, варто відмітити магічні дії, які проводилися жінками – відьмами у сімейному, домашньому ужитку слов'ян. Вони поділялися на дві групи: змови і ворожіння [63].

Змови (присушення, отсухи, шептання, заклинання, наговори) спрямовані на виконання якої-небудь волі – доброї або злої – чарівника. Ворожіння допомагають за «підтримки» потойбічних сил отримати відомості про майбутнє. Ті, що гадають дуже часто удаються ще до одного магічного засобу – звертаються до сили рослин: трав і дерев. Цілителі, знахарки, чаклуни і чаклунки складали так звані чарівничі травники, в яких описувалася сила і призначення кожної використовуваної трави, а також способи її збору і застосування.

В основному заклинання існували в усній формі і передавалися від одного волхва або відьми, знахарки до інших, але деякі з них записувалися і повинні були завжди знаходитися з людиною (промислові змови, військові, змови для породіль), що оберігалася. Заклинання вимовлялися гучним голосом, їх нашіптування стало застосовуватися пізніше, коли в них побачили таємниче, заповідне знання, яке слід було зберігати в таємниці від усіх необізнаних. Це слово здатне творити дива, підпорядковувавши волі заклинача як благотворні, так і шкідливі впливи усієї природи.

Відповідно до призначення заклинання ділять на декілька груп: лікувальні (від лихоманки, від пристріту, від зубного болю, від укусу змії), господарські (пов'язані із скотарством, розведенням худоби, землеробством), любовні, промислові (пастушачі, бджільницькі, мисливські і так далі), ситуативні (при зарытии або пошуках кладу, при збиранні цілющих трав, при відправленні в дорогу) та ін. [29].

Підготовче заклинання читається: «Стану я, (имя молодца), не помолясь, и пойду не благословясь, из избы не дверьми, из ворот не воротами, выйду подвальным бревном и дымным окном в чистое поле»; «Стану я, (имя девицы), помолясь, пойду, благословясь, из избы в двери, из дверей в ворота, выйду в чистое поле, в подвосточную сторону». Було важливо звернення в змовах до стихій неба, повітря (вітри), землі, води: «Помолюся я, (имя молодца), трем братам, трем ветрам: первый брат — ветер восточный, второй — ветер западный, третий — ветер северный!»; «Выйду я, (имя молодца), на три росстани и помолюся я трем братьям-ветрам»; «Хмель и вино выходи на быструю воду, на которой воды люди не ездят; от (имя) хмель и вино поди на буйные ветры» [29]. Вітер вважався демонічною істотою. Якщо легкий вітерець – це дихання Матері – Землі, початок добрий, то сильний вітер, вихор породжується душами грішників.

Ворожіння волхвів грунтувалися на спостереженні за поведінкою тварин і птахів: якщо кури не ховаються від дощу, то він буде тривалий; Чорна і строката корова попереду стада – до негоди, біла і руда – до відра; якщо убити змію і повісити на березу, піде дощ; ворон каркає – до лиха, ворона – до ненастя; пізній листопад – на важкий рік; лист з дуба і берези обпав чисто, буде легкий рік для людей і худоби. Спостерігали за станом погоди: червоні хмари на схід – до вітру, хмари – до дощу, червоні при заході – до вітру. Тлумачення визначалося символікою предмета, який використовується у ворожінні (хліб, зерно – удача, багатство; вугілля, зола - хвороба; земля – смерть; кільце, вінок – заміжжя та ін.) і волею трактування того, хто гадає [83].

Таким чином, за своїм призначенням, жерці приносили жертви богам. Жертви у слов'ян ділилися на безкровні і криваві. Безкровні жертви приносилися демонам, берегиням, духам-покровителям кроваві жертви приносилися верховним богам. Жертвами були тварини, птахи, в особливому випадку – люди. Поширенішими були жертви домашніх або диких тварин, причому після жертвопринесення слідував бенкет, на якому принесений богам дар з'їдався. Неїстівні частини жертовної тварини після здійснення над деякими з них ворожіння, якщо воно входило в обряд жертвопринесення, заривали в землю, спалювали або топили у воді.

У давніх слов'ян світогляд реалізувався у таких культах: культ воді, дерев (береза, дуб, калина,), що вважалися священними та символізували Світове дерево, культи вогню, землі та пердків

Магічні обрядові дії здійснювали і жінки. Магічні дії слов'ян діляться на дві групи: змови і ворожіння. Ворожіння — це різні способи вгадувати долю, передрікати майбутнє. Певна частина з них пов'язана із господарською діяльністю людини, спостереженнями за явищами природи, поведінкою тварин тощо. Проте переважна більшість їх грунтувалась на забобонних уявленнях: люди зазирали в майбутнє переважно через посередництво потойбічних сил, до яких зверталися волхви, відьмі, через контакти з померлими предками.

РОЗДІЛ III

Дата добавления: 2015-11-03