Класична і некласична парадигми розуміння соціальних процесів.

47.Онтологічна проблематика схоластичної філософії: дискусії про універсалії. (21, 25)

Складна боротьба навколо доведення існування Бога та його природи органічно пов’язувалася з філософським питанням про відношення загального до одиничного. В історії філософії полеміка з цього питання відома як суперечка про “універсалії”, тобто про природу загальних родів і понять (universalia, або genera – загальні роди). Проблема полягала в тому, чи універсалії існують реально, чи ні. Вона була головною в ранній схоластиці, але продовжувала існувати і в період розквіту схоластики, а через пізню схоластику переходить у філософію Нового часу. Питання Трійці.

“універсалії” (загальні роди) існують реально, незалежно від людської думки і речей – реалізм. Крайні реалісти дотримувалися вчення Платона про ідеї, за яким загальне – це ідеї, що існують до одиничних і поза ними. Помірковані реалісти виходили з учення Арістотеля про загальні роди, за яким загальне реально існує в речах, але в жодному разі не поза ними.

“універсалії” не існують реально, незалежно від людини, вони є лише загальні назви, імена – номіналізм. Заперечуючи реальне існування універсалій, номіналісти вважали, що загальне існує лише після речей. Так, “людина взагалі” як родова спільність не існує, реально існують тільки окремі люди. Крайні номіналісти вважали загальне лише звуковою стороною слова. Більш помірковані також заперечували реальність загального в речах, але визнавали його як думки, поняття, імена (концептуалізм).

Ансельм Кентерберійський (реаліст). Пов’язував філософську істину, уосновлену на розумі з істиною Об’явлення, уосновленою на вірі за принципом підпорядкування мислення вірі. Святе Письмо виказує істину, але воно не пояснює, чому ця істина є істиною. Це вже справа раціонального знання, розуму, який є вільним, але в межах догматів. Загальне буття є думка й існує самобутньо як основа всього, а це і є Бог. До створення світу, речі одвічно існували в розумі Бога як ідеальні зразки, приклади, форми. Бог створив світ із нічого. Це і є онтологічний доказ існування Бога.

Близький до Платона Ансельм обстоює думку, що реальні тільки поняття (одиничні й загальні). Поняття добра, істини, справедливості існують реально й поза окремими вчинками та діями, але з ними порівнюються і відповідно до них оцінюються вчинки та дії. Це і є позиція реалізму.

Йоанн Росцелін (крайній номіналіст). Поза одиничними речами не існує нічого: немає кольору поза конкретним кольором, немає мудрості поза мудрою душею. Загальне не має жодної власної реальності, реально існують тільки “одиничні речі”. Загальне виявне у висловлюваннях про загальні роди, загальні поняття є лише слово.

З позиції крайнього номіналізму Росцелін трактує питання і про Трійцю, висуваючи тритеїстичну доктрину: якщо існують три божисті особи, то існує не один Бог (загальне), а три самостійні окремі боги (одиничне, індивідуальне).

П’єр Абеляр (поєлнував н. та р.). У питанні про відношення віри та розуму, віри й філософії в нього помітна раціоналістична тенденція. Займаючи помірковану позицію, Абеляр, слідом за Еріуґеною і всупереч Ансельму, вчив, що віра повинна базуватися на розумі, бо не можна вірити в те, що незрозуміле. Позиція поміркованого номіналізму: універсалії є в речах (не до і не після них).

Західна схоластика досягла свого апогею в ХІІІ ст. Поява університетів (Париж, Кельн, Оксфорд). Основний філософський авторитет – Арістотель.

Альберт Великий (арістотелізм, вчитель Тома Аквінського). Зміст філософії Альберта – учення Арістотеля, пристосоване для потреб християнської релігії. Поняття першого рушія він замінює поняттям нескінченної істоти, захищає безсмертя індивідуальної душі.

У XIV – XV ст. – у період пізньої схоластики – виділяється номіналізм.

Вільям Оккам (номіналістб критик папства) Вищий духовний орган – сама громада віруючих та обраний нею собор. Верховний владика країни – світський володар, бо він уповноважений народом і служить його інтересам. Догмат про Трійцю та інші, на думку Оккама, є не тільки поза розумом, а й проти розуму. Якщо реалісти виходять із загального і з нього виводять індивідуальне, то Оккам вважає, що одиничне, і тільки воно, є реальним, а загальне – це те, що потребує пояснення (невигідна для церкви позиція). Не існує жодної субстанції самої по собі, будь-яка субстанція, коли б і де б не існувала, є лише індивідуальне. Як відбувається перехід у думці до загального – універсалій? Для пояснення цього переходу Оккам вводить поняття інтенції, тобто спрямованості думки на логічні та психологічні акти або знаки. У результаті інтенційного конституювання наш розум творить загальне.

Оккам розрізняє два види пізнання: інтуїтивне (досвідне пізнання) й абстрактне. Інтуїтивне пов’язується з досвідом. За ним іде абстрактне пізнання, або “знання про загальне”. Усі науки мають своїм джерелом знання одиничного, але трактують загальне.

На цій основі Оккам розвиває свою теорію науки. Він ділить науки на реальні та раціональні. Реальні науки розглядають поняття з позиції їх відношення до речей, а раціональні – з позиції їх відношення не до речей, а до інших понять.

48.Класичні і сучасні аспекти співвідношення філософії і науки. (див. 11, 51)

Безпосередньою метою науки є опис, пояснення й прогнозування процесів і явищ дійсності, що становлять предмет її вивчення, на основі законів, що відкриваються нею. Філософія завжди в тій чи іншій степені виконувала стосовно науки функції методології пізнання й світоглядної інтерпретації її результатів.

Європейська традиція, що сходить до античності, яка високо цінувала єдність розуму й моральності, разом з тим міцно зв'язувала філософію з наукою. Першу спробу окреслити коло завдань філософії, перед існуючими науками і тими які щойно зароджувались почав Арістотель. На відміну від конкретних наук, кожна з яких зайнята дослідженням своєї області явищ, він визначив філософію як вчення про першопричини, початках буття.

У Древній Греції філософія зародилася як всеосяжна наука. Ця наука була спрямована на все, що взагалі було здатно або здавалося здатним стати об'єктом пізнання.

В 19-20 століттях, на новому етапі розвитку знань, зазвучали протилежні судження про велич науки й неповноцінність філософії. У цей час виник і розвинувся позитивізм, що поставив під сумнів пізнавальні можливості філософії, її науковість. Проголошується, що зріла наука - сама собі філософія, що саме їй посильно брати на себе й успішно вирішувати заплутані філософські питання, що бентежили розуми протягом сторіч.

Також відмінністю філософського знання від інших є те, що філософія - єдина з наук пояснює що таке буття, яка його природа, співвідношення матеріального й духовного в буття. Поряд з такими важливими функціями як узагальнення, інтеграція, синтез усіляких знань, відкриття найбільш загальних закономірностей, зв'язків, взаємодій основних підсистем буття, про які вже йшло мовлення, теоретична масштабність, логічність філософського розуму дозволяють йому здійснювати також функції прогнозу, формування гіпотез про загальні принципи, тенденції розвитку, а також первинних гіпотез про природу конкретних явищ, ще не пророблених спеціально-науковими методами.

Фахівці, що вивчають усілякі конкретні явища, мають потребу в загальних, цілісних знаннях про світ, про принципи його устрою, загальних закономірностях і т.д. Однак самі вони таких подань не виробляють - у конкретних науках використовується універсальний розумовий інструментарій (категорії, принципи, різні методи пізнання), але вчені спеціально не займаються розробкою, систематизацією, осмисленням пізнавальних прийомів, засобів. Загальсвітоглядні й теоретико-пізнавальні підстави науки вивчаються, спрацьовуються й формуються в сфері філософії.

Методологічна функція філософії. Методологія –система методів.Метод –система регулятивних принципів діяльності суб’єкта, яка залежить від її мети, засобів здійснення і характеру об’єкта, є усвідомленою і визначає всю сукупність прийомів та операцій, що спрямовані на ефективне пізнавальне, практично-перетворювальне або творчо-художнє освоєння дійсності.

Сутність методологічної функції філософії полягає в тому, що філософія виконує роль методу або, точніше кажучи, стає регулятивним фактором діяльності людей незалежно від її змісту, цілей, якихось специфічних особливостей і т. д. Центральною ланкою в реалізації методо­ло­гічного потенціалу філософії є переклад її змісту на нормативно-прескриптивну мову, пошук прихованих у цьому змісті регулятивних можливостей, які можуть бути використані в процесі діяльності.

Філософія, яка уникає солідарної взаємодії з наукою, навряд чи зможе належно виконувати свою методологічну роль. Залишаючись на рівні власних абстракцій, вона або виявиться просто безсилою в мето­дологічному плані.

Цариною філософського знання, що бере своїм предметом сутність, закономірності функціонування та розвитку науки, є епістемологія (з грец. epistemologia - теорія знання). Вона прагне дати відповідь на питання: що таке наука та в яких формах існує наукове знання? Ставлячи питання про критерії, ідеали та норми наукового знання, епістемологія здійснює його типологізацію, класифікацію методів наукового дослідження, виявляє філософські засади наукової картини світу.

Розвиток науки супроводжувався її активною диференціацією. Процес диференціації у ХVIII ст. був зумовлений відбруньковуванням науки від натурфілософії, внаслідок чого вона набуває форми об'єктивного, раціонально впорядкованого знання про залежності й причиново-наслідкові зв'язки в природі, тобто як знання, не залежне від метафізики і натур-філософських доктрин. Природничі науки чітко формулюють свій предмет дослідження і вступають у період емпіричного дослідження та опису фактів. Вони не мають ще розвиненого поняттєвого апарату, а тому, за традицією, звертаються до філософії, делегуючи їй функцію синтезу наукового знання. ХIХ століття з огляду на розвиток науки характеризує поглиблення процесу її диференціації. У цей період окреслюють свій предмет дослідження гуманітарні науки: історія, народознавство, соціологія, психологія тощо. Виникають технічні науки, які обслуговують матеріальне виробництво, що долає відірваність науки від виробничої діяльності. У ХIХ ст. зароджується інженерна діяльність та інституалізована інженерна освіта. У зв'язку з цим постає потреба визначити критерії наукового знання та здійснити його класифікацію. Ці проблеми стають предметом дослідження першого позитивізму, фундаторами якого були О. Конт (1798 – 1857), Дж. Мілль (1806 – 1873), Г. Спенсер (1820 – 1903).

Дата добавления: 2015-10-28