Василь Бобринський

1898-1938

Західнього типу поет-інтелектуаліст-модерніст з типово характерною для лівої частини цієї групи ілюзією про московський комунізм, як вершину вікової гуманістичної традиції. Живучи в західньому кінці України під Польщею, дихаючи повітрям європейської культури, пильно та з симпатією стежачи за відродженням 20-х років у Радянській Україні, Бобинський не зумів помітити, що те відродження є не під опікою, а під залізною п'ятою московського більшовизму. Але українська доля є окрема від західньої і для лівого модерніста-комуніста. Поїхавши в 1930 році в УРСР будувати соціалізм в культурній ділянці, Бобинський через три роки був засланий на погибель в російську Північ, здається, в табір Біломорканал.

Народився Бобинський 1898 у Кристинополі, повіт Сокаль, у Галичині. Батько його Петро, залізничний сторож, старався дати освіту обдарованому синові, пославши його учитись в гімназію спершу у Львові, потім у Відні. Бобинський досконало знав західньоевропейські літератури, повністю опанував французьку, німецьку, польську і російську мови та дав чимало поетичних перекладів з них. 1916 він іде до Українських Січових Стрільців, складової частини австро-угорської армії, що під час революції стала зав'язком української армії в Галичині. Воює в рядах УСС до 1920, коли опиняється в Києві.

В Києві Бобинський знайомиться з українськими поетами-модерністами, зокрема з Я. Савченком та Д. Загулом. Повернувшись 1921 до Львова, редагує разом із Ю. Шкрумеляком, Р. Купчинським і О. Бабієм модерністичний журнал «Митуса» (вийшло четверо чисел). Захоплюється французькими поетами-модерністами. Бобинському належать найкращі переклади поезій Артюра Рембо. До цього першого періоду його творчости належать такі книжки його поезій: В ПРИТВОРІ ХРАМУ (Львів, 1919); вінок сонетів НІЧ КОХАННЯ (Львів, 1923); ТАЙНА ТАНЦЮ (Львів, 1924). У цих поезіях своєрідно сполучається філософічна і здебільша песимістична задума, контрастна коловоротна метафора темряви і світла, ясна здорова еротика, здебалянсоване світовідчування.

1925 появляється перший в радянській пресі вірш Бобинського «Стежка» (дніпропетровський журнал «Зоря», ч. 5, стор. 4). В той час поет уже співпрацював з західньоукраїнськи-ми комуністами, почав редагувати їхній двотижневик «Світло». 1 травня 1926 поліція закриває той журнал, а Бобинський опиняється на п'ять місяців у львівській тюрмі — в тій самій, де сидів колись Іван Франко. Тут Бобинський пише поему «Смерть Франка». З 1928 року Бобинський редагує комуністичний літературно-громадський журнал «Вікна», залучивши до співробітництва в ньому С. Тудора, Козланюка, Галана. Журнал цей був типовим твором Бобинського, сполучаючи літературно-мистецький модернізм і комуністичну ідеологію; завдяки останньому допускався також на Радянську Україну.

В червні 1930 Бобинський, переслідуваний польською поліцією, переїжджає в УРСР — до Харкова, повний віри у свій новий шлях, в соціалізм і в українське відродження в УРСР. Ця віра надавала тодішнім його поезіям самопевности і пристрасти. На невір і пасивних із своїх вужчих земляків-галичан він гукав:

Я на вас, на ваших очей сліпоту

Розпалю стотисячні блиски.

Я з погорди болючих бичів наплету

На гелотів рабів від колиски.

Одначе, цей витончений інтелектуаліст, войовничий гуманіст, естет і в персональному житті скромний джентльмен потрапив на Радянську Україну запізно — коли там уже шаліла московська поліційна машина і заносилось віко над домовиною молодого відродження. Пам'ятаю його виступ на семінарі в Інституті літератури ім. Шевченка, де Бобинський став аспірантом. Бобинський висловив своє щире здивування і обурення, що автора цих рядків за його літературно-теоретичну доповідь про «зміст і форму» назвали «контрреволюціонером», «нацдемів-цем»... Бобинський ані трохи не розумів нової дійсности на Україні.

В УРСР Бобинський видав три книжки своїх поезій: ПОЕЗІЇ, вибір за десятиліття 1920-30 (Харків, 1930); СЛОВА В СТІНІ (Харків, 1932); ПОЕМИ І ПАМФЛЕТИ (Харків, 1933). Всі вони своїми темами стосувалися національної і соціальної боротьби в Галичині, трактованої поетом в дусі раніших постанов Комінтерну і Комуністичної Партії Західньої України. Це було явне історичне спізнення, бо вже в 1934 році вся верхівка КПЗУ була викликана Москвою в СРСР і тут підступно кинута у в'язницю, як «буржуазні націоналісти».

В УРСР Бобинський входив до спілки письменників «Західня Україна», що з 1925 року об'єднувала щирих патріотів Радянської України — вихідців із західноукраїнських земель і що була ліквідована в 30-х роках органами НКВД разом із більшістю її членів, в тому числі й таких видатних, як комуніст М. Ірчан, визначний прозаїк В. Ґжицький, Д. Загул та інші.

25 грудня 1933 автор цих рядків був заарештований і посаджений у камері ч. 12 в підвалі спецкорпусу тюрми НКВД на Чернишевській у Харкові. Одної ночі привели в нашу темну камеру і Василя Бобинського. Пам'ятаю, його ясні спокійні очі були позначені якимсь жахливим запитом. У тюрмі він читав мені свої переклади Артюра Рембо, а також вірші польських і французьких поетів. Був незабутнім товаришем у біді.

Його вивезли 1934 р. з ешельоном в'язнів у заґратованих телячих вагонах на російську Північ. За ним помандрувала шукати його молода крихітна мила дружина, з малятком на руках. Чутка про них пропала. Кажуть, Бобинський, людина слабого фізичного здоров'я, помер на каторзі від виснаження. Двадцять три роки його ім'я було заборонено згадувати навіть лайкою, але 1957 посмертно «реабілітовано». В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ, том II (Київ, Академія Наук, 1957) докладно описано заслуги Бобинського, як комуністичного письменника-пропаґандиста. Ні словом не згадано, де, коли, за що, ким і як він був знищений. В АНТОЛОГІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ (Київ, Держ. в-во художньої літератури, 1957, том III), де вміщено кілька поезій Бобинського, «реабілітація» виглядає буквально так: «В 1930 приїхав до Радянського Союзу, жив у Харкові. Помер 1939 року».

ІЗ ПОЕМИ «СМЕРТЬ ФРАНКА»

Гадюкою звивається дорога...

Куди, куди біжить дорога ця?

Каміння, глід, жар, згага і знемога...

Немає їй ні краю, ні кінця...

Усі квітки жорстокий хтось роздавив,

З крилець надій райдужний пил обтряс...

...Дрогобич, Львів, Самбір і Станіславів,

Залізний кінь, жандарм, багнет, шупас.

Жахливе сам-на-сам в бруднім готелі,

Вмирання з голоду три довгі дні,

І — крик конаючого на пустелі —

Апокаліпса-візія: на дні.

Голодний жар, беззуба змора смерти,

І... сон в жару... чи й справді вірний друг?..

А там — чи ж може хлопський син умерти,

Де стигне сад і терпко пахне луг?

«Червоний шлях», 1926, ч. 10, стор. 5-19.

ЧОРНОЗЕМ

(Уривок)

В чорні ночі виходиш в самотній простір:

Б'ється серце в грудях неспокійне.

Виє вітер, як бідний, стривожений звір,

Що ворожить пожежі і війни.

Притулися грудьми до землі, припади

І долоню вложи в її лоно:

Чуєш? Дихає жар вікової груди,

Тямиш? Кров багровіє червоно...

Припади. Наслухай. Чорнозем не замовк,

Він шепоче несвітську поему.

Вітре! Вітре! Що виєш, як ранений вовк,

Ти мій брат, рідний брат чорнозему!

«Західня Україна», альманах. Харків, 1927, стор. 29-30.

Дата добавления: 2015-10-28