Генезис слов'янської міфології

РОЗДІЛ I

МІФОЛОГІЯ ЯК ВІДДЗЕРКАЛЕННЯ

КАРТИНИ СВІТУ СХІДНИХ СОВ’ЯН

Генезис слов'янської міфології

Міфи – це старовинні перекази про створення світу і людини, оповідання про діяння древніх богів, героїв, про фантастичних істот [72, С.7].

Ф.І Буслаєв (1818 – 1897 рр.) поняття міфу визначав, що у прадавній період слово, як вираження віддань і обрядів, подій і предметів, розумілося в щонайтіснішому зв'язку з тим, що воно виражає: назвою відображалося вірування або подія, і з назви знову виникали оповідь або міф [53]. Г. Скрипник і О. Курочкин дають визначення поняттю слов'янської міфологи «як сукупність переказів про живу й неживу природу та людину розвивалася на основі давньої загальнослов'янської міфології» [63].

В цілому, під міфами прийнято розуміти систему архаїчних уявлень про світ. Сукупність міфологічних уявленнь і оповідань того або іншого народу, що складають його міфологію (від. греч.mythos «віддання» і logos «слово») [58, С.7].

Міфологія включає глобальну систему уявлень про світ і людину, створену в первісну епоху [85, С.550]. Міфологія пройшла шлях розвитку від примітивних міфів, що пояснюють окремі ознаки тваринних або оповідаючих про мандри первісних предків до пантеону, що сформувався, із складною ієрархією богів і розподілом між ними різних функцій [72, С.9 – 10].

Найважливішою є ознака міфу – символізм, породжений невиразним розподілом в міфологічній свідомості предмета і знаку, речі і слова, істоти і його імені, одиничного і множинного, просторових і тимчасових стосунків [95]. Міфологічне мислення оперує конкретними, зовнішніми, чуттєвими якостями предметів [27, С.3].

Специфічною рисою міфу є генетізм: в міфах походження предмета видається за його суть. Пояснення цієї суті – це історія про те, як вона з'явилася, розвивалася; опис навколишнього світу – це оповідання про його походження [72, С.14].

Г. Скрипник і О. Курочкин визначають особливість східнослов'янським віруванням, що «в українській міфологічній традиції багато уваги приділялося природним стихіям, явищам оточуючого світу, різноманітним життєвим випробуванням, з якими зустрічається людина, тощо. Причому характерно, що всі ці сюжети максимально наближені до щоденного побуту селян. Утрачаючи своє первісне значення, міфологічні персонажі поступово набували характеру художньо-поетичних образів усної народної творчості (такими є русалка, домовик, водяник, чорт та ін.). Ще однією особливістю є поєднання християнських релігійних уявлень із язичницькими віруваннями, присутність взаємопереплетених елементів анімізму, фетишизму й тотемізму» [63].

Слов'янська міфологія і релігія формувалися упродовж довгого періоду. Ввиділяють такі релігійні пласти.

Перше релігійне нашарування в давньослов'янському язичництві складають обряди і вірування населення лісостепової смуги України, яке заселяло територію з кам'яного століття (VI – IV тис. до н.е.). Цей шар відповідав анімізму (від латів. anima, animus – душа, дух), вірі в існування душ і духів), і складався з духів навколишньої природи (домові, русалки, лісовики). Культ духів і культ природи (культ води, лісів) міцно утримувався в народній свідомості і функціонував автономно відносно культів язичницьких богів [74].

Другий шар пов'язаний з впливом трипільської культури кінця IV – III тис. до н.е. в межиріччя Дніпра – Дністра. Цей пласт відбивав релігійні вірування і культи, пов'язані з раннім хліборобським господарством. Полягав він з шанування жіночого божества урожаю і родючості – богині Матері – землі (Макошь), обрядів і ритуалів сезонного господарського циклу (свята весни, збору урожаю та ін.).

Центральним пластом язичництва є круг релігійних уявлень і практик індоєвропейської спільноти III – II тис. до н.е., прабатьківщиною якого були південні степові регіони Росії, Молдови, України [33]. У індоєвропейських народів склалися загальні погляди на світ, його природу, структуру, віра в богів – творців неба, землі, людей, практика їх вшановування жертовними обрядами, розвинений культ предків і похоронна обрядовість [74, С.1-15].

В процесі виділення древніх слов'ян з індоєвропейської спільності народів в II – I тисячолітті до н. е. відбувалася взаємодія з міфологією і релігією сусідніх народів. Тому в слов'янській міфології є значний індоєвропейський пласт. Передбачається, що до нього відносяться образи бога грози і бойової дружини (Перун), бога худоби і потойбічного світу (Велес), елементи образів блізнечного божества (Яріло і Яріліха, Іван – так – Мар’я) і божества Небу –батька (Стрибог) [68].

У I тисячолітті до н. е. і в першій половині I тисячоліття н.е. на релігію слов'ян значно вплинуои кельти і степове іраноязичнє населення (скіфи, сармати і алани) [47, С.110]. Проблема скифо – слов’янских зв'язків неодноразово привертала увагу лінгвістів, істориків, археологів. Різні за часом свідчення лінгвістики демонструють зв'язки іраноязичного населення південноросійських степів з іншими індоєвропейськими племенами Європи, і передусім із слов'янами, зв'язки, які відбивають широкий спектр матеріальної і духовної культури. Легенда про походження скіфів, її сюжет про трьох братів – синів першолюдини і походження від них родів, має загальне із слов'янською легендою. На це звернув увагу Б.О Рибаков [72; 73]. Ця схожість підтверджується наявністю у східних слов'ян казкою про три царства. У слаянськой міфології існував персонаж Даждьбог («Сонце – цар»), який відповідав образу скіфського Колоксая (іменувався як «Сонце – цар») [47, С.112]. Про культурний зв'язок слов'ян із скіфами свідчить схожа модель світу: уявлення про три сфери космосу.

Под впливом кельтів знаходилося язичництво західних (лужіцких) слов'ян, зокрема формувалася архітектура культових будівель [74, С.12-13]. Деякі дослідники припускають кельто – слoв’янські паралелі між божествами Дагда і Дажьбог, а також Маха і Макошь. У іраноязичного населення слов'яни запозичували само слово «бог» (яке також мало семантику «доля», «багатство», «убогий»), що змінило споконвічно – слов'янське, загальноіндоєвропейське позначення для божества «див». Східні слов'яни мали у своєму пантеоні божеств (за домінуючою в радянській і російській історіографії версією) імовірно іранського походження – Хорс, Семаргл та ін. [36]. Васильєв припускає наявність у скифо – сармато – аланского «прообразу» Семаргла додатковою функцією, що зробила його культ особливо значущим у певної частини іранців Східної Європи і передумовою появи Семаргла, що стала, в одному ряду з богами, що найбільш шанувалися, увійшли до київського пантеону князя Володимира.

Дослідники В.В. Іванов і В.Н. Топоров зіставили Семаргла – Семіглава з даними про язичництво західних слов'ян, у яких були божество Тріглав і семіголовий ідол бога Руєвіта [66, С.46-48].

Представляючи історію на прінципах побудови слів на усіх мовах і говорі, О.П Черних проводить паралелі між східнослов'янської міфології і сусідніх народів, про схожість вимови імен богів і їх походження. Дуже близькі були вірування слов'ян і балтів [42]. Це стосується імен таких божеств, як Перун (Перкунас), Велес (Вельняс) і, можливо, інших. Є схожість між міфологиямі слов'ян і фракийців. Досить багато спільного також з германо – скандинавською міфологією: мотив світового дерева. У цей же період, при розподілі праслов'янської спільності, стали формуватися племінні вірування слов'ян, що мали значні регіональні відмінності. Зокрема, міфологія західних слов'ян значно відрізнялася від усіх інших [86, С.169 -199].

При розселенні східнослов'янських племен в VI – IX ст. міфологія окремих груп випробовувала вплив міфологий угро – фінських, балтських і тюркських народів [68].

У язичницькій міфології і релігії знаходив своє місце християнський вплив. Брайчевський припускає, що це було своєрідне поєднання християнства з місцевими язичницькими уявленнями [35, С.32]. З кінця V ст. і упродовж VI – VII віків християнство знаходило серед східних слов'ян менше визнання. Серед численних візантійських відомостей про слов'ян того часу згадки об распространієнії християнства відсутні [35].

Розвиваючись, слов'янська міфологія пройшла через три етапи – духів, божеств природи і богів – кумирів (ідолів) [94].

На самому початку XII ст., книжник Староруської держави, сучасник Владіміра Мономаху, Григорій Богослов запропонував періодизацію слов'янського язичництва, розділивши його на чотири стадії [73, С.14-36]:

1. Культ упирів (вампірів) і берегинь. Первісний анімізм з яскраво вираженим дуалізмом. Культ одухотворяв усю природу і ділив духів на ворожих і доброзичливих. Цей культ виникає в глибинах мисливського господарства, можливо, вже в палеоліті або мезоліті, але доживає аж до часу написання «Слова про ідоли» складено з гpеческих і pyсских початкових матеpиалов.

2. Культ землеробських небесних божеств Рода і рожаніц. Історично дві рожаніци передують Роду; це були богині плодючості усього живого, що стали надалі матріархальними богинями аграрної родючості.

3. Культ Перуна, що був в давнину богом грози, блискавок і грому, а що надалі став божеством війни і покровителем воїнів і князів. При створенні держави Київської Русі Перун став першим, головним божеством в князівсько-державному культі X ст. [31].

4. Після прийняття християнства в 988 р. язичництво продовжувало існувати, відсунувшись на «україни» держави.

Таким чином, слов'янська релігія формувалися упродовж довгого періоду, тим самим, древні пласти вірувань не витіснялися новішими, а нашаровувалися один на одного, що знайшло своє віддзеркалення в системі світогляду, а з переходом до нових типів господарювання язичницькі культи трансформувалися, відбиваючи еволюцію повсякденного життя людини.

Дата добавления: 2015-11-03