Якщо марксизм і прагматизм у гносеології основну увагу зосереджували на процесі пізнання, його джерелах та меті, то неопозитивізм, що виник у 20-х роках ХХ ст., і, зокрема, така його гілка, як логічний позитивізм, започатковує дослідження готового наукового знання. Оскільки в основу його дослідження покладено аналітичний метод, то з 50-х років ця течія та її різновиди дістали назву аналітичної філософії.
Основні ідеї логічного позитивізму були сформульовані філософами Віденського гуртка, зокрема – М. Шліком, Р. Карнапом, Г. Рейхенбахом, О. Нейратом, Б. Расселом та К. Поппером. Значний внесок у розвиток аналітичної філософії зробив Р. Карнап у роботах 50 – 60-х років.
Аналітична інтерпретація наукового знання була зумовлена переходом науки на теоретичний рівень освоєння світу, а також математизацією та формалізацією природничого знання. У ХХ ст. наукове знання змінює своє обличчя, відтепер воно функціонує на двох рівнях: емпіричному та теоретичному.
1) у Відні діяв “віденський гурток”, очолюваний М.Шліком (1882-1936); 2) в Англії неопозитивізм був представлений іменами Л.Вітгенштейна (1889-1951) та Б.Рассела (1872-1970); Програмні положення неопозитивізму були сформульовані у працях М.Шліка, Л.Вітгенштейна, Б.Рассела та деяких представників Львівсько-Варшавської школи (Я.Лукасевич, С.Лесьнєвський, А.Тарський). М.Шлік сформулював засади процедури під назвою “верифікація” – перевірка на істинність. Суть її була в цілому простою і зрозумілою: щоби зробити науку точнішою, треба її перевірити шляхом співставлення із фактами.
Потреба аналітичної інтерпретації наукового знання постала перед Р. Карнапом на основі дослідження сучасної фізики. Аналізуючи фізичне знання, він виявив у ньому таку структуру: досвідні факти, емпіричні закони, теоретичні закони. За Р. Карнапом, наука починається з безпосередньо спостережуваних фактів (одиничних подій), які фіксуються в одиничних твердженнях окремих спостерігачів.
Тенденції формалізації, зокрема, фізики та природничих наук у цілому актуалізували не лише проблему змістової інтерпретації наукового знання, а й меж його формалізації.
Цю проблему в 20-х роках ХХ ст. спробувала розв`язати аналітична філософія, зробивши своїм предметом змістовий аналіз наукового знання з метою побудови штучної формалізованої мови науки, в якій усі поняття чітко визначені й однозначні. Штучна формалізована мова науки дозволяє використати аксіоматичний метод побудови теоретичного знання. Оскільки в природознавстві аксіомами є гіпотези, то наукове знання може бути представлене у формі гіпотетико-дедуктивної моделі.
Побудову формалізованої системи наукового знання аналітична філософія забезпечує методологічно, обґрунтовуючи принципом верифікації, який дозволяє здійснювати змістовий аналіз наукового знання шляхом виявлення узгодженості наукових суджень з емпіричним досвідом (фактами). Узгодженість змісту наукового судження з емпіричним досвідом знаходить вираз як когерентна істина.
Згідно з Р. Карнапом, вихідним пунктом верифікації є класифікація суджень на: антинаукові, позанаукові, наукові.
Принцип верифікації був послаблений та замінений принципом верифікованості (умовної верифікації). Відповідно до цього принципу теоретичне наукове судження інтерпретують не лише тоді, коли актуально здійснюють перевірку, а й тоді, коли існує принципова можливість такої перевірки.
Отже, виявилася обмеженість принципу верифікації у встановленні істинності наукових тверджень. Пов’язно до цього Р. Карнап стверджує, що досягнути повної верифікації закону неможливо. Можна говорити хіба що про його підтвердження, а не про абсолютну істинність. Це змусило Р. Карнапа еволюціонувати від приципу верифікації до принципу фальсифікації. Наступний крок у модернізації принципу верифікації зробив Г. Рейхенбах, запропонувавши принцип подвійної верифікації: актуальної та логічної.
На погляд К. Поппера (1902 – 1994), альтернативою принципу кумулятивності (Кумулятивізм є принципом розвитку класичної науки, згідно з яким у процесі зростання наукового знання зберігаються всі нагромаджені досі результати з додаванням нових.) класичної науки є принцип фалібілізму (фальсифікації) некласичної науки, згідно з яким будь-яка теорія через обмеженість своєї емпіричної бази може бути спростована. Згідно з К. Поппером, принцип фальсифіації є критерієм наукового знання, він характеризує критичність наукового мислення на відміну від ненаукового. Функціонуючи на двох рівнях – емпіричному та теоретичному, наука орієнтується на критичний перегляд власних досягнень. А тому розвиток науки постає як історія “перманентних революцій”, що включають моменти висунення сміливих припущень з їх подальшим спростуванням. У такий спосіб у науці постійно відбувається перебудова теорій. Отже, безперервний процес зростання знання здійснюється як перманентний рух від пояснення до пояснення, від гіпотези до гіпотези, від проблеми до проблеми.
Підсумовуючи можна сказати, що вцілому аналітична філософія обстоює гіпотетико-дедуктивну модель наукового знання, де істинність наукового знання доводиться шляхом узгодження теоретичного знання зі спостережуваними фактами.
Дата добавления: 2015-10-28; просмотров: 110 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| Кореспондентка та когерентна концепції істини; інструменталістська інтерпретація істини. | | | Поняття методу, стилю та методології наукового пізнання. Методологія класичної науки та її кумулятивна модель.. |