Болонський процес як один із чинників входження України до європейської спільноти

Про своє бажання стати повноправним членом європейської спільноти Україна заявила ще на початку 1990-х років, майже відразу після проголошення державної незалежності. В якості домінанти прийнятих 2 липня 1993 р. Верховною Радою України „Основних напрямів зовнішньої політики України” визначено відновлення політичних, економічних, культурних, духовних та інших зв’язків з європейською цивілізацією, інтеграція України у європейський політичний, економічний, правовий, культурний простір, вступ до Європейського Союзу. Знаменною подією для вітчизняної вищої школи стало підписання Україною Болонської декларації, яке відбулося 19 травня 2005 року у норвезькому місті Берген на Конференції міністрів освіти країн Європи. Україна приєдналася до Болонського процесу, зобов'язавшись внести відповідні зміни у національну систему освіти та приєднатися до роботи над визначенням пріоритетів у процесі створення єдиного європейського простору вищої освіти. Наступним рубіж - 2010 рік, Україні необхідно було виконати всі вимоги Болонського процесу, серед них:

– привести у відповідність до європейських вимог вітчизняну законодавчу й нормативну базу, що стосується освітянської сфери;

– значно скоротити в наших університетах і академіях кількість навчальних напрямів і спеціальностей, яких у нас, відповідно, 76 та 584, тобто в декілька разів більше, ніж у західноєвропейських країнах;

– запровадити нові бакалаврські й магістерські програми, сумісні з європейськими;

– добитися визнання на вітчизняному ринку праці й у суспільстві рівня “бакалавр” як кваліфікаційного рівня, сформувати його затребуваність вітчизняною економікою;

– ліквідувати певну плутанину у розумінні рівнів спеціаліста і магістра, адже, з одного боку, має місце близькість програм підготовки спеціаліста і магістра, їхня еквівалентність за освітньо-кваліфікаційним статусом, а з іншого – вони акредитуються за різними рівнями, відповідно за III і IV;

– привести нашу систему наукових ступенів і вчених звань у

відповідність до тієї, що існує в більшості країн Європи і світу (магістр – доктор філософії);

– адекватно до потреб суспільства і ринку праці визначити місце технікумів і коледжів у системі освіти, тобто вирішити: вважати їх і далі вищими навчальними закладами (попри те, що в їх діяльності практично відсутня наукова складова), зробити їх підрозділами університетів та академій чи надати їм статус професійних навчальних закладів. Однак є ризик формального ставлення до Болонського процесу й до впровадження пов’язаних з ним новацій. Сам факт приєднання до процесу й виконання зазначених вимог не може підняти нашу освіту до європейського рівня, тим більше, що й у більшості західних країн не надається Болонському процесу такого великого, як у нас, значення. В 31очах „європейського освітнього співтовариства” зазначений процес є цікавим, але не пріоритетною справою. Науково-освітня активність керівництва ЄС концентрується не на формальних змінах у організації навчального процесу у вищих навчальних закладах, а на підвищенні ролі вищої освіти в розвитку природничих і інженерних наук і високих технологій. Лідери Європи усвідомлюють необхідність підвищення конкурентоспроможності своїх країн у змаганні з США і Японією у сфері створення й використання надвисоких технологій, що спираються на розвиток нано- та фемтонаук. Щодо зазначених вимог власне Болонського процесу, то їх навряд чи можна вважати складними для виконання. Скажімо, у нас уже повсюдно запроваджена кредитно-модульна система. Так само можна без особливих складнощів замінити захист дисертацій на здобуття ученого ступеня кандидата наук захистом на здобуття ступеня доктора філософії, а уже існуючих кандидатів наук назвати докторами філософії, докторів наук – повними докторами. Набагато складніше підняти рівень роботи вітчизняної вищої школи до рівня кращих європейських університетів, а заробітну плату нашого професора і доцента довести до європейського рівня, підвищити престижність вищої освіти, знань, високої кваліфікації працівника. Слід пам’ятати, що підписанню Болонської декларації передувало прийняття Великої Хартії Університетів, де були закріплена університетська автономія, інші демократичні засади життєдіяльності вищої школи, які, на жаль, поки що відсутні у вітчизняній системі вищої освіти. Важливо повсюдно поширити таку інтерактивну модель навчання, за якої взаємовідносини між викладачем і студентом здійснюються на підставі рівності, паритетності, взаємоповаги і неупередженості. Найважливішим завданням вищої школи було й залишиться навчити студента думати, бажати і вміти самостійно здобувати знання. Необхідно оптимізувати ті фінансові, матеріально-технічні,інформаційні ресурси й кадровий потенціал, які в якісному й кількісному вимірах відповідають європейським стандартам, а не визначаються за залишковим принципом. Зокрема, значним фактором виводу нашої вищої освіти на якісно новий рівень і підготовки кваліфікованих фахівців має стати подальша комп’ютеризація навчального процесу, запровадження інтернет-технологій, створення корпоративних мереж і віртуальних лабораторій, що дозволяють у реальному часі проводити експериментальні дослідження в процесі аудиторних занять.

Слід забезпечити високу якість підготовки наукових кадрів, досягти того, щоб вчені ступені й наукові звання отримувалися лише за актуальні наукові, зокрема дисертаційні дослідження.

Дата добавления: 2015-10-24