Проголошення автономії України

Розгортання національно-визвольного руху

Рішення Національного конгресу сприяли розгортанню національно-визвольного руху в Україні. У травні 1917 р. у Києві розпочав роботу І Всеукраїнський військовий з’їзд, який став помітною подією в національному житті. Його роботою керували М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра та М. Міхновський. З’їзд заявив, що «вважає Центральну Раду єдиним компетентним органом, покликаним вирішувати всі справи, що стосуються цілої України та її відносин з Тимчасовим правительством».

Делегати визнали за необхідне вимагати від Тимчасового уряду та Петроградської ради згоди з принципом національно-територіальної автономії України. У питанні ставлення до війни було вирішено домагатися миру без анексій і контрибуцій. До укладення миру пропонувалося захищати здобутки революції.

На з’їзді було обрано Генеральний військовий комітет, який мав

надати організованості стихійному процесу формування українських частин. Передбачалося українізувати Чорноморський військовий флот та укомплектувати українськими командами окремих кораблів на Балтиці. Організаційна робота по українізації армії зосередилася в рукахС. Петлюри.

Ще в березні в Києві було утворено Український військовий клуб ім. гетьмана Полуботка. З його ініціативи 18 квітня 1917 р. на Сирецькому полі відбулося військове свято, учасники якого оголосили себе 1-м українським полком ім. Б. Хмельницького. Вони почали вимагати відправки на фронт в якості окремої української військової частини. Фронтове командування не наважилося їх розформувати. Центральна Рада висловилася за доцільність організації українського полку, але в тилу.

Київські ради робітничих і солдатських депутатів та комітет об’єднаних громадських організацій засудили цю вимогу «бунтівників і дезертирів».

Для надання організованості стихійному процесу формування українських військових частин при Центральній Раді було створено Військовий комітет на чолі з С. Петлюрою.

Переговори в Петрограді. І селянський і ІІ військовий з’їзди

У кінці травня 1917 р. до Петрограда для переговорів з Тимчасовим урядом прибула делегація Центральної Ради на чолі з В. Винниченком. У вимогах Ради йшлося про офіційне визнання автономії України та визначення її кордонів відповідно до етнографічного принципу, виділення солдатів-українців в окремі військові частини, українізації вищої та середньої школи, надання Центральній Раді певних коштів для задоволення національних потреб. Тимчасовий уряд відповів відмовою.

Відповідь Тимчасового уряду Центральній Раді:

«Тимчасове правительство не може признати Центральну Раду виразницею волі всього українського народу як з формального боку, так і з фактичного. Справу установлення автономії України можуть порішити тільки Установчі Збори. Крім того, видання акту принципіального значення, без докладного означення змісту автономії України, могло б повести до різнородних територіальних і інших непорозумінь… Тимчасове правительство признало, що не має права встановлювати новий адміністративний лад на Україні… Щодо самостійності українського війська – Тимчасове правительство признало можливим тимчасове порішення цієї справи тільки в тім об’ємі, в якім це означив міністр війни… Тимчасове правительство признає національні окремішності та своєрідні умови життя України і відповідно необхідність розв’язки справи будучного ладу України, котра в повнім об’ємі належить до Установчих Зборів».

Національні процеси в Україні. Довідник за редакцією

В. Панібудьласки. – Ч. І. – К., 1997. – С. 406.

У червні 1917 р. у Києві розпочав роботу І Всеукраїнський селянський з’їзд. Делегати були незадоволені відповіддю Тимчасового уряду. Вони підтримали рішення Центральної Ради про визнання автономії України. Звучали заклики проголосити самостійність України, але більшість не підтримала ідею незалежності. З’їзд обрав Раду селянських депутатів, яка увійшла до складу Центральної Ради. Це рішення поклало початок перетворенню Центральної Ради у дійсно представницький орган влади. Після селянського з’їзду Центральна Рада визнала, що дії Тимчасового уряду суперечать інтересам українського народу в реалізації права націй на самовизначення.

18(5) червня, не зважаючи на заборону Керенського, відкрився ІІ Всеукраїнський військовий з’їзд. Перед його початком делегати зібралися на Софійській площі і заприсяглися не повертатися до своїх частин, поки не здобудуть автономію України. З’їзд запропонував Центральній Раді негайно приступити до створення основ автономного устрою у згоді з національними меншинами. Було підтверджено постанову І Військового з’їзду про українізацію армії і затверджено статут найвищої української військової установи – Генерального комітету на чолі з С. Петлюрою.

З’їзд обрав Раду військових депутатів, яка стала складовою частиною Центральної Ради.

Після військового з’їзду українізація армії посилилася. На всіх фронтах були утворені українські військові комітети. Вони керували роботою з’їздів солдатів-українців, випускали газети і листівки, організовували національні земляцтва.

Йшов процес «українізації багнета». До нього неприхильно ставилися як генералітет, так і ради солдатських депутатів, які перебували під контролем загальноросійських соціалістичних партій. Чимало членів Центральної Ради теж не розуміло значення створення української армії. Наприклад, В. Винниченко у «Робітничій газеті» писав: «Не свої армії нам, соціал-демократам і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких постійних армій». Але спинити процес українізації армії було вже неможливо.

Дата добавления: 2015-10-24