Російська і польська історіографія другої половин ХІХ перших десятиліть ХХ ст.. по визвольну боротьбу українського народу

Польські вчені 19 ст (Бобржинський, Рурський, Даровський, Дубецький, Шайноха, Ролле) підкреслювали цивілізаторську місію польських меча й плуга в Україні. Визвольну боротьбу вони трактували як домову війну між хлопством, козаками і поляками, що мала з українського боку суто руйнівний характер. Хмельницький зображувався зрадником Польщі – підлою людиною. В першій половині 20 ст. продовжували розвиватися ідеї домової війни, заперечувався національно-визвольний характер боротьби українців за незалежність, наявність процесу державотворення, існування в Хмельницького програми щодо створення держави. На переконання Равіти-Гавронського, козаки і селяни не мали політичних ідеалів і планів, а керувалися виключно інстинктами ненависті до влади і порядку. Водночас, у роботах Гурки, Кубалі, Томкевича, Яблоновського окреслився відхід від стереотипів. Кубаль порівнював Хмельницького з Кромвелем, відзначав його здібності в складній політичній обстановці. Загалом, він позитивно ставиться до гетьмана.

Російські історики другої пол. 19 ст. (Карпов, Коялович, Ключевський, Павлищев, Соловйов) розглядали подій суто під кутом боротьби проти Польщі і во'зєднання Русі. Ігнорувалася державотворчість. Карпов вбачав у Хмельницькому талановитого політика і полководця, Ключевський – безпринципного діяча із пересічним політичним розумом, Яковенко – хитрий і підступний козак. У 20-х рр. 20 ст. утверджується в історіографії марксистська школа. У другій пол. 20-х поширюється концепція Покровського – буржуазна козацька революція. Хмельницький зображується представником козацької і некозацької підприємницької еліти. З початку 30-х рр. виходить трактування революції вже як Селянської війни. Автори Історії України (1932) заперечували існування окремого козацького стану, вбачали зміст боротьби у створенні передумов для розвитку в майбутньому буржуазного ладу, утвердження вільного селянського господарства. Негативно зображали особу гетьмана, змальовуючи його як шляхтича. У працях Скубицького, Рубінштейна, Хмельницький поставав діячем, що намагався загальмувати селянський рух, закріпачував селянство, проводив угодовську політику щодо Польщі. Звинувачувався у спробах змовитися з польською шляхтою.

4. Історики державницького напряму про українську державу серединиХІХ ст. державницький напрям утверджується з кінця 19 ст. і триває до 30-х. Увага зосереджується на державотворчій діяльності в період війни.

Каманін високо оцінював Хмельницького як полководця і політика, Єфименко – як послідовного борця за цілісність України. Яворницький вказував, що гетьман після 8 років боротьби переконався, що самому йому не здолати ворога і тому пішов під протекцію царя. У своїй «Історія України-Руси» Грушевський присвятив висвітленню чотири томи, які по сьогодні не втратили свого непере­січного значення як своєрідної «енциклопедії знань» з історії боротьби за незалежність і створення національної держави. Оцінюючи епоху Хмельницького як «велику народну війну», називаючи її «найбільшою революцією» в українській історії, він спробував комплексно дослідити її причини, розглядав її важливою складовою європейського револю­ційного руху XVI—XVIII ст. Визнаючи, що «козацька Україна у 1648 — 1654 рр. дійсно була фактично незалежною державою », вчений, приді­ливши багато уваги висвітленню її відносин із сусідніми країнами, разом із тим лише епізодично торкався комплексу питань, пов'язаних із її розбудозою та функціонуванням. На його думку, революція справила значний вплив на долю України, але він не приховував і спустошень і руйнувань, яких зазнала Україна.

Низку важливих аспектів соціально-правової організації Запорозь­кої Січі, внутрішньої і зовнішньої політики уряду Б. Хмельницького та його наступників, становлення й функціонування органів влади з'ясова­но у працях В. Гарасимчука, М. Кордуби, А. Окиншевича, М. Слабченка, С. Томашівського та інших дослідників. Саме в цей час було розпочато й досягнуто серйозних успіхів у вивченні кардинальної проблеми — боротьби за створення незалежної Української держави, її характерних рис та особливостей.

Поява в українській історіографії нової концепції Національної революції тісно пов'язана з іменем В. Липинського. Її основні тео­ретичні підвалини вчений виклав у фундаментальних монографіях «Станіслав Михайло Кричевський» та «Україна на переломі. Замітки до державного будівництва 1657-1659», які побачили світ відповідно у 1912 та 1920 рр. Вже у першій з них В. Липинський аргументовано довів державотворчий сенс національно-визвольної боротьби середини XVII ст. «Остаточною ціллю політики Богдана, — наголошував він, — було визволення українського народу. Її першою і конечною передумо­вою було: звільнення його з тогочасної "неволі лядської", зруйнування гнобительської польської державності на українських землях». На його тверде переконання, «польській державній ідеї, що була виявом поль­ської експансії на Схід», протиставлялася ідея визволення «з лядської неволі всієї України по Львів, холм і Галич, як сказав Хмельницький». Отже, на думку дослідника, на українських теренах Речі Посполитої у 1648—1649 рр. відбувалася «Велика українська революція». Уперше у вітчизняній історіографії вчений спробував прослідку­вати співвідношення і взаємовплив національного та соціального аспектів боротьби, підкреслюючи при цьому її політичний характер. Заслуга В. Липинського полягає в тому, що він першим почав розглядати революційний процес під кутом зору витворення незалежної держави.

У 30-х рр. було видано велику синтетичну працю Д. Дорошенка «Нарис історії України», а також підготовлено до друку І. Крип'якевичем курс «Історія України». Обидві ці праці й понині залишаються одними із найкращих підручників з історії українського народу. В них приділено велику увагу визвольній боротьбі й фундації у її ході та подаль­шої еволюції національного державного організму. Проблемі станов­лення Української держави в контексті історичного поступу України XVII ст. присвятив своє дослідження О. Терлецький. А. Яковлів зосередив увагу на розкритті суті українсько-московського договору 1654 р., пока­завши при цьому характер політики московського двору щодо козацької України протягом другої половини XVII ст. Історіографія досягла сер­йозних успіхів у дослідженні соціально-правової організації Запорозької Січі й Гетьманщини, адміністративно-територіального устрою Ліво­бережної України (М. Слабченко); її центральних органів влади та формування еліти (Л. Окиншевич); складання території козацької дер­жави (М. Василенко); впливу соціальної боротьби на характер соціально- економічних відносин (М. Петровський, М. Ткаченко).

5. Радянська історіографія У працях кінця 30-х — першої половини 40-х рр. (А. Барабой, С. Боровий, В. Голобуцький, О. Макарець, К. Осипов, М. Петровський, М. Подорожний, В. Пічета, Б. Федороз, М. Шиманський та інші вчені) ще підкреслювався національ­но-визвольний характер боротьби, яку відтепер почали називати «виз­вольною війною» українського народу; мали місце спроби дослідити співвідношення її національно-визвольного і соціального аспектів; спо­стерігалось прагнення розкрити характер соціально-економічної по­літики уряду Б. Хмельницького; чимало уваги приділялося з'ясуванню ролі гетьмана у розвитку визвольної боротьби; піднімалася проблема державного будівництва в Україні в середині XVII ст.; приєднання України до Росії оцінювалося як «найменше зло». Разом із тим, у пра­цях цього часу з'явилися теоретичні положення, які почали домінува­ти у вивченні цієї проблеми. Йшлося про роль Росії щодо України; Визвольна війна стала кваліфікуватися виключно як боротьба українців за об'єднання з «великим братнім єдинокровним народом»; приєд­нання України до Росії розглядалося як закономірний наслідок істо­ричного розвитку України, волевиявлення споконвічних прагнень українського народу; хронологічні межі Визвольної війни визначалися 1648 —1654 рр. (від часу оволодіння повстанцями Запорозькою Січчю до Переяславської ради); підкреслювався «народний» характер остан­ньої; Б. Хмельницький виступав виразником і поборником прагнень українського народу до «возз'єднання».

Зауважимо, що суперечливість цього етапу розвитку радянської історіографії найповніше відобразилася в працях визначного україн­ського історика М. Петровського, який у своїй відомій монографії «Визвольна війна українського народу проти гніту шляхетської Польщі і приєднання України до Росії (1648-1654)» у світлі тогочасної офі­ційної концепції на основі багатого фактичного матеріалу здійснив доволі успішну спробу комплексного висвітлення революційних подій середини — другої половини XVII ст. Зокрема, йому вдалося встанови­ти, що у 1648 р. соціальна боротьба в Україні набрала «типових форм селянської війни».

Однак характеристика приєднання України до Росії як «наймен­шого зла», наявні в історичній літературі критика політики царизму щодо України після 1654 р. та згадки про створення національної держави вже не влаштовували офіційну ідеологію. З ініціативи першо­го секретаря ЦК КП(б)У А. Кагановича у 1947 р. колектив Інституту історії України АН УРСР було звинувачено у «буржуазному націона­лізмі». Незабаром було прийнято постанову ЦК КП(б)У «Про політич­ні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР». Як зауважував М. Брайчевський, із цього часу приєднання України до Росії почали оцінювати як безумовне благо та найкращу перспективу для українського народу. Водночас розпочався перегляд формули «найменшого зла» і замість загальновживаного «приєднання» України до Росії декретується термін «возз'єднання» України з Росією, який стає обов'язковим для всіх праць.

Панування цієї офіційної концепції Визвольної війни, що тривало фактично до середини 80-х рр. XX ст., суттєво відбилося на досліджен­ні практично всіх її подій, аспектів, горизонтальних зрізів. Її серцевину становив комплекс теоретичних постулатів, сформульованих у «Тезах про 300-рїччя возз'єднання України з Росією», котрі істотно збідню­вали основну суть подій середини XVII ст. Цей документ націлював науковців не на вивчення складних процесів визвольних рухів в Україні, а лише на їх т. зв. «возз'єднавчий» аспект. Відповідним чином були зміщені акценти в оцінках національно-визвольної боротьби. Фактично, за спостереженням М. Брайчевського, український народ боровся «головним чином... проти власної національної незалежності»; провід у ній відводився не козацтву, а селянству; ігнорувалася участь у бороть­бі шляхти і духовенства; хронологічні межі війни визначалися 1648 — 1654 рр. (верхня з них обґрунтовувалася завершенням Переяславської ради), що означало штучне виділення з єдиного процесу боротьби за створення незалежної Української держави й абсолютизацію одного із н етапів. Фактично до кінця 80-х рр. ігнорувався справжній зміст подій середини XVII ст., який полягав у боротьбі за створення незалежної держави на етнічному українському ареалі. На процес українсько­го державотворення раннього нового часу накладалася схема відомо­го марксистського положення про державу як «засіб придушення і експлуатації пригнобленого класу». Відповідним чином оцінювалася внутрішня політика гетьманського уряду, з якої вилучалися всі держа­вотворчі аспекти. Подібний підхід обумовлював і трактування ролі козацької України в міжнародних відносинах не як їх повноправного суб'єкта, а лише у контексті геополітичних інтересів інших держав. Тим самим поза увагою науковців залишалося висвітлення політичних програм українських урядів та боротьби за реалізацію їх засадничих принципів; ігнорувалися як автономістичні засади в політиці правля­чих кіл України щодо Речі Посполитої, так і можливості прийняття турецької протекції; теза про «бездержавність» української нації ство­рювала підставу для виправдовування політики російського царату щодо України у постпереяславську добу.

Однак у цьому масовому продукуванні ідеологічних постулатів час від часу з'являлися і праці справді високого наукового ґатунку. Серед них найвагоміший внесок у дослідження українських подій середини XVII ст. зробила монографія І. Крип'якевича «Богдан Хмельницький» (1954). У ній учений глибоко проаналізував причини Визвольної війни, охарактеризував перебіг її основних подій, розкрив суттєві зрушення соціально-економічного характеру в козацькій Україні, показав про­цес формування Української держави, навів характеристику різних течій серед старшини тощо. Він особливо підкреслив об'єднавчий аспект політики Б. Хмельницького, який прагнув згуртувати у бороть­бі з Польщею всі суспільні стани, наліагався зберегти союз козацтва з поспільством, протидіяв відновленню великого землеволодіння, за­хищав інтереси міщан і сприяв розвитку міст і торгівлі. Деякі з цих положень розвинув Ф. Шевченко у книзі «Політичні та економічні зв'язки України з Росією в середині XVII ст.». Він також, окрім заде­кларованих у назві монографії проблем, торкнувся висвітлення процесу становлення нової еліти, соціальних зрушень в українському суспіль­стві. Об'єктом монографічного дослідження В. Голобуцького стала зовніш­ня політика уряду Б. Хмельницького. Найбільш рельєфно у ньому від­творено зріз відносин козацької України з Російською державою й Річчю Посполитою.

У другій половині 60-х рр. окремі вчені наважилися стати на шлях перегляду постулатів офіційної доктрини «Визвольної війни і возз'єд­нання України з Росією». І. Бойко поставив під сумнів твер­дження, що із «возз'єднанням» України з Росією успішно завершуєть­ся Визвольна війна, наголошуючи на тому, що Правобережна Україна залишалася в складі Польщі. О. Апанович ззернула увагу на несумісність самодержавних і демократичних принципів організації політичного життя козацької України і Росії, що, на її думку, і стало причиною ліквідації російським урядом української автономії. М. Брайчевський у статті «Приєднання чи возз'єднання?» доводив наукову неспромож­ність засадничих ідей офіційної концепції Визвольної війни. Однак нові підходи було відхилено на початку 70-х рр., а більшість їхніх авто­рів зазнала переслідувань у своїй професійній діяльності.Однак і за цих украй несприятливих обставин у наступні роки українським історикам усе ж вдалося отримати помітні позитивні результати в досліджуваній проблемі. Зокрема, було з'ясовано основні напрями соціально-економічної політики Б. Хмельницького; висвітлю­валися окремі питання державотворення, особливо політичного устрою й становлення еліти; започатковується дослідження впливу політичної боротьби на діяльність уряду. Певних здобутків було досягнуто у вивченні воєнного аспекту Виз­вольної війни, зокрема, питань формування української армії, налаго­дження її озброєння та постачання, тактичного й оперативного мис­тецтва. Значну увагу привертав зовнішньополітичний аспект діяльнос­ті українського уряду. Стецюк присвятила монографію вивченню народних рухів у Лівобережній і Слобідській Україні у 50~70-х рр., в якій ідеалізувала соціальні виступи козацької голоти і поспільства й акцентувала увагу на їх антагонізмі з козацькою старшиною. Нато­мість М. Брайчевський першим у радянській історіографії довів безпідставність обвинувачень українських гетьманів у «зрадах», наголо­сивши на патріотичному спрямуванні їхньої діяльності.

Дата добавления: 2015-10-24