1895-1962
Осьмачці випало одно з найориґінальніших і глибших обдаровань літератури Розстріляного відродження, а разом із ним і дивовижно виключна доля. Він чи не єдиний із плеяди найвизначніших «двадцятників» не піддався ані ідеологічним приманкам, ані терористичному тискові чужого тоталітарного ладу-володаря і, пройшовши найбільші поліційні тортури, врятувався фізично, вийшов під час Другої світової війни на еміграцію і тут договорив те, що не міг — чи не встиг сказати дома, та дав великий поетичний звіт за трагедію молодого відродження народу.
Родився Осьмачка 3 травня 1895 року в селі Куцівка на Черкащині в родині сільського робітника Степана, який працював у маєтку відомого поміщика Терещенка, а потім самотужки здобув собі фах і славу ліпшого в своїй окрузі лікаря тварин. З великого гурту своїх дітей батько спромігся дати середню освіту лише найстаршому синові — Тодосію, який потім завершив її уже сам. Замолоду Осьмачка вчителював у народних школах. Під час світової війни за свою поему «Думи салдата» був відданий під військово-політичний суд. Революція врятувала його, відкривши нові можливості. В 1920 році нарком освіти Гринько призначив його інструктором підготовки робітників освіти на Кременчуччині. Здається, з кінця того ж року і по 1923 Осьмачка учиться в Київському Інституті Народної Освіти (як тоді звався університет). Тут разом з студентськими роками почалася його участь у літературному житті. Спершу він був членом очолюваної Миколою Зеровим Асоціяції Письменників (АСПИС), а потім — організованої Валеріяном Підмогильним Ланки, до якої належали також Марія Галич, Григорій Косинка (найближчий товариш Осьмачки, що був розстріляний 15 грудня 1934), Євген Плужник та Борис Антоненко-Давидович. Всі вони, може за винятком Марії Галич, були репресовані в 30-х роках.
Осьмачка почав писати рано — друкуватися пізно. Перший його вірш був надрукований того самого року, що й його перша збірка — КРУЧА (Київ, в-во «Слово», 1922, 32 стор.). Дебют зразу поставив Осьмачку в перший ряд тодішньої поезії, а дальші дві збірки поезій — СКИТСЬКІ ОГНІ (Харків, ДВУ, 1925, 96 стор.) та КЛЕКІТ (Київ, 1929) — остаточно закріпили за ним першорядну позицію. Стиль його поезії вражає цілковитою оригінальністю і незалежністю. Це модернізм, але базований не на революційному розриві з попередниками, а, навпаки, — він виходить із найглибших основ української поетичної тра-дицп — народної пісні і казки, «Слова о полку Ігоревім», козацьких ліро-епічних дум та з Шевченка, якого Осьмачка ставить вище всіх поетів світу. Якимсь незбагненним чином його гігантська метафора і многозначний символістичний образ, несамовита експресіоністична напруга внутрішніх сил, романтична туга за омісцевленням і воднораз за динамічним проривом в універсум — поєднуються з розлогістю епосу і прозорим замкненим у собі ліричним малюнком, Три Осьмаччині книжки справдили прогноз Сергія Ефремова, який писав 1923 року про автора КРУЧІ, як «одну з найнадійніших сил» серед тодішнього літературного молодняку. Але ж вони і відрізали поетові всякі надії на те, щоб жити і творити далі. Бо від першого свого друкованого рядка і до останнього він є одержимий трагедією затоплення українського відродження. Після Шевченка він вище ніж хто підняв у поезії могутній і трагічний образ українського селянства, що було найбільшою рушійною силою революції і найбільшою жерт-вою московської тоталітарної контрреволюції. Цій трагедії він дав космічні виміри. Звертаючись до всесвіту, він повертається назад із страшною підозрою моральної порожнечі людства й універсуму. І тоді розгортає в його поезії свої чорні крила відчай забутої Богом в порожньому просторі країни і людини. У цьому ніби екзистенціялістичному мотиві самотности і залишености людини на її власні сили і рішення нема нічого спільного із значно пізнішою Сартровою «засудженістю на свободу». Осьмачка був «засуджений» не на свободу власного вибору, а на один-єдиний шлях безкомпромісового спротиву і погибелі задля правди відродження свого народу. Він добровільно прийняв цей присуд, як свою невідкличну долю.
1929 року на Україні почався масовий соціяльний і національний терор: примусова колективізація і ліквідація селянства, як стану, загальне нищення української культури. І в тому ж році Осьмачка друкує вірш «Деспотам», що кінчається словами: «Нехай у лапах вашої гордині в безодню тріпає земля, на бій із вами виступить однині душа знеможена моя». Після цього він устигає видати лише свій переклад Шекспірового «Макбета» (ДВУ, 1930) — англійську мову він узявся вивчати ще
1927. Партійна критика обклеїла Осьмачку всіма ярликами і лайками, що були в її арсеналі. «Ворог народу», «бандит» — поет міг чекати тільки арешту і розстрілу. Десь у ті часи Осьмачка написав поему, сюжетом якої послужив йому факт загибелі ватажка українських повстанців в 1917—21 pp. на його ж таки рідній Черкащині. Поклав її в пляшку і закопав у землю. Побачила вона — «Дума про Зінька Самгородського» — світ аж під час Другої світової війни в четвертій книжці його поезій СУЧАСНИКАМ (Краків-Львів, Українське видавництво, 1943). Арешти, депортація, розстріли доповнились організованим голодом.
Тим часом терор ріс лявиною, обертаючись в геноцид цілого народу. Жертви числились мільйонами. Гинула також тотально вся культурно-творча верхівка нації. Осьмачка пробирається на Поділля з наміром перейти нелегально кордон у Польщу. Його заарештували (1932?) і відправили під конвоєм аж у Свердловськ, але він по дорозі тікає назад на Поділля з тим самим наміром. Знову арешт і цим разом тюрма Бутирки в Москві та обвинувачення в шпигунстві на користь чужої держави. В чеканні цілком гарантованої кулі в потилицю Осьмачка робить своє «останнє рішення» — боротися далі, але не засобом сили, а засобом «слабости» — він симулює божевілля. Засіб «слабости» вимагає найбільшої сили. Чи вистачило її в Осьмачки? В усякім разі він переміг чекістів і його перевели в психіятричну лікарню в Київ, тоді як його товариша Косинку розстріляли, а інших домучили на каторзі. Усю моторошність тієї ситуації Осьмачка 25 літ пізніше змалював у незвичайній повісті РОТОНДА ДУШОГУБЦІВ (видана в Канаді 1956, 365 стор.). Друга світова війна застала Осьмачку в Кирилівській психіятричній лікарні у Києві. Нова руїна Києва дала свободу Осьмачці, і 1943 року він уже у Львові видає свою четверту книжку СУЧАСНИКАМ. 1944 року в Криниці він пише повість СТАРШИЙ БОЯРИН (Новий Ульм, в-во «Прометей», 1946, 116 стор.) — перша його книга, де нема пекла і де його талант дав зливу райдужного світла, гармонії, фантастики, нагадуючи чимсь Гоголя в його українських повістях. Але це був єдиний відпочинок, що його дозволив собі поет. 1945 року він уже закінчує велику поему ПОЕТ (видана в Німеччині, 1947, 154 стор., включена в новій редакції в його збірку ІЗ-ПІД СВІТУ, Нью-Йорк, Українська Вільна Академія Наук, 1954, 317 стор.). Осьмачка вертається назад у «прокляті роки», в пекло і відтворює в поемі гігантський круг української трагедії та велетенський образ самітньої в просторі людини. Далі йде в тому ж напрямі повість ПЛАН ДО ДВОРУ (Торонто, Канада, в-во
Українсько-Канадійського Легіону, 1951, 184 стор.), а потім уже згадана вище РОТОНДА ДУШОГУБЦІВ. Трьома повістями своїми Осьмачка утвердив себе як найсильнішого українського белетриста нашого часу.
Це правда, що в поезії і прозі Осьмачки — відчувається темний і до хаосу розбурханий океан відчаю і ненависти. Але в основі її основ лежить любов, героїчне почуття вічної правди і краси народу. І хто уважно перечитує його твори, той не може не відчути, що цю творчість і її автора породила велика сила молодого відродження.
ПЛУГАТАР
(Уривок)
Стане до плуга народ-хлібороб,
як море стояло в киреї із чорного мулу
коло билець колиски його;
угородить леміш
іржавого плуга
у ребра землі
по граділь...
розверне одвірки просторів
півночі та півдня
і, в пелену вічности
зорями вдзвонену,
землю світами в руках понесе
за чепіги старі!
і хай правда росте
під залізом твоїм,
як під серцем у неньки дитина!
КРУЧА. Київ, в-во «Слово», 1922; передрук із кн. Сергія Єфремова ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО ПИСЬМЕНСТВА. Київ-Ляйпціґ, 1919 (1923), стор. 376.
КОЛІСНИЦЯ
(Уривки)
Церкви Божі
в кришталеві дні погожі,
молоділи та біліли.
На майданах — роздоріжжі
любо святами пишались,
людом радісним і ясним,
мов колоссям наливались.
Щось велике, необоре, мов сторуке наше горе,
прошуміло по Вкраїні
на незримій колісниці.
Села небо засмалили
пожарами і розхрістались риданням.
Як на дощ ворони крячуть, за Батиєм хижо плачуть,
у долинах клюють очі, мертві очі парубочі...
Од пожеж у видні ночі
люди тінями блукають, над руїнами ридають,
їм лисиці та собаки із ярів одповідають.
КРУЧА. Київ, в-во «Слово», 1922. Записано із уст автора, за його пам'яттю.
РЕГІТ
Море Середземне шумить,
хвилями дзвонить в боки пірамід африканських,
хлюпають ріки криваві в долинах віків
У круті костяні береги із людей...
І чую крізь гомін стихій над тілами рабів
свист батогів...
Берегами женуть кислооких, немитих і голих;
падають, гинуть, як мухи під зиму,
в долинах Єгипту, Еллади та Риму
й середніх віків...
Свист батогів!..
З їх посвистом хижим єднаються в пісню
і наші пожежі, і ревища, й дим, і чади,
як брязкіт кадила та ладан у церкві...
Свистять батоги,
кліпає сонце,
і бризкає кров аж у стелю світів;
із крапель кривавих зростають зірки,
а зорі на небі,
як в полі волошки, зривають поети
і в'яжуть вінки
на білії чола коханкам своїм.
Філософи мудрі моря піднімають
у чашах ґранітних на гори під сонце
і ріки сплітають у косу землі,
а правди не знайдуть...
Кров бризкає в небо і зорі цвітуть...
Гей, земле!
диявольський регіт твій чую
у шумі мільйонів плянет
в мільйонах віків,
і хочеться плюнуть з одчаю
тобі, земле, мамо,
щоб випекти пляму, пустелю,
на спині твоїй,
як вічне тавро арештантське,
і димом пропасти в безодні часу!
КРУЧА. Київ, в-во «Слово», 1922; ІЗ-ПІД СВІТУ. Поетичні твори. Нью-Йорк, Українська Вільна Академія Наук у США, 1954, стор. 293-294.
НА ІГОРЕВІМ ПОЛІ
Ой у полі та стернистому,
на старому Деревлянському,
явори стоять, гойдаються,
ще й вітрами умиваються.
Там Сварог схиливсь над стернями,
вкутав голову туманами
і ворушить тихо віями,
мов лісами в білім інеї.
Тихо віями він скочує
сльози, тугою розтоплені,
що лишаються озерами
у долинах серед зелені
та й курять до сонця водами
в ранки білі, теплі, травневі.
Сварог каже тихим голосом,
а садки скрізь задимилися
у цвіту густім, вишневому,
і вишневим цвітом всипались,
наче ріки, вуса богові:
— «Явори тверді, кряжистії,
ви сучками попробивані,
мов стрільчастими перунами,
прокажіте мені сурмами,
хто голосить ото селами?
Ваші сурми наготовлені,
із ярів крутих змуровані,
на степах моїх простягнені!»
Явори мовчать, гойдаються,
а стерня шепоче шелестом:
Половецькі орди їхали степами,
ловили списами зорі вечорами;
половецькі орди їхали лісами,
сонце повтикали злотними стрілками:
Сонце покотилось з могил до криниці
й заюшило кров'ю хустку молодиці...
Не з відрами стала вона під вербою —
дитину вмивала гострою водою:
— «Погойдніться, верби, понад берегами,
розетупіться села з білими хатами,
я несу дитину на чорні майдани,
хай зозулі сизі кують над дворами...
На чотири бори насунули хмари,
й ними блискавиці ножі сполоскали;
брязнули зірниці і на сході в полі,
а в диму, тумані, заіржали коні;
блиснули носами круки на могилах,
під крила сховавши знижені долини,
й вилискує місяць у птахів на крилах
і капає з крил їх на яр та на ниви...
А муж мій поїхав волочити, знаю,
аж на Сян від коней копита лунають...
І горе, горе серцю і людському зору,
страшно мовить слово у світ, як у нору:
вдарили гармати московські з-за Дону
та й шлях перебили, в землю увалили,
повбивали коні, дружину прибили,
йому темні брови присипали пилом,
а борона впала Богові докором,
зубком учепившись в небосхил над бором,
та й висить на небі на північ зубками,
розгойдана люто сніжними вітрами,
від яких аж зуби довгі розпеклися
й на небі зірками рясно зайнялися...
А вже ж, як ревнули з Дарниці гармати,
іншії московські і в другую пору,
то кинули мужа на простір проклятий,
на зубки вогненні, височенно вгору, —
та й висить на небі ратай з бороною
над землею й морем, ранами роздертий,
кров'ю заливає Північ з Колимою
і на чорний Захід тінь кладе від смерти...»
На голі майдани вийшла молодиця
й, поставивши сина там у кривавиці,
з мукою гукнула: «Ллє кров без упину,
не покинь закляту, розп'яту Країну!..»
Тихий шепіт зник над стернями,
а Сварог ворушить віями,
мов лісами в білім інеї;
тими віями він скочує
сльози, тугою розтоплені,
стають сльози ті озерами
у долинах серед зелені
та й димлять до сонця водами
в ранки білі, теплі, травневі...
А з голих майданів кричить молодиця,
до віків Трояна, бо ще всім не досить!..
Від борони небо кров'ю червониться
кров'ю Північ червоно заносить!..
СКИТСЬКІ ВОГНІ. Поезії. Харків, ДВУ, 1925; ІЗ-ПІД СВІТУ. Нью-Йорк, Українська Вільна Академія Наук у СІЛА, 1954, стор. 284-286.
ГОЛОТА
(Уривки)
Моя голото, моя доле!
Чого на тебе завше грім,
Чого не квітне тобі поле
Із теплих водами дощів?
Збиваєш нігті об могили
І заливаєш кров'ю степ...
У мисці борщ пісний, холодний
Жадібно діти дістають,
Із ложок, звісно, як голодні,
На дране пузо собі ллють.
А мати жовта, як із воску,
Сидить на лаві та із соски
Годує сина на руках,
Що хлипа в ґнотті, в ганчірках.
Два чоботи лежать для страху:
На всю сім'ю вони одні —
І всім приходиться тремтіть.
Кутки посліпнули од цвілі
І плачуть більмами сумні.
КЛЕКІТ. Київ, 1929. «Літературний ярмарок», 1929, ч. 10, стор. 239-240; ці уривки найдені в журналі у напасливій рецензії Т. Масенка на збірку поезій Т. Осьмачки КЛЕКІТ.
* * *
Ідуть селяни в темні далі босі...
...біліють коси матерів, —
ридають неньки разом із вітрами
і руки простягають над степами
до брам високих городів.
Іде конвой, і стогне камінь,
спиня трамваї голосні.
Ідуть оточені селяни
густими жалами заліз.
Торби із хлібом за плечима,
обличчя чорні од ріллі,
а ворони ведуть над ними
круг сонця кола вогняні.
Іде конвой, і гнеться камінь,
мов крига рання на воді;
ідуть похилені селяни,
як гори чорні, до лісів.
КЛЕКІТ. Київ, 1929. «Літературний ярмарок», 1929, ч. 10, стор. 243; ці уривки наведені в журналі в напасливій рецензії Т. Масенка на збірку поезій Т. Осьмачки КЛЕКІТ.
ДЕСПОТАМ
(Уривки)
А працю ту, що виросла із поту
твого гарячого в жнива,
що сипалося зерном через гору
у кіш дубовий до млина —
забрали в тебе ми не так, як таті,
але розбоєм в білий день,
коли кипіло сонце на загаті
і гукав півень до гостей.
І ти у городі, немов собака,
глядиш добро своє для нас, —
вночі до каменю впадаєш плакать,
кайдани гризти в тихий час.
Гризи, гризи! Даремна справа,
впадеш під кригу ланцюгів,
співаючи присмаглими вустами
чужих пісень із городів.
А твоє тіло, наче пса старого,
ми витягнемо догнивать
із бруку геть, до духу степового,
де ріллі трупами лежать.
Нехай у лапах вашої гордині
в безодню тріпає земля,
на бій із вами виступить однині
душа знеможена моя.
КЛЕКІТ. Київ, 1929. Записано із уст автора, за його пам'яттю.
Ґео Шкурупій
1903-1937
Уже переміна свого імени з Юрія на незвичного «Ґео» говорить про потяг Шкурупія до ориґінальности за всяку ціну. І треба визнати, що цей поет, прозаїк і журналіст, найвидатніший після Семенка творець українського футуризму, попри багато вибриків і пустопорожніх фраз, зумів створити собі зовсім окреме місце в літературі того періоду; «король футуропрерій», як він себе називав, прислужився також і до розвитку неоромантизму.
Народився Ґео 20 квітня 1903 року в Бендерах. Дитинство провів на Поділлі, де вчителювала його мати. Батько його, Данило, був залізничним машиністом. Ґео закінчив гімназію у Києві, а також учився в Київському інституті зовнішніх зносин. Служив на залізниці. Ще в 16 років почав займатися журналістикою, яка потім, поруч із літературою, і стала його основною заробітковою професією.
Друкуватися почав 1920 («Ґроно». Літературно-мистецький збірник. Київ). Як права рука Семенка, писав теоретичні статті про футуризм, брав жваву участь у літературних боях. Перші збірки його поезій — ПСИХОТЕЗИ. Вітрина третя. Київ, «Golf-strom», 1922, 32 стор.; БАРАБАН. Вітрина друга. Київ, 1923, — це маніфестація революційного розриву з усіма українськими літературними традиціями, радісна віра в цілковите оновлення життя і надмірна певність безмежності своїх сил. В своїй першій друкованій речі «Ми» (проза) в зб. «Ґроно» він писав: «Ах, який я радий! Яким сильним, непереможним я почуваю себе. Я можу одним подихом грудей зворухнути весь світ». Навал прозаїзмів у поезії, безоглядне ламання звичної строфіки, епатація читача всіма способами, зухвала задиркуватість... Так, але за всім цим почувається також і талант, що ловить нові звуки, нові теми та віддзеркалює світанок нового українського дня. Згодом футуристична бравада дедалі більше обертається неоромантизмом — з його дивною сумішшю лірики, сарказму та відблиском трагічного (ЖАРИНИ СЛІВ. Вибрані поезії. Харків, «Книгоспілка», 1925, 40 стор.; поема «Море» в збірнику ЗУСТРІЧ НА ПЕРЕХРЕСНІЙ СТАНЦІЇ, Київ, 1927;
ДЛЯ ДРУЗІВ ПОЕТІВ СУЧАСНИКІВ ВІЧНОСТИ. ДВУ, 1929). Напасник на неоклясиків і ВАПЛІТЕ у пляні партійної лінії і семен-ківського комункульту» та «ленінізму в культурі», Шкурупій в 1930 році їздить по селах з бригадами «колективізаторів», бачить там початок геноциду проти українського народу. Результатом тієї поїздки стає поема ЗИМА 1930 РОКУ (Харків, 1934), в якій просочились картини відпорности українського селянства масовій колективізації і сатира на голів колгоспів. Можливо, ця поема була одним із приводів для арешту і заслання Шкурупія 1935 року на Соловки.
Шкурупій більш відомий як прозаїк, автор гостросюжетних оповідань (ПЕРЕМОЖЕЦЬ ДРАКОНА. Книга оповідань. Харків, ДВУ, 1925, 246 стор.; ПРИГОДИ МАШИНІСТА ХОРНА. Харків, «Книгоспілка», 1925, 88 стор.) та романів (ЖАННА БАТАЛЬЙОНЕРКА, 1930 і ДВЕРІ В ДЕНЬ, 1929). Теми їх переважно з часів революції 1917—20 pp. Олександер Білецький, блискучий літературознавець і вибагливий критик, писав про оповідання Шкурупія: «Шкурупій, зрозуміла річ, орієнтується на Европу. Молодість, пожадлива на всякі враження, разом із тим і літературні, зробила його збірник надміру літературним: майже кожне оповідання викликає книжкові спогади... але згодьмося, що в цілому збірник Шкурупія — цікаве явище в нашій молодій белетристиці... В літературі, яка по суті тільки тепер зіп'ялася на ноги й виходить у «великий світ», такі явища потрібні й допомагають їй іти вперед».
Шкурупій у своїх писаннях виявляв себе, як лівий письменник і прихильник лінії партії, але водночас і як патріот Радянської України, у якого жила і гордість і біль за свою вітчизну. Жив у ньому непереможний гін модернізації і росту української літератури до рівня західньоевропейського і американського. Цього було досить, щоб у Москві його включили до списку приречених на знищення. 1935 року він потрапляє в концтабір на Соловецьких островах, а 1937 року, в час десяткування в'язнів, його вивозять нібито до «іншого табору». В 1957 році Шкурупія посмертно «реабілітували». У виданій 1957 в Києві АНТОЛОГІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ вміщено його три поезії з сухою приміткою: «Помер Ґео Шкурупій 1943 року». Про його арешт, заслання і виснаження на каторзі, звичайно, — ні слова.
СЕМАФОРИ
На всю Вкраїну
червона троянда...
Нащадкам не побачить краси руїн.
А в лісі банди.
Залізні шляхи
обійняли всю землю, мов спрут.
Всі люди хворіють на чорну неміч
і б'ються головами на камені
й питають:
— Куди йти?..
А в спекулянта на спині борошна пуди.
У всі кінці гадюками розлізлися рельси...
І стоїть залізна вулиця:
не проїхати, не пройти!
А вагони під откосами колесами фанатично моляться старому Богу...
І семафори руки простягнули
до неба
з одчаю...
Чекають гніву й перемог.
Не б'ють барабани,
не сурмлять сурми,
а кров розіллялася ріками,
і плюскається в ній бандит,
мов риба, і скрізь вогонь, і вибухи, вибухи...
По світу несамовито тюйюкає
жах…
І навіть невіри з страху н
а шию почепили хреста.
І тільки ми бадьорими ранками,
зриваючи м'яту й руту
пісень,
йдемо по залізних шляхах!
Тільки нам одкрито
семафори в майбутнє!..
Журнал «Семафор у майбутнє». Апарат панфутуристів. Київ, 1922, ч. 1, стор. 22.
ГОЛОД
Нагодуйте мене, зогрійте!..
Підійміть з очей моїх
перевесла побряклих вій!..
Ви налякаєте мене крихтою хліба,
а я вас бліддю своїх повік.
Я північний, муругий вовк,
владар безмежних, сухих степів.
Я підковою спеки весь хліб потовк
і вночі над мерцями вив.
Я завернувся в подерту ковдру,
мов римський патрицій у тогу,
і мені страшно зимно в ноги.
О, сонце!
Я хочу потертися спиною
об твоє гаряче обличчя,
і мого подиху холод
дійде до самого серця і глибше.
Я завернувся в подерту ковдру,
мов римський патрицій у тогу,
я владар всесвітній:
— Голод.
ЖАРИНИ СЛІВ. Вибрані поезії. Харків, «Книгоспілка», 1925.
ПІСНЯ ЗАРІЗАНОГО КАПІТАНА
Відвага пригод
нас у море жене,
відвага пригод нас турбує, пече
вогнем...
Крізь ніч і туман
іде наш фляґман,
крізь ніч і туман.
Нема, нема нам спокою в шинках,
парує кров на ножах.
Як вітер і море покличуть,
цілуємо лезо навал,
лишаємо перса Кончити,
лишаємо п'яний підвал,
підхоплює нас шквал.
Шугає вітер,
і стогне туман.
Ший не жаль,
не жаль нам для рей...
У бій,
У бій,
іде наш фляґман,
Е-гей!
Вітер співає в щоглах,
посвист
у линвах застряг,
хвилює,
розпалює погляд
чорний
корсарський стяг.
Крізь ніч і туман
іде наш фляґман,
крізь ніч і туман.
Кров'ю заллято палубу вщерть,
борт продірявив таран,
очима лякає смерть
зарізаний капітан.
Жаль,
жаль нам високих рей...
Е-гей!
Яр Славутич. РОЗСТРІЛЯНА МУЗА. Детройт, «Прометей», 1955, стор. 80.
Дата добавления: 2015-10-28; просмотров: 65 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| Павло Филипович | | | Дмитро Фальківський |