Гетьманування Богдана Хмельницького

Робота

На тему:

«Творення української держави»

Учениць 10-Б класу

КЗ «СЗШ № 8» м.Орджонікідзе

Брижі Анастасії, Віцівської Альони, Шраменко Олени

Ми обрали цю тему, бо нас дуже зацікавила історія України.Та ми вирішили вивчити поетапний розвиток Української держави.

Україна переживала і переживає тяжкі часи. Як сотні років тому так і сьогодні не всі згодні з нашою незалежністю. Проте українці волелюбний народ. Ми багато витерпілі і тому зараз нікому не віддамо свою свободу.

Тому зараз ми хочемо розібратись в важкій історії українського народу від козацьких часів до сьогодення.

Зміст

Вступ.

2. Київська Русь.

3. Творення Конституції.

4. Правління Богдана Хмельницького.

5. Політика гетьмана Скоропадського.

6. Україна – незалежна держава.

7. Помаранчева революція.

8. Україна в наш час.

Джерела.

Зміст

Украї́нська Держа́ва — назва держави, що охоплювала територію Центральної, Східної та Південної України зі столицею в Києві від 29 квітня до 14 грудня 1918 року. Постала на місці Української Народної Республіки внаслідок державного перевороту. Очолювана гетьманом Павлом Скоропадським. Від 14.12.18 на її місця прийшла Директорія УНР як символ другого відродження УНР.

Політику керівництва Української держави підтримували консервативні кола українського суспільства, військові, землевласники, а також командування військ Центральних держав, що, згідно Берестейського мирного договору, окупували Україну.

Внутрішня політика спиралась на козацькі традиції державотворення та соціально-політичні стандарти зліквідованоїРосійської імперії.

У зовнішній політиці керівництво держави дотримувалося антибільшовицького курсу, орієнтувалось на союз із Кубанню,Кримом та Доном, спиралося на підтримку Німеччини. Після антигетьманського повстання, що його очолила Директорія, була повернена назва Української Народної Республіки.

В історіографії інколи називається Гетьманатом.

Київська Русь

Історіографія

До питання походження Київської Русі вперше звернувся легендарний літописець Нестор понад вісім століть тому в «Повісті минулих літ». Трактування цього питання є одним із найзаплутаніших у вітчизняній та світовій історіографії. Вузькість джерельної бази, суперечливість і неоднозначність відомого фактичного матеріалу, хибні методологічні підходи, політична заангажованість та ідеологічні симпатії істориків неодноразово ставали на заваді об'єктивному погляду на процес виникнення Давньоруської держави. Перші спроби знайти вирішення цієї проблеми було здійснено ще середньовічними хроністами, які штучно пов'язували ранню історію Русі з відомими їм народами Східної Європи — скіфами, кельтами, сарматами, аланами.

У середині XVIII ст. німецькі історики, члени Петербурзької Академії наук Готліб-Зігфрід Байєр та Герхард Міллер обґрунтували концепцію норманізму. Посилаючись на літописну легенду про прикликання варягів на Русь, ці науковці висунули тезу щодо скандинавського походження Давньоруської держави. Рішучим опонентом і палким критиком норманізму став Михайло Ломоносов. Майже одразу полеміка потрапила в русло не наукової дискусії, а ідеологічного протистояння. «Космополітизмові» німецьких вчених, які, абсолютизуючи «варязький фактор», принижували державотворчу здатність слов'ян, було протиставлено «державницький патріотизм», що був своєрідним виявом зростання присутності слов'ян у керівництві Російської імперії та її Академії Наук.

На початковому етапі цієї багатовікової дискусії в основу концепцій як норманістів, так і антинорманістів було покладено хибну методологічну засаду — виникнення держави вони розглядали, по-перше, як кульмінаційний одномоментний акт, по-друге, як безпосередній наслідок діяльності конкретної історичної особи. Такий підхід і визначив коло питань, які були у центрі уваги істориків аж до кінця XIX століття.

У 20-х роках XX ст. на основі численних історичних, археологічних та мовних джерел значна частина науковців світу почала віддавати перевагу «варязькому чиннику» у становленні державності русів. Офіційна радянська історіографія назвала норманську теорію політично шкідливою, оскільки вона не визнавала здатності слов'янських народів створити незалежну державу самотужки. Дискусія спалахнула з новою силою. На захист своєї теорії норманісти висували такі аргументи:

1. русь отримала назву від «Руотсі». Так у середині XI ст. фіни називали шведів;

2. більшість імен руських послів, що зафіксовані в договорах із Візантією (911, 944), мають скандинавське походження — Карл, Інегельд, Фарлоф, Веремуд та ін.;

3. візантійський імператор Костянтин VII Багрянородний у своїй книзі «Про управління імперією» наводить як слов'янські, так і руські назви дніпровських порогів. Більшість руських назв мають давньонорманське походження;

4. ісламські географи та мандрівники IX-X ст. завжди чітко розділяли «русів» і «слов'ян».

На противагу антинорманісти стверджували:

1. назва «Русь» слов'янського походження, оскільки тісно пов'язана з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні;

2. жодного племені чи народу під назвою «руси» не було відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне давньонормандське джерело, включно з сагами;

3. один з найдавніших ісламських письменників Ібн-Хордадберг чітко називає русів слов'янським племенем;

4. археологічні матеріали з міст та торговельних шляхів Східної Європи свідчать про обмежений, фрагментарний вплив «варязького чинника».

Кожна з позицій мала свої сильні та слабкі місця, що спричинило поглиблення дискусії. Пояснення процесу виникнення державності як наслідку тривалої еволюції суспільного розвитку, відмова від погляду на утворення держави як на одномоментний акт, різнобічно обґрунтовані твердження істориків та археологів про те, що східнослов'янське суспільство ще до літописного закликання варягів мало свої протодержавні утворення, заклали підвалини сучасного якісно нового бачення процесу державотворення русів.

Конституція Пилипа Орлика

Положення конституції

У тексті документа її автори називають територію держави Малою Руссю, Військом Запорозьким, Україною.

Законодавча влада надається Генеральній Раді, що виконує роль парламенту, до якої входять генеральні старшини, цивільні полковники від міст, генеральні радники (делегати від полків з людей розважливих і заслужених), полкові старшини, сотники та представники від Запорозької Січі (стаття 6). Генеральній Раді належало працювати сесійно, тричі на рік — в січні (на Різдво Христове), квітні (на Великдень) і жовтні (на Покрову). На своїх зборах Генеральна Рада розглядає питання про безпеку держави, спільне благо, інші громадські справи, заслуховує звіти гетьмана, питання про недовіру йому, за поданням гетьмана обирає генеральну старшину.

Найвищу виконавчу владу мав гетьман, влада якого була довічною. У період між сесійними зборами Генеральної Ради виконував їїповноваження. Можливості гетьмана і його владні повноваження були значно обмежені статтями 6, 7 і 8. Відповідно до цих положень гетьман не мав права розпоряджатися державним скарбом та землями, проводити власну кадрову політику, вести самостійну зовнішню політику. Йому також було заборонено створювати якусь власну адміністрацію, він не міг застосовувати покарання до винних. Для задоволення матеріальних потреб гетьманові виділялись певні рангові маєтності з чітко визначеними прибутками, проте лише на час його перебування на посаді.

Гетьманування Богдана Хмельницького

У грудні 1647 року Богдан подався на Запоріжжя. Тут 19 квітня 1648 року був обраний козацькою радою гетьманом. Звідси звернувся він до всіх знедолених виступити на боротьбу з панами. На його заклик з усієї України почали сходитися невдоволені та бідні люди.Вже 22 квітня 1648 року він виступив за свободу України. Перед цим кроком Хмельницький, як дипломат заручився підтримкою кримського хана, який пообіцяв йому допомогу. З того часу татари були союзниками Богдана Хмельницького на протязі усієї визвольної війни. Це було розумне рішення з боку Хмельницького, бо чоча й татари були не певні та зрадливі, але не стали союзниками інших ворогів та не вдарили у спину. Та вже на початку травня повстанське військо під проводом Богдана Хмельницького під Жовтими Водами і Корсунем розгромили армії Потоцького та Калиновського. І це були тільки перші перемоги у визвольній війні. Перемоги були свідченням полководчого таланту Богдана Хмельницького. Настав сприятливий час для народних виступів за волю України. Були виграні битви під Пилявцями (1648 р.), під Зборовом (1649 р.), під Батогом (1652 р.), під Жванцем (1653 р.). Та незважаючи на поразку через ханську зраду під Берестечком (1651 р.), Богдан Хмельницький проявив себе у цих битвах справжнім новатором і носієм передових ідей у воєнному мистецтві. Таким же новатором Хмельницький був і в організації козацького війська, і в державній діяльності. Засновник Української держави, він став і першим організатором адміністративного управління на Україні. Він багато сил доклав до зміцнення зовнішньополітичного становища України. Ніхто як до нього, так і після нього не вмів так уміло використовувати суперечності між Польщею, Османською імперією та іншими країнами.
Богдан Хмельницький прагнув об’єднання України з Росією. Про це свідчать понад 30 його листів до царя Олексія Михайловича. Та “Березневі статті” з одного боку висували козацькі вимоги щодо майбутнього України, а з іншого – підтверджували їх і надавали автономію Україні, у складі Російської держави. І не вина Богдана Хмельницького у тому, що після смерті його закладене ним для блага України було спаплюжене, і не без допомоги як російських, так і польських правителів. Та текстів “Березневих статей” і досі не знайдено. Переговори про возз’єднання України і Росії почалися по приїзду до Москви у березні 1654 року Хмельницького. Він мав на меті юридично оформити возз’єднання України і Росії, викласти царю статті, які виробив Хмельницький разом зі старшиною. Ці статті охоплювали широке коло питань – від прав і привілеїв козацького війська, його кількості до оборони української держави.
13 березня 1654 року ці статті були усно викладені керівниками посольства приказним дякам. Однак ті, порадившись, запропонували викласти їх письмово. Наступного дня, 14 березня 1654 року, посли від імені “гетьмана і всього війська Запорізького” подали свою челобитну у письмовій формі – статті у кількості 23 пункти, вони відрізнялися більш чітким і зрозумілим порядком викладення. Скорочена редакція цих статей (11 пунктів) була показана російському уряду 21 березня.
Існує ще один документ під умовною назвою “14 статей” або “Переяславські статті”, який був створений у ході переговорів між представником царського уряду князем Трубецьким і гетьманом Юрієм Хмельницьким у Переяславі у жовтні 1659 року.

Політика гетьмана Скоропадського

Гетьманська держава Оточення Павла Скоропадського складалося з помірковано-консервативних чиновників, військових і громадських діячів, зв'язаних з Україною з дореволюційних часів. Більшість з них була українцями, щоправда, зрусифікованими. Про своє походження вони згадали лише після падіння імперії Романових. Серед членів гетьманського уряду - Ради Міністрів - переважало переконання, що переворот відкрив можливість побудови нової за формою Української держави, яка. встановить стабільний політичний лад на засадах приватної власності й забезпечить національне відродження. Головою Ради Міністрів став Ф. Лизогуб, до революції октябрист з українофільською орієнтацією, великий поміщик з Лівобережжя. Спроба залучити до кабінету українських соціалістичних політиків виявилася невдалою. Абсолютна більшість не довіряла консерваторам, ставлячи партійні інтереси вище загальнонаціональних. Лише Д. Дорошенко, відомий історик, який на той час вийшов з Української партії соціалістів-феде-ралістів, погодився обійняти посаду міністра закордонних справ. В умовах опозиції з боку українських національних партій гетьман змушений був дедалі більше спиратися на стару дореволюційну бюрократію. Старі чиновники доклали чимало зусиль щодо зміцнення державної влади, діючи звичними для себе репресивними методами. Після гетьманського перевороту Україною прокотилася хвиля арештів і розстрілів тих, хто ще недавно на чолі місцевих рад і ревкомів конфіскував поміщицьку власність, розподіляв землю і майно великих землевласників. Замість законності й правопорядку, які обіцяв гетьман, його урядовці чинили сваволю і беззаконня, залякування і терор. Такі методи давали тимчасовий ефект, адже вони не зменшували число невдоволених: заарештовували, а часто й страчували не лише активних революціонерів, але й їхніх родичів, сусідів, випадкових людей. Ще не розвіяв вітер попіл на згарищах поміщицьких маєтків, як запалали селянські хати. Орієнтація на кваліфікованих П. Скоропадський і Вільгельм ІІ чиновників досить швидко дала. свої результати: в Україні запрацював адміністративний апарат, що узявся навести в суспільстві елементарний порядок, подолати безладдя. Але посилення апарату за рахунок службовців старої генерації несло загрозу Українській державі, бо саме в середовищі старого чиновництва була сильна опозиція національно-державному курсу уряду Ф. Лизогуба. Багато хто з урядовців вважав Українську державу лише етапом до неминучого відновлення «єдиної і неподільної Росії». Очевидець подій В. Андрієвський писав: «В установах знов почулася скрізь московська мова. До української мови чимдалі, то все більш іронічно ставилися «українські» урядовці, без огляду на те, що її офіційно було проголошено мовою урядовою». Було переформовано військові частини, організовані ще в період Центральної Ради. Найбоєздатнішими підрозділами були Окрема запорізька дивізія, організована на базі Запорозького загону, Сердюцька дивізія, переформований після перевороту галицький полк Січових стрільців, Сірожупанна дивізія та інші з'єднання. Функції поліції і державної безпеки виконувала Державна варта. Гетьман зробив спробу відродити українське козацтво як окремий стан населення і резерв національної армії. 16 жовтня 1918 р. окремим Універсалом П. Скоропадський відновив козацтво в Чернігівській, Полтавській губерніях та на Слобожанщині. До козацтва записувалися не лише нащадки козаків, але й селяни, які взяли на себе зобов'язання щодо захисту прикордонних губерній України. Козаки кожної губернії складали Кіш з кошовим отаманом, який підлягав безпосередньо гетьману. В кожному Коші було декілька полків. Однак ці полки не було сформовано. За гетьмана Україна продовжувала розширювати міжнародні контакти. Вона мала дипломатичні відносини з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Швейцарією, Туреччиною, Польщею, Фінляндією, Скандинавськими країнами, Кримом, а з осені 1918 р. — з Францією, Англією, Румунією. Дипломатичні відносини підтримувалися також з Російською Федерацією, Доном і Кубанню. Було зміцнено судову систему, проведено адміністративну реформу на місцях. Відносного спокою в Україні гетьманський режим домігся, але орієнтація уряду на великих землевласників і буржуазію поступово відштовхувала від нього селянство, національну інтелігенцію, робітництво. Необхідного компромісу між різними соціальними групами гетьману досягти не вдалося.

Аграрна політика П. Скоропадського Відразу після ліквідації в Україні радянської влади великі землевласники за допомогою німецьких і австрійських військ почали спішно відновлювати свою власність на землю і майно: на їхні вимоги власті примушували селян повертати не лише землю й реманент, а й відшкодовувати втрати, яких зазнали поміщики під час революції. При цьому, «стягуючи за збитки», вони нерідко вимагали значно більше, ніж втратили. Особливо великою була сваволя поміщиків у перші тижні окупації. Їхнє повернення в маєтки нерідко супроводжувалося масовими насильствами. Німецькі й австрійські воєнні власті охоче надавали в розпорядження поміщиків озброєні загони, а деякі землевласники формували з кримінальних злочинців власні каральні групи. Разом з тим гетьманський уряд пішов на розробку аграрного законодавства й опублікував у липні 1918 р. «Проект загальних основ земельної реформи». Передбачалося збільшити кількість землевласників за рахунок наділення селян державними, удільними, а також викупленими у великих власників приватними землями. Землею за викуп наділялися «справжні хлібороби, які мали власні господарства» з робочою худобою і реманентом. Щодо лісових угідь, земельних ділянок у 140-200 дес. (а в деяких випадках і значно більше), то вони залишалися за власниками. Ця консервативна аграрна реформа відкидалася більшістю селянства. Негативно її сприйняли і великі землевласники. Зі свого боку гетьманський уряд нічого реального щодо впровадження в життя проголошеного проекту реформ зробити не встиг.

Становище в фінансах, на транспорті, в промисловості Деякі заходи в галузі економіки були добре продуманими й вдалими. Успішно формувалася власна банківська система. Введена Радою національна грошова одиниця — гривня - виявилася досить стабільною. Відновився залізничний рух, для чого відремонтовувалися локомотиви, залізниці та мости. Певна стабілізація відбувалася і в промисловості. Але тут, як і в сільському господарстві, давалася взнаки непоступливість фабрикантів і заводчиків, яким власті повертали націоналізовані підприємства. Прикриваючись інтересами народного господарства, власники відкидали всі ті зміни у взаєминах з робітниками, які відбулися після Лютневої революції. В Україні була обмежена свобода профспілкової діяльності, хазяї на свій розсуд визначали рівень заробітної плати. Відновлювалося дореволюційне законодавство про покарання за участь у страйках. Швидко збільшувалося безробіття, яке у липні 1918 р, досягло 200 тис. чол. Соціальна напруга в місті не знижувалася.

УКРАЇНА - НЕЗАЛЕЖНА ДЕМОКРАТИЧНА ДЕРЖАВА

Багато століть український народ боровся проти численних ворогів за право самому розпоряджатися рідною землею і своєю долею, за незалежну й самостійну українську державу. Нарешті 16 липня 1990 р. Верховна Рада України прийняла "Декларацію про державний суверенітет України", в якій проголосила "державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах".

24 серпня 1991 р. Верховна Рада Української РСР проголосила Україну незалежною демократичною державою. В "Акті проголошення незалежності України", прийнятому 24 серпня 1991 p., говориться: "Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною у зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність україни та створення самостійної української держави - україни. Територія України є неподільною і недоторканою. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України. Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.

Верховна Рада України 24 серпня 1991 року". У референдумі, проведеному 1 грудня 1991 p., 28804071 чоловік, тобто 90,32 відсотка громадян, що брали участь у референдумі, підтвердили "Акт проголошення незалежності України". Першим всенародно обраним президентом став Леонід Макарович Кравчук, за якого віддали свої голоси 61,59 відсотка виборців, котрі брали участь у голосуванні. Територія України становить 603,7 тисяч квадратних кілометрів. Вона більша, ніж територія Англії, Бельгії, Голландії, Португалії, Греції, Швейцарії, разом узятих. Землі України простягаються із сходу на захід до 1300 км - від притоків Дону до буйної Тиси - і з півночі на південь на 900 км - від зелених лісів Полісся до південних берегів Криму. Українська держава має сусідами: на північному заході - Польщу, на заході - Словаччину, Угорщину і Румунію, на південному заході - Молдову, на півночі - Білорусь, на сході і південному сході - Росію. На півдні Україна омивається водами Чорного і Азовського морів. Україна має м'який помірний клімат. Тільки на південному узбережжі Криму він субтропічний. Українські землі перетинаються багатьма великими і малими ріками (їх налічується майже 23 тис). Серед них найбільші - Дніпро, Прип'ять, Дністер, Десна, Південний Буг, Сіверський Донець. Крім того, в Україні є понад 3 тисячі природних озер, які мають загальну площу понад 2 тисячі квадратних кілометрів.

Україна відзначається родючістю ґрунтів, різноманітністю рослинного і тваринного світу, багатством природних копалин, серед яких є родовища кам'яного вугілля, нафти, газу, залізних, марганцевих, ртутних і титанових руд, калійної солі та графіту, вогнетривкої глини і т. д. Чисельність населення України на 1 січня 1994 р. становила понад 52 млн. чоловік. Населення України багатонаціональне. Разом з українцями тут проживають росіяни, білоруси, молдавани, євреї, поляки, греки, румуни та ін.

Ставши незалежною демократичною державою, Україна ввійшла у міжнародну співдружність цивілізованих країн як її повноправний член. її визнали понад 150 держав світу. Із більшістю з них встановлені дипломатичні відносини і налагоджуються економічні й культурні зв'язки.

Помаранчева революція 2004 року: причини та наслідки

Слід відмітити, що Помаранчева революція 2004 р. має дуже глибокі об’єктивні причини, однією із яких було те, що у перші роки становлення та розвитку України на чолі нашої держави опинилися представники старої партгоспноменклатури, які за традицією прагнули підкорити суспільство, використовуючи авторитарні методи управління. Небачених масштабів досягла корумпованість, як вже наголошувалось, олігархічні клани намагалися управляти державою, маючи у своїх руках переважну більшість економічного потенціалу. В Україні гальмувалися реформи, був найнижчий рівень життя, глибоке соціальне розшарування, дошкуляла висока корумпованість всіх сфер життя, елементарно порушувались права громадян, не було вільної преси тощо.

У зв’язку з цим у країні поширювалося незадоволення політикою влади, виникла могутня опозиція, яка провела декілька широких антиурядових акцій, у тому числі масові виступи під гаслом “Україна без Кучми!”. Останньою краплиною, яка стала поштовхом для нового виходу людей на вулиці, стало фальшування результатів президентських виборів 2004 року. В результаті нового туру виборів, які відбулися 26 грудня, переконливу перемогу здобув В. Ющенко.

Основне значення Помаранчевої революції полягає в тому, що український народ вперше в новітню добу проявив себе активним суб’єктом політики та історії, формуючи тим самим громадянське суспільство і сучасну політичну українську націю. Важливою подією у політичному житті України стали парламентські вибори в березні 2006 р., перемогу на яких здобули “помаранчеві” партії, але парламенська криза продовжувалась. Президент В. Ющенко для виходу із складної політичної ситуації врешті-решт видає Указ про припинення діяльності Верховної Ради. Було вирішено провести дострокові парламентські вибори 30 вересня 2007 р. Їх проведення свідчить, що в Україні створені важливі передумови для початку нової сторінки у вітчизняній історії, яка відкриває сприятливу перспективу для подальшої розбудови цивілізованої України.

Джерела

1. http://school.xvatit.com/index.php?title=Гетьман_П._Скоропадський._Його_внутрішня_та_зовнішня_політика.

2. http://xreferat.ru/22/2892-1-stor-ya-ukra-ns-ko-konstituc.html

3. http://www.abc-people.com/data/hmelnickiy-b/ref2-txt.htm

4. http://ridna-ukraina.com.ua/nezalezhnaua/

5. http://allrefs.net/c1/4afoe/p21/

6. http://uk.wikipedia.org/wiki/%CA%E8%BF%E2%F1%FC%EA%E0_%D0%F3%F1%FC

7.

Дата добавления: 2015-10-24