Захоплення Січі повстанцями і проголошення Хмельницького гетьманом Війська Запорозького.

1)Заручившись підтримкою козаків розташованої на Микитиному Розі залоги, 4 люто­го Хмельницький без спротиву оволодів Січчю (перша подія революції), 2) в ніч на 9 лютого заздав поразки підрозділам черкаського полковника Станіслава Вадовського та С. Кричевського, котрі поспішно відступили до Крилова (2-га подія). Захоплення Січі й звільнення Запорожжя від польського контролю стали першими перемогами повстанців, які водночас ознаменували початок Національної революції. 3) Важливою подією було також обрання козацькою радою близько 10-15 лютого Б. Хмельницького гетьманом Війська Запорозького (3-тя подія). Отже згадані 3 події ознаменували початок української Національної революції.

17. Битва біля Жовтих Вод.

Із захопленням Хмельницьким Січі, М. Потоцький відразу оцінив небезпеку і почав готувати каральну експедицію. Проте реєстрові полки уже були розпущені. На початку березня Потоцький зрозумів, що експедиції організувати він не зможе і вирішує вступити в переговори з Хмельницьким. Повстанці сформували ряд важливих вимог:

1)Звільнити з посад полковників «ляхів»

2)Дозволити морський похід проти Порти

3)Вивести польське військо із Задніпров’я і козацького Правобережжя

4)Звучала вимога щоб на цій території було скасовано управління Речі Посполитої (формується ідея надання козацькому регіону автономії)

Коронний гетьман вимог не приймає і розпочинає підготовку до походу. Підрозділи коронної армії та частини магнатських військ почали концентруватись. Він вирішив зачекати з терміном походу до останньої третини квітня, аби в полях підросла трава і підсохли дороги. Хмельницький приділяє увагу організації повстанської армії. Внаслідок укладеної з ханом угоди до нього з’являється Тугай-Бей з 4-тис. вершників. У самого Хмельницького на сер. квітня налічується 5–тис повстанців (усіх бл. 9-тис).

Армія М. Потоцького налічувала близько 16-18 тис. чол. (разом зі слугами). Відповідно до стратегічного задуму польського коронного гетьмана, 25 квітня його син С. Потоцький виступив із Крилова на Цибульник (6-7 тис), а флотилія під орудою осавулів І. Барабаша та Ілляша Караїмовича попливла далі до Кодаку(4 тис). Від цього часу їхні шляхи розійшлися. Пройшовши Омельник, увечері 28 квітня польське військо зупинилося на нічліг в урочищі Княжі Байраки, а ранком 29 квітня вирушило до р. Жовті Води.

Отримавши від агентів дані про виступ поляків, Б. Хмельницький, імовірно, 26 квітня вийшов із Січі назустріч С. Потоцькому. Під захистом табору українці рухалися Микитинським шляхом; попереду, охоплюючи широкий фронт, кружляли рухливі татарські роз'їзди, їхня поява опівдні 29 квітня неподалік від польського табору вияви­лася повною несподіванкою для С. Потоцького та його помічників Я. Шемберка й поручика гусарської корогви Стефана Чарнецького. Трохи пізніше з'явився Б. Хмельницький, котрий розпочав підго­товку до штурму польських позицій, зокрема, наказав копати шанці. Наступного дня українці й татари пішли на приступ, який без підтрим­ки гарматного вогню (гармати малого калібру, що були на їх озброєнні, виявилися незначною допомогою) успіху не мав. У ніч на 1 травня укра­їнці викопали чимало шанців поблизу польського табору, проте вранці жовніри провели стрімку атаку й вибили з них повстанців.

Невдала спроба захопити табір противника спонукала Б. Хмель­ницького перейти до його облоги, тим більше, що він знав про нестачу в поляків продовольства й фуражу. Щоб не допустити зв'язку обложе­них із М. Потоцьким, гетьман заблокував табір з усіх боків. Водночас, щоб перешкодити об'єднанню 10-тисячного війська князя І. Вишневецького, котрий перебував у Лубнах, із армією коронного гетьмана, Б. Хмельницький відправив рухливі загони козаків до Дніпра з наказом знищити всі поромні переправи аж до Києва.

Найбільше непокоїло гетьмана те, як залучити на свій бік реєстровиків, від чого залежали успіх чи невдача як самої кампанії, так і повстання в цілому. Тим часом, десь 2-3 травня, флотилія припливла до Микитиного Рогу, але, зрозуміло, на Січі повстанців не застала. Ф. Джеджалій, Б. Топига та інші однодумці Б. Хмельницького підняли повстання серед реєстровців. Назустріч І. Барабашеві послали сильний загін, який заарештував його й інших старшин. Негайно скликається козацька рада, що ухвалила смертний вирок І. Барабашу, І. Караїмовичу та іншим ненависним старшинам і козакам. Старшим на раді було обрано Ф. Джеджалія.

13 травня повсталі козаки в бойовому лаштунку пройшли повз польські позиції, привітали гетьмана залпом із самопалів і ввійшли до його табору. Наступного дня козаки Білоцерківського й Переяславського полків, а також мошенські драгуни на чолі з капітаном (всього понад 2 тис.) переходять на бік Б. Хмельницького. Долю війська С. Потоцького, отже, було вирішено. Лише 7 травня коронний гетьман, зібравши наяв­ні сили під Черкасами, нарешті виступив «на допомогу» синові. Однак, дезінформований Б. Хмельницьким щодо чисельності татарського вій­ська, яке виступило на боці українців, він уже 13 травня наказав під­розділам, що вже пройшли повз Чигирин, повертатися до Черкас.

Повернемося до подій біля Жовтих Вод. Зрозумівши, що вистояти сил немає, С. Потоцький погодився на переговори з Б. Хмельницьким і Тугай-беєм. Із козацьким гетьманом вони завершилися 14 травня згодою поляків видати гармати й рештки пороху до них в обмін на дозвіл безпечно відступити до Крилова. Під час цих переговорів залож­никами до поляків з'явилися старшини М. Кривоніс і М. Криса. Переговори з татарами зірвались. Внаслідок чого наступного дня бойові дії відновились.. За підтримки гарматного вогню українці пішли на приступ і до вечора оволоділи частиною шанців та королівською корогвою (знаменом). Скориставшись сум'яттям у польському таборі, М. Кривоніс та М. Криса спромоглися втекти.

Увечері С. Потоцький і Шемберк наважилися пробиватися до Крилова під захистом табору. Вночі поляки знялися з позицій і пода­лися в напрямі Княжих Байраків. Тугай-бей захотів власними силами розгромити їх, тому розпочав самостійне переслідування. Однак про­тягом ночі жовніри мужньо відбивали напади татар. Тому на світанку в суботу 16 травня перекопський бей звернувся по допомогу до Б. Хмельницького. Незабаром з'явилися українські полки і, коли жов­ніри вже пройшли Княжі Байраки, оточили їх в урочищі В'язовець. Витримати атаку українців і татар поляки не мали сил і в жорстокому бою зазнали нищівної поразки. Майже всі вони або загинули, або потрапили до полону. Важко пораненого С. Потоцького захопили тата­ри. Дорогою до Криму 19 травня він помер.

18. Битва під Корсунем та її наслідки.

Здобувши блискучу перемогу (Жовті Води), Б. Хмельницький вирішив, не гаючи часу, завдати удару по війську М. Потоцького, щоб не дозволити йому відійти в центральні райони України й запобігти можливому об'єднанню із силами І. Вишневецького. Очевидно, вже 17 травня гетьман розпочав стрімкий марш: 20 травня ночував в урочищі Цибульник, ранком 22 травня пройшов околиці Чигирина і вранці 24 травня біля міста Тясмин (сучасна Сміла) переправився через одноіменну річку, пряму­ючи до Корсуня.

Своєю чергою, М. Потоцький, довідавшись 18 травня про Жовто­водську катастрофу, ухвалив рішення відходити до Білої Церкви. Наступного дня він виступив у похід і 23 травня зупинився обозом за Корсунем на березі Росі. На цей час чисельність його війська зросла до 13-15 тис. Довідавшись про місцеперебування коронного гетьмана, Б. Хмельницький послав наперед, вочевидь, полк черкаського полковни­ка М. Кривоноса й частину татар із наказом затримати його до під­ходу основних сил української армії. На світанку в понеділок 25 трав­ня кіннота, вбрана переважно у білі свити, разом із татарами почала переправлятися в кількох місцях через Рось і зосереджуватися в Корсуні. Тоді М. Потоцький наказав підпалити фільварки, але вогонь швидко перекинувся на місто, яке все вигоріло, за вийнятком замку й церкви.

Наздогнавши поляків, Б. Хмельницький не мав наміру розпочинати штурму їхніх позицій. У нього зиник задум завдати вирішального удару по противнику на марші (він добре знав про невміння жовнірів вести оборонні бої без захисту табору). Для реалізації цього задуму було вжито низку заходів. Протягом дня українські та кримські під­розділи вправно маневрували поблизу польського табору, не уникали дрібних сутичок, але й не атакували, вдаючи, нібито старанно готують­ся до генерального штурму. Враження про серйозність їхніх намірів посилювали заходи українців у районі Стеблева, спрямовані на те, щоб хоча б частково загатити Рось, адже саме з цього боку польський табір був найменш укріпленим. Водночас Б. Хмельницький вдалим маневром перекрив полякам шлях відступу до Богуслава. Увечері сталася ще одна подія, яка відіграла свою роль у реалізації плану українського гетьмана. До рук поляків потрапили 9 татар і українець-перекладач, який під тортурами навів явно перебільшені дані про чисельність українсько-татарського війська. Дезінформоване таким чином польське командування на зібранні військової ради при­йняло рішення про відступ. Від розвідників Б. Хмельницький швидко дізнався про наміри противника й направив М. Кривоноса з десятьма гарматами і піхотою для укріплення згаданих вище перекопів на доро­гах і влаштування там засідок.

На світанку польський табір був готовий до відступу. Побудований у вісім рядів, він простягався на 1 км. у довжину й був 90 м. завширшки. Коли табір знявся з місця, Б. Хмельницький наказав його пропустити. Потім із боків та ззаду українці й татари почали обстрілювати жовнірів. Певно, здогадавшись, що попереду дорогу перекопано, М. Потоцький вирішив звернути з Корсунського шляху ліворуч і обхідною дорогою, що вела до Стеблева через Горохову Діброву. Під час цього маневру українці й татари провели настільки сильну атаку, що, за свідченням поляка – учасника бою, «наші ледве витримали».

Подолавши першу серйозну небезпеку, табір увійшов у Горохову Діброву (завширшки близько 3,5 км), густо зарослу лісом і чагарником. Тепер уже жовніри просувалися під постійним обстрілом українців і татар. Коли почали спускатися по схилу балки, наштовхнулися на перекоп і завали з дерев. Дві інші долини обабіч виявилися перекопа­ними. Тож обійти пастку не було жодної можливості. Українці почали вистрілювати коней, унаслідок чого «вози й гармати мусіли з пагорбу котитися». Табір втратив бойовий порядок. О цій порі спереду і з боків відкрили вогонь із самопалів та гармат козаки М. Кривоноса, що пере­бували в шанцях. Ззаду посилили натиск татари.

Спільними зусиллями українці й татари розірвали табір у трьох місцях і ввірвалися в нього. Поляки захищалися з відчайдушною хоро­брістю протягом чотирьох годин. М. Потоцький рубався як простий жовнір і дістав три шабельні удари в голову, але міцний шолом урятував йому життя. Обезброєний, коронний гетьман потрапив до полону. Довше всіх відбивався М. Калиновський, котрий зібрав навколо себе 600 драгунів і 200 угорських піхотинців. Майже всі вони загинули, а сам польний гетьман отримав кульове поранення в лікоть і шабельне – в голову. Нарешті й він опинився в руках переможців. Близько першої години дня польська армія припинила існування: лише незначній части­ні жовнірів удалося врятуватися.

19. Переростання козацького повстання в революцію (літо 1648)

Можна поділити на 2 етапи:

1) Ще в лютому 1648 р. Хмельницький посилає універсали в Брацлавське та південь Київське воєводства із закликом підтримати його у боротьбі проти шляхти. Цей етап характеризується пасивними способами вияву непокори поляком: скарги, втечі на Запорожжя, погрозах, переховуванні зброї та ін.

2) Жовтоводська і Корсунська перемоги відіграли вирішальну роль у переростанні пасивних форм протесту у відкриту збройну боротьбу повсталих селян і козаків Чигиринщини, Корсунщини, Черкащини: повсталі повсюдно громили шляхту й урядників, палили помістя і фільварки та ін. Масовий приплив селянства, що “покозачувалося”, дозволяв успішно формувати національну армію. На середину вересня Київське, Чернігівське, Брацлавське, Подільське воєводства, частина Волині звільнились від поляків. Повстанці по всій Україні громили маєтки, фільварки, вбивали шляхту, католицьке духовенство, орендарів, корчмарів, урядників. Причиною цього стали блискучі травневі перемоги козаків стали сигналом до масових виступів селян і міщан по всій Україні. Їх розгортанню сприяли розіслані Б. Хмельницьким в різні райони козацькі загони. Так, з’явившись на Брацлавщині з 4-ма сотнями козаків, черкаський полковник М.Кривоніс за півтора місяці створив 20-тисячне військо, яке не тільки подолало укріплення десятків міст, а й завдало поразки 10-12-тисячному війську І.Вишневецького, що жорстоко розправлялося з повстанцями. Після цього боротьба українців на Волині, Поділлі, в Галичині набула всенародного розмаху. Здобута Кривоносом над Яремою перемога 26-28 липня під Махнівкою ознаменувала завершення переростання козацького повстання в національну революцію з усією її типологічною сутністю – воно охопило більшу частину Брацлавського, Київського, Чернігівського, Подільського та Волинського воєводств. Крім того повстання характеризується масовістю виступів козаків і селян (десятки і сотні тисяч).

20. Рушійні сили, хронологічні межі, періодизація революції.

Рушійні сили

1) Козацтво як стан було основною рушійною силою визвольної боротьби українського народу, тому не випадково прикметник «козацький» починає вживатись для ідентифікації багатьох процесів і явищ в сер. 17 ст. «козацький народ», «козацька мова» та ін..

2) Активну участь у боротьбі взяло селянство, що масово покозачувалось, впродовж усіх років революції відстоювала свої права зі зброєю в руках.

3) Міщани разом з козаками несли на собі увесь тягар оборонних боїв.

4) Повстання також підтримувала частина дрібної шляхти, яка згодом ставала козацькою старшиною і навіть мала своїх представників серед майбутніх гетьманів (Виговський, Тетеря, Брюховецький). Участь шляхти мала подвійну спрямованість:

1) Спостерігалось покозачення шляхти;

2) Сприйняття шляхетської культури частиною козацької старшини.

В історіографії залишається відкритим питання про хронологічні межі революції. Усі одностайні в тому, що події розпочались 1648 р. Дискусії стосуються верхньої межі революції:

1) Грушевський визначає межі 1648 – 1657 рр. («хмельниччина»)

2) 1648-1654 – концепція визвольної війни і «воз’єднання» України з Росією;

3) В незалежній Україні спостерігається повернення до концепції Грушевського. Ю. Мицик сформулював концепцію національно-визвольної війни 1648-1658 рр. (до укладення гадяцького договору).

4) Борисенко вважає верхню межу 1660 р. (Чуднівські договори).

5) В. С. Степанков вважає верхнею межею вересень 1676 р. Саме тоді було ліквідовано державне життя на правобережжі, П. Дорошенко був змушений зректись гетьманства. У жовтні цього ж року було укладено Журавенський договір між Польщею і Туреччиною, що не передбачав існування Української держави.

Дата добавления: 2015-10-24