Установка стовпа на вершині кургану.

З чоловіком були покладені предмети озброєння і ратного побуту, а з жінкою – знаряддя сільського господарства, злаки і домашня худобина. Слов’яни уважно відносились до того, щоб багатше представити зв'язок похованних у Чорній Могилі з культом. Тут були знайдені тур’ї роги, як обов'язкові атрибути слов'янських божеств, жертовні ножі і бронзового ідола. Це свідчить про те, що під насипом були похоронені люди, які поєднували військові та жрецькі функції, і це було б можливо тільки ву особі князя (князь мав функції та право проводити ритуали жертвоприносень як і жерць).

Ще одним місцем розташування курганів можна виділити поховання в лісі: простежується зв'язок померлих зі світовим деревом і предками. Аналізуючи пережитки деяких язичницьких форм поховання в давньобрядовому середовищі, можна сказати, що в дохристиянській Русі займали певне місце поховання в болотах (на Російській Півночі) і в озерах. Кидання трупів померлих в озера – пережиточна форма поховання, яка живе в старообрядців. Вона має витоки зі язичницького відправлення посланців до Космосу, в ритуалах медитації сил природи [41, С.84-85]. Ще однією особливість язичницького обряду поховання є поховання в турі [64, С.209]. Звичай класти тіло померлого в човен і спалювати його разом з ним або насипати над неспаленою турою могильний курган часто зустрічається у північних германців і балтійських финнов. У слов'ян такі поховання дуже рідкісні, і якщо зустрічаються, то тільки на сході, а значить цей звичай перейшов від сусідніх племен.

Таким чином, можна підвести підсумок, що таємниця смерті і посмертного існування була однією з визначальних ідей язичницького світогляду. У східних слов'ян був поширений культ предків, постійно підтримуваний поховальною обрядовістю поколіннями і матеріалізований домовинами на кладовищі. Земля, що народжує, була для народно-язичницької свідомості «справжньою матір'ю» для живих і мертвих, і їй приносилися жертви. У поховальному комплексі чітко простежується циклічна структура часу, коли все йде по заведеному, раз і назавжди встановленому колу. Тому, померлий, перебуваючи в одному зі вказаних «світів», через певний час переміщувався до іншого. Це положення важливе тим, що під час обряду кремації уявляється початковий напрямок переміщення померлого в прсторі – разом із димом угору, до «небесного світу». Згодом, коли вже ховали за обрядом інгумації, душа відлітала на небо.

Обрядова стійкість «годування» мертвого і проведення в його честь ритуалів відображає вірування у кругообігу життя й свідчить про зв'язкок поколінь, єдність суспільства – общини предків і нащадків. Згідно з уявленями, Космос був упорядкования і систематизований у вигляді трьох просторово-часових пластів: нижнього (підземний світ), середнього (земний) і небесного. Ця концепція «світового дерева» відображалася у вигляді курганів.

ВИСНОВКИ

Слов'янська міфологія і релігія формувалися упродовж довгого періоду, тим самим, древні пласти вірувань не витіснялися новішими, а нашаровувалися один на одного, що знайшло своє віддзеркалення у міфах.

Перше релігійне нашарування в давньослов'янському язичництві складають обряди і вірування населення лісостепової смуги України в VI – IV тис. до н.е, в яких є присутніми елементи анімізму, фетишизму і тотемізму. У цей час найбільш ранніми у слов'ян з’являються культи вогню, води і землі. Воді і вогню приписувалися очищаючі і охоронні функції, землі – функції животворящі і охоронні. Саме на цьому етапі розвитку язичництва починають поклонятися демонам, що оберігали їх, і берегиням, які представлялися ним в образі аморфних духів.

Другий шар пов'язаний з впливом трипільської культури кінця IV – III тис. до н.е. в межиріччі Дніпра – Дністра. На цьому етапі народжуються уявлення про небесних богів. Тому тут характерною особливістю східнослов’янської міфології є пантеїзм – філософсько-релігійне вчення, за яким Бог ототожнюється з природою.

В період енеоліту складається і розквітає культ Рода і Рожаниць, породжений вірою в душі мертвих, а також культом предків. Рід – божество двостатеве: він і Батько, і Мати богів. Шанування Рода і Рожаниц виникло у зв'язку з посиленням родової організації.

Центральним пластом язичництва є круг релігійних уявлень індоєвропейського товариства III тис. до н.е – II тис. до н.е., а також у I тис. до н. е. і в першій половині I тисячоліття відбувається значний вплив кельтів, степового іраноязичного населення, що відобразилося у присутності богів різного походження. На цьому етапі складається розвені вірування про демонологічні істоти – духів, що допомагають або чинять зле.

При розселенні східнослов'янських племен в VI – IX ст. міфологія їх окремих груп зазнала впливів мифологій угро-фінських, балтских і тюркських народів. Так само, в язичницькій релігії знаходив своє місце християнський вплив. На цьому етапі міфологічні уявлення наближали слов’ян до політеїзму (багатобожжя).

У VIII – X ст. відбувається перехід до нової стадії політеїзму – супремотеизму, коли один з богів політеїстичного пантеону височіє над іншими і підпорядковує їх собі. Про початок переходу до супремотеизму у слов'ян свідчать політичні чинники (реформа князя Володимира) та і положення усередині пантеону: вибір богів до пантеону та їх функції – релігійні. Пантеон складався за принципом – від най головнішого до меншвартішного.

У основі світосприйняття східних слов'ян була язичницька релігія, яка означала обожнювання сил природи, сприйняття природного і людського світу як єдиного цілого. Язичницький світогляд слов'ян не можна було б розуміти без міфології. Міфологія включала глобальну систему уявлень про світ і людину, створену в первісну епоху.

Міфи поділяються на:

1. Космогонічні міфи;

2. Героїчні;

3. Антропогонічні та антропологічні;

4. Теогонічні;

5. Анімістичні;

6. Календарні;

7. Схатологічні.

Міфічне мислення — це особливий вид світовідчуття, специфічне чуттєве уявлення про явища природи і життя. Воно полягає у творенні в уяві іншої реальності, ілюзорної дійсності, що будується на основі правірувань. Його основна форма — це образ, його сутність — це вербалізація речі, руху, дії, згодом — ритуалу.

На основі давньої міфології виникло безліч повір´їв – пласт народної творчості, в якому відобразились народний світогляд, язичницькі релігійні вірування, міфологічні демонологічні уявлення та погляди, табу. Визначальною ознакою повір´їв є те, що вони не існують в композиційно довершеній епічній формі, а побутують як система уявлень та поглядів без сталого словесного оформлення.

Людина намагалася пояснити походження світу і явища, з чим пов'язані походження людини і тварин, виходячи зі свого досвіду.

Міф є особистісною формою вираження світобачення, міфологічні феномени (речі, предмети, явища) співвідносяться не з дійсністю, а з їх творцем — людиною, колективом,тому з цим зумовлена ізоморфність (подібність за формою) у міфі космосу, природи, людини. Універсальна модель світу — «світове дерево». За допомогою образу Світового дерева був можливий цілісний погляд на світ і визначення людиною свого місця у всесвіті. Для міфічного світосприйняття були характерні вертикальна та горизонтальна моделі світу.

Світорозуміння в слов’янській міфології описується в дуалістичній формі (через парні протилежності), що визначає просторові, часові, соціальні характеристики світу. Дуалістичний принцип протиставлення приємного і неприємного, сприятливого і несприятливого для людини чи роду реалізовувалося через міфологічні персонажі, що мали позитивні або негативні функції, або через персоніфікованих членів опозиції. Такими є доля і недоля, щастя і нещастя.

За функціями слов’янська міфологія ділиться на декілька рівнів. Вищий рівень характеризується узагальненим типом функцій богів (ритуально-юридична, військова, господарсько-природна), їх зв’язком з офіційним культом. До вищого рівня належать: Перун, Велес, Сварог, Дажбог і Яріло, Хорс, Макошь та інші.

До середнього рівня слов’янської міфології відносилися божества, пов’язані господарськими циклами робіт і сезонними обрядами, а також боги – покровителі племен і різних родів (Род і Рожаніци, Купала, Коляда, Лада).

До нижчого рівня слов’янської міфології відносяться різні групи не антропоморфної, неіндивідуалізованної нечистої сили, духів, що пов’язані з усім міфологічним простором (мара, кикимора, болотяники, польовики, луговики, мавки та ін.). Міфологічні уявленя про духів і істот такого роду мали в традиційному суспільстві практичне значення, а саме: окреслювання

норм поведінки людини для підтримки порядку у відносинах між світом природи і світом людей.

Обряди, або ритуали – це звичаї, що мають символічний зміст. Їх виконують для того, щоб надприродним способом вплинути на якісь події. Ці обряди становлять собою цілісну систему, що реалізує вірування релігійного чи міфологічного характеру. Таку систему ритуальної поведінки називають культом. Культ є органічною частиною релігії, скільки передбачає засоби впливу на людей.

Сутнісь язичницьких культів – магічна дія на природу. Цикли постійного відродження природи, біологічному і господарському життю колективу (роду, общини) в представленні язичників були взаємозв'язані.

Культи давніх слов'ян можна розділити на:

1. культ води;

2. культ вогню;

3. культ лісів і дерев;

4. культ предків;

5. культ злих сил.

Язичницькому світогляду, що склався з нашарувань багатьох епох, відповідало різноманіття форм культу і місць звернення до потойбічних сил, що народилися у свідомості древньої людини. Моління про урожай, різні заклинальні дії, звернення до сил природи і до духів добра і зла, робилися повсюдно: пунктом звернення до цих сил і принесення ним жертв (треб) могло бути берег річки, і лісова поляна. Але важливе місце в житті східних слов'ян посідали культові споруди: капища, святилища – культові майданчики з ідолами і жертовні ями. Подібні місця імовірно називалися «требища», на яких «творили требы», тобто виконували те, що було необхідно для славления рідних богів. Жертовні ями розташовувалися на околицях селищ і іноді не мали обгороджувань. Але, все ж таки, звичайнісінькою формою обгороджування були вал, рів і штучне підвищення. Захищене місце ставало сакральною зоною.

У капищах відбувається розподіл вівтаря, на якому приноситься треба, який виміщувався каменем, і жертовного вогнища, яке розташовувалося збоку, за огорожею, і де також спалювалися різного роду дари.

Окрім по одиноких святилищ існували так званні городища-святилища.

Серед городищ-святилищ відокремлюють великі культові центри, які включали требище, декілька капищ, сакральні шляхи (дороги до капищ), храмовые будівлі з ідолами, колодязі, джерела і будівлі для свят. На території святилищ знаходилися ритуальні поховання старших членів роду, шанування, що ставали об'єктами.

Слов'янські ідоли – кам'яні і дерев'яні статуї, що передавали образ слов'янських богів були неодмінним атрибутом жрецьких релігійних обрядів Давньої Русі.

Атрибутами ідолів були їх ім'я, сакральне число (позначене іншими предметами або знаками), колір і різного роду речі: шапка, меч, щит, спис, ріг, хрест. Іноді, атрибутом виступають окремі об'єкти, які пов'язані з конкретним ідолом: дуб, вогонь, кінь.

Ритуали та оряди, що були пов’язані з культами, проводилися волхвами (жерцями). Вони були найвпливовішою силою у давньоруському суспільстві. На підставі досліджень, можна сказати, що існувала особлива верства або каста людей, яка наділялася магічними здібностями й мала необмежену владу, до якої ставилися з повагою. Але були й такі волхви, які в тогочасному суспільстві займали найвище положення, яке прирівнювалося до князівського.

Жерцями були як чоловіки (волхви, чаклуни, цилітелі), так і жінки які практикували в сімейному, домашньому ужитку, в питаннях ворожіння про особисту долю, в лікарському знахарстві (відьми, знахарки, чаклунки, ворожеї). Вони селилися в капищах, у освячених дерев і святих джерел і живилися залишками жертв, приношуваних божествам.

За своїм призначенням, жерці приносили жертви богам. Головним релігійним язичницьким обрядом було жертвопринесення. Жертви у слов'ян ділилися на безкровні і криваві.

Магічні обрядові дії здійснювали й жінками. Магічні дії слов'ян діляться на дві групи: змови і ворожіння. Ворожіння — це різні способи вгадувати долю, передрікати майбутнє. Певна частина з них пов'язана із господарською діяльністю людини, спостереженнями за явищами природи, поведінкою тварин тощо. Проте переважна більшість їх грунтувалась на забобонних уявленнях: люди зазирали в майбутнє переважно через посередництво потойбічних сил, до яких зверталися волхви, відьмі, через контакти з померлими предками.

Сімейні звичаї відображали уявленя про взаємозв’язок людини з Космосом та визначали місце людини в світі. Ці звичаї відтворювалися у ритуалах. Обряди народження і ініціації носили сакральний характер та свідчили про взаємовідношення двох світів: людей і богів. Ці ритуали відображали основу світосприйняття: «народження – смерть – відродження», що проглядаються у сімейній обрядовісті дорослішання.

Переконання у зв’язок земного та потойбічного світів, взаімозв’язку предків з нащадками та вплив покровителів на останніх чітко відображає сезонна та поховальна обрядовість.

Сезонна обрядовість була підпорядкова календарному аграрному циклу та відображала світоглядні уявлення східних слов’ян. Світоглядна основа свят та обрядів полягала у архаїчних форм культу предків-покровителіві у Священному Космосі. Обрядові дії свят були спрямовані на благополуччя, родючість врожаю, та через магічні дії повинні були захистити від всього поганного. Свята обрамляли усі етапи життя людини – від народження до смерті.

Слов’яни вірили не тільки у матеріалізовані уособлення божої суті, а й у присутність особливої сутності – душі, яка, в їх розумінні, продовжувала своє існування після смерті небіжчика. Смерть значила перехід в інший світ, де людина продовжувала жити, невидимо для інших людей. Характерно, що досягнувши «іншого світу» долається комплекс перешкод увесь або частково.

При похованні прагнули винести небіжчика з будинку (труна з домовиною) і одночасно забезпечити йому безбідне замогильне життя в образі добродійного предка. Поховальний обряд переслідував дві мети – полегшити покійному шлях у світ мертвих (перевезення померлого на санях, лодці, коні, по воді) і допомогти його близьким здолати гіркоту втрати через певні обряди (тризна, сміх, танці, бойові ігрища). Для язичницької культури давніх слов'ян були характерні поховання двох видів: трупоспалення і трупопокладання.

Найдавнішою формою поховання було трупоположення, що відбивали уявлення про переродження душі померлого після смерті. З часом відбувалися зміни у релігійній свідомості, що зумовило народження іншого ритуалу – спалювання померлого і поховання праху в горщику – урні (як символ благу, ситості), що було показником нових уявлень про невидимі душі, які, подібно до диму,піднімаються до небу до небесних володарів й становяться предками – покровителями. З «небесного світу» вони допомагають людям (посилають дощ, щоб був добрий врожай).

Співіснування двох форм поховання свідчать чисельні кургани VI – X ст. на території сучасних Росії та України, що добре й детально відображують зміст поховального обряду. Культ предків, постійно підтримуваний поколіннями і матеріалізований домовинами на кладовищі, був дуже важливою складовою частиною давніх язичницьких представлень. Загальна тенденція еволюції форм давньослов’янської поховальної обрядовості свідчить про її мінливість: обряд кремації переважав над інгумацією, але з наближенням та з початком розповсюдження християнства, останній почав знову переважати, поки не установився остаточно.

В поховальному комплексі чітко простежується циклічна структура часу, коли все йде по заведеному, раз і назавжди встановленому колу.

Дата добавления: 2015-11-03