Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Іван Сенченко 1 страница

Павло Филипович | Тодосій Осьмачка | Дмитро Фальківський | Василь Бобринський | Михайло Драй-Хмара | Євген Плужник | Марко Вороний | Олекса Влизько | Микола Хвильовий | Валеріян Підмогильний |


Читайте также:
  1. 1 страница
  2. 1 страница
  3. 1 страница
  4. 1 страница
  5. 1 страница
  6. 1 страница
  7. 1 страница

1901-1975

Поруч із Юрієм Яновським, найміцніший (хоч і протилежний йому стилем) белетрист молодшої, другої по революції генерації, яка родилась уже в 20 столітті і виявила себе тільки в другій половині 1920-х років. Закоханий (хоч ані трохи не засліплений своєю любов'ю) спостерігач сучасного йому життя і людини, Сенченко створив собі власне стильове обличчя, поєднуючи зрілий реалізм із романтизмом, ліричний струмінь із сатирою і гумором.

Іван Сенченко родився 1901 року в селі Натальївка (Ша-хівка) біля Червонограда на Полтавщині. Його батько Юхим, деклясований через малоземелля селянин, був однаково і людиною села і людиною міста, працюючи в Червонограді чор-норобочим, садівником, білетером кінотеатру, церковним регентом тощо. Іван Сенченко закінчив сільську і вищу початкову школу, а потім учителював у своїх рідних місцевостях. Учився в Харківському університеті (тоді ХІНО), працюючи водночас в редакціях харківських газет і журналів. Хвильовий перший оцінив як слід талант Сенченка, залучив його до Вапліте і до найближчої співпраці в очолюваних ним журналах «Вапліте» (1927), «Літературний ярмарок» (1929), «Проліт-фронт» (1930).

У своїх кращих творах (ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ КАР'ЄРИ та інші оповідання. Харків, ДВУ, 1926, стор. 78; «Подорож до Черво-нограду» — журнал «Вапліте», 1927, ч. 5, стор. 78—117; «Чер-воноградські портрети» — «Літературний ярмарок», лютий 1929, кн. З, стор. 94-152; ДУБОВІ ГРЯДИ, 1928) Сенченко увів у літературу свій Червоноград, немов Гоголь — Миргород. Про Червоноградщину, — пише жартома Сенченко, — «при всій найбільшій охоті тяжко щось сказати, крім: я люблю тебе бе-зотвітною любов'ю». Ця конкретна «омісцевлена» любов та майстерство письменника створили образи фізично сильних (мов. у Рубенса) і характерних людей — бідних і заможних селян, вантажників і мельників, торгівців, робітників і всяких людей сільської і міської провінції, що після скасування політики

військового комунізму в умовах непівської відносної господарчої свободи опинилися в ролі творців своєрідного соціяльно-економічного ренесансу України. Сенченкова Червоноградщи-на, на плодючих рівнинах якої перехрестились залізниці Харків—Херсон, Полтава—Донбас — дає в його творах свіжий посмак того дужого господарчо-творчого розгону, який могла б дати Україна в умовах хоч трохи тривалішої і бодай часткової свободи від помпи колоніалізму і склерозу бюрократизму. Деякі з червоноградських портретів Сенченка нагадують своєю підприємливістю людей американського Заходу, а при тому всьому лишаються вони гоголівсько-українською людиною в творах Сенченка, яким не бракує ні речевости й соковитости реалізму, ані романтичного ліризму, приперченого найтеплішим гумором чи гострим сарказмом. Пізніше нахил до гумору проявився в Сенченка також у його історичній повісті ЧОРНА БРА-МА, що дечим нагадує КОЛЯ БРУНЬИОН Ромена Роляна.

Оповідання Сенченка 1923—25 років у час його початкування в спілці селянських письменників Плуг (ОПОВІДАННЯ. Харків, ДВУ, 1925, стор. 184) були неприкметні. Перехід Сенченка з масового Плугу до елітарної ВАПЛІТЕ (1925) супроводився його швидким ростом як белетриста й есеїста, а вслід за тим і нападками на нього партійної критики, на які Сенченко умів відповідати літературно-публіцистичними контрударами.

Особливий гнів упав на Сенченка після появи його славетної сатири ІЗ ЗАПИСОК (журн. «Вапліте», 1927, ч. 1, стор. 3—11; також окреме видання в бібліотеці ВАПЛІТЕ), яку він назвав в одному місці також ХОЛУЄВІ ЗАПИСКИ. Червоно-малоруська критика поспішила розшифрувати образ Великого Холуя як «пролетарську літературу» і саму КП(б)У — підвладні верховному Пієві («Пій — все суще над нами»). Насправді Сенченків образ Холуя — вичерпно всеосяжний для всіх тих покірних і жорстоких слуг усякого деспотизму й диктатури, що живуть за принципами, які формулює в своїх записках Холуй: слухняність, покора, мовчання, пресмикання, а також: — боятись сильнішого, безжально бити слабшого, підставляти обличчя під плювки, бути (охоче) ослом, не хвилюватись, не думати, триматись єдиномислія, дивитись у очі Пієві («його очі — ваші очі»), дивитись у рот Пієві («його слова — ваші слова»), зневажати і бити (маючи «за спиною всемогущого Пія») всіх нащадків Прометея, в тому й рідного батька...

Нещадний гарапник Сенченкового «Холуя» врізав по обличчі українське і всесоюзне холуйство саме в час, коли воно ставало основою соціяльно-політичної системи СРСР і коли ще

не всі знали, що в Москві вже народився новий всемогучий Пій — Сталін. Враження від цього твору, що підноситься до рівня сатиричних шедеврів Салтикова-Щедріна і світової сатири, було велике. Цікаво, що київська «Літературна газета», яка в чч. 7 і 12 за 1927 рік просто впала була в гістерику і називала ХОЛУЄВІ ЗАПИСКИ безприкладним наклепом на «пролетарську» літературу і членів КП(б)У, через тридцять років вмістила в своєму числі за 4 липня 1958 без жодного жарту (бо ж до 40-річного ювілею КП(б)У!) ліричний вірш львівського молодого поета Дмитра Павличка «Партія — очі мої», в якому просто повторені формули ХОЛУЄВИХ ЗАПИСОК: Партія — очі мої! Партія — мова моя!

Йде Україна — зоря моя. Партія — серце її! Ум її — партія!

Така просто головокрутна метаморфоза образу, наскрізь сатиричного своєю суттю, природою, формою, функцією, на образ ліричний — сталася наслідком тридцяти років «культу особи».

Та парадокс у тому, що Павличко родив цей гімн холуя вже після «ліквідації культу особи», коли, властиво, Сенченкові мусили б дати премію за ХОЛУЄВІ ЗАПИСКИ. Замість того, до старої кривди Сенченка, побитого колись за свій оригінальний твір, добавилась ще й друга — плаґіят! Його обікрали та ще й таким способом! А його самого змусили писати в стилі «соціялістичного реалізму» твори, в яких він такий само сірий і скучний, як і всі інші 500 українських радянських письменників, серед яких під сірим покривалом соцреалізму вже не відрізниш таланту від бездарности.

ІЗ ЗАПИСОК ХОЛУЯ

«Не родись щасливий, а родись у сорочці» — так говорить народна приповідка. Я, очевидно, родився у сорочці і, мабуть, через те живу тепер більш, ніж щасливо. Правда, на це щастя можна по-різному дивитись, але я наперед кажу, що не належу ні до філософів, ні до людей з ідеалами (і порожніми кишенями), що все критикують і врешті дохнуть під тинами і парканами.

Я простий собі смертний з здоровим глуздом, гнучкою спиною і дотепними руками.

Ви усміхаєтесь: «з гнучкою спиною, хе-хе-хе».

Я чую ваш смішок, але мені зовсім байдуже, бо я вірю тільки в цю спину — гнучку, коли треба, і чудово струнку в інших випадках. Спина моя — мій біг, мій чудесний килим-самольот, мій патрон і протектор. Вона гнучка, як вуж, і разом з тим слизька, як в'юн. Очі мої дивляться на всі сторони разом і відповідно до того, що вони бачать, мій хребет виробляє найдивовижніші фігури — від поземої до величавої пози удава — переможця; уші мої найчут-ливіша мембрана, і я люблю їх за ту чутливість, що не дають моїй спині застигнути в одному положенні: і уші — мембрани мої.

Смійся, скептику і філософе, — я маю панцер своєї філософії, і мені байдуже. Я маю писати свої записки, що протиставляю їх всьому, що було до цього часу написане, і певен, що буду мати успіх.

Бо що таке успіх, як не зелень ясно-блакитного травня, золото тремтючої осені і женщини з пухна-стими ручками зими? Ви не відмовитесь від цих благ — і ось ключі від них.

Перше з них: слух'яність, бо тільки той, хто слухає, має перспективи в майбутнє. За нею слідом іде покора. Блажен, хто покоряється мовчки і не дратує слуху понад вами сущого зайвими і непотрібними словами, а найпаче виглядом, що таїть в собі невдоволення і начатки бунту. Тікайте від такого, як від мору й чуми; затикайте уші; заплющуйте очі; плюйте услід йому; вигинайте спину ужем і біжіть, біжіть...

От для чого вам потрібні не тільки гнучка спина, а й розум, а й совість, а й вся істота. Ще раз говорю вам: будьте гнучкими, як вуж, і слизькими, як в'юн.

Третя заповідь моя також розумна, як і необхідна: мовчання. Зашийте уста ваші і не писніть. А коли назбирається слів і не можна вже більше терпіти, біжіть за місто, копайте яму і тричі нишком, щоб ніхто не почув, гукайте «у цара Трая-на козє упій».

Це велика заповідь і повна глибокого змісту, і хто не розуміє її, той ніколи не зрозуміє ні мовчазної мови очей начальника, ні блиску шовків на плечах його вірної подруги, ні таємного змісту цифр на останнім, що він підписав, папері. Мовчіть. Будьте, як риба. І ви переуспінете і далеко і високо підніметесь по щаблях вашого щастя. І четверта заповідь ваша: пресмикайтесь. Лижіть черевики у папи, у мами, навіть у діток маленьких.

Вигинайте хребет, не жалійте спини: ви її раз погнете, а вона винесе тисячу раз із небезпеки. Не кажіть собі: «не можу» — плазуйте. Обніміть коліна, здуйте порошинку з лякерок вашого пана. Затаите дух. І вам скажуть: це прекрасний холуй, і черкнуть носком по вашому носі. І ви на вершку блаженства.

Бійтесь сильнішого.

Клюйте по силі, топчіть мертвого лева; ловіть за

хвоста тигра у клітці. І вам скажуть: який він сміливий! Хапайте по змозі. Спочатку ніжки й ріжки. Нічого — в майбутньому чекає вас лев'я ділянка. Не бий ніколи перший, ще невідомо, що пан скаже. Спокійно — руки в кишені, чекай.

Не жалій ніколи останнього вдару. Останній вдар завжди найбільш вірний.

Брехня, що лежачого не б'ють. Бийте, душіть.

— Це ретельний Холуй, — скажуть вам — і ви на вершку блаженства.

Філософське обґрунтування

Читачу мій — я ретельний, я прекрасний Холуй. Я не соромлюсь. Навпаки — яз гордощами ношу це ім'я. Бо що таке Холуй? Тисячу віків людство билось над розв'язанням цієї проблеми. Ви найшли мікроскопи, телескопи, математичні формули і чудові хемічні аналізи. І ви таки не змогли найти вібріона холуйства. Бо він не постійний; він мінливий і міняє образ свій і вигляд свій щочасу, щохвилини.

Скільки разів той чи інший безумець поривався сказати: еврика! Але слово застигало йому на устах. Він не міг з певністю сказати: се Холуй. Аж ось прийшов врешті я і говорю: ось він Холуй — дивіться на нього. Я говорю одверто, сміливо.

Холуй — не лайка, це честь. Холуїзм — це система, така ж прекрасна, як всі інші системи, але незмірно глибша за них.

Я ще зовсім не стара людина. Навпаки — мені тільки біля тридцяти років. Для нового пророка я ще надто молодий, але серце моє палає обл аго діяти людство. Передо мною були тисячі тисяч пророків, що бажали вивести людство на новий шлях. Але за ними йшло неминуче банкрутство, як прокляття по стопах прокаженого. Всі витрачали силу прекрасних слів, молодість, здоров'я, а за ними й надію на те, що колись на землі буде по слову їх.

Божевілля, нісенітниця. Все йшло своїм порядком, бо ніхто не почув, чим дише і чого бажає не-зрівняний Пій. Пій — все суще над нами. Ніхто не поглянув на душу людини і не вивчив її такою, як вона є: — душа Холуя. Всі дерлись по зорі один з-перед одного і тільки збільшували суму людських страждань. Бо всі хотіли бути Прометеями і, йдучи цим шляхом, ішли проти своєї справжньої природи — природи незрівняно прекрасного Холуя. Хто вам сказав, що ви Прометеї? Це непорозуміння: Прометей — мрія, ви — реальність. Чого ж ви хочете тікати від своєї справжньої суті?

Обминайте криваву тінь Прометея. Юнаки — дивітесь на мене: мені тридцять років, але я проживу ще три рази по тридцять і буду щасливий — з дебелим тілом, червоними щоками, гнучким хребтом і ґумовими ногами.

Мене цінить начальство; женщини без ума від мене; коли я іду, всі з пошаною уступають мені дорогу і шепочуть своїм маленьким дітям: — Дивітесь — це іде великий Холуй.

— Великий Холуй — чую я навколо себе і привітно похитую головою.

У себе вдома

Я зараз сильна і солідна людина. Я ще не лисий, але вже маю двоє діток і чудову жінку. У мене гарні привітні кімнати і навіть кілька покоївок. Піяніно, крісла, гардини, кілька прекрасних пальм і дубових полиць для книг — що мені ще треба?

Я встаю вранці і лягаю увечері. Весь останній день я працюю поза домом.

Коли вранці до мене приходить мій маленький синок і говорить: «доброго ранку, таточку» — я відповідаю йому: «доброго ранку» — так велить звичай. Взагалі люблю різні звичаї, і коли не вистачає їх, я утворюю нові.

Я знаю: світ ще не весь охолуївся і багато там є непотрібного. Через те я стежу за дітьми, щоб не збились з призначеного їм землею холуйства. Я привчаю їх змалечку, як в старовину привчали молитися за «таточка, мамочку, бабусю, дідуся і всіх православних християн».

У мене своя система: Я гукаю Ведмедя (так звуть мого сина) і ласкаво запитую його: — Скажи мені, моя крихітко, перед чим ти повинен нагинатись?

— Перед Пієм, таточку.

— А що є Пій?

Він дивиться на мене і не збиваючись карбує: — Пій — все, що над нами суще.

— Наприклад?

— Іван Степанович Дуля — голова вашого правління; Параскева Юхимівна — його жона, Ляля і Льоня — його дітки.

— Хороше! — б'ю я в долоні і проваджу іспит далі.

— А чи вмієш же ти добре нагинатися?

— Мама кажуть, що я добре це роблю. Мене навіть погладив колись сам Пій.

У мого сина завжди світле личко і ясні блискучі очі... Кров моя і плоть моя! І тоді в екстазі батьківського почуття я стаю на четвірки і кричу весело і радісно: плазуй, дивись, як це робить твій тато! Вигни спину. Припади до землі. Зроби щасливі очі.

І ми вдвох плазуємо по підлозі.

— Хто краще? — врешті питаюсь я. І мій синок відповідає мені: — Я, таточку, я молодший, і в мене хребет, як із ґуми.

Я люблю свій витвір і хочу, щоб таким було все людство.

Слухайте, дивітесь далі.

Ось він увивається вужем: блискавка, стріла, ґума! Потім стає на задні лапки і покірно схиляє голівку.

Очі йому — безмежна покора.

Руки йому — безмежний терпець.

Ноги йому — стовп віри і утвержденія.

Скажи: «Стій», і він буде стояти сто, тисячу, мільйон літ. — Це найбільший майбутній Холуй.

Я життєрадісний, я бадьорий, я навіть веселий у себе в кімнаті. Я стаю на одну ногу і роблю довгу стойку. В дзеркалі я бачу велику, солідну фігуру в чорнім костюмі, ледва зігнуту — знак плазування. Біляве волосся артистично зачісане назад, голені щоки; сліпучо білий комірець, манішка і манжети говорять без слів: — «він в пошані у Шя». Я стою на одній нозі, верчусь на п'ятці і разом дивлюся на себе.

Очі мені великі і безневинно ясні: сірий м'який колір надає їм особливого світла, що може раптом спалахнути і, знищивши, ще ласкавіше розлитись.

Я в себе в кімнаті. Я міцно прикрив двері і запер їх: я милуюся з себе без свідків.

Тікайте від свідків. Як вогню, бійтеся їх.

Я не можу виносити чужих очей. Вони зазирають у душу, в кишені, у руки — вивертають їх; вони не дають спокійно закінчити розпочату справу; вони бруднять наші комірці, манишку і манжети: «Що коштує? — Відро сліз? Склянку крови? Дівочої чести? Чести чийого доброго імени?»

. Уникайте свідків. Робіть свої справи на самоті. Танцюйте в своїй кімнаті без свідків.

На роботі

(Клясичний зразок холуйства; із моєї записної книжки за 1918 рік).

їх привели дванадцять голодних обірваних бунтарів і серед них батька, що породив на світ такий пишний зразок найнадхненнішого холуйства.

Вони були брудні; замість одежі — ґноття, замість рук — чорні узлуваті канати.

Я був у той час на вершку слави, і ім'я моє наводило жах на нащадків Прометея. Але чим більш ненавиділи мене вони, тим я був у більшій ласці

Пія.

Він пізнав мене і, глупа людина, набравши апостольського вигляду, вигукнув, простягаючи руки вгору: — Боже, коли Ти єси на небі, коли Твій могутній й всесильний дух витає над землею і бачить все, що твориться тут, коли тільки від Твого погляду летять громи і двигтить земля і трепече все живе і мертве створіння: люди, каміння і гори — зглянься надо мною; накрий мене темною ніччю смерти; вирви очі мої, печінку, розкрий серце моє, висуши до краплі кров мою і змотай жили, щоб я міг викупити прокляття своє в образі цього мерзотника, що на горе землі народився моїм сином.

Він стогне; запалі очі йому блискають злісно, стражданням, і руки, закуті в цепи, пориваються перервати мені горло.

Я, звичайно, сміявся. Що міг я робити з таким нерозумним хлопом? І я дав йому склянку води.

Він жбурнув мені її у вічі з дикими прокльонами і лайкою.

І я сказав: «дуже жаль, -що так трапилось» і наказав підійти до себе.

— Бий, — закричав він, — мерзотнику, — і, наблизившись, плюнув мені в лице.

— Ще! — наказав я.

І він плює ще, ще і ще.

Плював злорадісно, жорстоко і, наївний, гадав у слині презирства втопити честь великого із найбільших холуїв. Але Холуй існує на те, щоб ображатися від плювка божевільного? Він не знає душі Холуя, не знає того, що найбільша шана для мене одержати плювок ще, ще і ще раз. Бо плювок те ж саме, що відзнака на грудях, що ласка великого Пія, що діямант погляду його радісних очей.

Не бійтесь плювків. Сміло підставляйте очі під них. Слина — тільки вода, і невже хтось із вас став би захищати свої ниви від дощу? Де є такий божевільний, щоб тікав від своїх прибутків?

— Я задоволений, — сказав Холуй, сказав я. — Але ти скінчив своє діло і дай мені змогу зробити своє.

Він витяг шию і підставив лице для ударів.

Я ударив його в щелепи сильно і дужо — так, як уміє бити Холуй, коли за спиною у нього стоїть всемогущий Пій.

Потім бив ще його в зуби, в ніс, в очі, уші і при цьому говорив щоразу: — Це за Пієву кривду.

— Це за кривду його діток.

— Його подруги.

— Його маєтку.

— Його волів.

— Його корів.

— Його осла.

— А хто той Осел? — утерши кров, запитав той, хто народив Холуя. На його думку — це мав бути сатанинський жарт, але я, сховавши зуби, ласкаво відповів: — Осли не родяться в наших краях; це із десятої заповіді.

— Я був би дуже радий, але на своїх зубах пересвідчився, що це не так.

Наївний, глупий бунтар. Він хотів вразити мене в серце і не знав, що той удар упаде на нього самого.

— Осел — то ж я, — сказав великий Холуй. Він одсахнувся. Очі йому вилізли із орбіт, і лице

набрало земляно-чорного кольору.

— Боже мій, — простогнав він, — я батько не тільки Холуя, а й Осла?

І він закрив лице руками.

Він стогнав, рвав тіло, бився головою об стіну, і з грудей йому вилітали покваплені прокльони.

Я сміявся: як, ти до цього часу не знав, що Холуй може бути ще й Ослом? І я ще раз тихо й

спокійно проказав йому майже на ухо: «так, той, хто має бути твоїм сином, — не тільки Холуй, а й Осел».

І ставши на четвірки біля ніг Пія, я заревів високим і зичним голосом «її — га!» — Так ревуть осли.

Я не хочу розказувати далі, бо всі зусилля мої повернути його на вірний шлях ні до чого не привели. Він залишився голодним бунтарем і за півгодини одійшов у вічну оселю дурнів.

Лікар констатував розрив серця.

Мої записки не закінчені. Я показав тільки фрагменти холуйства, найвищі зразки якого перейдуть перед нами далі. Це тільки початок. Холуйство, як і всякий процес, починається з дрібниць і поступово набирає діяпазону й розмаху. Воно виростає майже непомітно, хоч я не можу сказати, щоб був колись час, коли я не був Холуєм.

Як це прекрасно! Я милуюся з себе самого, як з дорогоцінної речі, що являється людству раз у віки. І через це показує себе людству на весь зріст.

Дивуйтесь — я весь перед вами.

Але я заговорився, хоч це властиво людині, що проводить свої думки і трошки гарячиться.

Свята і блаженна гарячка! — Ти властива всім людям, але для всіх ти печаль і зло, бо несеш з собою хвилювання і неспокій.

От через що я говорю — не хвилюйтесь, не мисліть. Кожна зайва думка — етап до життєвих незгод.

Уникайте думок, як свідків. Дивітесь у вічі Пієві — там океан надхнення для вас.

Прислухайтесь, як дише Пій — і досить.

«Мисль бо ізреченная єсть лож», і хто поручиться, що ви не скажете не те, що треба? От через що, дбаючи за вас, я говорю: затуліть рота, або краще попросіть, щоб його вам затулили. Так безпечніше. Іноді, щоб продемонструвати свою волю, можете

сказати собі мовчазно: «а все-таки нічого». Ніби мовчите і говорите разом...

Дивітесь у рот Пієві: його слова — ваші слова. Звідсіль єдиномисліє. А де єдиномисліє — там спокій. У очі пильно вглядайтесь — бо його погляд — ваш погляд. І ви не будете скоса дивитися.

Ви вагаєтесь? Ви не хочете бути Холуєм? Дух Прометея ще живе у вас? Залиште. Ваш шлях величного і незрівняного Холуя.

«Вапліте». Літературно-художній журнал. Харків, 1927, ч. 1, стор. 3-11; текст повний. В журналі твір має заголовок «Із записок», але в полеміці з приводу цього твору Сенченко називав його і «Записками Холуя».

 

Борис Антоненко-Давидович

1899-1984

Белетрист і публіцист гострого суспільного інстинкту і зору, він менше цікавився боротьбою літературно-мистецьких шкіл та «ізмів», зате, досконалячи мову і стиль своєї «ділової» прозірної прози, влучно схоплював істотні риси і проблеми людини революційного десятиріччя. В безвихідних ускладненнях революції та в нових умовах Радянської України пристрасно шукав конкретних шляхів відродження культури й держави свого народу. Хоч був лояльним громадянином УРСР, — заплатив за свої шукання і енергійну працю біля 20 років каторги і тюрем Східнього Сибіру. Десь коло 1956 року, потрапивши до списку «реабілітації» кількох недобитків української літератури 20-х років, повернувся на Україну, де в періодичній пресі з'явилось кілька його нових оповідань, нарисів і повість.

Народився Борис Антоненко-Давидович (мав також ще два псевдоніми — Богдан Вірний і В. Антонович) в родині машиніста — водія залізничних потягів Дмитра Давидова, в місті Ромни на Полтавщині. До революції встиг закінчити гімназію, потім учився в Київському університеті (за іншими даними в Політехнічному інституті), але різні обставини не дали закінчити вищої освіти. Цю прогалину виповнив самоосвітою: маючи прекрасну пам'ять і діяльну жадобу культурного росту, він самотужки здобув більший фонд знань, ніж інші в університеті.

Був членом Української Комуністичної Партії (УКП) і секретарем її Київського обкому. УКП (1920—25) утворилась (ніби у відповідь на влиття боротьбистів у КП(б)У) із лівого крила Української Соціял-Демократичної Робітничої Партії та решток боротьбістів на своєму установчому з'їзді 22—25 січня 1920, як легальна радянська партія, але опозиційна до влади РКП(б) над Україною, як і до її обласної філії — КП(б)У. УКП домагалась самостійности Радянської України і самостійного членства УКП в Комінтерні. Москва, що спершу лицемірно визнала легальність УКП, злякалась швидкого росту впливу УКП і піддала її гострому теророві ГПУ. Одночасно Виконком Комінтерну, яким фактично керували шовіністи з ЦК РКП(б), ухвалив на своєму засіданні 24 грудня 1924 року розпустити УКП, а її чле-нам запропонував увійти в КП(б)У. Антоненко-Давидович, вичерпавши всі можливості легальної опозиції, не чекаючи ні арешту, ні «влиття» в КП(б)У, вийшов із УКП і став безпартійним радянським журналістом і письменником. Якийсь час він був редактором (на посту секретаря редакції) найбільш популярного тоді ілюстрованого журналу «Глобус», в якому друкувалися часто найцікавіші твори тодішніх письменників; зокрема через «Глобус» Антоненко-Давидович увів у літературу поета Олексу Близька, Юрія Яновського, Марка Вороного та інших дебютантів того часу.

Друкуватися почав Антоненко-Давидович 1923 року (драма ЛИЦАРІ АБСУРДУ, журн. «Червоний шлях», 1923, ч. 8, стор. 56—88; окремим виданням вийшла 1924 в тому ж видавництві). Спершу він належав до організованої Зеровим АСПИС, а потім разом із Підмогильним утворив і очолив літературну групу Ланка (1924—25) та її наслідницю МАРС (1926—28). Перші книжки оповідань Антоненка — ЗАПОРОШЕНІ СИЛЮЕТИ (Харків, ДВУ, 1925, 158 стор.) і ТУК-ТУК... (Київ, в-во «Час», 1926, 64 стор.) — позначені деяким впливом панівної тоді ліричної прози, а також і Володимира Винниченка. Проте Ан-тоненко не впадає ні в «розхристаність» Косинки чи Хвильового, ні в «психологізм» Винниченка, прагнучи до точного охоплення color local людей, подій і атмосфери революції. Ця прониклива точність, що схоплювала також зудар українського і російського світів, накликала на голову автора дедалі більше напастей.

Особливо багато клопоту завдала йому повість СМЕРТЬ (журн. «Життя й революція», 1927, ч. 10—11 і ч. 12; вийшла також окремим виданням у Києві, ДВУ, 1928). Партійна критика зразу ж зробила публічний донос на автора, підкреслюючи, що весь антураж, настрій і особливо головний герой повісти Горо-бенко (член КП(б)У) доводять цілковиту несполучність в одній людині чесного перед своїм народом українця і вірного російській компартії комуніста. Суттю речі, ядро проблеми в «Смерті» те саме, що і в друкованій на два роки раніше новелі Хвильового «Я»: несполучність людського і людяного життя із комуністичною мораллю і доктриною, неможливість засобами зла встановити й одстояти правду життя. Але коли Хвильовий поставив цю проблему в якнайширших філософсько-етичних вимірах (антитеза: божественна любов матері і чекістський терор комуни), то Антоненко-Давидович, з властивою йому манерою брати в руки речі конкретні і натурально голі, поставив цю проблему на антитезі: українська людина і російська компартія. В магнітному полі цих полюсів українець-комуніст Горобенко, се-ред болючих душевних борсань і постійних образ з боку со-партійців, прийшов до рішення, що йому треба пролити братню українську кров, щоб позбутися нестерпної меншевартности українського комуніста в рядах РКП (б) — КП(б)У. Дія повісти відбувається на Україні 1920 року, коли сільське населення України ще зі зброєю в руках боронилось від терору і грабунку російсько-совєтської окупаційної влади. Перед читачем — галерея типів партійців — росіян і їх українських поплічників, образ повітової організації РКП(б), що вчиняє криваві розправи над селянством і топче українську культуру. Окремі епізоди, як от балачка комуністки Славіної із селянином про релігію, показують, що селяни своєю інтелігентністю стоять вище за нову панівну комуністичну клясу, майбутній образ якої угаданий тут з її перших зародків.

1929 року Антоненко-Давидович видає ЗЕМЛЕЮ УКРАЇНСЬКОЮ — книжку прегарних зразків мистецького репортажу з його подорожей по Україні. Тепер, через тридцять років, цей репортаж читається з таким само інтересом, як і в рік його появи. Гостре око і мисль спостережника, аналітичний перетин від деталі і злоби дня — до глибин історії, людей і пейзажів низового Дніпра, Полісся, шахт Донбасу, західнього прикордоння, міст, містечок, сіл — усе крізь призму злободенности і вічности змагу України за свій власний, а не накидуваний русифікацією шлях розвитку. Це наче огляд аванпостів і глибоких тилів незримого фронту українського відродження 20-х років і його наступальної самооборони супроти колоніяльно-русифікаторських сил.

Після цих нарисів Антоненко-Давидович ще встигає видати збірку оповідань СПРАВЖНІЙ ЧОЛОВІК (1929), повну іскристого гумору невеличку повість ПЕЧАТКА (нотатки просвітянського агітатора), що друкувалась спершу в журналі «Життя й революція» (ч. 7, 1928), а 1931 — вийшла окремою книжкою, а також уривки із історичного роману СІЧ-МАТИ («Життя й революція» 1927 і 1930). Це вже були часи шаленства терору 1929—33. Антоненко-Давидович, втративши працю в Києві, перебрався 1930—31 до Харкова, але й у тодішній столиці не міг влаштуватися та знову вертається до Києва. Десь наприкінці 1933 року він рішає їхати в «добровільне заслання» — в Казахстан. Там, у Алма-Аті, його знаходить НКВД і кидає його в тюрму й концтабір.

Незвичайно пружистий і вітальний — подолав він два десятиліття найстрашнішої східньосибірської каторги, щоб по смерті Сталіна вернутися з розбитим здоров'ям на Україну — свою укохану вітчизну, яка тим часом пережила і витримала ще один страшний іспит — руїну Другої світової війни.

СМЕРТЬ

Повість

Кость Горобенко оглянув свій партбілет, і на цей раз чомусь надто виразними і многозначними здалися йому кілька таких знайомих і звичайних слів: Російська Комуністична Партія (більшовиків).

Кость в'яло подумав: це нісенітниця — друкувати українською мовою «російська»... А втім не це, власне, впадало в око і настирливо вимагало на самоті витягати з кишені рожеву книжечку і вдивлятися у першу сторінку.

Вся суть, уся непорушна сила її, що концентрувала увагу протягом кількох місяців, була в тому, здається, зовсім зайвому слові, що притулилося збоку, заховалось навіть у дужки, але яке насправді було і не зайве і не звичайне — (більшовиків)...

«Більшовик». — Це зовсім не те, що «комуніст». «Комуніст» — це термін новий, і Кость призвичаївся до нього одразу, навіть зріднився з ним. А ось із «більшовиком», цебто з тим самим більшовиком, що за недавньою термінологією — на вістрях багнетів «ніс із півночі з Росії на Україну» — ні.

Кость поклав партбілет на стіл і озирнувся по кімнаті. Було тихо. Крізь одчинене вікно із саду долітало однотонне щебетання якоїсь безглуздої пташки. Десь за листям дерев перевалювало на захід сонце, і його кволе проміння позначилось на стіні сіруватою мармуровою мережкою. Розкидані

книжки, штани на подушці, «наган» на столі — все це було німе й глухе. Ніщо не могло підслухати Ко-стевих думок, щоб потім нишком, у закутках за спиною, шепотіти поміж членами організації. Кость спокійно подивився крізь вікно в сад і тихо сказав самому собі: — Я — більшовик...

Він хотів це донести до самих глибин свідомости, але й на цей раз спорснув. Кость зніяковів і стомлено сів. На вустах заграла легка іронічна посмішка. Було неприємно. Отак само він колись обдурював батьків і ховався з «одиницею» за диктант. Яка різниця? Тоді — «одиниця», а тепер — ті два будинки, що їх мав колись до публічного торгу нетяга-батько в цьому ж самому місті, і та гімназія, що стоїть і досі на розі двох вулиць у садку, але вже містить тепер у собі педкурси. Це вони муляють комуністичне сумління або, кажучи просто, — душу, це вони не дають змоги спокійно, як і всім іншим членам організації, почувати себе більшовиком. Вони.


Дата добавления: 2015-10-28; просмотров: 79 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Григорій Косинка| Іван Сенченко 2 страница

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.026 сек.)