Язичницькі святилища Русі

Важливе місце в житті східних слов'ян займали культові споруди – капіща, святилища, де стояли зображення язичницьких богів. Місце приношення жертв богам і божествам називалося капіщем або требіщем. Святилища просто неба нерідко були круглими, такими, що складаються з двох концентричних валів, на яких розводилися кругові вогнища. У внутрішньому колі ставилися ідоли, зазвичай дерев'яні; тут горів жертовник і тут «жерли бісам», тобто приносили жертви богам. Це іменувалося капіщем. Зовнішнє коло, ймовірно, призначалось для споживання жертовної ритуальної їжі і називався требіщем [46]. Кругла форма святилищ визначила їх назву хоромами (від «хоро» – круг), а в іншій вимові – храмами (рис. 2.3).

Святилища згадуються в деяких древніх пам'ятниках (Іларіон «Слово про закон і благодать» [10]). У «Похвалі князеві Володимиру» Іоакова Мніха повідомляється про те, що «храмы идольские и требища всюду раскопал и посек, а идолов сокрушил» [13]. Про те, що ідоли в Києві знаходилися в будові («храмі») розповідає і сага про Олаве Трюггвасоне: «Олав никогда не чтил идолов и всегда старался так поступать. Все-таки он часто сопровожда конунга в храм, однако никогда не входил туда, а стоял снаружи у дверей..» [34]. Критими споруди були, очевидно, і згадувані в літописах і жітіях «мойвищі» и «божнищі» [69]. Археологічні розкопки підтверджують відомості про наявність в Давній Русі язичницьких культових будівель, за виглядом, наближаються до відомих храмів прибалтійських слов'ян. Язичницькі святилища знаходилися в багатьох містах Древньої Русі, зокрема: Києві, Новгороді, Чернігові, Вщиже, Рідні, Переяславі, а також інших місцевостях на території Східної Європи [69; 91].

Особливий інтерес викликають два древніх капища – головні святилища язичницької Руси, досліджені в Києві в 1908 і 1975 роках. Перше знаходилося в центрі прадавнього городища на Старокиївській горі (біля входу в сучасну будівлю Державного історичного музею України – вул. Володимирська, 2). Розкопав його відомий київський археолог В. В. Хвойка [83, C.123]. Це капище було великим культовим центром полянского князівства. Споруда знайдена на глибині 2,9 – 3,2 м від сучасної поверхні. Час сооружнения датується V – VI – середина X ст. [83, C.123-124]. Від нього зберігся лише кам'яний фундамент, що складався з різних за величиною каменів сірого піщанику, що мав різні контури. Камені ці складалися на глині, утворюючи еліптичну фігуру завдовжки 4,2 і шириною 3,5 м, тримавшую с 4-х сторін по одному чотирикутному виступу 0,7 – 0,8 м завдовжки, які обернені по сторонах світу. Із західного боку цього фундаменту виявлений стовп. Навколо стовпа знайдено багато кісток і черепів тварин, переважно домашніх. На думку В. Хвойки, залишки будови належать слов'янському язичницькому капищу, а стовп представляє жертовника, на якому здійснювалися жертвопринесення. Повторні разкопки капища, проведені в 1937 р. Ф.Н. Молчановським, підтвердили дані про культовий характер споруди [83].

Київське капище привернуло увагу Л. Нідерлє, який порівнював його із залишками язичницького храму у Арконі, називаючи його святилищем під відкритому небом. Н.Н Брунов розглядав його як фундамент кам'яного язичницького храму, Л.А. Динцес вважав побудуйку великим храмом – «требищем з требником перед капищем» [46, C.68-70]. Б.О. Рибаков відмітив, що по масштабах вівтаря – це залишки величезного язичницького храму. Час його функціонування: VI – середина X ст. [72, C.428].

В. В. Сєдов та Я.Є. Боровський київське капище відносить до типу язичницьких святилищ східних слов'ян, які влаштовувалися безпосередньо на поселеннях і служили для повсякчасних молінь, і на них збиралися переважно жителі цих поселень, а може, і деяких сусідніх (Ходосовичське біля с. Нижній Воргол та в урочищі Гнилий Кут на схилах Городця на Подоліі) [78; 34].

Твердження дослідників про староруську споруду схожі: це було велике язичницьке святилище, прадавнє в Києві, очевидно з жертовником під небом. Це підтверджують і мініатюри Радзивіллівського літопису, де язичницький кумир зображений на відкритому просторі. Виявлене капище зв’язується з культом бога Перуна, якого, по літопису, шанували князі Олег, Ігор і Святослав [3].

Важливо відмітити ще одне капище, знайдене в Києві (вул. Володимирська, 3) у 1975 р. [83, C.124-125]. Тут приносили жертви тим богам, які увійшли до київського пантеону Володимира. Археологічні залишки капища, цього цікавого фундаменту язичницького «кафедрального собору» Русі відносяться до 980 – 988 рр., після прийняття релігійної реформи князям з метою політичного об'єднання Русі під верховенством Києва [72].

Розкопками відкриті фундаментні рови споруди, вириті в материковому лесі, засипані щебенем, уламками плинфи і шиферу, упереміш з глиною і шматками цементівки. У плані будова виявлялася прямокутною (7 х 1,75м), витягнутою з півночі на південь, з причеплиними до неї шістьма закругленими симетричними виступами, на яких могли стояти шість літописних богів (Перун, Хорс, Дажьбог, Стрибог, Симаргл, Макош). Вона орентирована по сторонах світу, що вказує на її культовий характер (рис. 2.4). Ознакою язичницького храму є також виявлена південніше велика чашовидна яма – жертовник з прошарками вугілля і золи, що чергується з пластами перепаленої глини. Дослідження жертовника дає основу стверджувати, що в ямі горіло величезне вогнище з дубових дрів. Тут знайдена велика кількість кісток тварин, в основному биків (91% усіх кісток), а також кости птахів і свиней. У жертовнику знайдені уламки кераміки типової для X століття, а у верхньому шарі – бойової залізної сокири – символу Перуна. Навколо культової споруди знайдені залишки ритуальних вогнищ з перепаленими кістками, вугіллям, золою і каменями. Тут же знайдений оберіг у вигляді двох сегментів місяця з отвором у верхній частині [34, С.58-59].

Важливо відмітити, що будівельні матеріали у фундаментних ровах по хімічному аналізу близькі за своїю структурою до тих, з яких побудована Десятинна церква і палац княгині Ольги. Я.Е. Боровський відмічає: «Можна гадати, що це залишки від якоісь будівлі середини X ст., можливо ранньохристиянського храму, зруйнованого за Святослава Игоревича між 969-972 рр., коли після смерті Ольги почалось переслідування христьиян …» [34, С.59]. Уточнення дати знищення храму є в «Історії» Іоакима, єпископа Новгородського: у війні з греками на Дунаї Святослав в 971 році зазнав поразки. Серед війська руського поширився слух, що це вийшло тому, що новоявлені християни розгнівали язичницьких богів. Святослав з гнівом накинувся на винуватців, убивши навіть брата Гліба, який не захотів відректись від нової віри. Перекинувши усю провину на священиків, Святослав, як пише Іоаким, відправляє в Київ людей, велівши їм розорити і спалити храми християн. Це сталося після угоди про мир з греками в 971 році. Загинув Святослав від печенігів весною 972 р. [36].

Можна зробити висновок, що крах храмів київських могло статися між 971 – 972 рр.

Розкопки святилища виявили різке падіння рівня материка. Безумовно, це природній схил пагорба, на котром знаходилося капище.

Про первинний вигляд святилища свідчить північна сага про Олаве Трюггвасоне, згідно якої київські язичницькі ідоли знаходилися у відкритому приміщенні.

В межах давнього Києва «Повість временних літ» називає язичницьке святилище Капичь, згадуване під 980 р. [2; 67]. Одні дослідники розміщують його на Лисій горі, давня Хоривице, інші – на перехрещеннї доріг поблизу сучасної вул.Мельникова і Лук’яновського ринку [82, С.125].

Таким чином, досліджені капища на території Києва, свідчать про те, що у східних слов'ян в дохристиянські часи були досить складні культові споруди – головні святилища язичницької Русі.

Можна відмітити такі святилища древніх слов'ян на території сучасних держав Росії і Украины [69]: Асташково, (Смоленська обл., Росія) – городище в лісі серед боліт на лівому березі Сожа.

Бабин (Черновецька обл., Україна) — городище на вершине останца правого берега Днестра. Центральний майданчик круглої форми оточений ровом, що заплив, з виступами напівкруглої форми. У ровах знайдене вугілля, кальциноване кістці, уламки ліпного і гончарного посуду IX – X ст.

Бабина долина (Тернопільська обл., Україна) – культова яма і майданчик ХП – початку XIII ст., розташовані на місці поселення XI – XII ст., городища-святилища Звенигород, що знаходилося біля підніжжя. Розкопками, що проводилися в 1985-1989 рр. Тернопільським краєзнавчим музеєм під керівництвом М. О. Ягодинської, розкрита велика площа поселення і відкриті житлові напівземлянки з печами-кам'янками і господарськими приміщеннями з кам'яними робочими майданчиками.

Бабка (Рівненська обл., Україна) – городище на східному краю піщаної піднесеності. Круглий майданчик діаметром 30 м оточена поглибленнями у вигляді переривчастого рову і окремих ям. Майже в центрі майданчика знаходиться стовпова яма (діаметр 0,5 м і глибина 0,7 м) і скупчення вугілля діаметром 1 м. У південній частині виявлене трупоспалення в горщику. На городищі знайдені кістки тварин, уламки ліпного і гончарного посуду VIII – X ст.

Благовєщенська Гора (біля Вщижа, Брянська обл., Росія) – городище -святилище юхновської культури. Майданчик городища (40х25 м) з підлогового боку обмежений валом і широким ровом (ширина 18 м). З внутрішньої сторони до валу примикав довгий громадський будинок. На городищі знайдена ромейская кераміка IX – X ст., поруч розташоване синхронне селище, в якому відкрито житло і залишки довгого будинку. Знайдені амулети з просвердлених іклів бобрових хребців, камені з прокресленими хрестоподібними знаками, гребінь з кінськими голівками. Можливо, городище служило святилищем і в цей час. У XI – XIII ст. на городищі знаходилося кладовище і поруч була побудована церква Благовіщення.

Шапирєво (Смоленська обл., Росія) – городище знаходиться серед болот. Овальний майданчик (14 х 9 м) оточений двома концентричними валами і ровом (ширина рову 4 м, глибина 0,4 м), на дні якого лежать обпалені камені, вугілля, зола. Центральна частина майданчика оточена довколо стовповими ямами і уздовж нього земля покрита вуглистим шаром, а під насипом валу проходять дві паралельні канавки. Знайдені кістки людини IX – X ст. й XII – XIII ст. [69].

Перинь (у 4 км від Новгорода, Росія) – на пагорбі, зверненому до сходу, відкриті круглий майданчик, оточений ровом з вісьмома округлими виступами (діаметр усього спорудження 21 м). Внутрішні схили рову круті, зовнішні пологі. На дні виступів зустрічається вугілля, череп'я посудин Х – початок XI ст., точильний брусок. У центрі майданчика в ямі (діаметр і глибина 1 м) збереглися сліди дерев'яного стовпа. Залишки другого майданчика (діаметр приблизно 23 м) оточені ровом, в якому знайдені вугілля, поясне кільце, ніж, наконечник кременевої стріли. Третій майданчик, можливо, знаходився під фундаментом церкви XIII ст. [78].

Часом слов'яни служили своїм богам прямо в лісі або в горах, на берегах річок або моря, наприклад: Студенець сам був святилищем, та і кожен вир, в якому міг зачаїтися водяною, кожна берізка, де гойдалися русалки, була капищем. Волхви у присутності народу здійснювали обряди віри на природних вівтарях, якими служили величезні камені, величаві дерева, вершини гір. Але з часом, бажаючи сильніше впливати на людей і шанобливо служити богам, жерці захистили своїх кумирів від дощу і снігу покрівлею, і така проста будівля була названа храмом. Пізніше слов'яни стали будувати високі дерев'яні храми, прикрашаючи їх різьбленням.

Більшість слов'янських земель оточували ліси, але північно – західні племена жили на березі моря або в горах, де було багато каменю для будівництва ще величніших і міцніших храмів. Мандрівники тих часів залишили захоплені відгуки про ці святилища

У святилищах височіла статуя бога (ідол), якому цей храм був присвячений. Наприклад, в древньому місті Штетине, по відгуках давніх мандрівників, були чотири храми, і головний з них відрізнявся своїм мистецтвом, прикрашений усередині опуклими зображеннями людей, птахів і звірів, таких схожих з природою, що вони здавалися живими. Фарби із зовнішнього боку храму не змивалися дощем, не бліднули і не тьмяніли. Слов'янські ідоли – кам'яні і дерев'яні статуї, що передавали образ слов'янських богів були неодмінним атрибутом жрецьких релігійних обрядів древньої Русі [83]. Ідоли ставляться у священних місцях – на капищах, де розпалювали вогнища і співтрапезують з богами. Тут ідоли символізували богів і розумілися як боги досить умовно. Це не заважає відноситися до них як до богів.Вони очікували, що боги приділяють увагу капищам і можуть відвідувати зроблені для них статуї. Для язичників їх боги можуть чути і бачити через ідоли. Тому звернення до ідола – це все одно, що звернення до бога.

Слов'яни з повагою відносилися до святинь храмів і навіть у ворожих землях намагалися не оскверняти їх.

На основі описанного вище, можна відмітити наступне. Східнослов'янські язичницькі святилища розташовувалися зазвичай на вершині пагорба або на великій поляні в лісовій болотистій місцевості і були рівним майданчиком округлої форми іноді з трохи підведеною серединою або, навпаки, з воронкоподібним поглибленням в центрі. Майданчик оточувався ровами і невисокими валами. Іноді внутрішній вал захищався частоколом. У центрі стояли дерев'яні ідоли, а поруч жертовник. Місця, де поклонялися ідолам, називалися «капища», тобто «зображення», «ідол», а ті, де приносилися жертви – «требища».

Дата добавления: 2015-11-03