Сучасна українська історіографія почала формуватись з кінця 80-х років.

1. Було піддано ґрунтовній критиці концепцію визвольної війни України з Росією, доведено її наукову неспроможність.

2. Вперше в 2-пол ХХ ст.. українські історики основну увагу приділили комплексу питань, пов’язаних з Українською діяльністю.

3. Процес формування української політичної еліти.

4. Все більше деталізація внутрішньої політики Б.Хмельницького.

5. Розпочалося визначення української державної ідеї.

6. Розпочато вивчення біографій представників генеральної старшини і полковників.

7. Помітно зріс інтерес до національної свідомості українців.

8. Суб’єктом досліджень стають військові компанії української армії.

Історики, які займались цією проблемою: Горобець, Брехунко, Степанков, Гуржій, Бульвінський, Дашкевич, Антонович, Чухліб, Газін В.В., Смолій.

8.Роль і місце люблінської і Берестейської унії в історії України Одним із найважливіших рубежів у пізньосередньовічній історії України стала Люблінська унія 1569 р., яка передбачала об'єднання Великого князівства Литовського з Польським королівством у федеративну польсько-литовську державу — Річ Посполиту. Ще до укладення цієї унії, а саме навесні згаданого року, польський сейм затвердив акти короля про відторгнення від Литви та приєднання до Польщі Волині, Брацлавщини й Київщини. Таким чином, виникли сприятливі умови для утвердження тут влади польських феода­лів та поширення католицизму. Українські магнати й шляхта одержали такі ж самі права та привілеї, що й польські та литовські, а тому в основному безболісно й порівняно швидко інтегрувалися разом із ними в панівний клас Речі Посполитої. Як слушно зауважував М.С.Грушевський у своїй праці «Куль- турно-національний рух на Україні в ХУІ-ХУІІ віці», «українське панство Волині, Побужжя, Полісся починає рішуче прощатися зі своєю патріархальною старосвітчиною, старається Себе, а коли не себе, —хто* старший був і уважав свою життєву кар'єру скінченою, — то своїх дітей способити до нозих вимог, втру­чатися в круг політичних і культурних інтересів, якими жила польська шляхта, входили в ближчі зв'язки й зносини з репре- зентами польських фамілій, впливовими магнатами, з королів­ським двором, з коронним трибуналом».

Цей процес супроводжувався покатоличенням та ополячен­ням українських феодалів, перед у чому вели князівські й найзаможніші шляхетські роди. Так, упродовж останньої тре­тини XVI — початку XVII ст. у католицизм перейшли майже всі князівські родини українського чи білоруського походження: Пронські, Слуцькі (Олельковичі), Збаразькі, Вишневецькі, Ма- сальські, Острозькі, Ружинські, Заславські, Чарторийські, Ко- рецькі та ін. Відомо, що на початку XVII ст. із 29 польських сенаторів «руського» походження тільки один був православним, а решта — протестантами (сім) і католиками (21) Трагізм цієї ситуації полягав у денаціоналізації, втраті етнічної самосвідомості економічно найпотужнішого, політично най- впливовішого та найкраще організованого класу-стану україн­ського суспільства, який задля збереження й наступного зміц­нення своїх станових інтересів не лише не підтримав боротьбу народних мас України проти іноземного поневолення, за ство­рення національної державності (не кажучи вже про те, щоб очолити цю боротьбу), а й брав активну участь у її придушенні. Характерно, що процес денаціоналізації охопив не лише панів- католиків, а й православних, позиції яких залишалися досить міцними на Брацлавщині й Київщині.

А тим часом верхівка православного українського та біло­руського духовенства — митрополит Михайло Рогоза, львів­ський єпископ Гедеон Балабан, луцький —Кирило Терлецький, холмський — Діонісій Збируйський, турівський — Леонтій Пелчицький, володимирський —Іпатій Потій, перемишльський — Михайло Копистенський — всіляко прагнули добитися рівних прав із католицькими єпископами, звільнитися від під­леглості константинопольському патріархові. З цією метою вони, заохочувані польським урядом, зголосилися на унію православної церкви з католицькою. В грудні 1595 р. їхні представники — К.Терлецький та І.Потій — від імені «всіх русинів» присягнули на вірність папі римському Климентієві VIII, після чого була урочисто проголошена унія. Всупереч протестам різних прошарків українського та білоруського насе­лення Берестейський (Брестський) церковний собор 8 жовтня 1596 р. схвалив акт унії, а наступного дня офіційно засвідчив її прийняття. Вкрай заінтересована в поширенні уніатства серед православних — підданих Речі Посполитої, королівська влада не перебирала засобами у зміцненні сили та впливу уніатських священників.

9.Становище козацького стану і демократичні принципи його соціальної організації Друга половина XVI ст. виявилася надзвичайно важливим етапом у зміцненні козацького стану в Україні, його суспільно- політичної організації, у формуванні на території, де проживали козаки, елементів національної державності. В усьому цьому величезне історичне значення відігравала Запорозька Січ, процес утворення якої, очевидно, в основному завершився в 60-70-х роках указаного століття на дніпровському острові Томаківка (Буцький. З виникненням Січі дух козацької вольниці розлився по всій Україні. Саме протягом 60-90-х років XVI ст. в основі соціальної організації запорозького козацтва утверджуються демократичні принципи: заперечення кріпацтва й станової нерівності; формальна рівність у праві користуватися земельними та іншими господарськими угіддями; право вступу до лав козацтва будь-кого, незалежно від його соціальної, національної чи релігійної належності; право участі кожного козака в січових органах самоуправління. Не можна не погодитись із зауваженням О.Компан, що запорозьке козац­тво «більшою мірою, ніж будь-хто до нього, опустило ідею свободи з небес на землю».

За­порозький Кіш став, по суті, органом української державності. Оскільки всі керівні військово-адміністративні посади на Січі були виборними й усі без винятку козаки мали право обирати й бути обраними на ці посади, за формою правління Січ від самого початку свого існування була республікою. Австрійський посол Еріх Лясота, який улітку 1594 р. побував на Запорожжі, підкреслював великий вплив рад простих козаків («черні») на ухвалення старшиною й гетьманом * тих чи інших політичних рішень. Ознайомившись зі способом суспільного життя на Січі, Карл Маркс дійшов висновку, що тут «виникла християнська козацька республіка».

Як неодноразово зазначалося в історіо­графії, в політичній еволюції Запорожжя істотно випередило організацію козацтва «на волості»** й стало, за словами М.Грушевського, «огнищем козацької сили, солідарності, організо­ваності». Тому, на думку Д.Бойка, в південному пристеповому регіоні, де з часом оформилися полки реєстрового козацтва, елементи української державності складалися набагато повіль­ніше, ніж на Запорожжі. В цілому ж однією з найхарактерніших особливостей формування української державності була про­відна роль у ньому козацького стану за цілковитої байдужості, якщо не ворожості, до цього процесу з боку переважної більшості української шляхти.

10. Формування зародків української держави. Вплив великого кордону З середини XVI ст., з появою Запорозької Січі і формуванням козацтва як окремого стану феодального суспільства, організація козацтва перейшла на якісно новий рівень розвитку.
До утворення Запорозької Січі спричинив комплекс причин. Одним з видів діяльності козацтва було уходництво - сезонні походи в місця постійних промислів (уходів) в Дикому Полі з метою здобуття засобів до існування. Це об'єктивно сприяло господарському засвоєнню і вивченню більш глибших районів Дикого Поля. Козаки відбували з місць постійного перебування (Канів, Черкаси) навесні, об'єднувались у загони на чолі з отаманом і їхали в степи до осені, де й займались мисливством, рибальством, випасом худоби і коней, видобутком солі та ін. Вже з початку XVI ст. осередком уходів стало Запоріжжя, особливо полюбляли козаки район Дніпрових порогів, від р. Самари до о. Хортиця і район Великого Лугу, береги Дніпра нижче порогів. Самі козаки говорили: "Січ - мати, Великий Луг - батько". З часом уходництво переросло в постійну колонізацію Дикого Поля. В місцях уходів з'являються укріплені зимівники, городки - "січі" (засіка, сікти). Поступово в козаків сформувалося усвідомлення потреби в об'єднанні своїх сил і створенні єдиного центру, щоб міцно взяти під контроль засвоєні землі. Так повинна була виникнути Запорозька Січ, але коли саме це сталося, точно невідомо.
За свідченням "Польської хроніки" Бєльських у 30 - 40-х рр. XVI ст. якась Січ існувала на о. Томаківка. Перша ж достовірно відома Січ існувала у 1553 - 1557 рр. на о. Мала Хортиця, засновником якої був Дмитро Вишневецький (Байда) із знатного магнатського роду, князь, був державним урядовцем, але покозачився. Всього відомо 8 запорозьких січей: Хортицька (1553 - 1557 рр.), Томаківська (1560 ті 1593 рр.), Базавлуцька (1593 - 1638 рр.), Микитинська (1638 - 1652 рр.), Чортомлицька (1652 - 1709 рр.), Кам'янська і Олешківська (1709 - 1734 рр.), Нова (Підпільненська) (1734 - 1775 рр.). П¢ять з цих січей знаходилися на території Дніпропетровської області.
Що собою представляв устрій Запорозької Січі? Січ була фортецею, всередині якої - майдан, площа для проведення ради, церква, стовп для покарань, а навколо - великі хати - курені, будинки для старшини, канцелярії, арсеналу, різні майстерні та ін. Всі козаки, що належали до Запорозької Січі, були приписані до куренів, очолюваними курінними отаманами. Традиційно на Січі було 38 куренів. В основу організації Запорозької Січі були покладені широкі демократичні засади. Всі посади на Січі були виборними на один рік, обирали на Різдво на козацькій військовій раді, якій належала вища влада на Січі. Вищу виконавчу владу на Січі мав кошовий отаман, разом з яким обирали військову старшину: суддю, писаря, осавула, які й становили уряд Січі, до них належали і курінні отамани. Вибирали також і іншу старшину, яка при військовій старшині виконувала допоміжні функції: довбиша, піддовбиша (бив у військові литаври, був при виконанні судових вироків, забезпечував сплату податків, стягнення мита з торгівлі); пушкаря, підпушкаря, гармаша (відповідали за артилерію, здійснювали нагляд за військовою в'язницею); товмача (перекладач, військова розвідка); кантаржія (охоронець мір та ваг, єдиних для торговців на всій Січі); шафарів (збирачі мита (перевізного) з купців за переправу через Дніпро); булавничого, бунчукового, хорунжого (прапороносець), пірначного; чаушів (посли); підосавулія, підписарія, канцеляристів та ін.
Була ще й похідна і паланкова старшина. Похідну становив полковник (сердюк), осавул, писар. Полк складався з 500 козаків, полки об'єднувалися у військову команду, 10 козаків мали 1 віз. Паланкова старшина була представлена полковником, осавулом, писарем та їх помічниками: хорунжим, підосавулом, підписарем.
Січ це була столиця. Під її контролем перебувала значна територія степу. Землі Війська Запорозького поділялися на адміністративно-територіальні одиниці - паланки. Спочатку їх було 5, потім стало 8. Щорічно місця промислів (уходи) поділялися між куренями. Чисельність козаків не була постійною, в різні часи коливалася від 3-5 до 15-20 тисяч. Основна маса козаків жила на "уходах" - хуторами, зимівниками, слободами. Серед козаків не було рівності, були заможні і голота. Вони всі разом збиралися на ради, вибирали старшину. Січ мала широко розвинену систему прикордонних форпостів (50 козаків) із системою попередження про наближення ворога за допомогою вогненно-димової сигналізації (фігури). Козацькі загони охороняли суходольні і водні шляхи, перевози через річки. Січ мала зовнішньополітичні зв'язки з Кримом, Росією, донськими козаками, Австрією, Молдовою, Польщею, Туреччиною, Венецією та ін. Січ мала й символи влади - клейноди: булаву, бунчук, печатку.
Тобто у Січі був свій уряд, адміністрація, свій адміністративний поділ території, кордони, прикордонна служба, податкова система, армія, військовий флот, закони, звичаєве козацьке право, зовнішньополітичні зв'язки, тобто важливі елементи, ознаки державності. Сама ж Запорозька Січ, як утворення військово-політичного характеру, виконувала і функції державного утворення. По суті, Запорозька Січ була зародком нової української державності

Дата добавления: 2015-10-24