Валеріян Підмогильний

1901-1937

Визначний белетрист 1920-х років і неперевершений досі перекладач на українську мову клясиків французької прози, письменник-інтелектуал, твори якого подають чималий матеріял для пізнання психології людини часів революції і після неї.

На вершину літератури свого часу вибився він із глухого села Чаплі на Катеринославщині, де родився (1901) і виріс у родині селянина, що завідував маєтком місцевого поміщика. Попри виключний потяг до науки не міг через обставини революції здобути формальну вищу освіту, закінчивши тільки «реальну школу» (1918) та пару курсів університету. Зате весь свій вільний час з подивугідною самодисципліною і працьовитістю посвячував самоосвіті, досконало ознайомився із західньоевропейськими літературами, повністю опанував французьку мову, цікавився літературою із психології і філософії.

1919—20 роки Підмогильний вчителював у Катеринославі і Павлограді, а 1921 — у Ворзелі під Києвом, де одружився з донькою місцевого священика Катрею Червінською. Швидко ставши відомим письменником, він переходить на редакційну працю у Києві (в-ва «Рух», ДВУ, «Книгоспілка», а пізніше співредактор ліпшого тоді літературного журналу «Життя й революція»).

У Києві Підмогильний став одною із провідних фігур літературного життя, утворивши в 1924 році літературну групу Ланка (він, Євген Плужник, Тодосій Осьмачка, Григорій Косинка, Антоненко-Давидович, Марія Галич), яка (після виходу з неї Ось-мачки і вступу Фальківського, Тенети, Багряного) перетворилась 1926 року на МАРС (Майстерня Революційного Слова). 1922 року, на знак протесту проти затиску української літератури московськими чиновниками на Україні, Підмогильний організував демонстрацію, що змусила окупантів піти на поступки: він, Осьмачка і ще декілька колег видрукували за кордоном (у видавництві Оренштайна і в журналі «Нова Україна») ряд своїх творів, причому Підмогильний одверто вказав у радянській пресі на мотиви такого вчинку (див. «Червоний шлях», 1923, ч. 2). 1928 року Підмогильний відвідав Париж, Прагу і Берлін.

На 1930 рік Підмогильний, що почав друкуватися 1919 року, мав за собою уже сім книжок оповідань: ТВОРИ, І («Українське в-во», 1920, 168 стор.); В ЕПІДЕМІЧНОМУ БАРАЦІ (Київ-Ляйпціґ, Українська накладня, 1922, 120 стор.); СИН (Київ, 1923, 40 стор.); ВІЙСЬКОВИЙ ЛІТУН (Харків, в-во «Червоний шлях», 1924); ТРЕТЯ РЕВОЛЮЦІЯ (Київ, «Книгоспілка», 1926, 48 стор.); ПРОБЛЕМА ХЛІБА (Київ, «Маса», 1927, 218 стор.) та два романи — МІСТО (Київ, «Книгоспілка», 1928, 253 стор.) і НЕВЕЛИЧКА ДРАМА (журнал «Життя й революція» за 1930 рік; вперше окремою книжкою видано в Парижі 1957 за ред. Юрія Бойка-Блохіна). Не згадуємо тут тих оповідань, що не потрапили із журналів до згаданих збірок. Такого доробку було цілком досить, щоб заробити собі в умовах Заходу власну віллу, а в умовах підневільної Москві України — тюрму і смерть. Після 1930 року Підмогильного з політичних мотивів усувають із редакції «Життя й революція» та не допускають до друку його творів. Тоді Підмогильний переходить виключно на переклади — йому належить в історії української культури слава піонера перекладача майже всього Анатоля Франса та багатьох шедеврів Бальзака, Мопассана, Стендаля. Рятуючись від злиднів і переслідувань, Підмогильний переїжджає 1932 року до Харкова, тоді столиці УРСР, але після вбивства Кірова його заарештовують десь коло 3-4 грудня 1934 і засилають на російську каторгу на далеку Північ, де по ньому зразу ж пропав слід. Людина, хоч і зовсім молода, але виснажена постійною напруженою працею — він, мабуть, скоро помер у концтаборі від надміру фізичної праці і голоду.

У страшно вузьких рамках цієї передчасно обірваної сухенької біографії (на 33 роки життя — 10 років літературної праці, 4 роки чекання арешту й смерти за ту працю) живе, проте, на весь трагічний розмах доби інтенсивна, зряча, замкнена в собі душа, відповідальна за свій час людина, що мала силу протистояти тискові окупаційного режиму і скинути з пліч тягар провінціялізму забутої Богом країни та вийти на простори європейського духа.

За коротких десять літ Підмогильний динамічним темпом пройшов від етнографічного натуралізму й імпресіонізму перших своїх оповідань до експресіонізму (ІВАН БОСИЙ, ВІЙСЬКОВИЙ ЛІТУН, ТРЕТЯ РЕВОЛЮЦІЯ та інші твори 1920—26), далі в романі МІСТО показав себе майстром точної реалістичної прози, а в останньому більшому творі НЕВЕЛИЧКА ДРАМА, як слушно зауважив Юрій Шерех (Шевельов)

— Підмогильний, залишаючись реалістом, дає передсмак екзи-стенціялізму. (Юрій Шерех. «Білок і його забурення». «Українська літературна газета», Мюнхен, 1957, ч. 9.)

Панівний тон творів Підмогильного — песимізм і скептицизм. Скептицизм і песимізм супроти людини, супроти самого себе, супроти всесвіту. Часом цей тон зраджує неглибоке дно (а п9\ Андреєв чи Пшибишевський), але справжня природа його не у розпачливому самовичерпанні, не в неґації всього і вся, а в чомусь іншому. Це тверезий скептицизм-песимізм письменника, що бачить неспроможність, поразку, приреченість людини свого часу. Бачить — і все ж уперто без надії змагається до кінця, щоб з холодним, тяжко вибореним спокоєм прийняти й благословити смерть — як високий життьовий закон. Така постава вимагає сили і напруги. Слушно сказав про Підмогильного 1920—26 років тодішній поет і критик М. Доленґо: «Важке напруження лежить, як важкий тягар, на всіх боках творчости цього талановитого, своєрідного, цікавого та одноманітного белетриста».

Проти чого і для чого це тривале напруження без надії? Походить воно з «чотирикутника смерти» української революції, в якому перемелювалась (часто на м'ясо) українська людина. Живиться воно непідлеглістю сірій казармі московського комуністичного тоталітаризму, що несе спорожнявіння і автоматизацію життя людини. Автоматичним і порожнім бачить Підмогильний життя індустріяльного суспільства, в якому людина бігає і механічно, мов амортизована деталь машини, випадає в смерть. Механічність запанувала скрізь — у революційній боротьбі, в розстрілах, у сумлінні, яке, мов гумовий мішок, здатне вмістити найбільше зло, механічність навіть у коханні юнаків, що несуть на собі тавро невчасної старечости... Сірість, нудота. Порожня людина стоїть у порожнечі. І тоді встає одно-єдине справжньо значуще явище, що може щось змінити — смерть. Підмогильний, взагалі далекий від романтичного збурення й орнаменталізму, також і смерть малює спокійно, без істерії. Вона ж бо після всього пережитого — найлогічніша з усіх подій.

Очевидно, що людина, яка так гостро відчуває і схоплює спорожнявіння життя і смерть, мусить бути ані порожня, ані мертва. Скільки живого тепла показує Підмогильний в овіянім гумором образі діда неписьменного, Якима, що цілує «Капітал» Карла Маркса, взявши його за Біблію; яке полум'я глибокої селянської непідлеглости і віри дихає від Івана Босого! (Див. однойменні оповідання). Але Підмогильний свідомо стримував себе від таких «ухилів». Він хотів бути препаратором лише того

певного типу, який в його час тільки родився, але який (Підмо-гильний передбачав це) завтра стане панівним і самоочевидним.

У романі МІСТО нема експресіоністичного відчаю і напруги попередніх творів Підмогильного, які здаються нам більш сильними й оригінальними. Роман змальовує (в запозиченій манері Бальзака чи Мопассана) молодого українського селюка, що завойовує місто, Київ. Читаючи цей твір, ще раз переконуємось, на головному герої Степанові Радченкові, що в радянському «соціалістичному» місті зникають ліпші і розвиваються гірші прикмети сільської натури. Підмогильний, одначе, не піднімає цей епохальний матеріял і тему до рівня адекватного мистецького образу і проблеми; навпаки, він затушковує їх, підносячи в кінці роману на якусь вершину образ Радченка. Можливо ця невдача була наслідком компромісу з цензурою, або ж власної політичної тенденції автора — прославити завоювання міста українським елементом села, що справді належало до видатних історичних непроминального значення фактів 20-х років.

В романі НЕВЕЛИЧКА ДРАМА знову виринає первісна головна тема Підмогильного — випотрошення людини й життя від усякого глибшого змісту, глузду й краси, але тепер вона подана на матеріялі людини «доби соціалістичної реконструкції» і вивершена до кінця в психологічно-філософському пляні. Герой роману — радянський спеціяліст з біохемії, зводить усі процеси життя, усі духові процеси людини до біохемічних процесів у клітинах, поза якими його ніщо не захоплює — ні Бог, ні людина, ні мис-тецтво, ні жінка, його «філософія» — жахливо нудна, це духовий порожняк. Але й протилежна йому вдачею героїня, що через увесь роман так палко і глибоко кохає біохеміка, переживши крах любови... спокійно засинає. Сам роман написаний сухо, бо він про людей раціоналістично сухих або таких, що їх суспільний клімат СРСР тільки-но ще «висушує».

Як і багато його колеґ-письменників 20-х років, Підмогильний за десять даних йому долею років тільки встиг пройти свою власну добру підготовну школу. Та саме в час, коли він, озброєний майстерством слова і досвідом, мав розгорнути повню своїх сил, прийшов з Москви диктат писати во славу партії «порожніх людей» і випорожнення людей. Він замовк; коли ж йому надокучали, чому він не пише — відповідав: «Я не знаю, що писати». Він ішов весь час тільки по затіненій стороні вулиці — так міг чіткіше і спокійніше бачити вулицю життя свого часу. Цього бачення боялися ті, хто прислав із Москви список українських радянських письменників, призначених на фізичне знищення. Одним із перших у тому списку стояв — Валеріян Підмогильний.

ІВАН БОСИЙ

Люди його бачили часто. Він несподівано з'являвся в степу на шляху, чи вийшовши з-за могили, чи випроставшися в яру, високий, кремезний, без покриття, в лахміттях, що покривали його загрубіле тіло й груди, порослі густим волоссям, босоніж, рудий, із настобурченою бородою й патлами, що падали йому на плечі й спину. А в руках у нього кострубатий кийок, що він його стискував і торсав.

Він спиняв підводи, що сунулись шляхом, без мови, самим владним рухом своєї патериці; ті, що зустрічали його вперше, німіли від здивування, а хто вже бачив був його, злазив із підводи й здіймав шапку. Він наближався й, кинувши гострий погляд із-під навислих рудих брів, підносив над землею кийок і казав повільним урочистим голосом: — Я, Іван Босий, посланець неба, кажу вам: Бог із високости поклав мені слова на уста й запалив вогнем мені душу. Бог загострив мені позір, і я вгледів усі неправди, всю ненависть, злобу й лютість, що розлились по землі, як дике море. Я бачив душі людей, де не було Бога, душі облудні й злобні, де розсівся Сатана, як на троні... Я бачив пограбовані церкви, роздерті ризи, закаляні чаші, прострелені ікони. І ніде я не знайшов слова Божого, не натрапив на Його святий образ. І сказав мені Бог: «Великий гріх содіяли люди. Вони кинулись один на одного, мов скажені вовки, забувши, що я кожному дав те, що потрібне. Вони прийняли й на покутті посадили дітей Антихриста, що підбурюють їх на без-законія, обіцюючи рай на землі. Вони мислять себе вищими за Бога й, засліплені, споруджують нову башту вавилонську. О, божевільні, я скараю їх посухою, як колись скарав був потопом. Я замкну усі дощі, й крапля води не впаде на землю. Висихатимуть криниці, річки й моря, никнутиме хліб по степах, і люди жертимуть одне одного тим, що всі захотіли ласувати. Матері роздиратимуть свої діти, як вовчиці, всі багатства, на які поласилися люди, їм ні на що не здадуться, і той рай, що обіцяли їм діти Антихриста, буде їм пеклом, прокляттям і смертю». Так сказав мені Бог... Люди, люди, подивіться навкруги, побачите пониклі хліба, що благають роси, погляньте на луги, позбавлені паш, почуйте стогін землі, якій не дано пити, скажіть, чи не справджується кара Господня? Зазирніть собі в нечисті душі, і скажіть, чи не пекло вам у душі, чи не прокляття й смерть? Схаменіться, люди, прозріть свої злочини й покайтесь! Проженіть Сатану з свого серця й дітей Антихриста з-поміж себе. Освятіть мечі й станьте на захист Бога. Затопіть свої гріхи в крові тих, хто олукавив вас, і принесіть вечірню жертву Богові. Тоді впаде дощ на ваші землі й ласка Божа вам у серця...

Його слухали, схиливши голови, не насмілюю-чись підвести очі до обличчя, щоб не ошмалйтись. Закінчивши, він поволі простував навмання, не оглядаючись, а люди дивились йому услід, повні сумніву й страху.

Коли він казав про мечі, які треба освятити, та про кров, якою треба принести жертву, в очах йому запалювався вогонь дикий, кулаки стискувались, і кийок високо підносився над землею. І ця кривава мова палила слухачів до кісток, заливала їм мозок малюнками лиха й огиди громадянської борні; перед ними поставали гріхи, що кожний їх мав, бо кожний привласнив чуже й зійшов із шляху, яким досі йшов був. Страх огортав усю їх істоту, і вони несли з собою додому пророчі погляди й пророчі слова.

Іван Босий спиняв усіх, кого натрапляв серед степу, де він пробував — виряджених на села партійних робітників, радянських службовців, селян, селянок, навіть дітей — і всім вирізьблював у душі свою мову, заклики й погрози.

Всі покірно вислухували його, бо в нього був дикий запал і страшна певність. Ті, що сміялись потім із нього, в глибинах душ мали яскринки його очей, і в ухах їм жили його слова.

Ніхто, врешті, не знав, де він жив і як жив. Він ніколи не заходив у села, і бачено його тільки на великих шляхах, що вели до міста. Часом одного дня його зустрівано в різних місцях, часто на десятки верстов оддалік. Почало здаватись, що він не один, а що багато їх заселило степ, що вони скрізь, як знаки Божого гніву й поучения. Степи й шляхи ставали таємничі, оживали й заселялись думами. Селяни виїздили в поле, страхаючись зустрінути Босого, його погляду й закликів, що раз у раз глибше бурили їм душі, бо дощу не було, жита горіли, худла худоба, а життя ставало нестерпучо важке з його мобілізаціями, реквізиціями та несправдженими сподіваннями.

Старі люди, баби й діди, серце яких не могло вмістити сучасного зла, яким здобутки революції здавались прокльонами, — бачили в пророку правдиве віщування небесної кари, охали й зідхали, розпросторюючи тугу та млість, шамотіли про загальний голод, смерть і кінець світу. Вони кликали грім на дітей Антихриста, на комуністів, що повели брата на брата. Ці балачки, що провадились у кожній хаті, творили напруження, родили чекання вибуху незадоволення.

Ті, що їхали в степ на поліття, бажали вже зустріти Босого, насититись його мовою й наважитись. Жінки вночі блукали шляхами з хворими дітьми, сподіваючись чуда. Бо, переказували, бачено, ніби вночі він ходить не сам, і той другий, що з ним — то янгол Божий, що приносить йому накази й їжу. Казали, що тіло його непроникненне для куль, що

комуністи висилали були на нього військо, але рушниці погнулися, й червоноармійці попадали ниць.

Круг його імени швидко зростали леґенди, а степ, де він ходив, укривався вогненними слідами його ніг і репався, прагнучи крови.

Аж ось, несподівано, він завітав у село. Було надвечір, і сонце вже сідало за садами, лишивши на небі червону смугу, мов розтяту рану. В тихому повітрі розлилася млиста радість спочинку.

Він ішов великою вулицею, мірно довбаючи порох кийком, не зважаючи навкруги, мов не добачу-ючи людей і землі.

Його відразу помічено, і до тинів посипались люди. Поперед нього вже вкотилась поголоска про його прихід. Із бічних вулиць збігалась цікава дітвора, дибали діди і баби, напівроздягнені на ніч, простували жінки, чоловіки, і всі купчились у велику юрбу, що сунулась за пророком із невиразним гомоном, побільшувалась і заливала село. Хати остались порожні, по дворах завили перелякані собаки.

Він же спокійно прямував до церкви. Так само повільно він зайшов ув огороду, яку вмить заповнив народ, зійшов східцями на притвор і спинився перед замкненими дверима.

Все принишкло в чеканні; юрба стояла непорушно, мов завмерла, тільки хвіст її, що простягався далеко геть, приглушено хвилювався й шумів. Збоку наспів ошерешений піп і вмить затерся серед натовпу. До сходів заклопотано протискався захеканий голова сільради з двома міліціонерами, а й вони врешті безпорадно загрузли в людській гущавині. Всі дивились пильно на Босого, що його постать, затьмарена присмерком, виросла у велетенську скибу, побільшена розпеченою уявою та величним рухом, що ним він підніс догори свої руки. Він стояв так із хвилину, простягши руки до неба й підвівши голову. Потім серед юрбової тиші, завиненої мороком, почулись його слова: «Боже всесильний, Боже великий, Боже спасения! Ти, що послав мене, одімкни двері храму Свого переді мною».

Він поступивсь кроком наперед; під дотиком його руки впав залізний замок і широко розчинились церковні двері. Стоголосий гук, мов зойк раптовно-го болю, знявся над юрбою й покотився селом... Натовп ринув у церкву, враз залив її рухливим тілом, перекидаючи ставники й корогви, розчавлюючи один одного з плачем, стогоном, благанням. І відразу знову все стихло в тяжкому, мов передсмертному напруженні.

Іван Босий пройшов крізь царську браму у вівтар і добув із шафи святу чашу. Наливши в неї вина, він поставив її на престолі й схилився перед нею навколішки. І весь натовп безтямно впав додолу, надушуючи один одного, шматуючи одежу, затримуючи вигук болю й захоплення. А знову за мить запанувала тиша, посріблена місяцем, що сипався крізь ґратовані вікна.

В загуслому повітрі, отяженому вогкістю старих мурів, повстала його мова, що падала присутнім на серце ударами гострих ножів.

— Боже всесильний, Боже великий, Боже спасения! Ти, що кров'ю записав заповіти Свої, Всемогутній, поверни це вино на кров Свою — чисту, омий і очисти ще раз нас грішних, що припадаємо до ніг Твоїх із молінням! Боже, зглянься на нас!

Він замовк і простяг над чашею свої довгі руки, благословлячи. Натовп лежав перед царською брамою, тремтячи з жаху, відчуваючи, що Бог схиляється над чашею й творить чудо.

Іван Босий устав і вийшов із чашею на амвон, усі ще більше припали до землі, готові прийняти страшне причастя.

— Нечестиві! — гукнув він: — Нечестиві й грішники! Ганьба на вас! Ви поласились на чуже добро, ви грабували, як злодії, забувши заповіти Господні! Тяжка безмежна кара на вас, посіпак диявола! Зникне вода, здичавіють степи, і ви ковтатимете землю, проклинаючи себе й дітей своїх! Поки не пізно ще, прихиліться до Бога, повстаньте на синів диявола, проженіть тіні пекла з-поміж себе! Потопіть свої

злочини в нечистій крові й нею змийте свої степи. Благословляю вас кров'ю Господньою на кров!

Він перехристив чашею юрбу, що простяглася перед ним у напівтемряві, а потім, наливши з чаші вина собі в жменю, бризнув ним перед себе. І враз ніби скажений вихор постав із-під землі! Навкруги за-двигкотіло, затріщало, падало й трощилось, а юрба, заревівши, в плачу й зойках, кинулась до пророка. Той швидко зачинив царську браму й вийшов на повітря маленькою вівтарською двериною.

Круг нього знову заколихалась юрба. Перед ним падали навколішки, хапали його руки, цілували й шматували дрантя, що закривало йому тіло. Він мовчки сунувся вперед, байдуже переступаючи че-рез тих, що впали йому на дорозі. Його свита була обідрана до пояса, ноги оголені до колін і сорочка розпанахана на грудях. А він простував, удивляючись у темну далечінь, ніби вбачаючи там святі таємниці, що були тільки йому досяжні і зрозумілі.

Так дісталися вони на край села, і Босий іспи-нився. Він підніс кийок, і все стихло, мов перед гетьманською булавою.

— Верніться до домівок своїх, — промовив він: — пам'ятайте: кров Господня гукає про помсту!

Він пішов геть і тихо розтанув у місячному світлі, а натовп поволі повернув на село, де тужно завивали самотні собаки.

У повіті стало неспокійно. З'явились невідомі отамани, і молодь, добувши приховану зброю, купчилась у ватаги та ховалась по ярах. Уночі розґвин-чували рейки й грабували потяги, що йшли шкереберть під косину. Круг міста утворилось зачароване коло, яке не міг переступити комуніст чи радянський службовець, не наклавши головою. Життя якось принишкло, мов над землею нависла хмара.

І так тяглося, поки бунтливу округу не залито загонами війська, що пройшло, розчавлюючи всі ознаки повстання.

Були якісь невиявлені зв'язки між повстанням і людиною, що звала себе Іваном Босим. Він одіграв

у ньому таємничу ролю. Переказувано, що він одвідував ватаги й благословив бандитів. Несподівано серед ночі він із'являвся в повстанчому таборі, будив усіх і переливав свій запал їм у серця. А коли пощастило оточити його одного разу, він так запаморочив червоноармійців своєю мовою, що ті не тільки випустили його, але навіть частинно приєдналися до повстанців.

Все це змусило, врешті, комітет партії окремо обговорити справу з Іваном Босим. Зроблено відповідну постанову й начміліції доручено її виконати.

— Це цікаво, — сказав той: — я ніколи ще не воював святих.

Вони зустрілись незабаром, коли начміліції з міліціонером повертався верхи з села, перевівши слідство про крадіжку. Міліціонер перший побачив Босого й, затримуючи коня, стурбовано промовив до начальника: — Товаришу, он іде Босий...

Начміліції подивився в той бік і побачив за півгони високу людину, що, не хапаючись, сунулась на них, без шапки й без узуття. Він посміхнувся, помацав рукою револьвера, що висів йому збоку, і звернув коня назустріч Босому.

— Я маю до нього справу, — сказав він міліціонерові — ач яке опудало! Горобців би ним лякати на баштані! — Міліціонер непевно посміхнувся.

За кілька кроків до Босого начальник міліції спинив коня, видобув револьвер і гукнув: — Ти хто?

Іван Босий теж іспинився, підвів голову й опалив начміліції своїм поглядом.

— Я Іван Босий, якого небо послало зняти людям полуду з очей. Великий Бог загартував мені душу й поклав на уста мені слова...

Він казав те, що звичайно промовляв, зустрівшись з людьми; погляд його вперто ловив очі начміліції, і того неприємно вразило висохле обличчя пророка й обурила певність, що з нею лилась його мова.

— Сховай собі Бога в кишеню! — зареготавши, гукнув він: — Покажи документи! Де твоя посвідка?

Босий замовк на хвилину, а потім, ступивши до начміліції, раптом підніс угору руки.

— Бог мені посвідка й захист, ім'я його записане на мойому чолі.

їхні погляди, врешті, зустрілись, здивований начміліції перестав сміятися.

Він побачив, що тут має бути якась дивна боротьба, зовсім не схожа на ті, що йому доводилося досі мати, їхні погляди схрестились, як шпаги, і вони напружено дивились один одному у вічі! За хвилину начміліції почув, що в'януть його очі й бгається його душа. Він затремтів, ніби падаючи, перед ним потьмарніло, і він сам ніби потопав у сухих хвилях, що падали йому на голову, як розпечений пісок. Тоді, скрививши обличчя, він з'єднав усі сили й наставив револьвер на груди пророка.

Когутик клацнув, але пострілу не було.

Міліціонер, гукнувши з жаху, подався навпростець, а начміліції, облившися потом, випустив револьвер додолу й безтямно відсахнувся назад на сідлі.

Іван Босий поволі спустив руки й, показуючи пучкою на начміліції, промовив із непорушним спокоєм: — Прокляття на тебе, що наважився піднести руку на слугу Господнього. Хай грім уразить тебе з ясного неба, і земля хай викине твої кістки!

Він посунув далі, дзьобаючи шлях своїм костуром. Начміліції з огидою ворухнувся на сідлі, ніби хотів струснути з себе щось сороміцьке. Вся істота його була збурена, а термосіння заважало опритомніти й з'єднати думки.

— Що воно таке? — прошепотів він.

Він, що рубав був шаблею людей, що брав участь у масових розстрілах, — він ізлякався божевільного старця! Ганьба!

Кипуча злість опанувала його, і, похапцем іспли-гнувши з коня, він кинувся навздогін Босому, здіймаючи на ходу карабін із-за спини.

Не добігши його кількадесят кроків, начміліції став на коліно, націлився й стрельнув. Пророк захитався і впав.

Задихуючись із радости й хвилювання, начміліції підбіг до Босого; той харчав, лежачи ниць, і ворушився всім тілом, мов комаха, що її взято на при-шпильку. Начміліції стрельнув йому ще раз у голову, зневажливо перекинув його ногою горілиць і став насолодно розглядати його обличчя, заюшене кров'ю, та скандзюблені члени.

Те, що блискало що-тільки, було купою гною.

Це оповідання Валеріяна Підмогильного вперше вислане автором і надруковане в журналі «Нова Україна» (Прага). Ми взяли його повний текст із збірки радянської прози ЧОТИРИ ШАБЛІ. Париж, в-во «Українське слово», 1938, стор. 5-13.

Дата добавления: 2015-10-28