Поняття методології та методів наукового пізнання.

Метод – система регулятивних принципів діяльності суб’єкта, яка залежить від її мети, засобів здійснення і характеру об’єкта, є усвідомленою і визначає всю сукупність прийомів та операцій, що спрямовані на ефективне пізнавальне, практично-перетворювальне або творчо-художнє освоєння дійсності. Метод – сукупність прийомів та операцій практичного та теоретичного освоєння людиною навколишнього світу, іншими словами – це знання, які перетворилися в керівництво діяльністю. Залежно від ступеня загальності методи поділяються на:

- загальні (такі, що застосовуються не тільки в науці, а й в інших сферах людської життєдіяльності, тобто загальнолюдські прийоми мислення): Діалектичний метод — це метод пізнання дійсності в її суперечливості, цілісності і розвитку. Метафізичний метод — метод, протилежний діалектичному, з його допомогою розглядають явища поза їх взаємним зв'язком і розвитком;

- загальнонаукові: аналіз, синтез, узагальнення, дедукція, аналогія та ін.

- конкретно-наукові (специфічні методи, придатні для окремих розділів науки та наукових дисциплін)

В залежності від рівня пізнання вони бувають емпіричні (спостереження, експеримент) та теоретичні (формалізація, аксіоматизація, гіпотетико-дедуктивний метод).

Методологія – система методів (або вчення про методи наукового пізнання та перетворення дійсності, про їх побудову та практичне застосування.). Отже, методологія являє собою систему принципів і способів організації та побудови теоретичної та практичної діяльності. В методології пізнання вводяться поняття архетипу наукового мислення, структурними елементами якого є стиль мислення і картина світу. Під картиною світу розуміють сукупність загальних уявлень того чи іншого фрагменту об’єктивної реальності, що вивчається і лежить в основі теоретичної діяльності. В понятті стиль мислення фіксуються способи описування та пояснення явищ.

Довгий час методологія розвивалася в надрах філософії, де мето­дологічні проблеми спочатку не були самодостатніми, їх розглядали у зв’язку з іншою конкретною філософською проблематикою та в її контексті. Ситуація починає докорінно змінюватися наприкінці доби Відродження, а особливо – з початком Нового часу, коли бурхливо розвиваються науки і техніка. Завдяки цьому проблеми гно­сео­логії взагалі і методології наукового пізнання - зокрема стають у філософії самодостатніми. Вони починають привертати дедалі більшу увагу видатних учених і філософів, серед яких слід згадати, передовсім, Ф. Бекона, Р. Декарта, Дж. Локка, Г. Галілея, І. Ньютона, І. Канта, Ґ. Ге­ґеля.

Разючіші зміни в історичному розвитку методології відбулися у ХХ ст., особливо в другій половині. Упродовж кількох попередніх століть проблематика методології науки зводилася, в основному, до аналізу філософських, найзагальніших за змістом питань, що стосувалися світоглядних основ і закономірностей науково-пізнавальної діяльності. У наш час уже фактично сформувалася окрема дисципліна – методологія і логіка наукового пізнання, яка, на наш погляд, має "гібридний" характер у тому значенні, що, вийшовши з надр філософії, повністю не пориває з нею, але одночасно набуває рис окремої, досить добре спеціалізованої науки. Вона має свій предмет (методи наукового пізнання, логіку і механізми її розвитку тощо), власні ідеї та концепції, методологічний арсенал, істотно відмінний від філософського поняттєвий апарат і наукову спільноту, центром тяжіння інтересів яких є проблеми саме цієї дисципліни.

Дата добавления: 2015-10-28