Друге рибальське посланіє

зовсім не до рибалки адресоване

В. Петрову

Дивуєшся, мій приятелю добрий,

Чому в ці дні, коли шаліє обрій

І крилами співучими тремтить

Вітрами розколихана блакить,

Не марю я про ті моря багряні,

Про кедри на високому Ливані,

І не п'янять моєї голови

Собори злотоверхої Москви.

Так, я не рвусь у таємничі мандри!

Я знаю, — десь пахучі олеандри

На землю кидають солодку тінь...

(Я ж сам писав про синю далечінь!)

Я знаю, — десь кипучі Тіціяни

З проміння творять марево жадане,

І в Кеніґсберґу золотий пісок

Ще пам'ятає Кантів твердий крок...

Але мені жагуче захотілось

Верби, що сумовито похилилась

І ронить срібні котики на став,

Де квітень пінну чашу розплескав.

Там Родіон, як видра гостроока,

У комишах весло своє широке

Поклав на дно, в несмолений човен,

Щасливий, як новітній Діоген.

Там мій небіж — десятилітній клясик

Обманює плескоголових щук,

Там по воді перебіга павук.

Тож не дивуй, що — стомлений без праці —

Смиренно утікаю, мов Горацій,

На вогкий шовк родимих берегів,

Де я зростав, де слухали мій спів

Лелеки й чаплі — не панфутуристи,

Де тепле небо, де повітря чисте,

Де комарі танцюють угорі,

Де мислі теж легкі, як комарі.

Ах, може я так і оджив, не живши!..

Тож хай летять у далину щасливші,

А я собі, кінчаючи свій круг,

Втечу од бур, огнів і завірюх

У край, де друзі за удками стежать

І до гуртків письменських не належать.

18 квітня 1924

ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ. Київ, в-во «Слово», 1929, стор. 64-65.

* * *

Хто храми для богів, багатіям чертоги

Будує з мармуру, в горорізьбу фронтон

Ясний оздоблює чи в лініях колон

Задовольняє смак вибагливий і строгий, —

А я під буками, де сходяться дороги,

Простоту радісну узявши за закон,

Хатинку виліпив, — і наче довгий сон,

Життя моє тече розмірено убоге.

Та не скупую я ніколи для гостей:

Усе, що на землі доглянутій росте,

З весни посаджене у мене і полите.

В оборі й кози є, і вже мені повір:

Не відкладається нігде смачніший сир,

А слова дружнього за гроші не купити.

ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ. Київ, 1929.

***

Як ліс, як щогли сміливих фльотилій,

Знялися руки в темряві глухій.

Чи ж сила є, щоб цій безмежній силі

Сказати: стій?

В безкровні жили наші дайте крови

І тіло вбоге сонцем обпаліть!

Хай буде синь, хай буде спів сосновий,

І золота мережа верховіть!

Це перший день творіння! Перший розум

І перше слово! Перший квіт і звір!

Радійте, груди, грозам і морозам,

Людино, людям вір!

ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ. Київ, 1929.

ПОЕТ

Не ваблять торжища і оргія не надить,

І марно точиться, немов солодкий плин,

Музика в далечі. Серед суворих стін

Німу розмову з ним суворий хтось провадить.

Ще хвиля — підступом царицю пишну вкрадуть,

І встануть вояки на поклик як один,

З орлиним клекотом, — і в згарищах руїн

Тіла подоланих і коні будуть падать.

В Агамемноновім золоченім шатрі

Вожді посходяться. їх голови старі

На голови богів у правім гніві схожі.

Кому ж судилося підняти вбивчий лук

На того, хто питво на вквітчаному ложі.

П'є із Елениних рожевоперстих рук?

ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ. Київ, 1929.

ПОДВІЙНА ЛІРИКА

Упали білорунні хвилі,

Замовкло море. На піску

Ліг жовтий шум. Вітрила білі

Не мчали в далечінь хистку.

І ти промовила: чудесно

На світі жить! (Зовсім Олесь!) —

А я згадав про свою Десну,

Що там — на Україні — десь —

Коріння миє верболозам,

Дітей підгойдує брудних,

І мудрим присипляє розум,

На ум навчаючи дурних,

І ластівок, що день серпневий

Мандрівно краяли крильми,

І вечір радісно-рожевий

З напівзнайомими людьми.

А море склилося. Дельфіни

Не грали. Тільки погляд твій

Та жовто-білі брижі піни

Нагадували буревій.

23 лютого 1920

ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ. Київ, 1929, стор. 40.

ЛЮДСЬКІСТЬ

П. Тичині

Червонобоким яблуком округлим

Скотився день доспілий і тяжкий,

І ніч повільним помахом руки

Широкі тіні чорним пише вуглем.

Солодкою стрілою пізній цвіт,

Скрадаючися, приморозок ранить.

Дзвенить земля, як кований копит.

Зима прийде — і серця не обманить.

Все буде так, як списано в книжках:

Зірчастий сніг, легкий на вітах іней

І голоси самотні у полях.

Та й по снігах, метелицях полине,

Як у дзвінких, незміряних морях,

Невірний човен вірної людини.

ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ. Київ, 1929, стор. 49.

ТОПОЛЯ

М. Зерову

З-під неба теплого і вірного, як друг,

Перенесли її під наше небо змінне,

Як слово зрадника. І чорної вершини

Безсила пада тінь на потьмарілий луг.

Струмує, сріблиться осичина навкруг,

Ставні дуби біжать, немов табун левиний, —

Найвища ж падає. Зірветься в синь — і гине,

Як світоч, що вночі піднісся і потух.

Нещасне дерево, Шевченкова любове!

Що слава хворому, що вбогому пісні

І що для мертвого покров кармазиновий!

Самотна, ти стоїш в чужій височині

І, до чужинної весь вік байдужа мови,

Мовчиш, рахуючи свої останні дні.

Чернігів, літо 1926

ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ. Київ, 1929, стор. 51.

ТРУД

Люби свій виноград і заступ свій дзвінкий.

Народи й царства мруть, міняються віки,

І там, де чабани дрімали супокійно,

Зростають городи, киплять криваві війни,

В змаганні вічному шаліє смертний люд!

Та знай, що тільки тут, де невгамовний труд

Землі насиченій родюче лоно ранить,

Доспіють ягоди і радощі повстануть.

ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ. 1929.

* * *

...Пролог, не епілог...

І. Франко

Так, ми пролог. У вас і королі,

І шибениці, і церкви, й картини,

А ми — лиш проба першої людини,

Нас тільки вчора зліплено з землі.

Ми ще ніколи не були собою,

Не підіймали стяга на морях,

Ні по чужих невиданих краях,

Де квіти квітнуть барвою новою.

Ми без'язикі, безіменні ми —

Німа вода холодного свічада,

Слизький туман. Ми привидів громада,

Що непомітно ходить між людьми.

Народи й царства. Днів і поколінь

Моря дзвінкі. Дивуйтесь немогутнім.

У давнім ваше, наше у майбутнім.

Для вас земля, а наша далечінь.

19 лютого 1927

ГОМІН І ВІДГОМІН. ДВУ, 1929, стор. 10-11.

Дата добавления: 2015-10-28