Десять уроків Степана Михайловича Возняка.

Ти бачиш людину, - ну і що ти бачиш? Істоту, що говорить слова, підіймає руки, блукає поглядом, розвертається, йде, повертається – чому, куди, до кого – тобі невідомо, та й, зрештою, байдуже – «у кожного свої проблеми». З істотами прийнято вітатися, і ми вітаємося. Якби було так прийнято, ми б віталися з шафами. Чомусь кланяємося ми лише пам’ятникам – і я дуже боюся, що в основному через те ж - бо прийнято. Давно загули крізь тунель вічності ті, ким прийнято. Ми пам’ятаємо, що це правильно – вітатися – чисто інтуїтивно. Не маючи часу зупинятися, збираючи докупи всякі там відчуття, смисли (нам легше піти і повернутися згодом – коли стане легше) – ми мізернішаємо, злидарюємо, і коло замикається, - істоти бродять серед істот, нікчемні і загублені, і задоволені своєю заблуканістю. Хто з нас ще несе на плечах когось Іншого?.. Ми, істоти, присвячені Іншому – кого ми несемо тепер, коли сакральні мантри втратили звучання, коли серця стукають все глухіше, все неохочіше, і спроквола, немовби мовчки, видушуємо з себе: «вибач», щоб повернутися і прийти, коли стане легше НАМ. Незримий Вавілон рушиться навколо нас, але ми бредемо повз падаючі брили, муркочучи під ніс: «все добре, все дуже чудово, треба просто подовше не дивитися, - навіщо нам все це бачити», а ще, рефреном: «Боже, дай, Боже, збав». І порожньо нам, і порожньо навколо нас. І всі траєкторії - паралельні, і всі шляхи – примарні. Ми не зустрічаємося один з одним. Кожен має свою біду, і кожен щиро вважає, що йому нема коли подивитися вбік, бо ж ЇЇ, її одну треба якось титанічно дотягнути до тієї клятої завіси з написом «кінець». І тим не менше, ми бредемо у зачарованому повітрі. Можна, можна, МОЖНА передати через нього, як через Бога, частинку своєї печалі. Можна взяти через нього, як через Бога, частинку радості. Можна передати одне і друге Іншому, і, може, Інший передасть нам. Ми геть чисто забули за своїми зосередженими блудами про те, що якщо віддамо другові частинку своєї радості – отак просто, через повітря, - то і нам віддасться. Прийде нізвідки, чистого і свіжого ковток, неждано, і стане легше насправді, і зможеш дивитись на сонце. Не мружся. Не бійся. Ти вже несеш – чого тобі втрачати? Горе – твоє, але радість – Іншого – це ліки від горя – все ще твого. І так в усіх. Чому всі кола, які ми замикаємо на собі, є тепер колами ненависті і скорботи, і пустки – обраної свідомо, жорстоко по відношенню до себе, цинічно і безсовісно, і безвідповідально?.. Чому б не замкнути на Іншому своє коло радості, щоб Інший зміг зачепитися за тебе не батогами, а міцними обіймами?.. Ось ходить повз істота. Жести її, погляди її, слова її, наміри її – приглянься – звернені до тебе. І не чекає вона від тебе нічого, а все ж іскриться чомусь теплом погляд її, глибокий, бездонний, і зачарований ти глибиною, в яку заглянув, неосяжну. Наскільки кожен з нас, хто йшов повз це диво, зупинявся біля нього? Скільки слів «вітаю» було не кинуто, а сказано, висловлено і виплекано? Скільки шипів було вплетено туди замість троянд, скільки сміття ми залишили біля ніг цієї істоти, і скільки його винесла вона замість нас, нерозумних?.. Повітря знає. Повітря було блакитним і золотим в дні, коли істота пішла від нас, коли ми прощалися з нею, і ніби чути було голоси хору янголів, які раділи, приймаючи Істоту у своє коло. А ми – ми раптом зрозуміли і почали всі вголос визнавати, що він був Людина. Ми це знали, знали, і він знав, що ми знаємо, і любили його ніжно, і завжди він був для нас – Людина. Просто ми такі стали, коли Людина для нас – не більше ніж телеграфний стовп на НАШОМУ шляху. Неуважні ми до істот, зневірились ми в тому, що з них виростають Люди. А отже, дута наша справа, а отже, марновіри ми і ошуканці, а отже, запроданці ми і задрипанці. Гірко нам би мало бути, бо осаду смерті скуштували. Бо оцет мав би бути в тому бокалі, а не вино. Але – о диво, - не гірко нам і не гидко, а благословенно. І лопоче крилами навколо нас Бог, і чуємо себе Людьми, що любили Людину. Хто гірше, хто краще – але всі ми саме в нього вчилися – по краплині – перетворювати осад оцту життя на вино любові до людей. Нам ой як багато лишилося ще перетворити – але те, що лишили Ви нам – легке і солодке, мов сонце, мов золото на блакиті, мов літній цілунок успенної Богородиці, запрошення якої в гості Ви нарешті прийняли. Ви пішли легко, бо вірили в те, що осад нас не торкнеться. І як можемо ми, проходячи повз, тепер вже востаннє, стати Вас негідними, не чинити за прикладом Вашим, відвертатись і далі від Людей, вкриватися штучним мороком замість позолоти, що літає в повітрі, шукаючи нас?.. Як любили ви нас, грішних, нерозумних, Людино. Як цінуємо ми те, що ВИ розділили з нами БУТТЯ. Як ДЯКУЄМО ми Вам за те, що дивились на нас – нас всіх – закоханим, замріяним поглядом, за посмішку Вашу, за ніжність і трепет, за порухи душі величної, за крила Ваші, які ми бачили постійно за Вашою, а отже, за нашими – людей-під Вашою-опікою – спинами. Якби матеріалізувалась вся святість, яку назбирали за земне блукання Ви для Людей і поклали їм до ніг, вся Україна вмить всіялась би великими червоними мальвами. Ви не зносили в своєму житті жодного сміття; ви не внесли жодного сміття у смерть, яку ми змушені були розділити з Вами. Ніхто не хотів, щоб це сталося, ніхто – НІХТО З ТИХ, ХТО БУВ БІЛЯ ВАС – ЧУЄТЕ – ніколи б добровільно не вибрав такий немислимий варіант – втратити Вас. Ви – наше Джерело, наша точка зборки, наш центр сили, наш світоч. Ви не згаснете ніколи. Ми понесемо, ми не загасимо. Ми не маємо права. Людино-для-Людей, що лишили ВИ нам, щоб МИ ЗМОГЛИ?.. Чому вчили Ви нас, що саме бачили ми, дивлячись на Вас? Які уроки ми повинні записати в книжечку серця, щоб ніколи не зганьбити – Вас, себе, їх?.. Кожен міг би пригадати. А я – я спробую записати те, що побачила і відчула Я, нікчемна, діставшись Вашого джерела.

Якщо ти філософ – будь ним, а не говори, що ти ним є.

Якщо хочеш бути чогось вартим – будь людяним, а не величним.

Якщо ти зустрів когось - обіймай, а не відштовхуй.

Якщо ти любиш когось, - бережи, а не вимагай.

Якщо ти можеш полагодити – лагодь, а не розводь планів.

Якщо ти можеш допомогти – допоможи, не граючи вистав.

Якщо ти можеш захистити – захищай, не чекаючи допомоги.

Якщо ти можеш втішити – втішай, не попереджаючи, що спробуєш.

Якщо ти можеш навчити – вчи, а не готуйся навчати.

Якщо ти знаєш, де правда – говори, а не сумнівайся, чи вона буде доречна.

Ці десять пелюсток належать одній квітці в моєму серці. Квітку цю свого часу щедро полив Степан Михайлович, просто так, бо йому не було шкода вділити трохи світла і радості і мені, незрозумілій істоті, що говорить слова, підіймає руки, блукає поглядом, розвертається, йде, повертається - невідомо звідки, невідомо куди, невідомо чому і навіщо. Невідомо до кого, але вже напевно не до нього, не до Степана, чиє буття - лише доторк, лише метеор, що випадково летів повз, одна секунда – і зникло. Яка різниця, куди дінеться далі ця заблукана істота, куди впаде, чи зможе не впасти – адже в неї абсолютно свої, чужі проблеми. ВІН – показав приклад філософського життя в гармонії з міріадами світів; був до сліз людяним; не відштовхнув, коли зненацька з’явилася з проханнями; нічого не вимагав взамін зусиль; виправив помилки, прояснивши смисл; допоміг зрозуміти і повірити в себе, підбадьоривши добрим словом; захистив від невдач, підтримавши, заступившись; утішив у часи невпевненості, давши мудру пораду; навчив гідності і терпінню, показавши глибини; став символом правди і світла, що перемагає всяку нечисть. І тепер я, коли стає нестерпно дивитися, нестерпно нести тягар буднів і хочеться все кинути і забитися в істериці або відвернутися і забути все і всіх - завжди згадую тільки його – і думаю про всі ці міріади світів, міріади страждань, які лежали на його плечах, і ніколи крива гримаса не зборознила його вуст. На них завжди – ЗАВЖДИ сяяла переможна усмішка Добра. І саме завдяки Йому Я ЗНАЮ, ЩО ДОБРО ПЕРЕМОЖЕ. І якби ми наважились одного разу всі разом завалити його словами, як квітами, я впевнена – кожен сказав би те ж саме. Наш світоч став навіки нашим оберегом. Від істот, яких кожен з нас несе в собі – щоб виростити, витесати з них Людину – і я вірю – МИ ЗМОЖЕМО. Наші серця хай будуть Вам світлою обителлю. ЛЮБИМО Вас незмірно, ДЯКУЄМО Вам безкінечно.

30.08.14.

Дата добавления: 2015-10-28