Зміцнення державних інституцій козацької України восени 1649 – 1650рр.

У цей період відбувається зміцнення прерогатив та інститутів гетьмана, його повноваження стають незрівнянно ширшими. В умовах утвердження авторитарного режиму до сфери функціональних обов’язків гетьмана входили видання універсалів – нормативних актів, які мали силу закону на всій Україні; скликання і ведення генеральних і старшинських рад; і навіть призначення полковників та сотників. Зменшується роль генеральної військової ради (яка за козацьким звичаєвим правом була найвищим органом влади), фактично перетворюється з органу прямого народовладдя, на представницький - у роботі брали участь представники не лише від полків, сотень і запорозького козацтва, а й духовенства, мііщан (міської адмі­ністрації) й інколи покозачених селян. Занепад з 1649 р. ролі генеральної ради водночас супроводжував­ся зростанням значення старшинської ради, засідання якої відбува­лися або у формі зібрання генеральних старшин і полковників, або у формі проведення старшинського з'їзду. До компетен­ції старшинської ради належало розв'язання найважливіших питань політичного життя, зовнішньої політики, регулювання збору подат­ків, використання земельного фонду держави. Хоча Б. Хмельницький і перетворив її на дорадчий орган, однак поважав традиції Війська Запорозького і всі важливі постанови проводив як рішення ради. Важливим був інститут генеральних старшин: традиційно друге місце після гетьмана посі­дав генеральний обозний, третє - два генеральних осавули, четверте — два генеральних судді, п'яте — генеральний писар; почали формуватися уряди генерального підскарбія, генерального хорунжого та генерально­го бунчужного. Центральне місце у судовій системі, як і раніше, належало генеральному вій­ськовому суду, до складу якого, крім генеральних суддів, входили геть­ман, генеральні старшини і судовий писар. На місцях функціонували полкові й сотенні органи управління (уряди). Полковий уряд становили полковник та полкові старшини. Із 1649 р. Б. Хмельницький зосереджує у своїх руках право призначати і звільняти полковників, що раніше виконувала козацька полкова рада. Полковники виступали носіями верховної влади на території полків,до їхньої прерогативи належало широке поле адміністративних, судових, фінансових повноважень. В управлінні полковники опирались на старшину – обозного суддю, осавула, писаря. Полкову модель було перенесено у сотню. До сотенного уряду входили сотник, старшини і городовий отаман. Щодо місцевого самоврядування, то у містах визначалася чинність Магдебурзького права.. На чолі сільських громад стояли старости (отамани, війти). Правовим документом залишився Литовський статут і звичаєве право. Важливим соціальним інститутом держави була православна церква. Гетьман всіляко підтримував її, по­слідовно й рішуче обстоював у козацькій Україні майнові інтереси церков і монастирів, винагороджував їх земельними володіннями і маєтками. Зі свого боку, духовенство (насамперед нижче) відігравало важливу роль не лише в ідеологічному обґрунтуван­ні мотивів боротьби поспільства й козацтва проти Речі Посполитої, ай в її організації та навіть у керівництві нею.

36.Зовнішня політика українського уряду восени 1649-1650рр. Поведінка Іслам-Гірея після Зборівської битви зробила гетьмана заручником польсько- кримського порозуміння. Після укладення кримсько-польського Зборівського договору ко­зацька Україна втратила свободу дій щодо Речі Посполитої й змушена була зважати на позицію ханства. Повернувшись із поход, Б. Хмельницький розгорнув активну діяль­ність із реалізації, передбачених зборівським договором, статей. Упродовж 1650 р. у відносинах із Річчю Посполитою українська сторона домагалася від неї виконання умов договору й намагалася запобігти втягненню козацької України у воєнні дії проти Росії чи Порти. Також уніатське духовенство не поспішало повертати захоплені храми й майно, тож відправленому в березні до Варшави посольству доручалося знову порушити питання про ліквідацію унії. Українська дипломатія прагнула схилити Річ Посполиту до визнан­ня самобутності козацької України. У березні 1650 р. вона поруши­ла питання про заборону панам-католикам приїжджати до маєтків, припинення на деякий час збирання з підданих податків. Для врегулювання гюльсько-українських взаємин сейм напри­кінці 1650 р. ухвалив направити до Б. Хмельницького посольство, переговори з яким мали розпочатися в лютому наступного року. Проте напад польської армії на Східне Поділля зірвав їх, а через воєнні дії дипломатичні відносини стали епізодичними.. У 1649 гетьман надіслав листа трансільванському князе­ві Дьєрдю І Ракоці, висловлюючи бажання бачити його «опікуном і королем Польщі», а на початку січня 1649 р. через єрусалимського патріарха Паїсія звернувся з проханням до московського царя взяти під протекцію Військо Запорозьке. Упродовж 1649 р. український володар двічі направляв послів до Стамбула, засвідчуючи вірність «отаманському цезареві», готовність виступити проти ворогів Порти й гарантію безпеки на морі, прохаючи взамін надіслати на допомогу проти Польщі війська Молдавії, Валахії й Трансільванії. Важливі переговори відбулися в липні 1650 р. з турець­ким посольством Осман-аги. Гетьман заявив про бажання козаків слу­жити Порті.. гетьман з порушував перед султаном клопотання про прийняття під протекцію всієї України («Русі»). Складається враження, що, апелю­ючи одразу до кількох монархів, гетьман допускав можливість одно­часної підлеглості кільком протекторам, проте, як на нашу думку, Б. Хмельницький дотримувався іншої концепції міжнародних відносин: він не хотів при­ймати жодної з протекцій, а прагнув такими клопотаннями схилити якогось із монархів до воєнних дій проти Речі Посполитої, вибороти незалежність і відмовитися в останній момент від юридичного оформ­лення акту протекції.

Дата добавления: 2015-10-24