Колоніальний характер польської політики

Організувавши інкорпорацію українських земель, польська еліта сформулювала імперіалістичну доктрину, за якої ці землі проголошувалися як такі, що раніше належали до Польщі, були від неї безправно відірвані на деякий час, а тепер законно знову повертаються до Корони [30. С. 28]. Маршал посольської ізби заявив, що «Київ і Київське князівство належали до Корони і його князі всі були васалами короля й Корони…». У ньому наголошувалося, що «Київ був і залишається головою і головним містом Руської землі, а вся Руська земля з давніх часів, починаючи від предків наших королів польських, була приєднана разом з іншими першими частинами до Польської Корони» [32. С. 22]. Саме за таких обставин українська нація не просто позбавлялася історії незалежного розвитку, а й перспектив розвитку на майбутнє, адже територія України проголошувалася як споконвічною Польською, де українці не мали нічого свого.

Здійснено перепис вільних земель в трьох українських воєводствах і король почав роздавати їх польській шляхті. Відбувалося інтенсивне спольщення південної Київщини і Полтавщини. Шляхта послідовно запроваджувала тут фольваркові господарства, панщину. За Литовським статутом 1588 року селяни остаточно закріпачувались, встановлювався двадцятирічний термін розшуку селянина-втікача. Більшість міст в Україні перейшла до рук польських панів. Але навіть у державних, так званих «королівських містах», українцям ставили всілякі перешкоди при вступі до ремісничих цехів, обмежували територію їх проживання. Серед української знаті після Люблінської унії посилилася полонізація. Примусово насаджалася польська культура, мова, освіта, католицька релігія, яку особливо завзято запроваджував орден єзуїтів. Спольщена українська знать отримувала в Речі Посполитій незрівнянно вищий соціальний статус і можливості швидкого процвітання на державній службі.

Люблінська унія значно загострила релігійні проблеми. Широкі верстви українського населення — селянство, міщанство, дрібні та середні шляхтичі — противились покатоличенню і відстоювали православну віру. В цій боротьбі дедалі значнішу роль стали відігравати братства. У II половині XVI ст. їх діяльність набула як культурно-просвітницького так і політичного характеру. Вони перетворилися у могутню силу, що виступала за оновлення православної церкви, проти унії православної Визвольний рух в Україні наприкінці XV ст. та першій чверті ХТІ ст. Люблінська унія призвела до значних соціально-економічних та політичних наслідків для України. В перший рік існування польсько-литовської держави було

церкви з католицькою. Після укладення церковної унії православна церква опинилася фактично поза законом. Уніати захоплювали православні храми, їхнє майно та землю. Прихильники православ'я зазнавали утисків і переслідувалися. Уніатська церква сприяла посиленню спольщення українського населення. Але широкі маси українців — селяни, міщани, нижче духовенство, козаки, частина шляхти вперто відстоювали своє право сповідувати православну віру. Релігійні протиріччя загострилися. Православна церква перед небезпекою своєї загибелі пішла у 1599 році на союз з протестантами Речі Посполитої. Але і цей відчайдушний крок не приніс бажаного. Співвідношення сил продовжувало схилятися на користь уніатів та католиків.

12. Наростання національно – релігійного гноблення Дискримінаційна політика мала спрямованість у мовній та освітній сфері. Вже при укладенні люблінської унії польський уряд наполіг на тому, щоб «міські справи магдебурзького права» в інкорпоративних українських землях велися «письмом польським, відповідно до звичаю коронного». Спираючись на підтримку державних структур, мережу шкіл, що відкривалися, відсутність спротиву з боку еліти, польська мова витісняла українську із вжитку у містах серед шляхти, козацької старшини, інтелігенції. Водночас польські власті чинили спротив розвитку братських шкіл, відкриттю українських шкіл з викладанням латинської мови. Відомо, що король відхилив прохання київського митрополита П.Могилу у 1633 і 1634 рр. перетворити Київську братську колегію на академію, а також універсалами 1635 і 1648 рр. заборонив викладати у ній ряд предметів [30. С. 29]. У 1672 році було видано указ про заборону в усіх містах усіх чинів людям тримати в себе вдома чи на території Польщі, відкрито чи таємно, книги «українського друку», а хто їх має, то суворо наказано приносити і здавати воєводі, місцевому правителю [18. С. 516]. Різко негативну реакцію варшав­ського двору викликало відкриття у 1634 р. П. Могилою у Брацлавському, Волинському і Київському воєводствах шкіл із викладанням латинської мови та створення мережі типографій для друкування написаних лати­ною книг, що давало змогу українцям ширше прилучитися до європей­ської науково-культурної спадщини.

Важливою передумовою до революції були утиски православної віри, а згодом укладення Берестейської церковної унії. Спираючись на католицизм, польські магнати здійснювали політику національного та культурного поневолення українського народу. Одним з основних інструментів окатоличення в їх руках стала уніатська церква, яку активно підтримувала римська курія. Папа Урбан VIII у своїх листах до керівництва Речі Посполитої неодноразово закликав сприяти поширенню унії та фізично знищувати її противників. Один за одним в українських землях виростали костьоли, кляштори, колегіуми та школи єзуїтів, а паралельно дедалі більшого поширення набуває процес передачі, захоплення або руйнації православних культових споруд, утисків православних та їх віру «Также и у віри руской помішка великая била от уният и ксендзов, бо уже не тилко унія у Литві, на Волині, але и на Україні почала гору брати. В Чернігові архимандритове один по другом зоставали, по инших городах церкви православніе запечатовали, до чого помошниками оным шляхта, уряд и ксіонзи были, бо уже на Україні що городок, то костел был. А в Кіеві теж утиск немалій церквам божіїм старожитним чинили так воєвода кіевскій Тишкевич, на тот час будучій, яко теж іезуїти, домінікани, бернадини и иншіе закони наездами правими метрополиту утескуючи и науки школ забороняючи, згола старорускую православную християнскую віру собі прекладаючи не розную от поган; бо ліпшое пошанованне ляда жидищеві спросному било, аніжели найліпшому християнинові русинові. А найгоршое насмівіско и утиски терпіл народ рускій от тих пор, которії з рускойвіри приняли римскую віру» [13, С. 51]. Церковна Берестейська унія 1599 року, за умовами якої утворювалася греко-католицька церква замість суспільної злагоди, консолідації нації, об'єднання церкви спричинила розкол українського соціуму на конфесійній основі, що вміло використовували Варшава та Москва. В соборному акті про возз’єднання уніатської та православної церкви митрополит Йосип говорив: «хитра політика колишньої Польської Республіки і згідно з нею напрямок місцевого Латинського Духовенства, що не терпів духу Руської народності і стародавніх обрядів Православного Сходу, спрямували всі сили свої до за гладження, якби можна було, і самих слідів первісного походження нашого народу і нашої Церкви. Від цього сугубого зусилля предки наші, по прийнятті унії, піддавались самої тяжкої долі. Дворяни, соромлячись у своїх правах, переходили в Римське Сповідування, а міщани та селяни, не зраджуючи звичаям предків терпіли тяжке пригноблення [6 С. 488]. Ідучи на визнання унії, правлячі кола Речі Посполитої сподівалися зміцнити внутрішню єдність країни, а водночас відвернути православне населення. Водночас перед католицькою церквою відкривалися широкі перспек­тиви розширення сфери свого впливу. Для православного ж духовен­ства згода на унію стала вимушеним кроком, який був продиктований внутрішньою кризою церковного життя. В цілому ж ця акція моти­вовувалася не стільки потребами віри, скільки політичними інтересами [31. С. 66]. «Православні ненавиділи уніатів за їх зраду правовірности, а Римо-Католицька церква не вважала їх за повноцінних братів, бо рішальною для неї була національна різниця між уніатськими українцями та католицькими поляками» [24. С. 475].

13. Роль народних повстань кінця 16 – 30 р. 17 ст. в кінці XVI ст. політика Польщі в Україні призвела до широкомасштабних народних повстань. Причинами повстань були: посилення феодального і національного гніту на українських землях після Люблінської унії; загострення міжконфесійних суперечностей після підписання Брестської церковної унії; наростання суспільної конфронтації в українському суспільстві, загострення класової боротьби; засилля польського права на українських землях наприкінці XVI ст.

Народні повстання мали антифеодальний і визвольний характер.

У 1591 році почалось повстання під проводом Криштофа Косинського

У 1590 році гетьман реєстрового козацтва Косинський отримав від польського короля в подарунок за вірну службу маєток Рокитне, що на Білоцерківщині. Але на ці землі претендував князь Януш Острозький, староста білоцерківський, який і домігся грамоти від короля на володіння Рокитним. Це призвело до конфлікту між К. Косинським і Я. Острозьким, який поступово переріс (у 1591 році) в збройне повстання широких мас українського народу. Після оволодіння повстанцями Білою Церквою, повстання охопило Київщину і Брацлавщину, поширилось на Поділля. На початку 1593 року Косинський вступив в Волинь. У травні 1593 року козацьке військо зазнало поразки під Черкасами.

За деякими даними в ході жорстокої битви Косинський загинув (але є інші свідчення, що стосуються його подальшої долі), а козаки, зазнавши великих втрат, на умовах почесного миру відступили на Запорожжя. Варшавський сейм оголосив їх поза законом. Після боїв під Черкасами більше половини повстанців почали наступ на Київ і восени 1593 року оточили місто, але вимушені були припинити облогу, бо прийшла звістка, що кримський хан захопив Токомакську Січ і зруйнував її. Козаки змушені були повернутися на Запорожжя і збудувати нову — Ба-завлуцьку Січ. Але повстання не припинилось і незабаром переросло в більш значне і могутнє.

У 1594—1596 роках більшу частину України охопило повстання під проводом Григорія Лободи та Северина Наливайка

Момент для повстання було обрано дуже вдало. В цей час Річ Посполита вела війну з Туреччиною, намагаючись поставити на молдавському престолі свого кандидата — Сімеона Могилу. Скориставшись з малочисельності ворожих військ, Наливайко та його союзники окупували більшу частину Правобережної України, Полісся, навіть частину Білорусі. Повстання викликало піднесення антишляхет-ської боротьби в Україні. Похід Наливайка сприяв швидкому притоку селян і міщан до лав повсталих. Під його проводом козацьке військо здобуло Луцьк, Бобруйськ, Могилів. Керівник повстання, як свідчать деякі історичні джерела, мав намір створити незалежну козацьку республіку між Дніпром і Бугом, яку планував пізніше використати для боротьби проти татар і турків. Але подальші події розгортались в несприятливому для повстанців напрямі. Річ Посполита завершила перемогою війну в Молдавії і польські війська коронного гетьмана Станіслава Жолкевського вирушили в Україну. Наливайко був змушений відступити з Білорусі на Волинь, звідти на Подніпров'я, ведучи жорстокі бої в районах Латуня, Браїлова, Любартова, Пилкова, проте сили були нерівними.

У травні 1596 року повстання зазнало поразки. Лють поляків не знала меж. Вони вирізали майже 10 тис. душ в таборі повстанців, в основному жінок та дітей. Лише частина повстанців на чолі з Кремпським вирвалась із рук карателів і відійшла на Січ. Самого Наливайка разом з його соратниками привезли до Варшави. Майже всіх їх стратили. С. Наливайка катували понад 10 місяців. 20 квітня 1597 року керівника повстання було страчено. Жорстока розправа над українськими повстанцями не зупинила народний рух. Назрівали нові повстання. Вже на початку XVII ст. мали місце значні заворушення серед козаків та селян.

Селянсько-козацькі повстання 1591—1596 рр. хоч і зазнали поразки, але мали велике історичне значення. Народ України набував досвіду боротьби, готувався до рішучих битв зі своїми ворогами, гартував волю і національну самосвідомість. I, головне, український народ все більше усвідомлював, що поліпшити своє становище він може тільки шляхом визволення України від польсько-шляхетського панування. В ході повстань виявилась і соціальна сила, здатна вирішити цю проблему. Нею стало визнане і невизнане польською владою козацтво, яке традиційно отримувало всенародну підтримку.

Незважаючи на дії уряду, масові виступи селян, міщан та козаків стали звичайним явищем. Особливо вони активізувались взимку 1613—1614 рр. на Брацлавщині, наприкінці 1615 — початку 1616 років — охопили значну територію Східної України. У 1616 році постання перекинулось на Київщину і Волинь.

У вересні 1625 року коронний гетьман С. Конець-польський на чолі 30-тисячного війська вирушив з м. Бара на Подніпров'я. Йому протистояло військо Запорозьке Марка Жмайла, до якого приєдналися міщани і селяни. Перші сутички між карателями і українськими повстанцями відбулися під Каневом. Вдало відбившись від ворогів, козаки відступили до Курукового озера. Головна битва відбулася 15 жовтня 1625 року біля села Таборище (м. Крилов), але справу вирішив не бій, а суперечки серед козаків. Помірковані запорожці під проводом Михайла Дорошенка вступили в переговори з поляками. 25 жовтня 1625 року була підписана Куруківська угода, за якою козацький реєстр встановлювався в 6 тисяч осіб, а решта, приблизно 40 тисяч козаків, повинні були повернутися до своїх панів. Реєстрові козаки отримували право обирати гетьмана, (затверджувати його кандидатуру мав король), проживати на державних землях. Звичайно, така угода не влаштовувала ні шляхту, ні козацько-селянські маси. Новий вибух в Україні був не за горами.

Одним із значних виступів 30 х років було повстання під проводом гетьмана нереєстрових козаків Запорозької Січі Тараса Федоровича (Трясила). До багатотисячного військо козаків (близько 10 тис.) Тараса Федоровича, приєднались тисячі селян і міщан. Повстання охопило Полтавщину, Київське Полісся, Запорожжя. Повсталі козаки нападали на панські маєтки, вбивали власників, управителів, орендарів, шинкарів. 15 травня 1630 року вони оволоділи Переяславом. Найкровопролитні-шим був бій 20 травня 1630 року, названий «Тарасовою ніччю», коли козаки вщент розгромили добірне шляхетське військо С. Конецьпольсь-кого. Наприкінці травня в одному з боїв поляки втратили до 10 тисяч своїх воїнів. Великих втрат зазнало польське військо і в сутичках з повстанцями в інших містах. Але досягти остаточної перемоги українці не змогли, тому що в рядах повстанців почались незгоди і чвари. Частина козацької старшини і реєстрових козаків добились обрання нового гетьмана А. Конашевича-Бута, який почав переговори з поляками. Ослаблений численними поразками С. Конецьпольський змушений був згодитись на переговори, в результаті яких було підписання 8 червня 1630 року Переяславської мирної угоди, за якою реєстр збільшувався до 8 тисяч козаків. Обурений діями урядовців, яких було чимало серед козацької старшини, Тарас Федорович з 10 тисячами козаків повернувся на Січ. Незважаючи на підписання мирної угоди в Переяславі, на Україні ще довгий час продовжувалися заворушення, не припинялась козацька війна проти польської влади, але у 1631 році повстання поступово пішло на спад. Повстання припинилось тому, що верхівка козацької старшини пішла на переговори з поляками.

14. Життя і діяльність Б.Хмельницького до початку революції Про життя Богдана Хмельницького до 1647 року відомо дуже мало. Місцем народження вважається Суботів, як рік народження вказують або 1595 або 1596.

Найпоширенішою є версія, що Богдан Хмельницький походив з руського шляхетського роду гербу Массальський (яким король Ян II Казимир офіційно нагородив його сина Юрія під час нобілітації.

Батько Богдана, чигиринський підстароста Михайло Хмельницький, був на службі у коронного гетьмана Станіслава Жолкевського, а потім у його зятя Яна Даниловича. 1620 року він брав участь у поході Станіславa Жолкевського на Молдавію й загинув у битві з татарами під Цецорою.

Матір Богдана була козачкою і, найімовірніше, звалася Агафією. Згодом після смерті чоловіка вона одружилася зі шляхтичем і «королівським жовніром» Василем Шишка-Ставецьким

Логічним є припущення, що Богдан отримав початкову домашню освіту, а далі навчався в парафіяльній школі. Не виключено, що навчався він у школі при якомусь із київських монастирі. Можливо, десь у 1609 році, на пропозицію гетьмана Жолкєвського, батько віддав його до Львівської єзуїтської колегії, де був учнем Андрея Ґонцеля-Мокрського, доктора теології, відомого письменника і проповідника. Там майбутній гетьман навчався п'ять-сім років, де був добре обізнаний з всесвітньою історією, в колеґії він дістав добрі знання латинської мови, досконало володів польською мовою, а згодом навчився ще турецької, кримськотатарської і французької мов.

Служба королю

Повернувшись на батьківщину, Хмельницький бере участь у польсько-турецькій війні 1620–1621 років, під час якої, в битві під Цецорою, гине його батько, а сам він потрапляє в полон. Два роки важкого рабства (за однією версією — на турецькій галері, за іншою — у самого адмірала) для Хмельницького не пройшли даремно: вивчивши досконало турецьку і татарську мови, він зважується на втечу (за іншими даними, був викуплений родичами). У 1622 Хмельницький утік з полону, а батько залишився в Туреччині і незабаром помер[11]. Повернувшись до Суботова, він був зарахований в реєстрове козацтво.

1633 року Зеновій Богдан Хмельницький був на службі в коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського і мав квартиру в Бродах.За вдалі походи Зеновія Хмельницького на чолі десятитисячного козацького війська в 1621 р. на Чорному морі, після поразок польських військ під Цецорою, король Сигізмунд III Ваза надав йому слободу Суботів, після його смерті в 1632, син його Владислав IV Ваза підтвердив привілей Хмельницького на Суботів та дав його йому в довічне користування. Під час конфлікту з чигиринським підстаростою — Данилом Чаплинським, цей привілей хитрощами був відібраний у Хмельницького, про що він сам пише у своїх листах до гетьмана Миколи Потоцького та до короля Янa II Казимира в 1648. Не змігши нічого довести, так як король Сигізмунд III і його син Владислав IV на той час вже не жили, Богдан Хмельницький подався до низового козацтва.

З кінця 1620-х років починає активно брати участь у морських походах запорожців на турецькі міста (кульмінацією цього періоду став 1629 рік, коли козакам вдалося захопити передмістя Константинополя). Після довгого перебування на Запоріжжі Хмельницький повернувся в Чигирин, одружився на Ганні Сомко і отримав уряд сотника чигиринського. В історії наступних повстань козаків проти Польщі між 1630 і 1638 роками ім'я Хмельницького не зустрічається. Єдина його згадка в зв'язку з повстанням 1638 року — договір про капітуляцію повсталих був писаний його рукою (він був генеральним писарем у повсталих козаків) і підписаний ним та козацькою старшиною. Після поразки знову зведений у ранг сотника.

Вступивши до реєстрового козацтва, Хмельницький під час одного з боїв під Москвою врятував королевича Владислава, і потім той завжди прихильно до нього ставився. 1620 року у битві під Цецорою, батько й син Хмельницькі потрапили у турецький полон. Також існує думка, що старший Хмельницький загинув в цій битві. Знаходячись у Стамбулі, Богдан фактично виконував обов'язки перекладача при одному з командувачів турецького флоту, удосконаливши своє знання турецької мови.

Вже в 1620-их роках Хмельницький зв'язався з Козаччиною, де він служив, мабуть у Чигиринському полку і брав участь у військових походах козаків проти татар і поляків.

Біля 1625–1627 років Хмельницький одружився з Ганною Сомківною (козачкою з Переяслава) й заклав свою родину. Тоді ж він оселився на успадкованому від батька хуторі Суботові, біля Чигирина. З 1637 року Хмельницький серед вищої козацької старшини. Він брав участь у повстанні проти Польщі і як військовий писар — підписав капітуляцію під Боровицею 24 грудня 1637 року. Восени 1638 року Хмельницький був членом козацького посольства до короля Владислава IV. Однак, дальший хід подій довів йому повну неможливість згоди. Польська ординація 1638 року скасувала автономію Війська Запорозького й поставила Козаччину в безпосередню залежність від польської військової влади в Україні. Хмельницький втратив військове писарство (цей уряд був скасований) і став одним з сотників Чигиринського полку.

Наступні роки Хмельницький присвятив головно своєму господарству на Чигиринщині (Суботів, слобода Новоселище й суміжні землі). Але самого господарства було замало для нього. В українській історіографії існує малопідтверджена думка про те, що 1645 року він, разом з козацьким загоном на 2 тисячі чоловік був на службі французького уряду й, мабуть, брав участь в облозі Дюнкерка, де познайомився з визначним французьким полководцем — принцом Конде. Проте у 1655 р., Богдан Хмельницький під час зустрічі з французьким агентом, який приїхав на Україну, заявив, що він із задоволенням згадує своє перебування у Франції, розпитував про принца Конде та з гордістю називав його своїм старим вождем. Вже тоді був таким відомим козацьким ватажком, що Володислав IV, готуючи військову коаліцію проти Туреччини вдався до нього по допомогу Війська Запорозького. Хмельницький був одним з козацьких делеґатів, з якими Володислав обговорював у Варшаві, в квітні 1646 року, плани майбутньої війни. Усе це піднесло його авторитет в Україні та Польщі і за кордоном і створило йому широкі військові й політичні знайомства та зв'язки.

15. Підготовка козацького повстання в 1646 – 1647 рр. та його невдача.

Невдоволення козацтва «Ординацією 1638» призвело до того, що в 1645 – 1646 рр. частина козаків і старшин починають задумуватись над питанням необхідності підготовки нового повстання. Протест акумулював в собі чигиринський сотник Б. Хмельницький, що з початку 1647 р. почав таємно готувати виступ збираючи однодумців. На літа 1647 р. визначилось коло осіб – Федір Вишняк, Кіндрат Бурляй, Б. Топига, Іван і Данило Нечаї, Філон Джеджалія, М. Кривоніс, І. Ганджа, Іван і Данило Гирі, Півторакожух, Р. Пешта, М. Криса, які були готові підтримати Хмельницького. Хмельницький вдало скористався планами короля Владислава IV розпочати війну проти Порти із залученням до неї козацтва. Під виглядом підготовки до морського походу, Хмельницький збирає однодумців і проводить відповідну роботу серед козацтва. Хоча польські магнати і шляхта змусили короля відмовитись від війни, але той вирішив сам спровокувати польсько-турецький конфлікт.

Наприкінці серпня — на початку вересня 1647 р. відбулася зустріч канцлера Єжи Оссолінського з козацькою старшиною, втаємниченою в плани «турецької війни». Б. Хмельницькому вручили гроші для будівництва човнів, привілей для набору козаків, а також відібрані в І. Барабаша корогву й булаву. У вересні Б. Хмельницький провів кілька рад, на яких обговорювалися плани майбутнього збройного виступу. Порушувалося на них і питання щодо можливих союзників за межами України.

За даними джерел, повстання передбачалося розпочати наприкінці жовтня — на початку листопада захопленням ставки комісара Яцека Шемберка, де перебували клейноди Війська Запорозького й гарма­ти. Проте раптова поява татар Очаківської орди сплутала всі плани. А. Конецпольському стало відомо про задум Б. Хмельницького (Р. Пешта зрадив його). Сотника було взято під арешт у Бужині Адамом Радлінським й кинуто до чиги­ринської в'язниці. Коронний хорунжий О. Конецпольський дає розпорядження стратити Хмельницького. Та на щастя Хмельницького чигиринським полковником був його кум С. Кричевський, який всіляко затягує страту, вимагаючи розпорядження коронного гетьмана М. Потоцького (на той час був в Барі). Лише завдяки клопотанням сотників Ф. Вешняка, К. Бурляя та Токайчука перед С. Кричевським Б. Хмельницькому вдалося уникнути смерті й вирвати­ся на волю. Не гаючи часу, з кількома десятками друзів і найвірніших однодумців (серед них були старший син Тиміш і 20-річний Петро Дорошенко), Хмельницький відбув на Запорожжя (о. Томаківка). Найімовірніше, майбутній гетьман з'явився там на початку січня 1648 р. Відразу ж розпочалася активна робота зі згуртування запорожців та втікачів із різних прошарків суспільства.

Дата добавления: 2015-10-24