Григорій Косинка

1899-1934

«Коли у віках догорятиме остання зоря — горітиме моя мисль і страждання...» Так починає Косинка своє оповідання «Фавст» про селянина з Поділля Прокопа Конюшину, що пізнав три радості української революції: спонтанне відродження, січ і відсіч першому напасникові і незбагненно болючу радість переваги сказати в обличчя смерті і слідчому Одно-роґову: «Так знайте, Прокіп Конюшина ніколи не буде зрадником. Я загину, сотні й тисячі таких, як я, але ніколи, ніколи не продаватиму сестри своєї. І нікого не продаватиму».

У цих словах — сущий Косинка, з його вдачею і долею. Козак під командою Болбочана — він радісно гнав напровесні 1918 року напасницькі банди Муравйова й Антонова геть з України аж за Бєлгород. В українському «чотирикутнику смерти» на порозі 1920 року у Кам'янці-Подільському він рішає дилему цілого свого життя: тікати на еміграцію чи остатися із своїм народом і «працювати з ним без огляду на все». (Олександра Чернова. «Ще про Косинку». «Краківські вісті», ч. ЗО, 1943). Вертається до Києва і за яких п'ять літ під недремним оком НКВД та постійним обстрілом більшовицької преси видає шість книжок оповідань, позначених більш чи менш яскраво кредом його подільського селянського Фавста — Конюшини. 13—15 грудня 1934, в час винищення Москвою мільйонів українців, Косинка перед московським виїзним судом зустрів вирок смерти так, як і його селянський Фавст, знаючи, що їх духу куля не бере. Цей суд над Косинкою (в числі 28 письменників і діячів) гідно завершив десятилітню кампанію оббріхування Косинки, написавши у вироку, що «більшість обвинувачених прибула в СРСР через Польщу, а частина через Румунію, маючи завдання по вчиненню на території УРСР ряду терористичних актів. При затриманні у більшости обвинувачених забрані револьвери й ручні гранати» («Вирок військової колегії Найвищого Суду СРСР у Києві в справах терористів-білогвардійців». «Вісті ВУЦВК», 18 грудня 1934). Вся Україна знала, що Косинка ніко-/їй ні разу не був за кордоном. Йому приписали перехід границі, револьвери і гранати для того, щоб виправдати те, що брехала на нього керована Москвою преса, спотворюючи його обличчя. Спершу.про нього писали, що він «обмежений», «не-сучасний»; потім, мірою відновлення нової атаки Москви на Україну, був даний наказ газетам і журналам, науковим і університетським катедрам літератури громити письменника, як «куркульського ідеолога». Нарешті, партійні вельможі оголосили його «контрреволюціонером», «бандитом».

Насправді було все навпаки: Косинка був революціонер, речник найбільш спролетаризованої частини українського села, яке постачило соціяльну енергію революції і яке прагнуло через відновлення української держави закріпити своє визволення і свій соціяльно-економічний та культурний проґрес. Як відомо, Косинка вперше надрукувався в газеті «Боротьба» (1919), орган ЦК партії боротьбистів (див. про них у сильветці Блакитного), до яких він сам не належав, але, мабуть, співчував їхнім намірам очолити бідняцькі шари села, забезпечити Радянській Україні незалежність і власну гарантію від колоніальної політики Москви.

Біографія Косинки, як людини і письменника, типово селянсько-бідняцька. Він родився 17 листопада 1899 в осередку може найбільшого в світі аграрного перенаселення — на центральній Київщині, в селі Щербанівці Трипільського району. Батьки мали хатину з городом, менше десятини поля і півдесятка дітей. Батько Михайло доробляв на хліб, як була змога, на сусідній Григорівській цукроварні. Григорій, як найстарший серед дітей, не мав змоги навіть до сільської школи ходити, письменність здобув самотужки, бо мусив змалку йти на поденні роботи в сусідні поміщицькі маєтки та на цукроварню, а на п'ятнадцятому році життя — подався до Києва, де робив усячину — аж до чищення черевиків на вулицях. Водночас відвідував «гімназіяльні курси» та здав іспит за шість кляс гімназії. Перша світова війна назавше провалила його освітні пляни, кинувши солдатом на передову лінію проти німецького фронту. Революція, що втягла Косинку з головою у свій вир, теж не сприяла освіті. Все ж Косинка не втратив ні одної нагоди для самоосвіти. Тодосій Осьмачка, що був разом із Косинкою членом літературної групи Ланка (1924—25), свідчить у своїх спогадах, що Косинка зовсім не був таким елементарним, як його селянські герої, і старанно плекав свою літературну культуру; улюбленою лектурою його були Бодлер, Екклезіяст, Байрон, Гайне, перша частина «Фавста» Ґете тощо. Косинка досконало знав дотогочасну українську літературу, в якій його

учителями (крім Шевченка і Франка) були Коцюбинський, Ва-сильченко, ранній Стефаник; їхню високу клясу імпресіоністичної новелі він блискуче засвоїв, щоб зробити свій власний внесок у цю лінію стилю та намітити перехід до нового щабля української прози.

Косинка — співець селянської революційної війни, яка протягом 1917—21 років бушувала на Україні, з безпрецедентною силою звертаючи свій вогонь на всіх зовнішніх напасників (німців, білих росіян, альянтів, червоних росіян і т. д.); вкінці той пекельний вогонь палив також і саме селянство внутрішньою боротьбою, анархією, розпадом, якому сприяла московсько-більшовицька демагогія. Косинчині новели і фрагменти подають нам і тло і цілу ґалерею типів тієї війни. Косинка не ідеалізує людей; навіть тих, що любить, подає у стилі «брутального реалізму», жорстокої правди. Якщо б хто хотів знати, перед якою то силою тимчасово відступила була в 1921 році Москва, оголосивши НЕП і нову національну політику Леніна — нехай читає Косинчині оповідання (більшість їх зібрана в книжці В ЖИТАХ, Харків, ДВУ, 1926, 192 стор.).

Косинка не був такий уже поверховий імпресіоніст, як про нього не раз писали «марксисти». Розвиваючи стефаниківський драматизм, він іде до дна душі людини і явища і схоплює їх найяскравіші і суттєвіші риси — байдуже чи то буде російський комісар-насильник, чи укапіст, якого селяни шомполують за пропаганду комуни і при тому змушують співати «ви жертвою палі в борьбе роковой»; колись вірнопідданий малорос, тепер донощик на протибільшовицьких партизанів — егоїстично-ненажерливий куркуль Дзюба, а чи тип білогвардійського офіцера; любов прекрасної дівчини з повстанцем, а чи такий звичайнісінький бандит Собачка, що так чудово легалізувався і вивершився на посту голови сільради, а чи, зрештою, «вічний міщанин» — обиватель, що живиться на руїнах роздертого «троєкутним боєм» Києва. Найкраще оповідання Косинки «Політика» (журнал «Всесвіт», Харків, 1926, ч. 16) подає образ селянина-комуніста, який з патологічною послідовністю здійснює «лінію партії»; а що він сам до останнього свого найглибшого корінця є селянин, то його лють підіймається проти цього свого єства, і він топче ікони з божника власної хати — нестерпні і всемогучі, бо ж вони в його душі. Ця коротка психологічна студія, що йде до ядра проблеми і явища, написана дисциплінованим стилем, повним захованої внутрішньої енергії, мов скручена потужна пружина, яку автор раптом спускає вибухом у кінці твору. Це вже не імпресіонізм, навіть не Косин-чин драматичний імпресіонізм, а новий стиль, на розвиток якого Москва не дала вже Косинці ані хвилини часу.

Справедливо вважали Косинку найкращим прозаїком першої половини 20-х років — поруч із Хвильовим і Підмогильним. При всій відмінності у нього є справді чимало спільних із СИНІМИ ЕТЮДАМИ рис: орнаменталізм, контрастне поєднання тонкого ліризму із «брутальною метафорою», сміливий анатомічний розтин крізь нутрощі психіки людини революції та інші згадувані вже нами риси «романтично-барокової» людини 20-х років. (Між іншим, в час нападок на Косинку Хвильовий писав на його захист: «Не треба наводити терор на орнамен-талістів... Невже у Косинки нічого нема, крім фрази про «справедливу ненависть мого народу»?., «він один із наших найкращих майстрів слова» (М. Хвильовий. «Соціологічний еквівалент трьох критичних оглядів». «Вапліте», журн., ч. 1, 1927, стор. 91). На відміну від Хвильового Косинка організовує свій стиль не за музичним принципом; Косинка насамперед маляр — і його слово барвисте та запашне, як та різнобарвна плахта описуваного ним українського степу, що тріпотить під свіжим вольним вітром.

Можна уявити собі, що письменник з таким профілем мав мученицьке життя. Та Косинка якраз ані трохи не скидався на мученика. Щось було незнищимо веселе, сильне і задирчасте в його міцній середнього росту постаті, у світлих очах, де завше був або сміх, або іскра насміху, в його упертому чубі — як і в його оповіданнях. Цензура раз у раз затримувала його твори, в пресі наростали лявиною смертельні погрози. Не маючи змоги жити з літератури, він заробляв у сценарному відділі Київської кінофабрики або й зовсім без заробітку жив. Його любили (особливо студенти) за такий незалежний дух, відвагу і бадьорість. Але в 1929—34 роки масового терору, голоду, депортації населення України він, як свідчать сучасники, «зблід, загубив свою колишню смуглявість, зробився якийсь сіруватий, немов притрушений курявою втоми... Раніш рвучкий і різкий, тепер став якось назовні спокійніший...». Це був спокій людини, що вийшла назустріч смерті, яку так часто описував. 1934 року Косинка зробив свій останній виступ. Було це у Харківському будинку літератури по доповіді І. Кулика, який говорив про завдання письменників у зв'язку з перемогою Сталіна. Косинка за-цитував відомі слова: «Братья писатели, в нашей судьбе что-то лежит роковое»; сказав, що в даних умовах справжня творчість неможлива. Заля завмерла від страху; кінець промови комуністи вкрили погрозами, а гальорка апльодувала.

З тюрми Косинка перед смертю писав до дружини: «Пробач, що так багато горя приніс тобі за короткий вік. Прости, дорога дружино, а простивши — прощай. Не тужи, кажу: сльозами горя не залити. Побажаю тобі здоров'я. Побачення не проси, не треба! Передачу, коли буде можливість, передавай, але не часто. Оце, здається, все. Я дужий, здоровий!» Розстріляний фізично — назавше він остався дужий, здоровий у своїх творах.

АНКЕТА

(Уривок з оповідання)

Чорнобривий паровоз закашляв десь далеко колесами, несміло засвистів у степу, і замурзані села виглянули з-за горбів здивовано, а Половецьке назустріч аж поклонилося, наче хотіло сказати: «Добридень вам!»

Але засіяв сіянець дощ, заїмжилося, і село не поздоровкалося. А на кашель паровоза підвівся з полу в своїй хаті Антон Радіонович Собачка і, потягаючись, голосно сказав до жінки: — Не люблю, коли бандит сниться. Секретний аґент по бе-бе, а мені цілу ніч, сволоч, сволоч. Не, ти бра, послухай: вчора ми поймали на лузі Гарячого, а сю ніч — наче горять копиці сіна, якісь чорні свині лізуть у піч, за ними наші заложники...

Антон Радіонович сплюнув додолу, розтер чоботом і промовив: — Горілий самогон, — говорив тов. Джемс, — вредно пить.

От серед цього саме місця Антон Радіонович натяг лівий чобіт і вигукнув: — Снідать — раз, онучу без рубця знайти — два і чарку на снідання — три.

На печі шепотіла осокою дітям баба Оксана: — Ваш батько записує душі, як у граматку, а потім п'є та матір б'є...

І діти боялися батька: коли настане вечір, він уздечку з кілочка та до матері п'яний кричить: — Ти проти власти йдьош? Уб'ю гадюку...

Аж до самих Смутних горбів Антон Радіонович їхав і думав: «Що казав Джемс про женщину? Женщина і проізводство...»

— Антону Радіоновичу привіт... А Антон Радіонович: — Здрастуй. А продналог? Не везеш? Дядько скривився: — Пролог! Но! Н-но! — ударив коня і кинув у слід Собачці: — Га? Пролог, каже, а! В банді крутився і тут крутиться!

А Половецьке ранком таке убоге... грязь, дощі... Шкільні двері, коли одчиняються, позіхають од холоду — нетоплено.

До столу підбігає підтюпцем товариш Джеме: — Начінайте, товариші, самі, а докладік сделает Антон Радіонович.

Антон Радіонович поправляє кобуру револьвера і торжественно йде до вчительської катедри: — Товариші інтеліґенція і селянство! — починає, пильно вдивляючись в обличчя делеґатів, Собачка. — Вам ізвєсно, хто я такий? Затемнять народ жаж-дущій знанія і свєта; буржуї сознавали, що когда настанет соціялізм советской власті — оні погибнуть і оні погиблі, но йде жестокая боротьба, реками проливається кров і експлоататори народной крові і бандити, например, поймали курінного 3-го куріня, — і повісили на стовпі разом із собакою... А когда ідьоть боротьба не на жизнь, а на смерть, тогда нужно акуратно здать продналог... Дорога тепер плоха, значить подвозить треба скорше... Раз ти здав продналог, тогда не будеш нарікать, що Антон Радіонович не дає дихать, нет, я тебе пальцем не трону... потому що ти чесний гражданін, а не бандит. Не помогай імперіялізму, которий здавив жалісною рукою красную винтовку, хоче потопить в крові революцію, а здавай продналог: правільно я говорю, ілі нет? Ето важний вопрос, і я ставлю руба: хто за ето, а хто проти? Я кончив.

Тоді посеред школи вимальовується у синьому димі подзьобане віспою лице тов. Джемса: — Предлагаю, товарищі, пропеть Інтернаціонал... Яка осіння туга! Ах, яка грязь надворі...

♦Червонийшлях», 1924, ч. 6, стор. 66-72.

Дата добавления: 2015-10-28