Ля глибшого розуміння речей і явищ, для проникнення у їх суть використовують певні методи.

Під методом у найзагальнішому значенні розуміють певний спосіб, прийом, шлях вирішення якоїсь проблеми чи задачі. Методи наукового пізнання — це не проста сукупність правил і прийомів, яка конструюєтъся дослідниками свавільно. Наукові методи мають об'єктивний характер, основою їх формування є закономірні зв'язки і відношення предметів. Філософське вчення, що досліджує методи пізнання, називають методологією.

Методами емпіричного рівня пізнання є:

· Наукове спостереження — це метод вивчення ознак і відношень окремих предметів, які розглядаються в їхніх природних умовах; це цілеспрямоване сприйняття.

· Експеримент — метод вивчення предметів і явищ, у якому людина активно втручається в їх природний стан і розвиток, створює для них штучні умови; це штучне, навмисне відтворення явища чи події з метою вивчення його без перешкод у найбільш сприятливих умовах.

· Описання – це фіксування даних спостережень та експериментів за допомогою певних мовних позначень.

Методами теоретичного рівня пізнання є:

· Індуктивний і дедуктивний методи пізнання - загальні види умовиводів, взаємопов'язані методи пізнання.

Дедукція — це такий метод мислення, в якому на підставі знання про всю множину предметів виводиться достовірний висновок про один предмет множини.

Індукція — це такий метод мислення, в якому на підставі вивчення кожного (або частини) елемента множини виводиться ймовірний висновок про всю множину предметів. Тут думка рухається від знання часткового до загального, тоді як у дедуктивному – від загального до часткового.

· Аналіз і синтез — взаємообумовлені методи пізнання.

Аналіз — це мислене розчленування цілісного предмета на його частини, виділення окремих ознак, властивостей предмету з метою його детальнішого вивчення. Аналітичний метод спрямований на визначення внутрішніх тенденцій і можливостей предмету.

Синтез — зворотний процес — це мислене поєднання в єдине ціле розчленованих аналізом частин предмету. Синтетичний підхід в процесі пізнання передбачає вміння побудувати цілісний образ, модель досліджуваного предмета.

· Метод сходження від абстрактного до конкретного — це метод, за допомогою якого здійснюється синтез абстракцій, внаслідок чого дійсність відтворюється системно і цілісно. За своєю сутністю цей метод є єдністю аналітичного і синтетичного методів.

· Метод абстрагування — виділення єдності найбільш істотних ознак, характерних зв'язків і відношень предметів і явищ з метою проникнення в суть останніх.

· Узагальнення — логічне завершення абстрагування, поширення, розповсюдження спільних ознак вивчених предметів на всі інші предмети даної множини. Внаслідок узагальнення відбувається мислене об'єднання окремих предметів у загальне поняття, наукову абстракцію.

· Методи аналогії і моделювання використовуються тоді, коли об’єкт недоступний безпосередньому пізнанню. Замість оригіналу вивчається модель - спрощене відтворення оригіналу, а далі за аналогією (подібністю) знання з моделі переноситься на оригінал.

· Метод побудови гіпотез полягає у формуванні припущення, ймовірного знання, у створенні обґрунтованого передбачення певних закономірностей, або причини, яка викликає певний факт, або явище.

· Метод екстраполяції - метод дослідження, що дає можливістъ при певних умовах розповсюдити знання про одні предмети на інші, подібні до перших у певних відношеннях.

· Динамічні і статистичні методи — дві великі групи методів, що досліджують об'єкти в різних аспектах. Динамічні методи спрямовані на явища, азаємозв'язок яких має однозначний причинно-наслідковий характер, в яких випадковість відіграє незначну роль. Закономірність цих явищ має необхідний характер. Усі названі вище методи відносять до динамічних. Статистичні методи використовуються для дослідження не окремих явищ, а їх множини. Поряд з необхідністю велике значення тут має випадковість.

· Системно-струкутрний метод заснований на дослідженні матеріальних утворень як систем, що мають певну структуру і певну кількість елементів.

· Математичні методи (аксіоматичний, математичне моделювання, математична статистика тощо) засновані на формалізації пізнавального процесу, на абстрагуванні від конкретного змісту об'єкта, на аналізі кількісних і структурних сторін предметів.

Пізнавальний процес є нерозривною єдністю чуттєвого і раціонального пізнання. Але перебільшення ролі людських чуттів або мислення у пізнанні веде до крайностей емпіризму чи раціоналізму.

У теорії пізнання склалися два напрямки – емпіризм та раціоналізм.

Емпіризм (empirio – досвід) - напрям у теорії пізнання, який абсолютизує, перебільшує роль людських чуттів у пізнанні та єдино правильним джерелом знань вважає практику. Його засновником є англ. філософ - Френсіс Бекон (1561 – 1626 р., “Новий органон” (органон – знаряддя істини)), який запропонував індуктивний метод пізнання як такий, що покликаний доповнити та укріпити розум чуттєвим досвідом. Ф. Бекон вважав чуттєвий досвід та експеримент фундаментом для наукового знання.

Основним знаряддям пізнання у нього виступають почуття, досвід, експеримент і те, що з них випливає. Його основна теза: «Немає нічого в розумі, що перед цим не пройшло б через відчуття». На основі узагальнення чуттєвих даних ми дістаємо достовірне знання. Але досвід дає нам істинне знання тільки тоді, коли свідомість буде звільнена від помилкових суджень („ідолів”, «привидів»). Таких ідолів Бекон виділяє чотири групи: «ідоли роду», «ідоли печери», «ідоли ринку», «ідоли театру». «Ідоли роду» — це помилки, властиві всьому роду людському. Вони зумовлені спільною для всіх людей природою, недосконалістю самого людського розуму. «Ідоли печери» — це спотворення, джерелом яких є індивідуальні особливості розуму індивідів. «Ідоли ринку» — це перешкоди, які виникають внаслідок спілкування між людьми за допомогою слів. Це процес нав'язування індивідам тих чи інших помилкових, але таких, що вже стали звичними, уявлень. «Ідоли театру» — помилки, породжені сліпою вірою людей в авторитети, старовинні традиції, хибні думки. Усвідомлення природи цих ідолів допоможе подолати перешкоди на шляху пізнання.

Продовжують і розвивають емпіричну традицію Т.Гоббс, Дж.Локк, Дж.Берклі, Д.Юм.

Раціоналізм (ratio – розум) - напрям теорії пізнання, який джерело знань вбачає у розумовій діяльності і критерієм достовірного знання вважає розум і тільки розум. Його засновником є франц. філософ і математик Рене Декарт (1596 -1650, “Розмірковування про метод”, “Основи філософії”), який запропонував дедукцію як метод пізнання (строгого виведення окремих наслідків із загальних положень; ланцюг послідовних логічних операцій, внаслідок чого з відомого виводиться ще невідоме, нове знання) та висунув основою достовірності знання безсумнівну впевненість у власному існуванні, яка випливає із самого факту мислення: “Я мислю, отже, я існую”.

Декарт вірив у всемогутність математики і логіки вважав, що о їхньою допомогою можна відкрити будь-які таємниці природи, тому що вони ґрунтуються на інтуїції і дедуктивних структурах розуму,

Декарт був прихильником дуалістичної позиції при вирішенні проблеми субстанції (першооснови, сутності всього існуючого). Він стверджує про два начала світу, матеріальне і духовне, які існують паралельно і незалежно одне від одного. Як пов'язані між собою матерія і мислення, як мислення може дати знання, адекватне буттю - відповісти на ці питання Декарт не зміг.

Його послідовники – голландський філософ Бенедикт Спіноза і німецький філософ Г.Лейбніц.

---

Дата добавления: 2015-11-04