Микола Хвильовий

1893-1933

Хвильовий жив 39 років, з них 22 роки дитинства і молодости пройшли в глухій українській провінції на Слобожанщині, дальші п'ять років забрала в нього Перша світова війна і революція (1916—20), останні чотири роки життя — це була агонія боротьби із суспільною і духовою смертю в інквізиторській машині московського тоталітаризму (1929—33), що кінчилась його демонстративним, протестним самогубством 13 травня 1933 року. І тільки яких вісім років мав він на свою літературну працю, обмежувану цензурою і міновану провокаціями могутньої Москви.

За ті вісім років (1921—29) Хвильовий устиг стати провідним новелістом, творцем власної літературної школи і власного стилю, організатором і головним ідейним речником українського відродження в УРСР. З 1925 року вплив його поширився на політику і одразу ж вийшов далеко за межі Радянської України. Ось деякі факти.

Його вважали своїм лідером у п'ятірній вершинній групі суверенів мистецтва Розстріляного відродження, до якої належав він сам як новеліст, Тичина як лірик, Микола Куліш як драматург, Курбас як режисер і Довженко як кіномистець. Майже всі молодші талановитіші письменники, від Сенченка і Яновського до Бажана і Мисика, що їх він об'єднав у Вільній Академії Пролетарської Літератури (ВАПЛІТЕ), дивилися на Хвильового, як на свого вчителя і навіть у найчорніший час погрому над Хвильовим деклярували в пресі свою вдячність і вірність йому (пролог до 11 книги утвореного Хвильовим журналу-альманаху «Літературний ярмарок», 1929, стор. 3). Також київська група видатніших письменників з групи МАРС (Антоненко-Давидович, Підмогильний, Плужник, Косинка, Фальківський) респектували в загальнонаціональному пляні Хвильового, а київський дослідник В. Міяковський свідчить, що в очах сучасників МАРС був ніби київською філією ВАПЛІТЕ і ліквідувався в тому ж році (1928), що й харківська централя (передмова до книжки Євгена Плужника РІВНОВАГА, Авґсбурґ, 1948, стор. VII).

Вплив Хвильового швидко наростав, починаючи від появи його першої книжки оповідань СИНІ ЕТЮДИ (Харків, ДВУ, 1923, 196 стор.). Академік Сергій Єфремов, відомий своєю од-вертою опозицією до комунізму, одним із перших привітав у особі свого політичного супротивника комуніста Хвильового — мистецьки об'єктивного, талановитого і органічно українського письменника: «виявляє тонке розуміння справжньої сили слова»; «з Хвильового безперечно цікава постать... сильна»; «бистре око меткого спостережника разом із незалежністю об'єктивного художника»; «люди в нього здебільшого живі в дії, в описах багато рухів, широкого захвату, повітря, синіх просторів, — і тому так радісно і весело його читати, дарма що фон оповіданнів тьмяний, а події — як от «Бараки, що за містом» — іноді просто жахливі» (Сергій Єфремов. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО ПИСЬМЕНСТВА, т. 2. Київ-Ляйпціґ, 1923, стор. 408-415).

Друга книжка новел Хвильового ОСІНЬ (Харків, в-во «Червоний шлях», 1924, стор. 286) виявила в цьому віруючому життєлюбі, закоханому в людину і мистецьке слово письменникові безстрашного аналітика суперечностей, потворностей, хвороб людини і суспільства, ірраціональности своєї доби. Ця книжка закріпила «школу Хвильового» і стиль, що його він назвав «ро-мантикою вітаїзму». її можна вважати вершиною творчости Хвильового. Вона дуже посилила вплив Хвильового і була разом із СИНІМИ ЕТЮДАМИ перекладена на російську мову та розійшлась по всьому Радянському Союзу. Зате ж звернула вона на себе злісну увагу Москви, з доручення якої червоні малороси виступили з публічними доносами: мовляв, Хвильовий, маскуючись під комунізм, б'є такими своїми оповіданнями, як «Я», в саме серце комунізму, ленінізму і режиму Москви, поширює ідеї Льомброзо про революціонерів як дегенератів та ідеї Ле Бона про дегенеративність характеру всяких масових рухів. Між іншим, після цієї атаки Хвильовому вже не вдалося ні разу видрукувати повністю своїх найбільших, може, творів, у яких він намітив перехід до стильово іншої — більш ясної і чіткої прози, з новими людьми, що були передвісниками виходу із тої кризи, в яку завела людину і народи СРСР комуністична революція і Москва (романи «Вальдшнепи» та «Іраїда» конфісковані після публікації їх перших глав).

На атаку Москви і її малоросійських слуг Хвильовий дав у 1925—26 pp. відповіді, які зразу перетворили його на загальнонаціональну і міжнародну постать. Перша відповідь була організаційна: в противагу лінії партії на змасовлення літератури і

зведення її до обслуговування лінії партії Хвильовий утворив мистецьку елітарну Вапліте, зосередив у ній більшість із наявних талановитіших письменників, в тому числі й наймолодших, вирвавши їх з-під опіки партії і партійних малоросів. Друга відповідь була ідейна. Він написав і опублікував у пресі, а частково й окремими книжками, чотири серії памфлетів (правда, четверта — «Україна чи Малоросія?» не була допущена до друку, з неї відомі лише цитати у статтях і промовах керівників партії*). КАМО ГРЯДЕШИ (Харків, «Книгоспілка», 1925, стор. 63), ДУМКИ ПРОТИ ТЕЧІЇ (Харків, ДВУ, 1926, стор. 125), АПОЛОГЕТИ ПИСАРИЗМУ. До проблем культурної революції («Культура і побут», 1926, чч. 9—13) — в цих відважних бойових есеях Хвильовий недвозначно оформив кредо і «категоричний імператив» українського відродження в УРСР. Він зачепив безліч наболілих справ, завдав багато дошкульних ударів своїм противникам. Крізь полемічні хащі памфлетів червоною ниткою чітко проходять три тези: 1) Кінець малоросійському епігонізмові і провінціялізмові, українське мистецтво прилучається до світового, і в першу чергу західньоевропейського, мистецтва. 2) Кінець російській гегемонії на Україні; Росія мусить відійти в свої етнографічні межі; Росія самостійна? — Самостійна. Ну так і Україна самостійна. 3) Українське мистецтво має власну велику місію, воно започатковує новий великий культурний круг, що йому Хвильовий дав умовну назву «азіят-ський ренесанс».

Памфлети Хвильового висловили загальний настрій нації — від академіків починаючи і студентами та сільськими вчителями кінчаючи. Першим підтримав Хвильового лідер групи «неокля-сиків» Микола Зеров (див. його статтю в розділі есеїв цієї антології). Приєдналась до головних тез Хвильового Українська Академія Наук: на влаштованому нею диспуті з приводу появи КАМО ГРЯДЕШИ чільний співробітник Академії Михайло Моги-лянський висловив загальний настрій, сказавши: «Враження від статей Хвильового подібне до того, ніби в кімнаті, де було так душно, що важко дихати, відчинили вікна, й легені раптом відчули свіже повітря» (Українська Академія Наук. ШЛЯХИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ. Диспут 24 травня 1925 р. Київ, УАН, 1925).

Рух одразу перекинувся з культурних ділянок у економічну, політичну і навіть технічну. Михайло Волобуєв, наслідуючи думки і відвагу Хвильового, статистичними даними виявив, що комуністична Москва продовжує стару царсько-російську колоні-яльно-експлуататорську політику на Україні; він вимагав

усамостійнення української економіки. Олександер Шумський, член ЦК КП(б)У, став на оборону Хвильового від нападок ЦК партії і доповнив його тези вимогою передати керівництво життям України з російських в українські руки, замінити українськими комуністами присланих з Москви наглядачів в ЦК КП(б)У та уряді УРСР, сприяти дерусифікації пролетаріяту.

Москва була заскочена такою спонтанною контратакою. Сталін у довжелезному листі «До тов. Кагановича та інших членів ПБ ЦК КП(б)У» з 26 квітня 1926 виправдував панування росіян в Радянській Україні тим, що «чисто українські марксистські кадри тепер недостатні». Тому (логіка!)... треба «бити» насамперед українських марксистів-комуністів на чолі з Хвильовим. Далі Сталін виправдувався тим, що керівництво Москви, мовляв, визнає весь світ: «В той час як західньоевропей-ські пролетарські кляси і їхні комуністичні партії повні любови до Москви, цитаделі міжнародного революційного руху, в час коли західньоевропейський пролетаріят із захопленням дивиться на прапор, що повіває над Москвою, український комуніст Хвильовий не має нічого сказати на користь Москви, як тільки закликати українських діячів тікати якомога швидше геть від Москви» (И. Сталин. СОЧИНЕНИЯ, т. 8. 1948, стр. 149-154).

Та шум, знятий Москвою навколо Хвильового, тільки сприяв його популяризації в інших республіках СРСР, ба навіть у закордонних компартіях (Комінтерн розпустив КП Західньої України за підтримку Хвильового і Шумського). Скрізь-бо був свій місцевий ґрунт для подібних ідей. Московська преса зняла тривогу. А. Селівановський скаржиться у журналі «Революция и национальности», що гасла Хвильового «геть від Москви» і «курс на Европу» «у відповідних варіянтах поширились і по інших національних республіках» (листопад 1930, ч. 7, стор. 73—81). В наступному числі того ж журналу в рецензії на книжку Гірчака «Хвильовізм» писалося: «Останнього часу серед групи працівників культурного фронту націоналів почина-ють зріти теорії в багато чому схожі з хвильовізмом; в цьому випадку особливої уваги заслуговують помилкові виступи в журналі «Культура масс» товаришів Бруно Ясенського і Дом-баля, які розвивають (грубо) теорію про те, що створення польської пролетарської культури цілком залежить від орієнтації її на Польщу».

Програвши битву ідей, Москва вдалася до засобів чека і військ НКВД — до провокації і терору. Такою провокацією було проголошення в пресі, що його роман «Вальдшнепи» і есей «Україна чи Малоросія?» — це вже не ухил, а зрада. Проголо-шення Хвильового зрадником було навмисне зроблено саме тоді, як він був за кордоном (зима 1927—28). Але Хвильовий волів написати покаянного листа і «здатися на милість партії», ніж скористатися можливістю врятувати себе еміграцією коштом своїх колеґ і інтересів боротьби на Україні. Другою такою провокацією слід вважати спробу Сталіна «приласкать» Хвильового і інших видатнішик українських письменників, пообіцявши їм всякі полегші для української літератури, з тим щоб відколоти і розсварити їх з рештою українських сил («Українські письменники на прийомі у Сталіна». «Червоний шлях», березень 1929, ч. З, стор. 144—145). Тепер нема сумніву, що в час, коли Москва підступно давала українським письменникам нові надії, в неї вже був готовий плян знищення мільйонів українців, в тому числі й більшости письменників. В усякім разі Хвильовий ще встиг випустити 12 книг блискучого «Літературного ярмарку», дати ряд гострих сатир на компартію («Іван Іванович», «Ревізор»), ще встиг Куліш і Курбас виставити в «Березолі» МИНУ МАЗАЙЛА — сатиру на русифікацію і малоросів, ще встиг Бажан опублікувати свої найкращі твори, а Довженко дати свої кращі фільми. Все це було в «рік великого перелому» (1929) і на фоні відчайдушного спротиву українського населення примусовій колективізації. Коли Москва спробувала знищити Україну тотальним терором і голодом — Хвильовий відчув на собі відповідальність — замість піддатися на «ласки» і «милість» Москви, він кинув у боротьбу останній свій засіб — власну добровільну смерть, він розраховано (у відповідний час і у відповідному місці) пустив собі кулю в скроню, вціляючи нею в московський комунізм і стверджуючи своєю смертю ідейну перемогу фізично розстріляного відродження.

Реакція Москви на цей вчинок Хвильового була найлютіша: його оголосили «бандитом», посмертно виключили з письменницьких організацій, і з того часу аж до нині, немов того Мазепу, систематично віддають анатемі. Дома і за кордоном про Хвильового ширяться найбільші нісенітниці — мовляв, це людина безетична, фашист-зрадник, чекіст-матеровбивця, неук тощо, тощо (в залежності де і серед яких людей це говориться). Ця пропаганда розрахована на той парадокс, що Хвильовий став на якийсь час речником визвольного руху проти комуністичної Москви, будучи не тільки членом партії, а і якийсь час ідейним комуністом. Забувається те, що для таких людей, як Хвильовий, якийсь політичний ярлик чи формальне означення важать якнайменше в їх характеристиці. Це бо був не епігон, а самостійний творець, що скрізь і завше виношував у собі влас-ний світ. Дороги таких людей не завше прості та повні трагічних вузлів.

Микола Хвильовий прийшов на світ і виріс в органічно українському світі. Він народився 1 грудня 1893 як перша дитина учительки й учителя в селі Тростянець Охтирського повіту. Мати його Єлисавета була дочкою інтелігентного веселого і доброго Івана Тарасенка — бухгалтера маєтків мільйонера Кеніґа. Дід її був француз, а баба — українка кріпачка. її брат Володимир Тарасенко, «старший друг» Миколи (загинув у боях за Українську Народну Республіку) дав юнакові національну свідомість, а вчителі Кривохатський і О. Л. Сільванський помогли йому остаточно опанувати мову, історію і культуру України. Сам батько Миколи — Григорій Олексійович Фітільов, збіднілого дворянською роду Слобожанщини — плекав любов до української мови і культури; правда, через його вередливу вдачу мати і п'ятеро дітей розлучились з батьком на дванадцятому році одруження, і Микола мусив рано відчути співвідпові-дальність за життя родини. Він не любив оповідати про батька. Діти росли далі серед нащадків Тарасенків — у поміщицькому маєтку маминої сестри Смаковської, серед селянського оточення і українських традицій та звичаїв. Хвильовий знав напам'ять дуже багато поезій Шевченка й захоплювався Гоголем. Виключений із шостої кляси гімназії за участь у революційному гуртку, він побив рекорд у самоосвіті, будучи мисливцем не тільки за бекасами, але й за книжками, перечитавши книжкові запаси в бібліотеці сусідської поміщиці Савич (пізніше, в 20-х роках він інтенсивно користувався прекрасними бібліотеками Харкова). Він любив свою маму до самої смерти і серед усіх очорнень, яких він зазнав по смерті, найбруднішим було ототожнення автора «Я» з героєм оповідання комуністом, що вбиває свою матір (вічна і дурна історія — ідентифікація автора з персонажем його твору). Поза немилою працею писарчука у волосній управі, а потім слюсаря (1914—15) у юнака були три пристрасті: природа, книжки і дружба з людьми, в якій він визначався великою вірністю. Любив народні пісні і вважав їх інтерпретатора Леонтовича геніяльним композитором.

Він самостійно уточнив лінію своєї української традиції: со-няшно-трагічний Тичина — гуманіст Коцюбинський — европеї-затор П. Куліш — універсальний і непідлеглий Шевченко — чарівник Гоголь, а далі вглиб прикував його увагу образ і культурно-творче діло Івана Мазепи та вся незвичайна козацька доба «барокової людини», що формувала наново українську націю. Додаймо до цього вже згадані раніш українську на-родну культуру з її вірою, звичаями, мистецтвом і піснями. На цій базі він асимілював великий світ європейської культури і літератури, яку читав і в перекладах і в оригіналах (користувався французькою і німецькою мовами). Ніцше, Ґете, Вольтер, Ловренс Стерн, Гофман, Свіфт, Діккенс, Фльобер, еспанці, почавши з Сервантеса, модерна література Европи; досконало знав також російську літературу, зокрема Достоєвського і символістів (Бєлий, Ремізов), подобався замолоду йому Лєрмонтов, а в старші роки — Салтиков-Щедрін.

Самостійний духовий ріст і виховане змалку почуття відпо-відальности, на міцній базі ліпшої української традиції дали цій від роду діяльній і творчій натурі змогу відважно йти крізь най-трудніші іспити його як-не-як небуденної і у всіх відношеннях переломової епохи.

Іспити були практичної і духової натури. Вони не являли для лицарської вдачі Хвильового проблеми, поки вимагали від нього тільки особистої жертви особистим життям. Наприклад, коли він, мобілізований 1916 до армії, зіткнувся у військовій школі в Чугуєві з своїм начальником російським капітаном Лєбєдєвим — солдафоном-садистом, що знущався з культурно вищого від себе солдата, він не побоявся конфлікту і волів піти на передову лінію фронту, ніж терпіти садиста-деспота; і згадував його ще за три дні до смерти, кажучи, що трудно жити чесній людині під Лєбєдєвими, які душать своєю диктатурою життя.

В 14 дивізії на фронті в Білорусі він здобув пошану солдатів, був обраний до дивізійної ради солдатських депутатів, керував культурно-освітньою працею та спричинився до скорої українізації дивізії. Демобілізувавшись восени 1917, він у рідній Слобожанщині став одним із завзятих організаторів українського життя і пропагандистів Центральної Ради. Коли на молоду українську державу впали удари совєтсько-російської і німецької армії, Хвильовий взявся за зброю і на чолі збройних місцевих загонів воював на два фронти, не дбаючи при тому за свою революційну кар'єру. (Він органічно ненавидів окупантів: «Окупація слово не наше і прийшло воно з темних країв, щоб затьмарити наше блакитне небо», — писав він 1922 року вже в умовах остаточної російсько-совєтської окупації України).

Але готовість пожертвувати собою — це не є та найвища вимога, яку ставить відповідальній людині іспит життя. Проста самопожертва може означати і цілковитий провал на іспиті, який вимагає перемоги — коли не фізичної, то духової і мо-ральної, коли не тепер, то для майбутнього. Ця проблема стала перед Хвильовим у тому найтрагічнішому і зворотному пункті української революції, який українські літописці' назвали «чотирикутник смерти». Це кінець 1918 і весь 1919 рік. Одбив-ши дві перші збройні напасті Радянської Росії і Німеччини, Україна опинилась в нових кліщах між Заходом і Росією, які напали на молоду республіку з усіх чотирьох сторін світу з наміром її знищити і реставрувати стару імперію чи в її царсько-поміщицькій, чи в комуністичній формі. Виходу не було, бо хоч український народ воював хоробро на всі чотири сторони, та він не був підготований для організації в національному масштабі аж такої нерівної боротьби. Маси піддавались чужій демагогічній агітації і невтралізувались. Настав момент, коли кожна людина, кожна група людей, опинившись в крайній ситуації, в ізоляції один від одного, мусили рішати кожний на власне сумління, риск і відповідальність. Такий момент заскочив Хвильового, коли він, відступаючи із своїм загоном перед натиском переважаючих сил совєтськоросійських військ, зустрів у селі Колонтаїв свого бойового друга патріота І. Барву прикутим до ліжка висипним тифом у напівнепритомному стані. Не зважаючи на застереження матері — він поцілував хворого і сів коло нього, нехтуючи смертельною заразою. Після того він не відступив далі Опішні, а опинився в Комуністичній партії (більшовиків) України, в Червоній армії, на фронтах проти Денікіна. Він вирішив узяти за слово Комінтерн і Леніна, які обіцяли ліквідацію тюрми народів і трудящих мас, визнали самостійну Радянську Україну, проклямували незалежність від усіх колоніялістів, спільну відповідь всеевропейсь-кою, ба навіть світовою революцією на удари Заходу. Керуючи політосвітньою роботою в масштабі дивізії, Хвильовий бачив добре не тільки «слова», а й «діла» своїх нових партнерів — російських більшовиків, зокрема і роботу ЧК (в якій ніколи особисто не брав участи), розстріли селян, руїну української культури. Як далеко був цей російський комунізм у своїй дії від того комуністичного ідеалу, що його сприйняв він від Маркса і від деклярацій Леніна. Хвильовий горнеться до тих українських комуністів, що хотіли дати свій український зміст тому ідеалові (див. першу спробу біографії— О. Ган. ТРАГЕДІЯ МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО. Ульм, в-во «Прометей», 1947, 77 crop.).

З цим він прийшов з огненного іспиту 1919 року до Харкова, столиці УРСР, де й появився 1920 року його перший відомий нам друкований твір — поезія «Я тепер покохав город». В 1921 році він публікує три книжки поезій — В ЕЛЕКТРИЧНИЙ

ВІК, поема, МОЛОДІСТЬ і ДОСВІТНІ СИМФОНІЇ, ще повні пато-су і радісних надій революції. Але, покинувши поезію, вже за 1922 і 1923 роки встигає він написати дві книжки етюдів, про які ми говорили раніш і які роздерли завісу комуністичної революції та показали весь неймовірний її внутрішній зміст і форми. Брутальний реалізм цього анатома-хірурга одначе не мав і натяку на декадентське колупання чи цинізм. Над усім жахом смерти і каліцтва людини панує в аналітичних етюдах Хвильового всеосяжна романтична стихійна глибока любов до людини, до свого народу, до його розтоптаного відродження, і також велика зневага до нового ворога і володаря — російського комунізму, що так швидко показав своє одвічне хамське рило з-під нової своєї політичної одежі. Його непокоїть широкий круг проблем: де кінчається людина і починається звір? Як знайти душу матерії? «хто буде цезарем майбутньої світової імперії — світовий мільярдер чи світовий чиновник?»; як «перемогти ту ірраціональність, яка лягла на нашому історичному шляху»; «як вивести нашу хахландію на великий історичний тракт»? «що висуває життя проти російського поліційного месіянізму і європейського декадансу, яку нову «весну народів»? Це були проблеми універсального духового і політичного, практичного значення, і стояли вони перед ним не абстрактно, а як пекучі справи українського відродження, української революції, що тепер у нових умовах вичітковує далі своє власне і окреме від російського обличчя. Цей романтик, майстер мистецького слова, мав великий політичний інстинкт (Євген Маланюк слушно назвав його «homo politicus»). Він бачив можливості боротьби, але бачив і ті рани, що їх завдав «чотирикутник смерти» і російський комунізм відродженню. (Власне від Хвильового ми й виводимо термін «Розстріляне відродження», з таких його образів, як-от у його «Арабесках»: «І я, романтик, закоханий у свою наречену, знову бачу її сіроокою гарячою юнкою з багряною полоскою на простреленій скроні. Вона затулила рану жмутом чебрецю й мчить по ланах часу в безсмертя»), Як же трудно дати підсумкову характеристику цій людині, що охоплювала своєю душею суперечності свого часу і була в постійній творчій динаміці! Ми згідні з оцінкою, яку дав йому в 1938 році незалежний львівський літературознавець Ярослав Гординський. Згадавши про полярно суперечливі оцінки Хвильового, в рамках від «геніяльнии талант» до «дегенеративний психопат», — Ярослав Гординський пише: «Деякі його новели не мають щодо сили емоціональности нічого рівного не лише в

українській літературі». «Новеля «Я» силою своєю не має, мабуть, аналогій в новітній прозі». «Хвильовий є у своїй творчості органічне явище в українському духовому житті: своєю ана-лізою він являється деструктором старих форм українського духового життя та основником його нових форм; своєю синте-зою — він виразник фундаментальних змагань українського духа». «Хвильовий вийшов з надр революції, а проте творчість Хвильового вся повита образом України, в його етюдах ми вільно дихаємо всіма пахощами української землі». «При всьому захопленні революцією Хвильовий не ідеалізує її однобічно, навпаки, він проти шаблонно-героїчних котурнів агітаційної літератури». Відкинувши негідне провідництво Москви, Хвильовий висунув власну велику концепцію для народів, що творять з'єднуюче кільце між Европою і Азією («азіятський ренесанс»), В чисто мистецькому пляні — це «свідомий революціонер-ре-форматор прози», новатор, що не рве з традиціями і створив власний різноманітний та багатий стиль і школу (неоромантизм). Великий майстер слова, дарма що його мова повна варваризмів, неологізмів тощо, вона, як і ціла будова творів, організована в музичному ключі». (Ярослав Гординський. «Стиль Хвильового». «Краківські вісті» за 12 і 13 травня 1943).

Майбутній автор монографії про Хвильового не зможе оминути того факту, що в Хвильовому, як і в усій літературі 20-х років, перехрестились дві великі стильові традиції Европи: романтика і бароко. Хвильовий безумовно був спадкоємець європейської романтичної традиції. Одна з проблем його духової драми: як переборював він богоборсько-нігілістичну традицію романтизму (від де Сада до карамазовщини і аж до Леніна) і як видобував із романтизму його віталістичну традицію від Ло-вренса Стерна, Амедея Гофмана і Гоголя — до СОНЯШНИХ КЛЯРНЕТІВ і ЗАМІСТЬ СОНЕТІВ і ОКТАВ та СКОВОРОДИ Тичини. Це проблема, яку так цікаво зачепив в іншому пляні Альбер Камю у своїй ЗБУНТОВАНІЙ ЛЮДИНІ. Особливо вражають аналогії до Гофмана і Гоголя — їх суспільної і духової ситуації, їх внутрішніх конфліктів і їх романтичного стилю.

Дослідники відзначили (у нас це зробив Дмитро Чижевсь-кий), що романтизм 19 століття в багато дечому звернувся до бароко і відродив чимало барокових первнів. У Хвильового синтеза романтизму і бароко виступає ясно. Це від Гофмана іде в нього уйняття в стильову систему многопляновости (у Гофмана і Гоголя — двопляновість) того, що на перше око здається хаотичним розпорошенням і суцільною суперечністю в собі, як також патетика і гротеск чи прозаїзм у парі, романтич-на іронія, образ шукача-ентузіяста, приреченого на невдачу, ба навіть техніка вставної новели чи кільцевої побудови, гострий зір на речі і т. д. А чи ж не живуть у творах і в особі Хвильового такі клясичні характеристики барокового стилю і людини, як скомплікованість; етичне забарвлення, образ сильної, але підпорядкованої вищій силі людини; рухливість, динаміка; розуміння краси, не тільки як «красивости», а й як сили (напр., сили стихій), включення в естетику «неестетичного» (брутальний реалізм Хвильового); закохання в темі смерти; бажання зворушити, розбурхати, викликати сильне враження, занепокоїти («Хай живе дух неспокою!» Хвильового); гіпербола; любов до антитези; пристрасть до універсальности і всеохопно-сти; поєднання захоплення зовнішнім і декоративним (орнаменталізм прози Хвильового) з виключною здібністю до погляду у «внутрішнє», в самого себе; прагнення до взаємин із літературою світовою; нахил до великих плянів та ідей (Ко-люмб — людина бароко), і, нарешті, ідея національного відродження та потяг до героїчно-лицарського ідеалу громадського діяча (див. розділ «Бароко» в книзі Дмитра Чи-жевського. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ. Нью-Йорк, Українська Вільна Академія Наук, США, 1956).

Звичайно, всі ті риси минулих стилів — романтики й барокко — це лиш химерний (хоч і не випадковий) відгук у власному стилі Хвильового. Подібність епох викликає подібності в стилях, але історія при всьому тому таки не любить кліше. У Хвильовому жив дух неповторного Розстріляного відродження, дух незалежности і власного шляху України. Тому в оповіданні «Я» поет подолав руїнний гіпнотизм комунізму Тагабата (що, до речі, нагадує собою Леніна). Густі соки української лози і ґрунту вибухово ферментували у молодому вині його творчос-ти. Та все ж і трагічний хаос матеріялу доби, і власні кипучі почуття, думки і виблиски інтуїції та фантазії підкорив мистець порядкуючій у ньому силі любови і музики. Вони й дали лад безладові, гармонію — дисгармонії.

Хвильовий означив свій власний стиль і стиль споріднених йому мистців 20-х років терміном «романтика вітаїзму», але не виключав ним стилю тодішніх неоклясиків. В своє поняття «азіятського ренесансу» він уводив як традицію також і гре-ко-римське мистецтво. Ці речі згадані також у памфлетах Хвильового, які в скороченні подані в розділі есеїв цієї антології.

РЕДАКТОР КАРК

J Бєлий, і Блок, і Єсенін, і Клюев: Росіє, Росіє, Росіє моя!...Стоїть сторозтерзаний Київ, І двіста розіп'ятий я.

П. Тичина

Связан я узловыми дорогами, На которых повесилась Русь, На которых трактиры с острогами Хоронили народную грусть.

В. Александровский

І

На стола поклав бравнінґа й на нього дивився тривожно — редактор Карк. Кожний бравнінґ має свою історію криваву і темну — у нас на Україні, сьогодні: 3 березня року нашого п'ятого... а взагалі — 1922. Кожний бравнінґ має свою історію: темну, як духовне нутро окремої особи...

Історія бравнінґа така: ліс, дорога, втікачі, вороги, і хати, і дерева, і всім байдуже, вже дихати не можна, горять груди і згоряють — згоряють... Постріл... Темна історія. У буржуа відбирали бравнінґи, і вони плакали, а потім у нас од бирали, і ми не плакали — не іронія! — а може хто й плакав... Чого одну людину шкода, а до тисячі мертвих байдуже? Почуття колективізму нема — це не з «азбуки комунізму», повірте!

І А

Проте це не щоденник — це справжня сучасна новеля.

Редактор Карк підвівся, ще раз тривожно подивився на бравнінґа і вийшов.

II

Із тихої вулиці пішов на клекіт.

Жевріло блакиттю.

Чудово: смердюче, промислове місто велике, але не величне — забуло слобожанське народження, забуло слобожанські полки, не утворило американської казки: не йшли будинки в хмари — чудово, воно ховає сьогодні в своїх завулках криваві леґенди на сотні віків.

Редактор Карк дивився на вікна: там Чепіга й теж зацвіла. Йшла синя ніч і налягла на будинки, мабуть, заповнювала коридорне повітря — коридори довгі, темні — установ. А в міщанських домах тукали, мабуть, годинники. Тукали, одмірювали простори по культурних, некультурних віках, згадували революції, не знали революцій — народні бунти, селянські повстання, Хмельниччина, Пав-люк, Трясило...

І дивився Карк на небо: там голуба безодня, там кінчається життя, а степи України теж голубі — асоціяція з небом.

Потім повернув додому. Біля цього маґазину — тут тепер державну шоколяду продають — одного зимового ранку він зустрів нову владу. Згадав, як шумувала Україна — хохол упертий чоловік, а може тут десь проходив Сковорода Григорій Савич, великий український філософ, а тепер, кажуть, могила бур'яном поросла й бджоли не гудуть біля дупла, тільки пчілка іноді пролетить, і шумують революції, повстання на Україні знову.

Григорій Савич Сковорода — так російська інтеліґенція любить: Григорій Савич, Ніколай Романович, Владімір Ілліч, Тарас Григорович. І єсть у цьому якась північна солодкість, упертість, і ка-лузькі нетри, і Іван Калита, і московська сила — велика велетенська, фатальна, від варязьких гостей іде. І нема тут вишневих садків — на вишнях у червні проростають зорі — і нема тут лунких дівочих пісень — далеких, а то в заводському посьолку, або коли з сапками йдуть, а за ними з цукроварні ледве-ледве манячить у літні, ясні ночі дим.

Дим... Подумав, що над Україною завжди був дим, і вся вона задимилась у повстаннях, задимилась у муках, огонь ішов десь у землю, тільки на Дінці спокійно думали й упирались у небо димарі. І був огонь і теж — велика велетенська сила, фатальна, тільки від варязьких гостей вона не йшла.

З Лопані дмухнуло вогкістю.

Лопань має теж свою історію: на березі багато калу й дохлі коні, а вчителі гімназії і досі ловлять удочками рибу й думають — про минулі дні, коли фунт білого хліба коштував три копійки, а півпляшки — двадцять чотири.

Лопань теж має свою історію — вона не знала революції, біля неї проходять червоні крамарі, на ній теж зрідка появляються кайори. Розмова: — Шо за світла ніч, а на душі темно: нема простору. Чека. Госпуп. Ех ти, життя прокляте!

Другий голос: — Нічого. Сила за нами. Ха! Обиватель. А обиватель — хвиля, дев'ятий вал. Реґулятор. Піднявся високо, а ну бо нижче! Не хочете? Себе виніть. Ми теж дещо знаємо. Налетів обиватель — і човен поринув. Обиватель реґулятор.

З Лопані дмухало вогкістю.

III

Живе редактор Карк близько міського парку, на тім краю, де сонце сходить і блимає в скалках сміття — там вигін, там собаки, а вночі постріли на сполох — вартові. Між іншим, відповідальности за газету жодної, відповідальний інший.

На кватиру прийшов випусковий.

— Entrez!

Редактор Карк завжди: Entrez! Випусковий товариш Шкіц і суворий і булий член ЦК есерів. Був на суді — виправдали, тепер щось знає. Поклав останню коректу до підпису.

Редактор Карк: — Сідайте, прошу.

Шкіц дивився на всіх трішки з презирством. І на Карка. Безумовно: одні не знають, що є ЦК, а другі — що він булий. Дивився поверх Каркової голови й стояв: Каркові з ним приємно, а коли згадував — неприємно: від ЦК дмухало чимсь величним, мов генерал-губернаторство. І прийшло чогось у голову про величність. Хтось скаржився — їхати далеко: триста верстов. Не міг уявити: сьогодні за фунт хліба заплатив сто тисяч карбованців. За маленький шматок. Що ж триста?

Мовчав. І Шкіц.

Потім Шкіц запохмурів.

— Україна... Да... Проґавили — і пішла від нас. Україна пішла. А все тому, що ми поети, що ми не комерційної вдачі.

І ще суворіш: — Ми не політики. Ми поети. Нема в нас і північної жорстокости. Ми романтики.

Редактор Карк: — Велику французьку революцію поети робили. Із злістю: — Французи — нація. А ми без міста, в місті ми мужлаї, роззявивши рота ходимо, а в установах революція і на селі революція. А втім, ми не французької вдачі, ми до німців скоріш. Може, вам дивно, а я кажу: не дивно. Це ж у нас німець картопельку садить. Не дарма наші культурники до Німеччини їздять. А німецької комерційности в нас і нема. І в цім наше лихо. Ми і короткозорі... А що наш народ? Був по лісах, а тепер в оселі повертається і плює на нас. Він теж романтик. Наш народ.

Редактор Карк слухав, і було боляче й тоскно.

Дивився на той стіл, де лежав бравнінґ, і було сіро, як у 1905 чи в 1906 році. Було: — Центральна Рада, Трудовий конґрес. Випусковий узяв підписану коректу і в'яло промовив: — До збачення.

Потім хвилину розглядав біля дверей статуетку — бюст якогось римського полководця. І Карк дивився на статуетку. Він приніс її з редакції: старовиною віяло. В його редакції виходила колись велика газета сімнадцятого року. Розповсюджувалось її по всій Україні... Ну, і від статуетки віяло.

Приходила ще хазяйка і покликала до себе. Вона завжди незадоволена з будинкового податку. Говорить: — З мене беруть податок, а я нічим не торгую. А тепер усі торгують. Або можна прожити не торгуючи?

І ще каже: — У мене дочка хвора, а їй не дають пайка. А тепер усі хворі мають одержувати пайки, бо тепер комунізм.

Це вона каже досить щиро. Редактор Карк п'є в неї чай. За чаєм вона оповідає йому, як ховала фарфорові чашки від реквізицій — вони лежать у відомого лікаря внутрішніх хвороб, а в нього реквізицій не було.

Потім він підвівся — іти треба. Похитала головою: — Ах, редакторе! Працюєте ви багато. Матвій Са-мойлович...

І замислилась. Матвій Самойлович її чоловік. Розстріляли за контрреволюцію. Це було три роки тому. Висів його портрет над її ліжком, а в рядок — Михайловський. Купила на базарі, казали, що Михаил овський теж не з комуністами.

Коли Карк проходив вітальнею, біля вікна сиділа Нюся. Нюся покликала. Коли підійшов, подивилась ясно.

Вечоріло.

Слухав, як десь прокричав півень. Нюся: — А на тім тижні думала про степи. Про махновщину. Довго-довго думала. І думала, що махновщина то є трагедія інтеліґенції Лівобережної України. Як ви гадаєте?

Подумав.

— Може.

IV

У редактора Карка очі, як у Ґаршина, а очі Ґар-шина писав Рєпін, а Рєпін оголошував себе за українця, і Нюсі здавалось, що в очах Карка — степи.

Стояли ясні дні, і йшли ясні дні. За міськими левадами сторожили простори, і було просторо, а на душах темно. І на тих і на других, і переможці і переможені — а хто переміг? Це редактор Карк думає. Усі були похмурі, того й театри так повно заповнювала публіка... республіка... ха!.. — це редактор Карк думає.

На заняття ходив уже пізніш відповідального. Вчора зійшлись у кабінеті.

Відповідальний каже: — Читали «Росію в імлі» Be л за? Хай тепер радіє: на вулицях весело — маґазини всі відчинено.

Занозуватий чоловік — це видно, і нервовий — це теж видно. Йому повсякчас здається, що з нього глузують. Він лає інтеліґенцію, але любить, коли йому кажуть: — Та ви ж сами інтеліґент! Правда, замахає руками: — Ізбави Бог, ізбави Бог!

У конторі сидить машиністка, дочка бувшого власника цієї друкарні... (бувшого... тепер усі бувші і все бувше, і в цім глибінь вечірньої мислі...). Каркові шкода її, і він також ставиться до неї, як і до статуї римського полководця — з повагою, і йому сумно, коли дивиться на неї. Здається, що вона, як

і Нюся, вміє говорити, що і в неї такі м'які руки, як у Нюсі. Проте він до неї ніколи не говорить.

І завтра він ходив додому, і багато днів ходив додому. По дорозі стрічав знайомих. Як от: у чумарці, із стьожкою, він завжди все знає, улесливий, лагідний.

Він каже: — Хі! хочете побачити радянський шлюб? Це інтересно. Справжній робітник, з тютюнової фабрики. І його батько робітник.

Входять у церкву. Улесливий метушиться, вказує на двох, що біля вівтаря стоять — шлюб. Запевняє, що це робітник, що батько його робітник. А Карк думає, що улесливий, мабуть, бувший есер, мабуть, бувший есдек.

Курить ладан-дим. Церква завжди збирала націю — кирило-методіївські братчики, лаври — фортеці. Та от прийшла революція, і закуріло, і не стало церкви, і воскресла церква.

— Христос воскрес із мертвих!.. Пішов дощ.

До великодніх свят було сіро, холодно, першого (паски святили) заясніло, весело, тепло. І другого. Потім знову дощі. Віруючі думали, що це знамення, і Карк сьогодні трішки збентежений: бачив колись комету з хвостом, чогось тепер зелена, біля Оріону... Нащо комета? А земля одірветься таки від сонця й полетить у провалля. І тоді будуть смішні революції й автокефалії. Буде тільки дим. Дим заповнить повітря, і буде первотвір.

— Христос воскрес із мертвих!..

У церкві співали мелодії з Леонтовича — кажуть, він загинув химерно однієї зеленої ночі, а це було взимку, а його композиції французькі діти співають, а в нас у церкві, з ладаном. Вийшов із церкви.

Колись Карк бачив, як автомобіль задавив велосипедиста. Летіли обидва. Що думав велосипедист? І уявив: Сиваш, тривожна ніч, море і 10 000. Махновщина по Сивашу на тачанках. Трагедія інтеліґенції Лівобережної України...

...Нюся. Вона така лагідна, а візерунки нагадують гетьманщину.

Було сумно.

Вечорами сидів з Нюсею або ходив до відомого українського діяча — з боротьбистів — з рудою борідкою.

Слухав його пляни за те, як утворити нову партію — викинути «Р» з РКП, викинути «У» з КП(б)У, утворити єдину КП. Це фантазія, це романтика.

Український діяч видавав ще поганенького журнала й не міг його видавати — самоокупаємість сувора, а в нім не було німецького духу.

І була лагідність і скорбота в сірих очах і було м'яке тіло.

Фантазії розцвітали під блакитним небом.

Блакитне небо проточувалось на всі вулиці великого промислового міста.

V

Редактор Карк виходив у зоологічний сад і прислухався до неясного шуму, що туманів між дерев.

Тягнуло кудись, а на серці наростало слизьке, наростала злість на всіх. У редакції він не хотів стрічатись. Не говорив із відповідальним. Про що говорити?

Була й на нього злість. Росла. Торік думав: parvenu, а відповідальний ріс, і була вже злість. Образливо було за себе, за руду борідку, за тисячі розкиданих по Україні невідомих і близьких. А відповідальний ріс, знову лаяв інтеліґенцію, і хотілось плюнути йому межи очі, за його неправду, за його лицемір'я. Годинами стояв біля букініста, а недалеко бандурист на-бринькував про славу України.

Пішов до Нюсі. Нюся розказувала про козаччину, про боротьбу українського народу за своє визволення.

Тоді він говорив — суворий, ніби з ворогами говорив: — Ні, Нюсю, я так не можу. Мені важко. Мене

оточують люди, а хто вони? Про ймення замовчують. Я не можу жити, я не можу творити. У нас жах — одні продаються, одні вискакують — темні, невідомі, parvenus. Бувші соціял-демократи митрополії беруть. Соціял-демократи!.. Розумієте — в митрах соціял-демократи. Це — жах. Я не можу. Це

— эках.

Нюся втішала, він заспокоювався, і вона знову говорила про козаччину, про Хмельниччину. Редактор Карк: — Мені сняться зелені сни — навкруги простори, а на мене лізуть гадюки. Я їх б'ю, а вони лізуть. Я не символіст, а вони на мене лізуть...

А потім він знову думав про бравнінґ, і було тоскно, бо хотілось жити, руда борідка теж хоче жити — одірваний від життя із своїм журналом радянський автомат.

І було його шкода. А от варязька сила — велика, велетенська, напирає, ще напирає. І мовить руда борідка з сумом: — Не придавіть зовсім!

...Підхопився. Хотілось вилаятись, кріпко, цинічно, матюком. У голову лізли соціял-демократи в митрах...

Простогнав: — Нюсю!

Вона одкинула руку, подивилась на його обличчя

— воно було мертве. Сказала схвильовано: — Ідіть, випийте води!

Редактор Карк підвівся і, як хворий, пішов до дверей.

VI

Удень бачив, як гурток дівчат біля акацій із сапками. Смішні в шумнім місті: у них такі ноги бронзові й м'язкі. Знаєте: ґрунт, рілля — пухко; тільки що важко пройшов плуг, а недалеко панський маєток, а десь збираються води, і зелина буйно б'ється вгору. Знаєте: майбутнє не в обмашиненні життя, а в притягненні

природи до машини. Ах, як природа дивиться на машину! Знаєте: колись я вийіпов із цеху на повітря після нічної зміни. Цокотіли молотки, гуділи машини, і все задумливо. А вгорі одне небо з зорями — і тільки. За заводським парканом тиша — ніч. Тоді в голові мудро, тоді в серці мудро, тоді я цар життя, і моя голова підпирає темно-синю височінь.

Редактор Карк говорить до дівчат: — Відкіля ви?

— Хі! хі! хі!

Але одна сміливо сказала: — Що тобі, паничу? Подивись на себе: тобі жити два дні. Хіба тобі до дівчат?

Здригнув.

— Відкіля це ти знаєш?

— Знаю! Тепер усе пішло на комунію. Всі знаємо. І заспівала: Ципльонок жареной, ципльонок вареной, Ципльонок тоже хочіть жить. Я не совєцькой, я не кадецькой, А я народной комісар.

І говорила: — Бач, і той лізе в комісари — ципльонок.

— Да... — сказав і одійшов. Думав......Увечері бачив Шкіца. Дивно: почав одягатися

краще, навіть надто. І комуністи одягаються краще, може й не всі — неп.

Шкіц організовує трест і вже не говорить про Україну, тільки іноді мало.

Але він каже: — Практика — річ велика. Це життьова пош-лість, але й життьова мудрість. Треба жити. Так після пожежі: стоїш на руїнах — важко, бо смердить трішки й нагадує... та треба жити.

Карк нервово кинув: — Після пожежі не смердить! Шкіц уперто заявив: — Після пожежі маленький дим і... смердить.

І розійшлись.

Знову наростала злість. І на Шкіца. Був самотній, сунула непереможна жахна стихія: степова пожежа... А потім буде дим. Крізь дим вирисо-вується дірка на чолі...

...Цілу ніч горів степ, бігли отари товару, ревли, і душно було в повітрі...

Так снилося.

VII

Уривок із мого щоденника. Міркую про сучасну українську белетристику. Думаю так: іде доба романтизму. Хто цього не зрозуміє, багато втратить. Реалізм прийде, коли з робфаків вийдуть тисячі, натуралізм — коли конче запаскудимо життя.

VIII

Сидів проти Нюсі. Нюся не говорила про Хмельниччину — дивно.

З вікна видно третину міста — з другого поверху. Місто загадкове, надмрійне. Уносить ген-ген: чогось згадуються лицарські часи в Німеччині, потім бараки з тифозниками — тифозні залишились, а вороги прийшли. Тифозні в гарячці, а палати сумні. І думають палати велику народну думу: де правда?

— А я вам хочу ще сказати. Це Нюся.

Карк: — Говоріть.

— Не думаєте ви, що на Волині й сьогодні ліс шумить? Я в цей момент на Волині.

...Як і завжди в тиху погоду, струмками відходив за обрій дим — над вечором, над містом. Редактор Карк: — А я от: Запоріжжя, Хортиця. Навіщо було бунтувати? Я щоденно читаю голодні інформації з Запоріжжя. І я згадую тільки, що це була житниця.

На столі стояли фарфорові чашки. Це ті, що лікар ховав.

Карк згадав: український мужик ніколи не бачив фарфорові чашки, а потім він пішов у повстанці — і бачив чашки. Але він не пив з тих чашок — йому ніколи. Український мужик і на заводі — він усюди український. Буває він пролетар — таких багато. Він більшовик і вміє умирати.

Це було в листопаді. Український мужик біг обідраний і темний з гарячими очима, з порожніми руками на багнети — чимало їх бігло. Вони вміли умирати. Тоді вітер носився з листям. Було й так: приїздили до нього, ставили його до стінки розстрілювати. А він казав: — Простіть, господа... чи то пак, як вас... Було ще й у ярках — ярки багато знають... Я: на те революція, на те боротьба.

Він, редактор Карк: — А все таки вклоняюсь тобі, мій героїчний народе! Твоєю кров'ю ми окропили три чверті пройденої нами путі до соціялізму. Почалося з волинців та ізмайлівців у Петрограді; продовжується в посьол-ках Донеччини, в шахтах і на тихих чебрецевих ланах.

Так от. Карк казав: — Невже я зайвий чоловік тому, що люблю безумно Україну?

Нюся підвела очі, подивилась на Карка й узяла його руку. Вона сказала: — Я так її, я так люблю мою Україну убогу, що проклену святого Бога, за неї душу погублю.

...Було тихо. Вулицею пролетіла прольотка. Карк схилив голову: — Нас не зрозуміють: як погубити?...Було тихо.

Нюся заговорила ледве чутно: — Моя мама рада, що нема вибухів, а я не рада. Свідомістю моєї мами життя керує, а моєю ні. Чого це? Я вночі прокидаюсь і прислухаюсь, і мені здається, що я в оселях і там громи. Потім гайдамаччина, махновські рейди, тачанки, а над ними я горлицею. Як мені хочеться бути горлицею!

Карк підвівся й нервово заходив по кімнаті. Пішов до вікна. Вбирав у груди свіже повітря. На першому цоверсі грали на піяніно щось стародавнє, далеке. Було в голові: чия музика? Верді?

Він: — Не знаю, я дивлюся вгору — там синьо і нічого не видно, а я щось знаю. Його ніхто не бачить, а я почуваю. Налетить вітер, розсіє його — я про дим — і нічого не буде. Загориться будинок, і довго на всю вулицю йде дух. Тоді буває тоскно.

Нюся: — Все так, все дим! Я бачила вчора книжечку, червона, для молоді, про козаччину. Малюнки там. Один малюнок: козаки на морі — величний малюнок. Над ними буревісники, над ними в хмарах сховано блукають бурі. Під ними морська безодня. Це символ безумства хоробрих. І от під малюнком напис: «Козаки випливають грабувати турецькі міста». І текст відповідний... Може й козаччина через сто літ буде дим...

Карк зблід і схопився з канапи. Але не повірив тому, чого хотілось. І було тоскно.

Карк пішов у свою кімнату, сів біля столу, в якому був бравнінґ.

Так просидів до трьох годин ночі.

...Біля вікна пролетіла пташина, гасли зорі. На міській башті загорівся циферблат.

СИНІ ЕТЮДИ. Оповідання. Харків, ДВУ, 1923; передрук із кн. ТВОРИ, том перший. Харків, ДВУ, 1927, стор. 34-62. Тут подаємо в скороченні, з відповідною зміною нумерації розділів.

я

(Романтика)

«Цвітові яблуні»

З далекого туману, з тихих озір загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на без-гранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюся в даль. — Тоді дума за думою, як амазонян-ки, джиґітують навколо мене. Тоді все пропадає... Таємні вершники летять, ритмічно похитуючись, до отрогів, і гасне день; біжить у могилах дорога, а за нею — мовчазний степ... Я одкидаю вії і згадую:...воістину моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам'ятаю!) І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лямпаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом.

Мати каже, «що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе...» Тоді я беру її милу голову з нальотом сріблястої сивини і тихо кладу на свої груди... За вікном ішли росяні ранки і падали перлямутри. Проходили неможливі дні. В далі з темного лісу брели подорожники й біля синьої криниці, де розлетілись дороги, де розбійний хрест, зупинялись. То — молоде загір'я.

— Але минають ночі, шелестять вечори біля топіль, тополі відходять у шосейну безвість, а за ними — літа, роки і моя буйна юність. Тоді дні перед

грозою. Там, за отрогами сизого бору, спалахують блискавиці, і накипають, і піняться гори. Важкий душний грім ніяк не прорветься з Індії, із сходу. І томиться природа в передгроззі. А втім, за хмарним накипом чути й інший гул —... глуха канонада. Насуваються дві грози.

— Тривога! — Мати каже, що вона поливала сьогодні м'яту, і м'ята вмирає в тузі. Мати казісе: «Надходить гроза!» І я бачу: в її очах стоять дві хрустальні росинки.

І

Атака за атакою. Шалено напирають ворожі полки. Тоді наша кавалерія з флангу, і йдуть фаланги інсурґентів у контратаку, а гроза росте, і мої мислі — до неможливости натягнутий дріт.

День і ніч я пропадаю в «чека».

Помешкання наше — фантастичний палац: це будинок розстріляного шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії. Все це дивиться на мене з усіх кінців мойого випадкового кабінету.

Десь апарат військового телефону тягне свою печальну тривожну мелодію, що нагадує дальній вокзальний ріжок.

На розкішній канапі сидить, підклавши під себе ноги, озброєний татарин і монотонно наспівує азіятське: «ала-ла-ла».

Я дивлюсь на Портрети: князь хмурить брови, княгиня — надменна зневага, княжата — в темряві столітніх дубів.

І в цій надзвичайній суворості я відчуваю весь древній світ, всю безсилу ґрандіозність і красу третьої молодости минулих шляхетних літ.

Це чіткий перлямутр на банкеті дикої голодної країни.

І я, зовсім чужа людина, бандит — за одною термінологією, інсурґент — за другою, я просто і яс-но дивлюсь на ці портрети, і в моїй душі нема й не буде гніву. І це зрозуміло: — я — чекіст, але я і людина.

Темної ночі, коли за вікном проходять міські вечори (маєток злетів на гору й царить над містом), коли сині димки здіймаються над цегельнею й обивателі, як миші, — за підворотні, у канареєчний замок, темної ночі в мойому надзвичайному кабінеті збираються мої товариші. Це новий синедріон, це чорний трибунал комуни.

Тоді з кожного закутка дивиться справжня й воістину жахна смерть. Обиватель: — Тут засідає садизм! Я: —... (мовчу).

На міській башті за перевалом тривожно дзвенить мідь. То б'є годинник. З темного степу доноситься глуха канонада.

Мої товариші сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша. Тільки дальній вокзальний ріжок телефонного апарата знов тягне свою печальну, тривожну мелодію. Зрідка за вікном проходять інсурґенти.

Моїх товаришів легко пізнати: доктор Тагабат, Андрюша, третій — деґенерат (вірний вартовий на чатах).

Чорний трибунал у повному складі.

Я: — Увага! На порядку денному діло крамаря ікс! З дальніх покоїв виходять льокаї і також, як і

перед князями, схиляються, чітко дивляться на новий синедріон і ставлять на стіл чай. Потім нечутно зникають по оксамиту килимів у лябіринтах високих кімнат.

Канделябр на дві свічі тускло горить. Світлу не сила досягти навіть чверти кабінету. У височині ледве манячить жирандоля. В городі — тьма. І тут — тьма: електричну станцію зірвано.

Доктор Тагабат розвалився на широкій канапі вдалі від канделябра, і я бачу тільки білу лисину й надто високий лоб. За ним іще далі в тьму — вірний вартовий із деґенеративною будівлею черепа. Мені видно лише його трохи безумні очі, але я знаю: — у деґенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий ніс. Мені він завше нагадує каторжника, і я думаю, що він не раз мусив стояти у відділі кримінальної хроніки.

Андрюша сидить праворуч мене з розгубленим обличчям і зрідка тривожно поглядає на доктора. Я знаю, в чому справа.

Андрюшу, мого бідного Андрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди, в чека, проти його кволої волі. І Андрюша, цей невеселий комунар, коли треба енерґійно розписатись під темною постановою —

— «розстрілять», завше мнеться, завше розписується так: не ім'я і прізвище на суворому життьовому документі ставить, а зовсім незрозумілий, зовсім химерний, як хетейський гієрогліф, хвостик.

Я: — Діло все. Докторе Тагабате, як ви гадаєте? Доктор (динамічно): — Розстрілять!

Андрюша трохи перелякано дивиться на Тагаба-та й мнеться. Нарешті, тремтячи і непевним голосом каже: — Яз вами, докторе, не згодний.

— Ви зі мною не згодні? — і грохот хриплого реготу покотився в темні княжі покої.

Я цього реготу чекав. Так завше було. Але й на Цей раз здригаюсь, і мені здається, що я йду в холодну трясовину. Прудкість моєї мислі доходить кульмінації.

І в той же момент раптом передо мною підводиться образ моєї матері...

—... «Розстрілять»???

І мати тихо зажурено дивиться на мене.

...Знову на далекій міській башті за перевалом дзвенить мідь: то б'є годинник. Північна тьма. В шляхетний дім ледве доноситься глуха канонада. Передають у телефон: наші пішли в контратаку. За портьєрою в скляних дверях стоїть заграва: то за дальніми кучугурами горять села, горять степи й виють на пожар собаки по закутках міських підворо-тень. В городі тиша й мовчазний передзвін сердець.

...Доктор Тагабат нажав кнопку.

Тоді льокай приносить на підносі старі вина. Потім льокай іде, і тануть його кроки, віддаляються по леопардових міхах.

Я дивлюсь на канделябр, але мій погляд мимоволі скрадається туди, де сидить доктор Тагабат і вартовий. В їхніх руках пляшки з вином, і вони його п'ють пожадливо, хижо.

Я думаю: «так треба».

Але Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривається щось сказати. Я знаю, що він думає: він хоче сказати, що так не чесно, що так комунари не роблять, що це — вакханалія і т. д. і т. п.

Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша!

Але коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чітко написав своє прізвище під постановою —

«розстрілять», —

мене раптово взяла розпука. Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця, — це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. І я, главковерх чорного трибуналу комуни — нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії.

«Але який вихід?»

— Який вихід?? — І я не бачив виходу. Тоді проноситься передо мною темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час...

— Але я не бачив виходу!

Воістину правда була за доктором Тагабатом.

...Андрюша поспішно робив свій хвостик під постановою, а деґенерат, смакуючи, вдивлявся в літери.

Я подумав: «коли доктор — злий геній, зла моя воля, тоді деґенерат є палач із гільйотини».

Але я подумав: — Ах, яка нісенітниця! Хіба він палач? Це ж йому, цьому вартовому чорного трибуналу комуни, в моменти великого напруження я складав гімни.

І тоді відходила, удалялась од мене моя мати — прообраз загірної Марії, і застигала, у тьмі чекаючи.

...Свічі танули. Суворі постаті князя й княгині пропадали в синім тумані цигаркового диму.

...До розстрілу присуджено, — шість!

Досить! На цю ніч досить!

Татарин знову тягне своє азіятське: «ала-ла-ла».

Я дивлюся на портьєру, на заграву в скляних дверях. — Андрюша вже зник. Тагабат і вартовий п'ють старі вина. Я перекидаю через плече мавзер і виходжу з княжого дому. Я йду по пустельних мовчазних вулицях обложеного міста.

Город мертвий. Обивателі знають, що нас за три-чотири дні не буде, що даремні наші контратаки: скоро зариплять наші тачанки в далекий сіверськии край. Город причаївся. Тьма.

Темним волохатим сильветом стоїть на сході княжий маєток, тепер — чорний трибунал комуни.

Я повертаюсь і дивлюся туди, і тоді раптом згадую, що шість на моїй совісті.

...Шість на моїй совісті? Ні, це неправда. Шість сотень, шість тисяч, шість мільйонів — тьма на моїй совісті!!

— Тьма?

І я здавлюю голову.

...Але знову переді мною проноситься темна

історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час...

Тоді я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на коліна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрівся з доктором Тагабатом і вартовим із деґенеративною будівлею черепа. Потім повертаюсь і молитовно дивлюся на східний волохатий сильвет.

...Я гублюсь у переулках. І нарешті виходжу до самотнього домика, де живе моя мати. В дворі пахне м'ятою. За сараєм палахкотять блискавиці й чути гуркіт задушеного грому.

Тьма!

Я йду в кімнату, знімаю мавзера й запалюю свічку.

... — Ти спиш?

Але мати не спала.

Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в свої сухі старечі долоні й схиляє свою голову на мої груди. Вона знову каже, що я, її м'ятежний син, зовсім замучив себе.

І я чую на своїх руках її хрустальні росинки.

Я: — Ах, як я втомився, мамо!

Вона підводить мене до свічі й дивиться на моє зморене обличчя.

Потім становиться біля тусклої лямпади й зажурено дивиться на образ Марії. — Я знаю: моя мати і завтра піде в монастир: їй незносні наші тривоги й хиже навколо.

Але тут же, дійшовши до ліжка, здригнув: — Хиже навколо? Хіба мати сміє думати так? Так думають тільки версальці!

І тоді, збентежений, запевняю себе, що це неправда, що ніякої матері нема переді мною, що це не більше, як фантом.

— Фантом? — знову здригнув я.

Ні, саме це — неправда! Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного «я», якому я даю волю. Тут, в глу-хому закутку, на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі.

І тоді в тваринній екстазі я заплющую очі і, як самець на провесні, захлинаюсь і шепочу: — Кому потрібно знати деталі моїх переживань? Я справжній комунар. Хто посміє сказати інакше? Невже я не маю права відпочити одну хвилину?

Тускло горить лямпада перед образом Марії. Перед лямпадою, як різьблення, стоїть моя зажурна мати. Але я вже нічого не думаю. Мою голову гладить тихий голубий сон.

II

...Наші назад: з позиції на позицію: на фронті — паніка, в тилу — паніка. Мій батальйон напоготові. За два дні я й сам кинусь у гарматний гул. Мій батальйон на підбір, це юні фанатики комуни.

Але зараз я не менше потрібний тут. Я знаю, що таке тил, коли ворог під стінами города. Ці мутні чутки ширяться з кожним днем і, як змії, розповзлись по вулицях. Ці чутки мутять уже гарнізонні роти.

Мені доносять: — Ідуть глухі нарікання.

— Може спалахнути бунт.

Так! Так! Я знаю: може спалахнути бунт, і мої вірні аґенти ширяють по заулках, і вже нікуди вміщати цей винний і майже невинний обивательський хлам.

...А канонада все ближче. Частіш гонці з фронту. Хмарами збирається пил і стоїть над городом, прикриваючи мутне огняне сонце. Зрідка палахкотять блискавиці. Тягнуться обози, кричать тривожно паровики, проносяться кавалеристи.

Тільки біля чорного трибуналу комуни стоїть гнітюча мовчазність.

Так: будуть сотні розстрілів, і я остаточно збиваюся з ніг!

Так: вже чують версальці, як у гулкій і мертвій тиші княжого маєтку над городом спалахують чіткі й короткі постріли; версальці знають: — штаб Духоніна!

...А ранки цвітуть перлямутром, і падають вранішні зорі в туман дальнього бору.

...А глуха канонада росте.

Росте передгроззя: скоро буде гроза.

...Я входжу в княжий маєток.

Доктор Тагабат і вартовий п'ють вино. Андрюша похмурий сидить у кутку. Потім Андрюша підходить до мене й наївно-печально каже: — Слухай, друже! Одпусти мене! Я: — Куди? Андрюша: — На фронт. Я більше не можу тут.

Ага! Він більше не може! І в мені раптом спалахнула злість. Нарешті прорвалось. Я довго стримував себе. — Він хоче на фронт? Він хоче подалі від чорного брудного діла? Він хоче витерти руки й бути невинним, як голуб? Він мені віддає «своє право» купатися в калюжах крови?

Тоді я кричу: — Ви забуваєтесь! Чуєте?.. Коли ви ще раз скажете про це, я вас негайно розстріляю.

Доктор Тагабат динамічно: — Так його! так його! — і покотив регіт по пустельних лябіринтах княжих кімнат. — Так його! так його!

Андрюша знітився, зблід і вийшов із кабінету. Доктор сказав: — Точка! Я відпочину! Працюй ще ти! Я: — Хто на черзі?

— Діло № 282.

Я: — Ведіть.

Вартовий мовчки, мов автомат, вийшов із кімнати.

(Так, це був незамінимий вартовий: не тільки Андрюша — і ми грішили: я й доктор. Ми часто ухилялися доглядати розстріли. Але він, цей деґенерат, завше був солдатом революції, і тільки тоді йшов із поля, коли танули димки й закопували розстріляних).

...Портьєра роздвинулась, і в мій кабінет увійшло двоє: женщина в траурі й мужчина в пенсне. Вони були остаточно налякані обстановкою: аристократична розкіш, княжі портрети й розгардіяш — порожні пляшки, револьвери й синій цигарковий дим.

Я: — Ваша фамілія?

— Зет!

— Ваша фамілія?

— Іґрек!

Мужчина зібрав тонкі зблідлі губи і впав у безпардонно-плаксивий тон: він просив милости. Женщина втирала платком очі.

Я: — Де вас забрали?

— Там-то!

— За що вас забрали?

— За те-то!

Ага, у вас було зібрання! Як можуть бути зібрання в такий тривожний час уночі на приватній квартирі?

Ага, ви теософи! Шукаєте правди!.. Нової? Так! Так!.. Хто ж це?.. Христос?.. Ні?.. Інший спаситель світу?.. Так! Так! Вас не задовольняє ні Конфуцій, ні Лаотсе, ні Будда, ні Магомет, ні сам чорт!.. Ага, розумію: треба заповнити порожнє місце...

Я: — Так по-вашому, значить, назрів час приходу нового Месії?

Мужчина й женщина: — Так! Я: — Ви гадаете, що цю психологічну кризу треба спостерігати і в Европі, і в Азії, і по всіх частинах світу?

Мужчина й женщина: — Так! Я: — Так якого ж ви чорта, мать вашу перетак, не зробите цього Месію з «чека»?

Женщина заплакала. Мужчина ще більше зблід. Суворі портрети князя і княгині похмуро дивились із стін. Доносилась канонада й тривожні гудки з вокзалу. Ворожий панцерник насідає на наші станції — передають у телефон. З города долітає гамір: грохотали по мостовій тачанки.

...Мужчина впав на коліна й просив милости. Я з силою штовхнув його ногою — і він розкинувся горілиць.

Женщина приложила траур до скроні і в розпуці похилилася на стіл.

Женщина сказала глухо й мертво: — Слухайте, я мати трьох дітей!.. Я: — Розстрілять!

Вмить підскочив вартовий, і через півхвилини в кабінеті нікого не було.

Тоді я підійшов до столу, налив із графина вина й залпом випив. Потім положив на холодне чоло руку й сказав: — Далі!

Увійшов деґенерат. Він радить мене одложити діла й розібрати позачергову справу: — тільки-но привели з города нову групу вер-сальців, здається, всі черниці, вони на ринку вели одверту агітацію проти комуни.

Я входив у ролю. Туман стояв перед очима, і я був в тім стані, який можна кваліфікувати, як надзвичайну екстазу.

Я гадаю, що в такім стані фанатики йшли на священну війну.

Я підійшов до вікна й сказав: — Ведіть!

В кабінет увалився цілий натовп черниць. Я цього не бачив, але я це відчував. Я дивився на город. Вечоріло. — Я довго не повертався, я смакував: всіх їх через дві години не буде! — Вечоріло. — І знову передгрозові блискавиці різали краєвид. На дальньому обрії за цегельнею підводились димки. Версальці насідали люто й яро — це передають у телефон. На пустельних трактах зрідка виростають обози й поспішно відступають на північ. В степу стоять, як дальні богатирі, кавалерійські сторожові загони.

Тривога.

В городі крамниці забиті. Город мертвий і йде в дику середньовічну даль. На небі виростають зорі й проливають на землю зелене болотяне світло. Потім гаснуть, пропадають.

Але мені треба спішити! За моєю спиною група черниць! Ну да, мені треба спішити: в підвалі битком набито.

Я рішуче повертаюсь і хочу сказати безвихідне: — роз-стрі-лять!..

але я повертаюсь і бачу — прямо переді мною стоїть моя мати, моя печальна мати, з очима Марії.

Я в тривозі метнувся вбік: що це — галюцинація? Я в тривозі метнувся вбік і скрикнув: — Ти?

І чую з натовпу женщин зажурне: — Сину! мій м'ятежний сину!

Я почуваю, що от-от упаду. Мені дурно, я схопився рукою за крісло й похилився.

Але в той же момент регіт грохотом покотився, бухнувся об стелю й пропав. То доктор Тагабат: — «Мамо»?! Ах ти, чортова кукло! Сісі захотів? «Мамо»?!

Я вмить опам'ятався й схопився рукою за мавзер.

— Чорт! — і кинувся на доктора.

Але той холодно подивився на мене й сказав: — Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумій розправитись і з «мамою» (він підкреслив з «мамою»), як умів розправлятися з іншими.

І мовчки одійшов.

...Я остовпів. Блідий, майже мертвий, стояв я перед мовчазним натовпом черниць із розгубленими очима, як зацькований вовк. (Це я бачив у гігантське трюмо, що висіло напроти).

Так! — схопили нарешті й другий кінець моєї душі! Вже не піду я на край города злочинно ховати себе. І тепер я маю одно тільки право: — нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне «я».

І я голови не загубив.

Мислі різали мій мозок. Що я мушу робити? Невже я, солдат революції, схиблю в цей відповідальний момент? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну?

...Я здавив щелепи, похмуро подивився на матір і сказав різко: — Всіх у підвал. Я зараз буду тут.

Дата добавления: 2015-10-28