|
Читайте также: |
1889-1939
Один із «п'ятірного ґрона» київських неоклясиків, учений філолог і поет, людина відважно чіткого духового національно-політичного профілю. В «рік великого перелому» (1929), що повернув весь розвиток до колективізації, голоду і терору, Драй-Хмара звернув на себе загальну увагу сонетом «Лебеді». П'ять лебедів на замерзаючому озері — «гроно п'ятірне нездо-ланих співців» своїм «переможним співом» розбивають загальний «лід зневіри і одчаю». Як побачимо далі, заплатив страшну ціну за свої добірні поезії, активну культурну працю та громадянську відвагу.
Народився він, як Михайло Драй, у родині селянина 28 вересня 1889 р. у селі Малі Канівці, колишнього Золотоніського повіту. Обдарований селюк здобув великою працьовитістю блискучу освіту. Після трьох кляс гімназії в сусідніх Черкасах він здобуває перемогу на трудному конкурсовому іспиті до славетної елітарної Колегії Павла Галагана, що була заснована в Києві на зразок ліпших англійських каледжів. Тут (1906—10) в нього прокидається любов до літератури, тут опановує французьку і німецьку мови. 1910—15 Драй-Хмара з великим успіхом кінчає історико-філологічний факультет Київського університету. Київський відділ Слов'янського Товариства дає йому 1912 року відрядження за кордон: у Львові, Загребі, Белграді, Будапешті, Бухаресті Драй-Хмара збирає і вивчає матеріяли про давнішу хорватську літературу для так званої «медальної роботи». І, дійсно, він здобуває за свою роботу золоту медаль; його залишають при Київському університеті для підготовки до професури. Цю підготовку він одначе завершує в Петербурзі.
Українська революція і відродження притягають молодого ученого додому — Драй-Хмара стає професором славістики нового університету в Кам'янці-Подільському, що його заснував уряд української самостійної республіки (УНР). Тут же 1918—23 керує лінгвістичною секцією катедри історії та економіки Поділля.
1923—33 Драй-Хмара живе в Києві, працюючи як професор мови і літератури в Медичному інституті та як співробітник науково-дослідної катедри лінгвістики при ВУАН. Тут вийшла його монографія ЛЕСЯ УКРАЇНКА. Життя і творчість (Київ, ДВУ, 1926), а також його єдина друкована збірка поезій ПРОРОСТЕНЬ (Київ, «Слово», 1926, 43 стор.). Одночасно Драй-Хмара дає ряд цінних поетичних перекладів з Верлена, Маллярме, Метерлінка, з чеської (Махар) і білоруської поезії. Зокрема він зробив солідний вклад перекладача в підготовану неоклясика-ми антологію французької поезії, готовий манускрипт якої зник десь у архівах НКВД (В. Міяковський. «Золоті зернятка», «Наші дні», Львів, 1943, ч. 11; В. Порський. «Лебединий спів», «Київ», Філядельфія, 1951, ч. 1).
Найстарший віком серед неоклясиків Драй-Хмара виступив із власною книжкою поезії найпізніше, хоч перша його друкована поезія, датована 1919 роком, появилась ще 1920 в кам'янецькому журналі «Нова думка». Зате в своїй першій збірці перед нами виступив зрілий поет з власним естетичним обличчям і світоглядом. Поезія Драй-Хмари належить до найбагатших своєю мовою, з її запашними архаїзмами і сміливими життєздатними новотворами. З переконливою силою звучить у йото поезії «четверокруг» української революції і відродження — раз, як голос ніжности і добра, раз — як «гнів і ніж Кармелюка», раз — як легендарне видіння, прозірливе передчуття трагедії. В цілому Драй-Хмара репрезентує типовий для передових людей 20-х років волюнтарний гуманізм культури і високої етики, що вміє битися за своє. Як слушно зауважує Оксана Ашер, донька поета, що живе тепер в США, у Драй-Хмари поєднується мотив самотности з глибокою любов'ю до людини, природи та з героїчною поставою супроти ворожої дійсности. (Oksana Asher. «Dray-Khmara's poetical creativeness». The Ukrainian Quarterly, 1957, 4. 4).
Естетична природа поезії Драй-Хмари складна. Спершу вона зв'язана з символізмом (Верлен), потім із естетичним світом Тичини. Потім це начало доповнюється й обмежується нахилом до картинної пластичности, кольорової вимовности, класицистичним карбуванням форми і образу до ступеня прозорости й строгої гармонії. Ця синтеза двох стильових стихій могла б дати у Драй-Хмари та інших тодішніх поетів нове і значне літературне явище.
Але доля Драй-Хмари, як його сучасників, була долею великого насильно обірваного початку. Після політичного збурення навколо сонету «Лебеді» смертельне коло терористичної московської петлі почало швидко звужуватись також навколо Драй-Хмари. Десь коло 1933 його позбавляють змоги жити із свого фаху науковця-філолога і педагога. Після двох років перебування у тортурній черзі до «кулі в потилицю» Драй-Хмара нарешті потрапляє 5 вересня 1935 у Лук'янівську в'язницю в Києві. Йому пришивають терористичну організацію (ст. 54-8, карн. кодексу УРСР). Через повну відсутність доказів та героїчний опір поета примусам чекістів штучно створити самому проти себе ті «докази» — його передають на «особое совещание» в Москву. 28 березня 1936 йому адміністративним порядком дають п'ять років у віддалених таборах примусової праці. 16 квітня 1936 Драй-Хмару у складі півторатисячного ешелону в'язнів вивозять із Києва до Владивостока, а 24 липня він уже пише з середньої Колими, де живе в наметі на голодному пайку і працює в шахті на добуванні золота.
Частина листів Драй-Хмари із Колими до дружини і доньки збереглась. Уривки з них опублікував Юрій Клен (Освальд Бурґгардт), один із п'яти неоклясиків, що виїхав 1931 за кордон (СПОГАДИ ПРО НЕОКЛЯСИКІВ, Мюнхен, 1947, стор. 34—47). З тих листів виринає образ і остаточна доля дужої вольової людини, яка, горячи любов'ю до життя, творчости, родини і вітчизни, в нелюдській напрузі пробує подолати каторгу і смерть, працює 10—11 годин з великою напругою, щоб здобути потрібний для вижиття харчовий пайок, у вільні хвилини читає французькі і німецькі книжки, пробує писати поезії, а в мішку тримає п'ять книжок до розпочатої ще в Києві праці про Данте.
І можливо, що він переміг би, якби не новий тотальний удар по політичних в'язнях з Москви: буквальне десяткування політв'язнів, що без перерви тривало десь від літа 1937 до літа 1938 року по всіх далеких каторжних таборах СРСР і що жертвою його впало приблизно один або півтора мільйона політв'язнів. Цей факт був і досі остався незанотованим ні у сучасній історії, ні в свідомості людства. Автор цих рядків, будучи в'язнем Норильлагу (Норильськ на Таймирі), потрапив був до тої тисячі, яку відібрали з-поміж десяти тисяч в'язнів Норильлагу на розстріл. Тому мені легко зрозуміти, на що натякає Драй-Хмара у своїх листах за 2 і 16 червня 1938. З 17 квітня по ЗО травня 1938 Драй-Хмара опиняється в лагерному пункті Ортукан, де, очевидно, були зібрані в'язні, призначені для знищення. «Протягом того часу, — пише Драй-Хмара в листі за 2 червня 1938, — я нічого не міг написати вам, навіть телеграми послати не міг... Що вам написати про цей відтинок мого життя?.. Я весь час страждав безсонницею і — не спав 3 тижні, бо
не мав ні місця, ні постелі, а було холодно в неопаленім наметі, надворі стояв 30-ступневий мороз, і вітер часто стрясав полотняний дірявий дах і підмітав нижні краї намету, обдаючи крижаним подихом груди тих, що спали, розмістившися на підлозі. Сидів я на страві Swentego Antoniego, дістаючи її раз на добу (400 гр. хліба, 50 гр. риби і черпак так зв. баланди), — тому насилував свою уяву, малюючи собі стіл, повний найсмачніших найрясніших... страв»... Далі в цьому листі іде опис страв, що з'являлись голодному, — як галюцинації. Юрій Клен назвав його «одним із найгеніяльніших у світовій літературі описів страв».
В листі від 16 червня 1938 Драй-Хмара ще раз натякає, як він чекав вірного розстрілу в Ортукані: «З речей, що з дому, у мене не лишилося нічого: все розгубив я на Нерізі і в Ортукані: властиво не розгубив, а обікрали мене. Лишилося у мене тільки два листи ваших, один твій, Нінусю, другий твій, донечко. Я їх беріг, хоч в Ортукані мене дуже просили курці, що не мають цигаркового паперу, дати їм ці листи викурити. Я все ж їм тих листів не дав, бо збирався з ними... а доля рішила інакше, і вони для мене тепер ще дорожчі».
В листі від 29 червня поет пише: «Не думай про те, що я постарішав — пора, моя люба. Хвороба моя (набряклі ноги) минула, і я знов працюю... Працюю на бурарі, дерев'янім кориті, що міститься високо, де промивають метал, працюю вночі, — з 9 год. вечора до 7 ранку...»
Чотири останні листи Драй-Хмари давали відчути картину догоряння колись міцної людини, яку вирішили знищити не кулею, а виснаженням через голод, холод, працю, безнадію. Останній із тих листів містив такі рядки: «Я не можу тобі писати... Якщо я не спочину, я падаю на роботі, і тоді мене підвішують... Ноги опухли...»
Видимо скоро після цього, десь наприкінці 1938 чи початку 1939, життя Драй-Хмари згасло в тундрі Колими.
ІЗ ЦИКЛУ «МОЛОДА ВЕСНА»
Одцвітають півонії! Кров'ю
Забагрилась навколо земля, —
То владичиця смерть над любов'ю,
Над красою тріюмф свій справля.
Переможная, спис твій і в мене
У скривавлених грудях стримить,
Але серце цвістиме огненне
Як остання весна зашумить!
«Нова думка», журнал літератури й науки, І-ІІ, МСМХХ, Кам'янець-Подільський; передрук з рукописної копії в Архіві-Музеї УВАН у СІЛА. Підпис автора: М. Хмара.
* * *
Поки не вмру, не перестану
Тебе шукати на землі
І серце зоряного лану,
Де Твої плинуть кораблі.
Засклеплена в глухій яскині
Моя бунтується душа —
О, де те небо, де те синє,
Що смертний біль її втіша?
Дихни на неї, як в дитинстві,
Що в землю з ненькою лягло,
І не цурайсь мене — я син твій —
І пригорни моє чоло.
«Нова думка», 1920, ч. З, стор. 1. Передрук з рукописної копії в Архіві-Музеї УВАН у СІЛА.
МАТИ
І
На чолі вінчик паперовий і хрест вощаний у руках.
Не усміхнуться чорні брови, хоч квітне усміх на устах.
В журбі васильки й рута м'ята. Задумавсь ладан в синіх снах,
і сумно-сумно пташенята квилять у неї в головах.
II
Убогий цвинтар і ворота, — та як побачить, як обнять?
Встрягають ніжки у болото: весніє — журавлі летять.
Не розлучила матір з сином і невблаганно люта смерть —
і він розцвів над нею крином, любов'ю сповнений ущерть.
ПРОРОСТЕНЬ. Київ, в-во «Слово», 1926, стор. 30-31.
* * *
Зоріти ніч і бути з вами,
холодно-росяні поля,
і слухать, як гуде з нестями
і стугонить вночі земля...
Як в темряві усе завмерло!
Хруский на серці стигне лід,
і з неба падають, мов перли,
огненні сльози Персеїд.
Журнал «Зоря», Дніпропетровськ, 1926, ч. 16. Передрук із збірки ПРОРОСТЕНЬ, 1926, стор. 27.
* * *
І знов, як перший чоловік,
усім тваринам дав я ймення;
я зорі сестрами нарік,
а місяць — побратим у мене.
І всяку душу я живу
нарік, надхненний, по вподобі, —
а сам на самоті живу:
моя душа — безводна Гобі.
В свічаді зоряного сна
я бачу добрі й злі години...
У кого серце віщуна,
тому не обіймать людини.
ПРОРОСТЕНЬ. Київ, 1926, стор. 22.
* * *
Під блакиттю весняною
сушить березень поля,
і співає підо мною
очервонена земля.
Був там гроз кривавий подих,
дощ топив людей, звірят, —
та із нурт, із темноводих,
вирнув новий Арарат.
І дзвенять стожарно дуги:
Мир хатам убогим! мир!
Вже ніхто не візьме вдруге
вас в невольничий ясир!
Вітер, вітер з хмарних кубків.
Став ковчег посеред гір,
і, як Ной, я жду голубки:
хочу вийти на простір!
ПРОРОСТЕНЬ. Київ, 1919-26, стор. 5.
* * *
Розлютувався лютий надаремно:
скоро з стріх закапає вода,
вийде в поле віл під'яремний,
і я помандрую, як Сковорода.
Передо мною відкриті всі дороги
(не обмину й мишачої нори) —
понесу в саквах своїх убогих
сіромахам на вихліб дари.
Бідний сам, я не йду на хитрі влови:
з серця в серце наллю я пісень, —
хай в них блакитніє новий,
осяйний, безсмертний день!
ПРОРОСТЕНЬ. Київ, 1926, стор, 6.
* * *
Вона жива і нежива
лежить у полі нерухомо.
Не зранять соняшні слова
передосінньої утоми.
Над баштанами сонні оси,
замовкли коники в стерні,
і ледве чуть, як в гущині
тече червоноките просо.
І дві копи — плече в плече —
над нею тужать злотомитрі,
а літо бабине в повітрі
комусь на смерть кошулю тче.
За магалою мріє млин,
немов приколотий метелик.
Не чути вітру з верховин:
ласкава тиша сон свій стеле.
ПРОРОСТЕНЬ. Київ, 1926, стор.
* * *
Ще губи кам'яні
дахів високих
пожадливо бузу татарську ссуть,
ще безматень у вульні велетенськім
не зворухнувся:
грузно спить, —
а вже
набряклими повіками за містом
моргає хтось
і пальцями нервово
по ринві стукотить.
Бульвари.
Сніг таранкуватий —
як стародавній мармор,
а коло прикорнів чорніє:
провалились рани...
І сльози
(не мої — дубів померклих)
моє обличчя й руки кроплять.
Чого ви плачете незрячі?
Нехай брудною дергою
вкривається дорога,
нехай замість блакиті
висне повсть, —
та вірте:
скоро, скоро
до нас веселик прилетить,
і ще послухаєм музик,
коли і в хаті найбіднішій,
і в найубогішім кварталі,
і в кожнім місці
і в кожнім серці
заквітнуть соняшні троянди...
Ґринджолами
мовчазно
кожух проїхав.
ПРОРОСТЕНЬ. Київ, 1926. стор. 7-8.
ПРОЩАННЯ З ПОДІЛЛЯМ
Прощайте, товтри круглогруді,
і ти, гніздо Кармелюка,
де й досі бойові погуди —
мов червениці чумака,
і ви, яри крутоберегі,
де стільки раз лилася кров...
Прощайте, скомпії, береки:
побачимось не скоро знов.
Минуть роки, і кров зашерхне,
і висхне Збруч, мутна ріка —
і тільки пісня не померкне,
як гнів і ніж Кармелюка.
ПРОРОСТЕНЬ. Київ, 1926, стор. 21
* * *
Серпневий прохолонув вар.
Напрявши гарусної пряжі,
мереже кучеряві мажі
вечірнім золотом гаптар.
Ще зелено в блідій поливі,
як на осінніх косах верб,
а вже кладе хтось тіні гливі
на тонко викреслений серп.
Померкло горяне горно.
Вдягає ніч жалобне рам'я.
О, хто це ранить утлу пам'ять?
День одгорів. Давно.
«Життя й революція», 1925, ч. 12, стор. 6; передрук із збірки ПРОРОСТЕНЬ, 1926, стор. 26.
ШЕХЕРЕЗАДА
II
Стогнала ніч. Вже гострі глиці
Проколювали більма дня,
І синьо-золоті грімниці
Дражнили відгульня-коня.
Розбурхалася хмар армада,
А ти опалена в огні,
Ти вся любов і вічна зрада,
Летіла охляп на коні.
Під копитом тріщали ребра,
Впинались очі в образи,
А ти розпліскувала цебра
Передсвітанної грози.
Із бур, о молода гонице,
Ти пролила своє дання —
І світом гомін і стрілиці
Дзвінкокопитого коня.
«Червоний шлях», 1923, ч. 9, стор. 40; передрук із збірки ПРОРОСТЕНЬ, 1926, стор. 17-18.
ШЕХЕРЕЗАДА
IV
Я побачив тебе з трамваю.
Ти все та ж голуба й ясна, —
тільки я, тільки я не розмаю
снігового сна.
Ти прийшла у вербляницю: — «Здрастуй!
— про мене — хай верби цвітуть:
не топтатиму синього рясту,
у глуху виїжджаючи путь».
Ожило в душі незабутнє...
(Золотіє бань вінок)
і співає в далеке майбутнє
трамвайний дзвінок.
Журнал «Зоря», Дніпропетровськ, 1926, ч. 15, стор. 2; передрук із збірки ПРОРОСТЕНЬ, 1926, стор. 20.
* * *
Горять священні орифлями
революційної весни.
Ми ждем і вірим коло брами.
Горять священні орифлями,
і сонце в грудях і над нами,
і сонцем заквітчались сни.
Горять священні орифлями
революційної весни.
ПРОРОСТЕНЬ. Київ, 1926, стор. 11.
* * *
Я полюбив тебе на п'яту
голодну весну... Всю до дна.
Благословив і путь прокляту,
залиту порпуром вина.
Орлицею на бій летіла
ти добросерда, а не зла.
Я бачив кров на юних крилах
і рану посеред чола...
І знов горбатіла Голгота
там, де всміхалися лани,
вилазив ворог на ворота,
кричав: розпни її, розпни!
І гіркоту цієї муки
пили ми з повного відра
і, мовчки поєднавши руки,
були як брат і як сестра.
Журнал «Зоря», Дніпропетровськ, 1925, ч. 7; передрук із збірки ПРОРОС-ТЕНЬ, 1926, стор. 9.
* * *
Я світ увесь сприймаю оком,
бо лінію і цвіт люблю,
бо рала промінні глибоко
урізались в мою ріллю.
Люблю слова ще повнодзвонні,
як мед, пахучі та п'янкі,
слова, що в глибині бездонній
пролежали глухі віки.
Епітет серед них — як напасть:
уродиться, де й не чекав,
і тільки ямби та анапест
потроху бережуть устав,
Я славлю злотокосу осінь,
де смуток мій — немов рубін,
у перстень вправлений;
ще й досі не випав з мого серця він.
Дивлюся й слухаю: прозоро
співає струмінь битія,
і віриться, що скоро-скоро
так само заспіваю я.
ПРОРОСТЕНЬ. Київ, 1926, стор. 15-16.
* * *
Долі своєї я не кляну
бути луною, будить луну.
Віршником був я рунних полів —
гнівом на дуків дух мій горів.
Пісня — посестра, степ — побратим, —
вольная воля трьом нам усім.
Двічі я зрадив ніжну сестру.
Потім побачив: без неї умру...
Втретє ми стрілись на чужині,
як запалали перші огні,
і положив святий зарік —
не розлучатись навік.
Брате мій, сестро, любі мої,
вітер жене нас у дивні краї.
З вітром ми щирі: вітер — наш друг, —
хто цей розірве четверокруг?
Я і посестра, вітер і степ —
ніжність і воля, сила і креп.
Бути луною, будить луну, —
долі своєї я не кляну.
«Червоний шлях», 1925, ч. 9, стор. 22; передрук із збірки ПРОРОСТЕНЬ, 1926, стор. 13-14.
ПЕРЕД ГРОЗОЮ
Чорносизе шатро
напинають вітри
і, як дика орда,
вже летять на Дніпро,
де реве чорторий,
де бунтує вода...
Грає грім молодий:
скоро буде гроза!
Закипіли огні
тут і там в далині...
Грає грім молодий!
Суне темрява й жах,
а в душі перуни,
наче поклик юрби...
Наганяють, біжать
і ревуть буруни:
— Боротьби! боротьби!
«Життя й революція», 1926, ч. 8, стор. 6.
З МАХАРА
Немов оті курки старі,
що тупо долі ждуть лихої,
стоять халупки на горі
в фаталістичному спокої.
Солома й глина — от і все,
чим заліпили трухлу сошку,
а вітер стінами трясе,
й діряві хиляться потрошку.
Лиш соняшників юна січ,
піднявши золоті забрала,
зорить на сонце віч-у-віч,
і в погляді — пиха зухвала.
А біля плоту схудлий пес
протяжно виє просто в поле...
Подумай: край такий увесь,
кругом таке убозтво голе.
«Життя й революція», Київ, 1929, ч. 3.
Йосиф Святополк Махар (нар. 1864) видатний чеський поет великої ерудиції і працездатности, автор коло 60 книг, послідовник і помічник проф. Масарика. Ця поезія, як також деякі інші твори Махара, присвячена Україні.
ЛЕБЕДІ
На тихім озері, де мріють верболози,
давно приборкані, і влітку й восени
то плюскоталися, то плавали вони,
і шиї гнулися у них, як буйні лози.
Коли ж дзвінкі, як скло, находили морози
і плесо шерхнуло, пірнувши в білі сни, —
плавці ламали враз ті крижані лани,
і не страшні були для них зими погрози.
О, ґроно п'ятірне нездоланих співців!
Крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,
що розбиває лід одчаю і зневіри.
Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття
веде вас у світи ясне сузір'я Ліри,
де пінить океан кипучого життя.
«Літературний ярмарок», Харків, грудень 1928, ч. 1. На закиди радянської критики, що поет цим сонетом змалював «п'ятірне ґроно» неоклясиків (Рильський, Зеров, Филипович, Бурґгардт і сам Драй-Хмара) і їх опозицію до радянського режиму, Драй-Хмара виправдувався тим, що мав на увазі п'ятьох французьких поетів «Абатства» (Ромен, Дюамель, Вільдрак, Аркос, Мерсеро) і що образ «лебедів» йому навіяв «Сонет» про лебедя Маллярме. Див. лист до ред. і Драй-Хмарин переклад «Сонета» Маллярме в «Літературному ярмарку», 1929, ч. 4, стор. 172-173.
* * *
І знов обвугленими сірниками
на сірих мурах сірі дні значу,
і без кінця топчу тюремний камінь,
і туги напиваюсь досхочу.
Напившись, запрягаю коні в шори
і доганяю молоді літа,
лечу в далекі голубі простори,
де розцвітала юність золота.
— Вернітеся, — благаю, — хоч у гості!
— Не вернемось, — гукнуло з далені.
Я на калиновім заплакав мості...
І знов побачив мури ці сумні,
і клаптик неба, розп'ятий на ґратах,
і нездріманне око у вовчку...
Ні, ні, на вороних уже не грати:
я в кам'янім, у кам'янім мішку.
24. V. 1937
Юрій Клен. СПОГАДИ ПРО НЕОКЛЯСИ-KIB. Мюнхен, 1947, стор. 41.
Вірш цей був складовою частиною листа М. Драй-Хмари із концтабору на Колимі до його родини на Україну. Можливо це останній вірш поета, писаний приблизно за рік до смерти в концтаборі.
Дата добавления: 2015-10-28; просмотров: 115 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| Василь Бобринський | | | Євген Плужник |