Соціально-філософська проблематика в Україні XIX - початку XX ст.

Наприкінці XIX ст. в Україні створюються громадські організації, партії, проголошуються гасла боротьби за створення самостійної України. Видатними мислителями і громадсько-культурними діячами в тогочасній Україні були В.Лисевич, С.Подолинський, М.Туган-Барановський, І.Франко, Леся Українка, М.Грушевський, В.Винниченко та ін.

Володимир Лесевич («Філософія історії на науковому грунті», «Емпіріокритицизм як єдина наукова точка зору», «Позитивізм після Конта» та ін.). Теоретичні надбання прагнув поєднати з практикою. Основний об’єкт його досліджень – позитивізм. Людство прагне до позитивного знання, яке можна знайти тільки в емпіріокритицизмі. У теорії пізнання абсолютизує роль емпіричних даних, чуттєвого сприйняття в досягненні істини, яка, як він вважає, є відносною і не може існувати незалежно від людини.

Сергій Подолинський (соціолог, демократ). У філософії виходив із визнання матеріальної єдності світу й об’єктивного характеру його поступу. Його суспільні погляди близькі за змістом до народництва. Розв’язання соц. проблем вбачав у побудові громадівського соціалізму.

Михайло Туган-Барановський («Психологічні фактори суспільного розвитку», «Вплив ідей політичної економії на природознавство і філософію», «Теоретичні основи марксизму»). Вчений визнавав особливу роль волі у розвитку людини і суспільства. Критикував теорію Маркса, яка зводила фактори розвитку історії т-ки до економічних причин, за трактовку національного питання і роль релігії в житті суспільства. Розглядає класифікацію наук.

Іван Франко («Ukraina irredenta», «Соціаліз і соціал-демократизм», «До історії соціалістичного духу»). Брав активну участь у національно-визвольному русі на Галичині, був у складі керівництва української ра­дикальної партії, яка прагнула змінити спосіб виробництва на ко­лективних засадах власності, наданні землі селянству. Його філософським поглядам притаманний матеріалізм, сві­домий діалектичний підхід до природи і суспільства, впевненість у пізнанні навколишнього світу. Згідно з марксизмом він надавав великого значення економічному фактору в суспільному розвитку, ролі народних мас як рушійної сили історії (проте критикував праці Маркса і Енгельса). Вдавався до наукового аналізу релігії («Сотворення світу», «Поступи інквізиції», «Дві унії» та ін.). Вважав, що історичний час релігії залишився в минулому, на її місце має прийти наука з її широким цивілізаційним світоглядом. І.Я.Франко перший в українській (і один з перших у європейській) літературі всебічно розробляє тему праці і трудової моралі. Ставлячи в центр своєї філософії людину, І.Франко формулює головний закон людяності, суть якого в тому, що неробство — зло, а праця — добро.

Леся Українка. Одна із основних філософських проблем творчості ЛУ – проблема людини, її унікальності та гідності, природи і свободи («На крилах пісень», «Думи і мрії», «Місячна легенда», «Русалка» та ін.). є підстави вважати, що у драмах «В катакомбах», «Адвокат Мартініан», «Руфін і Прісцилла» є і езотеричний зміст відображення суспільно-політичних рухів в У-ні на поч.XXст. ЛУ вважала, що до влади рвалися демагогічні,антинародні сили, вони в ім’я абстрактних ідеалів готові розтоптати істинні цінності народу. ЛУ збагатила свідомість народу ідеями незалежності і свободи, гуманізму і демократії; доброзичливо ставилась до міжнародного робітничого руху, підтримувала думки про поширення соціал-демократ. руху в У.

Михайло Грушевський. Г застосовує принцип єдності історичного і логічного в історичному пізнанні. Аналізує співвідношення інтересів різних соціальних груп укр сусп-ва. В основі суспільних інтересів, на його думку, лежать економічні потреби. Серед ієрархії інтересів на перше місце Г висуває інтереси народу. Політика держави повинна підпорядковуватись загальнонародним інтересам. Ігнорування цього принципу веде до соц. напруження, конфліктів. Г звертав увагу на перебільшення економічного фактору в марксизмі. Виступав проти соціалістичної революції, диктатури пролетаріату,взагалі проти марксистської теорії класової боротьби.

Володимир Винниченко («Нова заповідь», «Вічний імператив», «Відродження нації» та ін.). Гостро критикує зародження бюрократизму в партійних і державних інституціях усіх рівнів, централізм політичної системи. Розв’язав чимало актуальних соціально-філософських проблем. Розпізнав у гонці озброєнь зростаючу небезпеку для людства, висунув ідею міжнародного економічного співробітництва, критикував абсолютизацію класової боротьби у подоланні соціальних конфліктів. Заслуговує на увагу його ідея конкордизму(«Конкордизм») – узгодження в діяльності двох протилежних політичних систем. Своє бачення перспектив розвитку людства Винниченко відтворює в соц.-утопічному романі «Сонячна машина». Тут В розглядає співвідношення особистих потреб та інтересів людини і суспільства, проблему свободи, вільного вибору, роль видатної особи в розвитку сусп-ва, вплив науки і техніки на життєдіяльність людини.

66. Поняття субстанції у філософії: монізм, дуалізм, плюралізм. (Б. Спіноза, Р. Декарт, Г. Ляйбніц). (див. 22)

Б. Спіноза, Р. Декарт, Г. Ляйбніц – раціоналісти.

Рене Декарт (1596 – 1650). Праці (лат. мовою): «Міркування про метод…», “Метафізичні розмисли”, “Засади філософії”. Центром і вихідним пунктом філософії Р. Декарта стає не Бог, а «Я». «Я» протиставлене тут усім іншим суб’єктам і всьому світові. «У всьому належить сумніватися» – це для нього абсолютний початок філософування і вихідний принцип його філософії, він дає можливість позбавитися всіх упередженостей. Ми можемо сумніватися в будь-чому, але ми не можемо не вірити, що висновок «Я мислю, отже, існую» істинний і що він тому є першим і найправильнішим з усіх висновків (Декарт). Таким чином, мисляче «Я» Декарта є самодостатнім і не потребує для свого існування нічого, окрім самого себе. З цього тлумачення мислення випливає Декартове розуміння субстанції. Субстанція «існує так, що не потребує для свого існування нічого, окрім самої себе». У філософії субстанцією називають кінцеву основу всього існуючого. Субстанція обов’язково має атрибут – це її істотна властивість, без якої її не можна визначити, а сама вона не може існувати. Тоді субстанція – це мисляча річ, що виявляє себе через мислення (воно є атрибутом «мислячої речі», а саме – душі). Отже, душа – мисляча субстанція. Вона для свого існування не потребує жодної тілесної речі. З другого боку, будь-яка тілесна річ не потребує для свого існування субстанції нетілесної, тобто душі. Якщо мисляча субстанція має своїм атрибутом мислення, то тілесна субстанція – поширеність – у довжину, ширину та глибину, що становить природу субстанції. Тобто існує 2 незалежні субстанції тілесна і мисляча (дуалізм). Або все те, що може бути приписано тілу”. Все ж душа й тіло є субстанціями створеними, і ми достеменно можемо розрізняти атрибути одної й другої субстанції. Нествореною субстанцією є Бог, від нього залежить існування двох інших. Р. Декарт у своїй філософії усуває Бога з природи, детеологізує її.

Істинне знання, за Декартом, людина досягає лише за допомогою розуму. Але не досить мати добрий розум, головне – вміти його застосовувати. Для цого потрібен метод. Таким методом Декарт вважає раціональну дедукцію і пропонує набір правил: 1. “включати в свої міркування тільки те, що мій інтелект уявляє так ясно і виразно ”. 2. ділити кожну складність, на більш прості частини. 3. підійматися поволі від простого, до пізнання найскладнішого” (дедукція). 4. робити повні реєстри, а також загальні огляди, щоб бути впевненим, що нічого не пропущено.

Отже, шлях пізнання істини – це інтелектуальна інтуїція і доконечна індукція. Тобто індукція прямує до дедукції і далі до інтуїції.

Бенедикт (Барух) Спіноза. Твір “Етика”, складається з 5 частин, кожна з яких починається з визначень основних понять розділу та аксіом, що констатують достоту очевидні, інтуїтивно зрозумілі ідеї. Далі йдуть теореми та доведення. Вибраний спосіб філософування запозичений із математики, а точніше – з геометрії. Серцевиною філософії Спінози є вчення про субстанцію. Спіноза захищає існування єдиної субстанції (монізм). Єдиною субстанцією, яка поєднує обидві Декартові, є Бог як субстанція, що вміщує в собі нескінчене число атрибутів, із яких кожний є виразом вічної і нескінченної істотності. “Бог, або субстанція, – стверджує Спіноза теоремою ІІ першої частини “Етики” “Про Бога”, – доконечно існує”. Для розуміння і пояснення світу речей та процесів Спіноза вводить поняття модусу. Це “стан субстанції, іншими словами, те, що існує в іншому і репрезентується через це інше”. Отож модуси, за Спінозою, це одиничні речі, які скінченні. Субстанція є “витворюючою натурою”, а модуси – “натурою витвореною”. Нескінченний модус – перехідна ланка між субстанцією і модусами. Нескінченні модуси: нескінченність, вічність і незмінність. Існують як прості, так і складні модуси. Одним зі складних модусів є людина. У ній поєднане вічне і перебутнє, скінченне й нескінченне. Світ речей Спіноза підпорядковує жорсткому детермінізму. У Спінози модусам не властива свобода. Людина як модус причетна до свободи завдяки обдарованості розумом.

Декарт детеологізує природу, Спінозі ж є ближчою платонічна середньовічна традиція, яка ототожнює Бога й Природу. Моральним завданням людини стає виробити в собі вміння дивитися на світ з погляду Бога, з погляду вічності.

Готфріду Ляйбніц. Він у розумінні буття виходить з твердження, що ніколи не буває в природі істот, які були б достеменно схожі на інші. Праці – “Монадологія” та “Нові досліди про людський розум”. Центральним філософським вченням Ляйбніца є його теорія монад. Монада – це “проста субстанція, що входить у складні; проста означає така, що не має частин”. Ляйбніц же вважає, що з одної субстанції не може виникнути вся багатоманітність Всесвіту, для цього потрібна множина субстанцій – плюралізм.

Монади є істинними атомами природи, тобто елементами речей. Монади є істотностями речей, а тому вони прості, неподільні – це духовні “точки” як нескінченно малі величини. Монади Ляйбніца мають внутрішній розвиток. Розвиток монад відбувається через два стани: прагнення і сприймання. Нижч і “голі” монади становлять неорганічну та нечуттєву природу, монади-душі – мають здатність до відчуття і споглядання, їх репрезентують тварини, третій клас монад становлять душі людей – монади-духи, що мають властивості пам’яті, здатність до суджень і ясної аперцепції. Кожен клас монад прагне досягти вищого, більш досконалого стану. Краєм, межею поступу до досконалості монад у Ляйбніца є Бог. Бог є ніким не створеною монадою, але за своєю сутністю творчою. Атрибути Бога: могутність, знання, воля. Між монадами існує напередвстановлена гармонія, а їхні дії у сукупності складають єдину гармонійну систему.

Дата добавления: 2015-10-28