Яків Савченко

1890-1937

Один з перших українських символістів. Народився 21 березня 1890 р. в селі Жабки Лохвицького повіту на Полтавщині в родині селян-ремісників. Вчився в реальній школі, потім у Київському університеті, якого не закінчив. Вчителював в селі на Сумщині, потім жив у Києві з літературної праці. Замолоду прилучився до українського руху і перший свій твір надрукував поза межами імперії в журналі «Ілюстрована Україна» (Львів). Під час революції він з головою у відродженні українського літературного процесу: редагує «Літературно-критичний альманах» символістів (Київ, 1918), бере участь у різних журналах, видає дві книжки символістичних поезій — ПОЕЗІЇ (Житомир, 1918, 104 стор.) і ЗЕМЛЯ (Житомир, 1921). Савченко поет одного «ізму», його символізм «програмовий». Постійні в його поезії мотиви смерти, містичного жаху, темряви і зловісних вогнів, фаталістичного злочину і кари якоюсь мірою віддзеркалювали настрій людини Першої світової війни і революції. Він дещо механічно переносив у свою поезію засоби деяких відгалужень західнього і російського символізму, а символістичний многозначний образ сходив у нього не раз на алегорію і кліше. Але там. де його талант спромагався на власну вимову, виходили в нього гарні поезії, як от «Христос отаву косив», в якій бринить тичининський мотив розп'ятого народу.

В умовах московсько-партійного диктату швидко і різко переходить на пропаґандивний мажор, якому не відповідає збережена символістична його поетика; лише його фаталістичні мотиви парадоксально-логічно перетворились на істеричні са-мовпевнені месіяністичні накликування кари і погибелі на голову буржуазної Европи. Працюючи в літературній організації Жовтень, кидає писати поезію і переходить на літературну критику, в якій послідовно дотримується «марксистської естетики» і партійної лінії, сам бувши безпартійним. Громить романтиків із ВАПЛІТЕ (АЗІЯТСЬКИЙ АПОКАЛІПСИС. Київ, в-во «Глобус», 1926), атакує групу неоклясиків (ПРОТИ РЕСТАВРАЦІЇ ГРЕКО-РИМСЬКОГО МИСТЕЦТВА. Київ, в-во «Маса», 1927, 102 стор.), пропагує «пролетарський стиль» (ПОЕТИ І БЕЛЕТРИСТИ.

Харків, ДВУ, 1927, 190 стор). Савченко стає одним із провідних критиків утвореної за бажанням ЦК КПУ Всеукраїнської Спілки Пролетарських Письменників (ВУСПП), як офіційно про-теґованого супротивника ВАПЛІТЕ, неоклясиків та ін. літературних груп.

Одначе, оскільки розгром Москвою України в 1930-х роках був скерований не тільки проти України «буржуазної», а й проти України «пролетарської», Яків Савченко був арештований і засланий в концтабір на острові Соловки в Білому морі. Там по ньому загинув слід.

***

Він вночі прилетить на шаленім коні

І в вікно він постука залізним мечем.

Ти останнюю казку докажеш мені —

І заллєшся плачем.

Стане ясно тобі. Не спитаєш, як звуть,

Чом вночі прилетів і з якої землі?

Лиш засвітиш свічки — і освітиш нам путь,

Поки зникнем у млі.

І назавше. Навік... Але міт по мені

Поховать, як мене, і йому не дано.

Будеш згадувать так: прилетів на коні —

І постукав в вікно...

ПОЕЗІЇ. Кн. 1, Житомир, 1918.

***

Стоїть. Як віск. І скорбно плаче: —

Один між трупами піду.

Вгорі Червоний Ворон кряче

На кров. На бурю. На біду.

І як промовить тій Пустині?

Чи дзвоном арф, чи криком труб?

Із Білих Земель — в Чорні кинув

З душею чорта — Кроволюб.

З душею чорта — що він бачить!

(А дань із Білих Лілій — дай!).,

Тужи на камені. Жебраче,

Востаннє кров'ю заридай.

Хіба ж йому стоять на герці?

Якби й посмів — сліпа борба!

Тумани стеле ніч на серці,

А над туманами журба.

Комусь... Далеким — скорбно плаче: —

На Білі Землі хочу знов.

Вгорі Червоний Ворон кряче.

Червоний Ворон чує кров.

ОБІРВАНІ СТРУНИ. Антологія поезії поляглих, розстріляних, замучених і засланих, 1920-1945. Редактор Б. Кравців, Нью-Йорк, Наукове Т-во ім. Шевченка, 1955, стор. 130.

СОНЦЕ ПІД ГОЛОВИ

Підпалимо небо — і кинемо душі в повітря!

В степах розгнуздаєм сліпого коня.

...Клекоче огонь нам — навіки повірте!

Співає земля.

Виходимо босі — і коси ми точим, —

Журба наша, гнів — огневий стрілольот.

...Ще й досі нам сниться, як вигнили очі

На твані болот...

Ще й досі ми бачимо: — юрби на площах,

Розтерзані діти в залізних вікнах.

А вечір кривавий їх кров'ю полоще,

Хрипить на тілах...

Тепер нам великим — не плакать погребно:

В серцях наших теплих — ворота вікам.

Сьогодні ми вкриємось зоряним небом,

А сонце під голови нам!

Яр Славутич, РОЗСТРІЛЯНА МУЗА. Детройт, в-во «Прометей», 1955, стор. 49.

Дмитро Загул

1890-1944

Один з видатніших представників української школи символістів, що прислужився також найліпшим на свій час перекладом баляд Ґете і першої частини ФАВСТА. Народився в бідній селянській родині 28 серпня 1890 в селі Милії Виженецького повіту на Буковині, що була тоді в складі Австро-Угорської імперії. 1913 скінчив Чернівецьку гімназію, потім учився в Чернівецькому університеті (лінгвістика слов'янська і германська). Перша світова війна перервала науку: 1915 Загул потрапляє, як «заложник», в руки російських військ, опиняється в Києві, де переживає українську революцію. Тут в умовах державно-політичного і культурного відродження України — активно працює як літератор, співробітничає в журналах «Музагет» (1919) і «Мистецтво» (1919), а з установленням радянської влади стає одним із керівників літературної організації Західня Україна, працює в журналах «Червоний шлях», «Життя й революція», виступає як активний літературний критик (псевдоніми І. Майдан, В. Тиверець, Г. Юрась, М. Сучасний, І. М.).

Друкуватись почав 1907 в газеті «Буковина»; 1913 випустив першу збірку поезій. По революції вийшли такі збірки його поезій: з ЗЕЛЕНИХ ГІР (Київ, в-во «Час», 1918, 103 стор.), НА ГРАНІ (Київ, в-во «Сяйво», 1919); НАШ ДЕНЬ, 1919-23 (Харків, ДВУ, 1925, 52 стор.); МОЛИТВИ. Збірка поезій четверта (Харків, ДВУ, 1927, 182 стор.). Перші дві з цих книжок, а почасти і третя символістичні, сповнені жагучого спершу оптимістичного, а потім все більш і більш песимістичного бажання «недосяжної краси», абсолютного пізнання, філософічних максим, а далі як «осяг» — абсолютне розчарування («я вуха заслоню чорною хусткою, я вуха затичу бавовною білою»). Та цікаво те, що Загул, як і інші «програмові» поети одного «ізму» (символізму чи футуризму), що переносили в українську поезію чужі здобутки в готовому вигляді, в зустрічі з диктатом московського ЦК легко відкидали свій попередній світ і світогляд та ставали поетами витримано оптимістичними і... нецікавими. Загул сам констатував це явище в своїй цікавій статті, підписаній псевдонімом Б. Тиверець: «Спад ліризму в сучасній українській поезії» («Червоний шлях», 1924, ч. 1—2, стор. 141—166). Не знайшовши снаги стати угодним партії «пролетарським ліриком», Загул стає таким критиком і Теоретиком (див., напр., його скеровану проти неоклясиків книжку ЛІТЕРАТУРА ЧИ ЛІТЕРАТУРЩИНА, Київ, в-во «Глобус», 1923, 36 стор.). Більшу вартість має його написана раніш ПОЕТИКА, підручник з теорії поезії (Київ, в-во «Спілка», 1923, 144 стор.). Тому що мав заслуги в європеїзації української поезії, зокрема і своїм гарним доробком перекладача, а українську пролетарську літературу мислив усе-таки як українську, а не копію російської, то був арештований разом із своїми західньоук-раїнськими земляками, що приїхали будувати Радянську Україну. В 30-х роках засланий на російську Північ, де по ньому пропав слід.

***

За непроглядною заслоною

Живуть такі, як я, —

А тут чужою, незнайомою

Сумує день і ніч,

Сумна душа моя...

Я б'юся з тою перепоною

Вже сотні тисяч літ, —

Та думкою німою, нерухомою

Не можу вибитись

В потусторонній світ.

Чи хто руками міцно-сильними

Заслону зірве з царства дня?

Хто дасть мені зійтися з вільними,

З такими вільними,

Як був колись перед віками я?

«Літературно-науковий вісник». Київ, 1919, ч. 1, стор. 6-7; передрук з антології Б. Кравціва ОБІРВАНІ СТРУНИ. Нью-Йорк, 1955, стор. 156.

***

Я чую пісню, мов крізь сон

Далекий Черемош гуркоче;

Мені вчувається щоночі

Той шелест листя, шум сосон.

І щось тій пісні в унісон

Так ніжно в серці зашепоче...

Я чую пісню — мов крізь сон

Далекий Черемош гуркоче.

То спів засмучених флояр,

То стогін журної трембіти, —

Зашелестять шовкові цвіти

І з серця скотиться тягар.

Туди, де скелі аж до хмар,

Хотів би соколом летіти,

Де спів засмучених флояр,

Де стогін журної трембіти.

Передрук із зб. ОБІРВАНІ СТРУНИ. Нью-Йорк, 1955, стор. 153.

Дата добавления: 2015-10-28