Володимир Сосюра

1898-1965

Ніхто з поетів — «двадцятидесятників» не міг і мріяти про таку міру популярности серед населення УРСР, ба навіть і сусідньої Білорусі, особливо ж серед студентської молоді, як Володимир Сосюра — цей стрункий чорнобривий красень із Донбасу із теплими карими очима, що світили радістю і зажурою. Немов якийсь майстерзінґер пізнього середньовіччя, мандрував він по всій Україні, читаючи на масових публічних вечорах, у тісніших приватних колах і просто на вулиці перед першим зустрічним незнайомим свої співучі вірші, повні незг-либної ліричної стихії, роззброюючої щирости, любовних пристрастей, революційного запалу, болючих суперечностей доби, незнищимого в ньому українського патріотизму, поєднання почуття козацької традиції і неповторного моменту дня, української радости і трагедії. Не тільки для дівчат було в його поезії і в ньому самому щось від невідразного Дон-Жуана, що любить і зраджує з однаковою всеобеззброюючою повнотою і швидкістю. За свої численні смертельні гріхи перед партією він так щиро і лірично каявся, що суворий ЦК кожного разу вважав можливим, а з огляду на популярність і потрібним давати йому відпущення гріхів. Помиляються одначе ті, хто вважає Сосюру за недалекого і безвідповідального лірика-співу-на, простачка. Поруч із найпотужнішим ліричним талантом був у нього гострий розум і інтуїція, які вражали часом своїм глибоким влучанням у серце явища чи проблеми.

А все ж чисто творчі успіхи Сосюри лишилися незмірно нижче можливостей його таланту. Чому? Через брак доброї освіти і високої літературної культури? Через постійні вправи над ним ЦК партії, що клала його раз у раз під свій прес і витискала з нього зайвину буйних почуттів і соків? Через загальну приреченість літератури Розстріляного відродження? Через брак самодисципліни? Може через усе те разом... Життьовий шлях Сосюри, бігши крізь усі перерізи і закрути надзвичайного українського п'ятнадцятиліття 1917—33, сприяв утворенню саме такого його профілю.

Народився б січня 1898 року в Донбасі, станція Дебальцево. Батько й дід належали до селянської інтелігенції, обидва писали вірші російською і українською мовами; батько мав нижчу гірничу освіту, працював у Донбасі. В. Сосюра закінчив сільську школу та дві кляси сільськогосподарської школи. З дванадцяти років працював на різних роботах, здебільша на содовому заводі, близько року працював у шахті. За час революції брав участь у повстанні проти німецької окупації, був понад рік в армії Української Народної Республіки під командою Петлюри, потім перейшов до Червоної армії. Про своє перебування в армії УНР написав спомини: В. Сосюра. «З минулого. Спомини». («Червоний шлях», 1925, ч. 1—2, стор. 146—185). З 1920 року член КП(б)У.

Сосюра почав писати рано, але друкуватися пізно. У своїх спогадах він згадує, що в 1918 році Володимир Самійленко забракував був до друку вірш молодого козака армії УНР, тому першою надрукованою поезією Сосюри став хронологічно далеко не перший його вірш «Червона зима» (збірник НА СПОЛОХ, 1921).

Сосюра пережив чимало різних літературних впливів; зокрема сильні в нього сліди імажинізму. Але всі ті впливи тонуть у романтичній стихії його поезії, в його здібності дати тепло і романтичне піднесення та освітлення кожній навіть найбуденнішій речі.

Сосюру вважають одним із фундаторів української радянської літератури. Великий вплив на нього мали Блакитний і Хвильовий, яким він присвятив не одну свою поезію. Належав почергово до літературних організацій Плуг, Гарт, ВАПЛІТЕ. В часи кривавого розгрому України і її літератури (1928—33) Сосюра був безнастанно битий партійною критикою, викликуваний для грізних напучувань до ЦК партії. Багато його творів осталось в архівах цензури і ЦК партії, ніколи не побачивши світу (напр., прекрасна поема «Махно», яку авторові цих рядків довелося почути із уст поета 1925 чи 1926 року під великим дубом в Уманському парку «Софіївка»; збірка поезій СЕРЦЕ, конфіскована зразу після друку, тощо). Великий організований голод і терор 1932—33 років, самогубство Хвильового і Скрипника, постійне чекання арешту й розстрілу довели були Сосюру до повного нервового розладнання. Після того, як він з балкону житлового будинку письменників у Харкові на всю вулицю читав свої варіяції до лермонтівського «Демона» — «Я чорний демон — дух вигнання...» — його взяли до психіят-ричної лікарні. Можливо, цим він урятувався від фізичного знищення.

Далі роки тяжкої «перебудови», тобто поетичного самогубства, і таким чином заслужена сталінська поетична премія 1948 року. Та в Сосюри на цьому не могло закінчитися. В часи війни Москва спонукала українських письменників писати в дусі Любови до України. Сосюра написав вірш «Любіть Україну», який показав, що десятиліття психічних тортур не знищили в Сосюрі ніжну душу лірика, ані вірного закоханого сина своєї трагічної вітчизни. В 1951 році з Москви прийшла розплата — геть аж до загрози виключення із літератури, не тільки з партії. Прийшло і нове каяття поета. Світова преса, в тому числі й такі газети, як «Нью-Йорк Таймс», порядком політичної сенсації подала на своїх сторінках переклад вірша «Любіть Україну» і повідомлення про погром та каяття за нього поета...

Книжки поезії Сосюри: ПОЕЗІЇ (Суми, Всеукр. Держ. В-во, 1921, 16 стор.); ЧЕРВОНА ЗИМА. Поезії (Харків, Всеукрлітком, 1922, 44 стор.); 1871 РІК (В-во «Гарт», 1923, 16 стор.); ЗАЛІЗНИЦЯ. Епопея (В-во «Червоний шлях», 1924, 48 стор.); МІСТО (В-во «Червоний шлях», 1924, 64 стор.); ОСІННІ ЗОРІ (В-во «Книгоспілка», 1924, 78 стор.); ВИБРАНІ ПОЕЗІЇ. Роки 1921, 1922 і 1923 (Харків, «Книгоспілка», 1925, 40 стор.); СНІГИ (ДВУ, 1925, 64 стор.); СЬОГОДНІ (Харків, ДВУ, 1925, 116 стор.); ТАРАС ТРЯСИЛО. Роман (Харків, ДВУ, 1926, 80 стор.); ЗОЛОТІ ШУЛІКИ. Вибрані поезії (Харків, «Книгоспілка», 1927, 80 стор.); ЮНЬ. Поезії (Харків, ДВУ, 1927, 38 стор.); БАГРЯНІ ГОНИ (1927); ДЕ ШАХТИ НА ГОРІ (1928); ПОЕЗІЇ. Том перший (Харків, ДВУ, 1929, 218 стор.); ПОЕЗІЇ. Том другий (Харків, ДВУ, 1930); ПОЕЗІЇ. Том третій (Харків, ДВУ, 1930); ВІЙНА — ВІЙНІ (1930); МИНУЛЕ (1931); ВІДПОВІДЬ (1932); ЧЕРВОНІ ТРОЯНДИ (1932).

*

Уже зоря золоторога,

де полинями зацвіло,

кладе на огненні пороги

своє сивіюче крило.

На тротуарах не лілеї

й не лебединий в небі крик,

дзвінка безодня над землею

чолом задуманим горить.

В поля з пахучої долоні

червінці осінь просіва...

А десь біжать залізні коні,

і пахне холодом трава.

ПОЕЗІЇ. Том І. Харків, ДВУ, 1929, стор. 86.

СТЕП

Ходе Степ.

Замислений Степ.

А на ньому синій, синій жупан,

За туманом — туман

і татарські загони...

Розсипається Степ синім дзвоном...

Гей, крізь вітер і ніч бліді руки простяг

і поклав

на Чумацький, на зоряний Шлях...

бліді руки простяг...

Ходе Степ.

Замислений Степ.

А на ньому синій, синій жупан.

За туманом —

туман...

ПОЕЗІЇ. Том І. Харків, 1929, стор. 93.

МАКИ

Л. В. Пилипенкові

Мені хочеться ходити з одрізаною головою Данте на руках

і слухати про любов до Беатріче...

Шелестіли жита, хвилювали жита,

а між ними розкидано маки.

Там, там

там, там

козаки,

козаки,

козаки...

Місто.

Ніч.

Огненні крики в повітрі...

Хто це на вухо мені

виє тоненько і хитро?..

Голову я нахилю, —

дивиться грізно хорунжий...

Мамо, а може я сплю,

може чого занедужав?..

Місто.

Ніч.

Огненні крики в повітрі...

Хто це на вухо мені

виє тоненько і хитро...

Шелестіли жита, хвилювали жита,

а між ними розкидано маки.

Там, там

там, там,

козаки,

козаки,

козаки...

Мені хочеться ходити з одрізаною головою Данте на руках

і слухати про любов до Беатріче.

ПОЕЗІЇ. Том І. Харків, 1929, стор. 97-98.

* * *

Маґнолії лимонний дух, солодкі мрії олеандри...

А в небі огненні ґранати, і мислі зоряно цвітуть...

О, моря гул! О, моря гул...

І шарудіння хвиль на пляжі...

А там панелі ще в снігу

й морозу огневі масажі.

Ми хвилі любим, хвилі любим.

Самі народжені од хвиль.

О, притули вишневі губи

ти до моєї голови!

Хвилини бій, хвилини бій...

Я чую, як біжать секунди,

Я бачу космоси в траві,

в твоїх очах заграви бунту.

Маґнолії лимонний дух,

солодкі мрії олеандри...

А в небі огненні ґранати,

і мислі зоряно цвітуть...

ПОЕЗІЇ. Том І. Харків, 1929, стор. 100.

ЗАЛІЗНИЦЯ

(Уривок з поеми)

Навів на мушку знак тризуба,

нервово оддало в плече...

Як молитовно склались губи,

і по щоці сльоза тече!..

Розкинув руки, — «Мамо, мамо!..»

О, брате, любий, ніжний мій!

Це ж я закляклими руками

поцілив в голову тобі.

Як темно нахилилось небо,

і мчаться міліярди душ...

Ну що скажу тепер про тебе,

коли додому я прийду?..

Лежить. А в небі — гайвороння,

і залізниці дальній шум...

Цілую губи рідні, сині

і на огонь біжу, біжу...

А гриви хвилями на вітрі,

доісторичний в небі крик.

Хай кулі виють темно й хитро, —

тепер я, хлопці, більшовик!..

ЗАЛІЗНИЦЯ. Епопея. Харків, в-во

«Червоний шлях», 1924.

ПОЕЗІЇ. Том І. Харків, 1929, стор. 156.

* * *

І знову дні руді та бурі,

такі щасливі та сумні!

Ми не обернемо на бурі

свої ридання і пісні.

Невже не згине доля клята,

щоб не казали вже про нас,

що ми наївні, як телята,

у цей важкий грозовий час!?

Невже не можна, мій народе,

усім сказать, що ти є ти,

що страшно нам на тихі води

через кістки твої іти...

ПОЕЗІЇ. Том III. Харків, ДВУ, 1930, стор. 68 (уривок).

* * *

Такий я ніжний, такий тривожний,

моя осінняя земля!

Навколо вітер непереможний

реве й ґуля...

І хвилі моря далекі й близькі

мені шумлять.

Там стеле сонце останнім блиском

кривавий шлях...

Криваві пальці тремтять... О, зоре,

постій, не йди!

Але шумує далеке море

і мла... і дим...

Такий я ніжний, такий тривожний,

моя осінняя земля!

Навколо вітер непереможний

реве й ґуля...

ПОЕЗІЇ. Том І. Харків, 1929, стор. 175.

З ВІКНА

І. Дніпровському

Кінь око скажене криваво примружив, —

ударом трамваю хребет перебило...

Трамвай — на хвилину... і знову за діло —

він далі летить невблаганно байдужий.

Хто чув, як кричать і ридають колеса,

коли переїздять горлянку чи ногу...

Так кінь одинокий харчанням і плеском

кричав невимовно до кінського бога.

В калюжі вишневій, густій од морозу,

лягали, зникали граційно сніжинки...

Кінь плакав... і мерзли, трусилися сльози...

і от біля нього спинилася жінка.

Струнка і тривожна, в зеленім шоломі, —

од жалю рукою — з кобури нагана:

в заплакані очі — залізо і пломінь...

А в небі сніжинки хиталися п'яно...

А в небі: зоря розліпила плякати:

а мимо — з піснями колони з вокзалу...

Коня повезли. Тільки бачив крізь ґрати,

як теплу калюжу собака лизала.

ПОЕЗІЇ. Том І. Харків, 1929, стор. 210.

МАЗЕПА

(Уривки з поеми)

— Учись, Іване... і любов,

свою любов до України

вмій влить у формули чіткі,

умій спинить гарячу кров,

рух нерозважливий руки,

і стиснуть серце, коли треба.

Хай пада все, палає небо,

а ти іди спокійним кроком

до точки, що намітив оком.

Учись війни у ворогів,

вивчай і вдачу їх і зброю,

і слава піде за тобою,

немов за піснею мотив.

І хлопчик слухає, мов п'є

слова послушниці чудові,

і наче серденько своє

він стиснуть хоче, хмурить брови,

голівку чорну нахилив

перед лицем незнаних злив,

мов приготовився до бою

з непереможною судьбою.

Він на війну зміняє мир,

щоб у в огні згоріти щиро.

Неначе струни дивні ліри,

далекий дзвонить монастир...

Там золоті Софії дзвони

пливуть над містом монотонно,

Івана кличуть і гудуть:

— Залізним будь, залізним будь!

Умій боротись до загину,

й свою нещасну Україну

на чужині ти не забудь!

— Ні, не забуду! Я іду

до тебе, краю мій убогий!..

— Я так люблю твої дороги,

моя Україно сумна!

Ти на груді моїй, мов рана...

О, як залізно вірю я,

що час визволення настане,

і шабля золота моя,

Мазепи, гетьмана Івана,

над трупом ката засія!

Скоріш коня мені, коня!..

...Ось по кімнаті

іде його старенька мати,

благословля його хрестом:

— Готовий будь! Збирайся сину!

Народ хвилюється кругом.

Будь оборонцем України,

що на шаблюки точить рала.

Тебе народ і Бог обрали.

Надінь шолом і меч візьми,

стань на чолі, здійми повстання,

хоч і чека тебе за теє

страшна дорога Моїсея,

доноси, зрада і вигнання...

Та доля страдників така.

По їх дорозі в бурі часу

колись прийдуть нестримні маси.

Хай не здригне твоя рука,

будь смолоскипом днів нових!

Хай ти згориш, і вітру сміх

розвіє попелом надії, —

той не живе, хто жити вміє

з душею темною раба.

Життя ж — це вічна боротьба,

і тільки сильними народи

куються в нації, ідуть

крізь бурі в радісні походи,

торують для нащадків путь.

«Життя й революція», Київ, 1929, ч. 8, стор. 122.

Поема «Мазепа» В. Сосюри ніколи не була видрукувана повністю. Один уривок її був видрукуваний в журналі «Життя й революція», — з нього ми взяли ці рядки. Ще один уривок із «Мазепи» Сосюри був видрукуваний в журналі * Літературний ярмарок». Липень, 1929, книга восьма, стор. 16-23.

САД

(Уривок)

В огні нестерпної навали

рубали, різали наш сад...

А ми дивилися назад

і за минулим сумували...

Руками власними тюрму

творили ми собі одвічну...

0, будьте прокляті, кому

назад повернуто обличчя!

Брати нас брали на штики

за слово, правдою повите...

Ви ж розумієте, — віки

не знали ми, чиї ми діти!..

Хтось застромив у серце шило,

в чеканні марному весни...

В саду розкішному лишились

одні пеньки та бур'яни.

Кати на струни наші жили

тягли із рук, як сон, блідих...

І з нас співців собі купили,

щоб грати їм на струнах тих.

Харків, 1928

ПОЕЗІЇ. Том III. Харків, ДВУ, 1930, стор. 5-7.

ДВА ВОЛОДЬКИ

(Уривок)

...Вісім весен і зим,

Вісім осен і літ,

то тривога, то гніт,

люті чорної дим

налітали круками на мене,

рвали образів листя зелене,

потрясали кістки ці безумні круки,

і за те, що з собою на герці

я виснажував марно всі сили

не первий,

рвали нерви

і жили

і серце...

Скільки раз я хотів за нестриманий гнів,

і за дум чорні лебеді й круки, —

взявши мавзера темного в руки, —

(щоб надворі летіли сніжинки,

коли небо сліпе і рябе), —

і поставить себе

до

стін-

ки.

Довго, довго я був із собою в бою...

Обсипалось і знов зеленіло в гаю,

пролітали хвилини, як роки...

Рвали душу

мою два Володьки в бою,

і обидва, як я, кароокі,

і в обох ще незнаний, невиданий хист, —

рвали душу мою

комунар

і

націоналіст.

Журнал «Гарт», червень 1930, ч. 6, стор. 8-10.

СЕРЦЕ

(Уривки)

Солодко й тоскно, ах!..

Це кохання нестримне лине,

і розлука встає, як жах...

Срібло озер України

в твоїх очах, єдина!..

Під ногами

сніг

пломенистий.

Котяться гами

до ніг.

Над нами туманна блакить.

Це місто шумить і шумить, велике

північне

місто...

Обличчя в тумані... Чиє?..

І хто з ким на соняшнім герці?..

Я стримаю серце своє,

українське

розхристане

серце...

Місто, північне, велике, я в обіймах твоїх...

Хоч похмуро-міцним монолітом

на козацьких кістках ти стоїш...

Ось морями встають обличчя:

чорнобриві, старі, молоді...

І все швидше і швидше, і швидше

серце б'ється й клекоче в груді...

Серце, козацьке серце!..

Не хили свого обличчя, не личить

тобі тепер це.

Я зроблю тебе робітничим,

моє змучене серце!..

...Слухай...

Ось він іде

і бере Петра за в'язи...

Його руки — грозові маси,

очі — повстання день...

Протинай же, думко, туман

електроном у морі стихії!

України старої нема,

як немає

старої Росії.

Із південного,

із туману,

у польоті в невідані дні,

мерехтить Україна багряна

золотими крилами мені.

Наді мною вся в димі блакить

і сніг,

як сльози, чистий

лягає

покірно

до ніг.

А місто шумить і шумить...

Велике

північне

місто.

Ленінград, 1930

«Червоний шлях», березень 1930, ч. З, стор. 5-8.

Дата добавления: 2015-10-28