|
Читайте также: |
1891-1937
Видатний діяч доби Розстріляного відродження, із групи «неоклясиків», блискучий знавець літератур — української, західньоевропейської, російської, бездоганний перекладач французької і латинської поезії, оригінальний поет, педагог і критик; дав свій непроминальний вклад в загальний процес модернізації української поезії і літературознавства. Заплатив за все своє добре своїм і своєї дружини життям у розквіті сил.
Народився 20 серпня (ст. стилю) 1891 року в селі Кайтанівці Звенигородського повіту на Київщині, де його батько Петро був священиком. Однаково обдарований, як і працьовитий — учився блискуче і здобув досконалу освіту: після чотирьох кляс гімназії в м. Златополі переміг у трудному конкурсі на вступ до елітарної Колегії Павла Ґалаґана, що провадилась за зразком ліпших англійських каледжів. Тут полюбив літературу і досконало опанував французьку мову. З таким самим успіхом закінчив 1915 року історично-філологічний факультет Київського університету, при якому був залишений як професорський стипендіят для підготовки до професури. З 1920 до дня арешту в серпні 1935 безперервно працював професором у Київському університеті, де викладав переважно історію новітньої української літератури; дав цінну працю — З НОВІТНЬОГО УКРАЇНСЬКОГО ПИСЬМЕНСТВА (Київ, 1929). Одночасно був першорядним співробітником Української Академії Наук, про що свідчать зокрема редаговані ним два збірники ШЕВЧЕНКО І ЙОГО ДОБА (Київ, 1925), що відкрили нову добу в шевченкознавстві, а також ряд передмов до блискуче редагованих ним творів Івана Франка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, О. Олеся. У групі «неоклясиків» Филипович був другим після Зерова відважним полемістом у • літературній битві 1920-х років проти «пролет-культівських» і партійних вульгаризаторів і насильників над культурним процесом.
Писати вірші почав ще в Колегії Павла Галагана. З 1910 року друкується в петербурзьких і московських журналах («Вестник Европы», «Заветы», «Жатва») і київському «Куранты». В 1917 році, захоплений хвилею революційного відродження
України, переходить виключно на українську мову, друкуючи критичні статті в редагованому М. Зеровим «Книгарі». В 1919 році з'являються його перші поезії в альманаху українських символістів «Музагет» (ч. 1-3). Його друкований поетичний доробок нечисленний, але глибокий і рафінований — це дві збірки поезій: ЗЕМЛЯ І ВІТЕР (Київ, в-во «Слово», 1922, 46 стор.) та ПРОСТІР (Київ, в-во «Слово», 1925, 56 стор.). Ці книжки з додатком не включених до них поезій, друкованих того часу по журналах, були перевидані в одному томі на Заході під заголовком ПОЕЗІЇ (Мюнхен, Український Вільний Університет, 1957, 153 стор.). З цього видання взяті і наші передруки.
Филипович був занадто змістовною, активною і глибокою людиною, щоб бути поетом лише одного готового «ізму». Лише в юності стартував він із сутінок почувань і настроїв символізму, таких типових для європейської і російської поезії по-чатку нашого століття, його дух мужнів і усамостійнювався серед «шаленого вітру і кривавих днів» революції і його поезія набирала дедалі більше ясности і скристалізованости, синтезуючи збагачені модернізмом поетичні засоби з клясичними і навіть пісенно-фолькльорними. Він наче кував у собі дух ґетівського активного пізнання, філософського збалянсування суперечностей індивідуального і загального, життя і смерти, руїни і будови, минулого і майбутнього — у вічному світлі од-ности універсуму. Це не був легкий шлях, але героїчний прорив крізь озвіріння і механічне самовідчуження людини до пев-ности, що «врятує вроду і себе людина, життя зросте над попелом руїн». Все ж там і тут виринає в тканині його поезії безперервна чорна нитка тривожного передчуття; це був без-похибний інстинкт «гострозорого мужнього покоління», що бачило свою долю і все ж ішло назустріч їй, опановане «безмежжям праці», що прилучала до безсмертя.
Натурально, що такий будівничий і речник українського відродження в роки терору був заарештований (серпень 1935), засуджений закритим судом (весна 1936) на 10 років, висланий в концтабір на Соловки, де його мучила непосильна фізична праця, недоживлення, розлука із дружиною і Києвом. Наприкінці 1937 року його вивезли на материк, була чутка, що йому додали до його ще невідбутих 10 років нові десять років концтабору. То був час масових розстрілів у концтаборах, і в тому часі загубилася остання вістка про Филиповича. Його дружина після арешту Филиповича від горя збожеволіла, хотіла вимагати від НКВД, щоб вислали і її до чоловіка на Соловки. НКВД одначе задовольнило її бажання лише наполовину — заарештувало і вислало на 5 років до концтаборів у Караганду.
* * *
Дивись, дивись: безмежні перелоги
І хмар насуплених погроза в далині.
Приносить вітер виклики тривоги —
Шалений вітер і криваві дні.
Не перший рік, як позникали боги,
Остались люди та мерці одні.
Жують і плачуть: дайте бо підмоги,
Заснуть спокійно дайте у труні.
Я чую жаль. Мене турбує звада,
Та марний біль перемогла відрада,
Бо у минулім не кохаюсь я,
Бо не розстанусь з мрією моєю:
Став чоловік над чорною ріллею,
Як небо, гордий, сильний, як земля.
ЗЕМЛЯ І ВІТЕР. Київ, «Слово», 1922.
* * *
Єдина воля володіє світом,
Веде в майбутнє нас єдиний шлях,
Ми умремо з єдиним заповітом
В непереможних і міцних серцях.
Врятує вроду і себе людина,
Життя зросте над попелом руїн, —
Велика мрія, мудра і єдина,
Недаром дзвонить у всесвітній дзвін.
Віки летять, а в неозорім морі
Єдине сонце для землі горить,
І всі колись з'єднаються в просторі —
Людина, звір, і квітка, і блакить.
ЗЕМЛЯ І ВІТЕР. Київ, 1922.
* * *
На поталу камінним кригам,
На глуху наругу вітрам,
На зневагу звірам, що плигом
Проминуть і квітку, і храм.
Оддаю і тривожну душу,
І холодний спокій думок,
І вартую, надіюсь, мушу
Виглядати, чи йде Пророк.
Над землею сонце червоне
Залива промінням блакить, —
Поруч серце чуже холодне,
Умира, не може любить.
І на всій безмежній країні
Ні один ще Лазар не встав.
Тільки ночі чорні та сині
Десь пливуть понад морем трав.
ЗЕМЛЯ І ВІТЕР. Київ, 1922.
* * *
Заклинаю вітер і хмари,
Заклинаю, земле, тебе!
І бринять найміцніші чари —
Заклинаю сонце сліпе.
Пролетіли огненні бджоли
Між зелених полів людських.
Заклинаю вас, тихі доли,
Не пускайте до себе їх!
А глухі снігові градини,
Смілий вітре, хоч ти розвій, —
Хай живуть і квіти й рослини
У країні бідній моїй!
Ясний світе, степе без краю,
Срібна пісне роси й трави,
Вас кохаю, вас заклинаю,
Хочу бути таким, як ви!..
ЗЕМЛЯ І ВІТЕР. Київ, 1922.
* * *
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово...
Т. Шевченко
Не хижі заклики пожеж,
Не безнадійний рев гармати, —
В поля майбутнього зайшла ти,
Минулу радість в них знайдеш.
Де жебраки? Уже людині
Земля готує вічний дар, —
І сонце — золотий кобзар —
Збудило гори і долини.
І трави ждуть отар, і жде
Дніпро пташок — човнів веселих,
Ще мить — у місті і у селах
Життя розквітне, загуде,
А давнє слово на сторожі,
Напівзабуте слово те,
Як пишне дерево, зросте
У дні співучі і погожі.
ЗЕМЛЯ І ВІТЕР. Київ, 1922.
* * *
Я — робітник в майстерні власних слів,
Та всі слова я віддаю усім,
Будую душі, викликаю гнів,
Любов і волю вводжу в кожний дім.
Надхнення, втіху чую і тоді,
Коли учусь у давнього митця,
Але безжурні, горді, молоді
Лише майбутнім дихають серця.
З старої бронзи зброю владних слів
Переливаю радо на вогні.
Під невгамовним подихом вітрів
Безмежна праця, переможні дні!
ЗЕМЛЯ І ВІТЕР. Київ, 1922.
* * *
Як страшно!.. Людське серце
До краю обідніло.
П. Тичина
Коли летять, як сиві зграї,
Такі скупі і сірі дні,
Коли сама земля вмирає,
І в небі не горять огні, —
Коли кругом старці й каліки,
І обідніло серце вкрай,
Забудь і ти, забудь навіки
Мій біль і горе, і одчай,
І те, що всі мої надії,
Любов і пристрасть, і хвали
Лиш тягарем чужої мрії
Для тебе, ніжної, були.
Минеться все, уже минає.
Змінився я, і ти не та.
Над нами вічність пролітає
Шляхи безкраї заміта.
І я уже не маю сили
Тебе забути, відійти.
Я чую тільки голос милий,
Я бачу світ, бо в світі — ти.
ЗЕМЛЯ І ВІТЕР. Київ, 1922.
* * *
Білявий день втомився і притих,
Із глибини блакитного спокою
Прямує сонце тихою ходою
До роздоріжжя вечорів смутних.
Не довгий час спиняється у них,
Поломеніє пізньою красою,
Немов на обрій зводить за собою
Примари мрій криваво-золотих.
І дня нема. Та променисто-ніжний
На ясне небо, на простір надсніжний
Розлився світ і не пускає тьми;
Лиш місяць срібний тихше і смутніше
Ті ж візерунки темно-сині пише
На білих шатах пишної зими.
ЗЕМЛЯ І ВІТЕР. Київ, 1922.
* * *
Минула ніч тривожно і безславно.
І скрізь степи і всюди вороги.
Коли ж ти вийдеш, ніжна Ярославно,
На темний вал одчаю і жаги?
Невпинний вітер мече гострі стріли,
Високе сонце п'яну спеку ллє.
А я не бачу, де ті руки милі,
Що захистить могли б життя моє.
Лише Кончак дочку свою вродливу
Причарувати бранця намовля,
І чорну пристрасть, вільну і зрадливу,
В чужих піснях вже почуваю я.
ПРОСТІР. Вірші. Київ, в-во «Слово», 1925.
* * *
Кому не мріялось, що є незнана Муза —
Прекрасна дівчина, привітна і струнка,
Яка в минулому з'являтися уміла
Поетам радости і вроди, і любови,
І навіть дудочку приносила тоненьку,
І награвала їм пісні сама.
Усім здавалося, що втіху безтурботну
Вони знаходили, можливо — у гаю,
А, може, іноді над струменем прозорим,
Де сонце іскриться, і де сміється місяць,
І очерет без вітру шепотить.
Не вірте мрійникам, не слухайте померлих!
Борвієм, пристрастю і згагою степів,
Тугою темною і буйними дощами
Життя несеться над усіми нами
І вимагає ладу і пісень.
І прокидається мелодія щаслива
На дні тривожної і тоскної душі,
І сам здивуєшся, почувши власний витвір, —
І хтось впевнятиме, і ти йому повіриш,
Що це Незнана пестила тебе!
ПРОСТІР. Вірші. Київ, 1925.
* * *
Закликав червень чарівну теплінь
У тихий сад і у поля безкраї,
І синя квітка не дзвенить: дінь-дінь,
Коли бджола її крилом торкає.
Лиш ніжний келех нахиляє їй
І тягнеться, як пролетить метелик,
І кожна мушка — радісний носій
Дарунка квітів ясних і веселих.
Навчись і ти, коли прийде твій день,
Віддать усім прозорий мед любови,
Приваблюючи фарбами пісень
Мандрівників далеких, випадкових.
І непомітно передай вікам
Оті пилини сховані насіння.
Смерть не мине, і ти загинеш сам,
Та безліч раз зійдуть твої насіння.
ПРОСТІР. Вірші. Київ, 1925.
* * *
Жовтих плям тривожне коло,
Слів байдужих кайдани.
Може, сонце прохололо,
А як ні, то поверни
Не ясні дарунки травня,
Не троянди, не вогонь —
(Буйна радість — радість давня, —
Мов пісок з сухих долонь)
Поверни оті прозорі
Молодого серця дні,
Спів і працю у просторі,
Гук возів у далині,
І у вирій перші шуми,
І озер безхмару дань,
Золоті човни задуми,
Легкоплинний час розстань.
ПРОСТІР. Вірші. Київ, 1925.
МОНОМАХ
Дивився з вежі
На темний бір.
Там слід ведмежий
І вовчий зір.
Там бродять тури
Удалині,
А дуб похмурий
Ковтає дні.
Дививсь і зброю
Стиснув хутчій,
Соколів двоє
Враз на плечі.
Бичача шия,
Мов камінь, крик.
Не Візантія, —
До степу звик.
Залізна шкіра,
Серце тверде —
На роги звіра
не попаде.
О Мономаше!
Ти не навчай,
Що щастя наше —
Покора й рай.
Зійдуть на попіл
Бліді ченці,
А спис і сокіл
В твоїй руці!
Гримить відвага
На всі віки —
Той крик варяга,
Той стиск руки!
«Червоний шлях», 1923, ч. 4-6, стор. 8. ПРОСТІР. Вірші. Київ, 1925.
* * *
Хилиться сумно і гнівно
Соняшний день в далині.
Там молода Бондарівна
Мертва лежить у труні.
Сходяться хмари чубаті,
Стогне юрба і гуде:
Годі тобі панувати,
Власнику темних людей!
Чорне шепочеться жито,
Стукає вітер в вікно:
Меду-вина ще не пито,
Буде, ой буде вино!..
ПРОСТІР. Вірші. Київ, 1925.
* * *
І десь надійшло наостанку
Холодне і темне: прощай!
Минаю будинок Держбанку,
Мене обминає одчай.
Даремне змагання — схилиться,
Впевнять: помилилася ти.
Замріяне слово, мов птицю,
Спіймали в повітрі дроти.
Нікуди не може летіти
Примара сліпої журби, —
Сміється і сонце, і вітер,
І голос залізний доби.
ПРОСТІР. Вірші. Київ, 1925.
* * *
Місяця срібний дзюб
Там, в далині, вгорі.
Місто — камінний куб,
Сум і сон — ліхтарі.
Зовсім звичайна річ,
І не помітив я —
Помандрувала ніч
В чорні, німі поля.
Зовсім звичайне все —
Стіл і папір, книжки.
Хвиля (чия?) несе
Тихі мої думки.
Зникла стеля, стіни —
Мов не було ніде.
Десь ідуть чабани,
Серце шляхів — тверде.
Чую твій перший крик,
Пращуре, крик землі, —
Ти у печерах звик
Слухать намови злі.
Темним мовив: моє —
Жінка, табун, стріла.
Онде твій син встає,
Бачить сонце й орла.
Перша думка летить
У неозорий світ,
Перша пісня дзвенить,
В пісні — соняшний міт.
Всюди літа орел,
Сонце горить для всіх,
Із золотих джерел
Ллється радість і сміх.
Може, й не син, а внук,
Може, не внук, а всі, —
Сходять зерна наук
В гімнах ясній красі.
Слово росте, живе
Квітка мала і дуб.
Півень співа, й пливе
Місяця срібний дзюб.
Думка росте, немов
Башту дме Вавилон.
Пристрасть, ніжність, любов,
Мрійника мудрий сон...
ПРОСТІР. Київ, 1925; передрук із зб. ПОЕЗІЇ. Мюнхен, 1957, crop. 77-78.
* * *
Візьмеш у жменю сонного насіння
І не пізнаєш власної руки, —
Най синій день, най у землі коріння,
Жіночий сміх і соняшні книжки!
Я не люблю самотнього зідхання —
Нащо давать далеким зорям звіт?
Не долетить ні перша, ні остання
З моїх думок у невідомий світ.
Це ти така і тепла, і принадна,
І над тобою все гудуть дроти.
Розстеле ніч свої похмурі рядна,
І знову не одзеленієш ти.
Надії мрійні і смутне квиління
Загублено у передранній млі,
А гострозоре, мужнє покоління
Уже росте на молодій землі.
ПРОСТІР. Вірші. Київ, 1925.
ЕПІТАФІЯ НЕОКЛЯСИКОВІ
Не Райн, не Волга, не Дніпро, не Висла –
Його сховає вічности ріка.
Прощай — неоклясичну руку стисла
Після Европ досвідчена рука.
Десь Дорошкевич з ним вітався кисло,
Не раз скубла десниця Десняка.
Кінець! Мечем Дамокловим нависла
Сувора резолюція ЦК.
Дарма, що він, у піджаку старому,
Пив скромний чай, приходячи додому,
І жив працьовником з юнацьких літ, —
Он муза аж здригнулась, як почула,
Що ті переклади з Гомера і Катулла
Відродять капіталістичний світ.
16. IX. 1926
Юрій Клен. СПОГАДИ ПРО НЕОКЛЯСИКІВ. Мюнхен, 1947, стор. 23. Ця «епітафія» являє відгук на резолюції червневого пленуму ЦК КП(б)У, коли першим секретарем був Лазар Каганович. В резолюції говорилося про прагнення неоклясиків «спрямувати економіку України на шлях капіталістичного розвитку, тримати курс на зв'язок з буржуазною Европою».
Слова «неоклясичну руку стисла після Европ досвідчена рука» — про О. Досвітнього, що відвідував тоді Західню Европу і що виступив у журналі «Вапліте» на захист неоклясиків. О. Дорошкевич — літературознавець і В. Десняк — марксист-критик виступали тоді проти неоклясиків за лінію партії, обидва були заарештовані і заслані в 30-х роках.
Дата добавления: 2015-10-28; просмотров: 93 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| Володимир Свідзінський | | | Тодосій Осьмачка |