Поняття методу, стилю та методології наукового пізнання. Методологія класичної науки та її кумулятивна модель..

Методологія сьогодення, розкриваючи зміст поняття "метод", наголошує на таких трьох моментах:

1. Метод хоч і залежить від характеру об’єкта, його істотних особливостей, але безпосередньо стосується лише діяльності, що пов’язана з духовним чи практичним освоєнням цього об’єкта.

2. Метод відіграє регулятивно-організуючу роль не тільки в процесі наукового пізнання, а й у всіх інших видах людської діяльності.

3. Важливою характеристикою методу в суб’єктивному плані є його усвідомленість і осмисленість, без чого, власне кажучи, важко говорити про позитивний вплив певної методології на ефективність тієї чи іншої діяльності.

Метод - це система регулятивних принципів діяльності суб’єкта, яка залежить від її мети, засобів здійснення і характеру об’єкта, є усвідомленою і визначає всю сукупність прийомів та операцій, що спрямовані на ефективне пізнавальне, практично-перетворювальне або творчо-художнє освоєння дійсності.

Метод діяльності досить тісно пов’язаний із її стилем, що породжує тенденцію надмірного зближення цих понять за їх сутністю та змістом. Головною причиною надмірного змістовного зближення понять методу пізнання і стилю наукового мислення є, мабуть, той факт, що метод відіграє детермінуючу роль стосовно стилю мислення, стоїть за його "спиною" і визначає основні його риси, що не завжди чітко усвідомлюються.

Виділяють три головні групи методів:

- загальні (філософські) методи наукового пізнання (діалектика і метафізика);

- спільні методи науки (індукція, дедукція, системний аналіз, синергетика, аналіз і синтез тощо);

- спеціальні наукові методи (наприклад методи в мат. ан., теорії ймовірності, мікроекономіці тощо).

Спорідненим з поняттям методу і близьким до нього за змістом є поняття методології. Методологію можна визначити як систему методів діяльності та вчення про неї.

70-і роки ХІХ ст. можна вважати новим етапом у розвитку класичної науки, яка переорієнтовується на вивчення замкнених динамічних систем. Відповідно виникає й потреба в розробці методології дослідження таких об'єктів. Нею стала запропонована К. Марксом і Ф. Енґельсом матеріалістична діалектика.

На думку Ф. Енґельса («Діалектика природи»), у природі крізь хаос незліченних змін прокладають собі шлях ті самі діалектичні закони, які діють як в історії, так і в мисленні. Г. Геґель трактував їх лише як закони мислення, що, на погляд Ф. Енґельса, є помилкою. Отже, за Ф. Енґельсом, закони діалектики є об'єктивними, тобто такими, що існують у природі та суспільстві, а людське мислення їх здатне виявляти. Цими законами, за Ф.Енґельсом, є: а) закон єдності та боротьби протилежностей; б) закон взаємного переходу кількісних змін у якісні; в) закон заперечення заперечення.

Ці закони до сьогодні залишаються стрижнем методології класичної науки. Їх застосування в науковому дослідженні дозволяє віднайти відповідь на питання: ЧОМУ, ЯК і КУДИ розвивається досліджуваний об'єкт? Причин розвитку системи, згідно із законом єдності та боротьби протилежностей, слід шукати в її внутрішніх суперечностях, а механізм розвитку та його спрямованість розкривають два інших закони.

Поряд із законами діалектики методологія класичної науки включає в себе ще й принцип універсальності зв'язку та зумовленості явищ. Зв'язок -це така взаємодія між елементами системи, що спричинює зміни одного елемента через дію на нього інших. Вивчення причинових зв'язків у класичній науці започаткували ще І. Ньютон та П. Лаплас, тоді як марксистська філософія на основі діалектичної методології розширює спектр вивчення зв'язків, виділяючи істотні, необхідні, причиново-наслідкові тощо. Усі вони виражають специфіку зумовленості функціонування та розвитку замкнених динамічних систем. У методології це знаходить вияв у діалектиці таких парних категорій, як сутність і явище, небхідність і випадковість, причина і наслідок, можливість і дійсність тощо. За цією методологією, завдання кожної науки полягає у відкритті таких зв'язків, що за певних умов мають істотний, необхідний, об'єктивний, сталий характер, тобто виявляють себе як закони.

Матеріалістична діалектика є методологією одноваріантного, проґресивно спрямованого розвитку замкнених динамічних систем з жорстко однозначною детермінацією. Такий підхід значно спрощує реальний процес еволюції матеріальних систем. Класична наука, застосовуючи закони діалектики, описує явища та процеси лише як лінійно-циклічні, сталі та однозначно детерміновані. Минуле тут однозначно визначає теперішній стан системи, як і теперішне - майбутній, а тому як минуле, так і майбутнє можна прорахувати та передбачити. Строго однозначна причиново-наслідкова залежність тут є еталоном наукового пояснення.

Якщо Ф. Енґельс застосовував діалектику до вивчення розвитку природних систем, то К. Маркс - до вивчення суспільства як замкненої динамічної системи.

Наука як система знань на основі діалектичної методології постає динамічно замкненою. Її функціонування та розвиток можна передати у формі лінійно кумулятивної моделі. Кумулятивізм є принципом розвитку класичної науки, згідно з яким у процесі зростання наукового знання зберігаються всі нагромаджені досі результати з додаванням нових.

Сучасний представник постнекласичної методології науки П. Фейєрабенд вважає принцип кумулятивності хибним, оскільки не допускає існування альтернативних наукових теорій. Він обмежує розвиток наукового знання, бо вимагає, щоб визнавали лише такі нові теорії, які узгоджуються зі старими.

57.Формування некласичної науки та її моделі (Г. Башляр, К. Поппер). (див. 45)

На початку ХХ ст. поряд з класичною наукою зароджується некласична. Її поява зумовлена цілою низкою революційних відкриттів у різних галузях знання. Зокрема, у фізиці було розпочато дослідження мікро- (відкрито подільність атома) та мегасвіт (галактики і т.п.). Отже, фізика започаткувала дослідження безпосередньо не спостережуваних об'єктів, створивши прецедент для інших природничих наук.

Якщо в класичній фізиці опис і пояснення ґрунтується на безпосередньому спостереженні об'єкта самого по собі, то в некласичній фізиці спостереження опосередковане приладами, які взаємодіють із об ’ єктом. Об’єктом некласичної фізики стає відкрита система, як результат взаємодії об’єкта із засобами спостереження. Сучасна фізична наука, на думку фундатора критичного раціоналізму Г. Башляра (1884 – 1962), є раціональною конструкцією, яка включає як теоретичний опис ідеального об'єкта, так і його математизацію та формалізацію. Вказані прикметні риси є критеріями раціональності некласичної науки загалом.

Обґрунтовуючи ці критерії, Г. Башляр у роботі "Новий раціоналізм" пише, що наука не має такої епістемолоґії (царина філософського знання, що бере своїм предметом сутність, закономірності функціонування та розвитку науки, є епістемологія (з грец. epistemologia - теорія знання), на яку вона заслуговує, оскільки філософський аналіз народжувався не у вирі сучасної наукової думки, а поза нею, у лоні філософської методології. Сучасний стан розвитку фізики вимагає динамічної епістемолоґії, яка здатна сама змінюватися з розвитком науки. Безумовно, це стосується не лише фізики, а й усіх інших галузей наукового знання.

За Г. Башляром, усі попередні філософські системи задавали методологію пізнання реальності і раціонального конструювання наукових принципів та законів, які мали емпіричний характер, тобто формулювали їх у термінах спостереження. Сучасна наука має до діла із неспостережуваними, тобто теоретично сконструйованими ідеальними об’єктами із застосуванням математики та математичної логіки.

Наука минулого (класична) прагнула пізнати реальність як зовнішній об’єкт, що схований за сукупністю явищ. Нова наука не обмежується світом явищ як єдиним своїм об'єктом. Вона простує до реальності другого порядку (раціональних моделей), яка репрезентує собою в науковому експерименті "підтверджений розум". Об'єктом науки передовсім стає не світ явищ, а теоретично сконструйовані моделі, що можуть бути реалізовані в класі штучних технічно відтворюваних феноменів. Отже, суттєвою рисою некласичної науки є її теоретичний характер. Вона функціонує на двох рівнях: емпіричному та теоретичному, де останньому належить пріоритетна роль.

Таким чином, сучасна наука, на погляд Г. Башляра, постає відкритою системою, де механізмом приросту наукового знання є релятивізація базових понять та принципів, що призводить до перебудови (концептуалізації) усієї системи науковго знання і накладає відбиток на характер як наукового, так і філософського мислення. Отже, розвиток некласичної науки можна виразити в формі лінійно- некумулятивної моделі.

Некумулятивну модель розвитку науки поділяють, поряд з Г. Башляром, й інші представники критичного раціоналізму, зокрема К. Поппер (1902 – 1994) та його учень, всесвітньо відомий математик І. Лакатос (1922 – 1974).

На погляд К. Поппера, альтернативою принципу кумулятивності класичної науки є принцип фалібілізму (фальсифікації) некласичної науки, згідно з яким будь-яка теорія через обмеженість своєї емпіричної бази може бути спростована. Згідно з К. Поппером, принцип фальсифіації є критерієм наукового знання, він характеризує критичність наукового мислення на відміну від ненаукового. Функціонуючи на двох рівнях – емпіричному та теоретичному, наука орієнтується на критичний перегляд власних досягнень. А тому розвиток науки постає як історія “перманентних революцій”, що включають моменти висунення сміливих припущень з їх подальшим спростуванням.

Методологію критицизму (фальсифікаціонізму) К. Поппер застосовував у дослідженні суспільства. На противагу К. Марксу, який досліджував суспільство як закриту динамічну систему, К. Поппер, критикуючи його, розробляє теорію відкритого суспільства у роботі “Відкрите суспільство та його вороги”. Отже, згідно з К. Поппером, як природниче, так і соціальне знання являє собою некумулятивну модель.

Так само спробу вибудувати некумулятивну модель науки здійснив І. Лакатос у роботі “Історія науки та її раціональні реконструкції“. За І. Лакатосом, розвиток науки є конкуренцією науково-дослідних програм (НДП). Т. Кун запропонував нелінійну некумулятивну модель розвитку науки у роботі “Структура наукових революцій” (1962). Річ у тім, що в другій половині ХХ ст. наука стає творчістю дослідницьких колективів, наукових співтовариств, які складаються на основі спільної парадигми. Під парадигмою він розуміє сукупність переконань, цінностей і технічних засобів, які забезпечують існування наукової традиції та визнаються науковим співтовариством. Парадигма (від лат. paradeigma - приклад, взірець).

Дата добавления: 2015-10-28