Початок Української революції

1. Лютнева революція в Росії

На 31-му місяці війни в березні 1917 р. остаточно виявилася неспроможність Російської імперії відповідати на виклики історії. У суспільстві, стомленому нескінченною війною, розрухою та гострою нестачею продуктів харчування, соціальна напруженість досягла апогею.

Революція розпочалася в Міжнародний жіночий день 8 березня (23 лютого) в Петрограді. До загального страйку робітників, який супроводжувався масовими мітингами та демонстраціями, долучилися з гаслами «Хліба», «Миру», «Поверніть наших чоловіків» жінки, які стояли в багатогодинних чергах за хлібом.

Страйк швидко набув політичного забарвлення.

Застосування зброї проти демонстрантів підштовхнуло солдатів Петроградського округу перейти на бік страйкарів. Серед них було багато українців, зокрема солдати Волинського полку.

Через два дні генерал Хабалов змушений був доповісти царю, що «виконати повеління про відновлення порядку в столиці не зміг», оскільки більшість військових частин «зрадили своєму обов’язку» і відмовилися стріляти. Підтверджувалися слова колишнього міністра внутрішніх справ Росії П. Дурново, який ще в 1914 р. у доповідній записці попереджав Миколу ІІ, що у випадку невдачі під час майбутньої війни з Німеччиною «соціальна революція в найбільш крайніх її проявах у нас неминуча».

9 березня (24 лютого) керівництво Державної думи звернулося до царя з вимогою створити «відповідальне міністерство», маючи на увазі уряд, який би підпорядковувався як царю, так і Державній думі. Це означало б перехід від самодержавної до конституційної монархії. Цар проігнорував цю вимогу. Депутати Думи перейшли в опозицію і сформували в країні перехідний орган влади – Тимчасовий комітет для «наведення порядку і для встановлення відносин з установами та особами», який запропонував царю зректися престолу.

15 (2) березня 1917 р. цар Микола ІІ у своєму вагоні на станції Псков, де знаходився штаб Північного фронту, зрікся влади. Так закінчилося царствування династії Романових, яке тривало понад 300 років. Чому так швидко впало самодержавство? Одним з головних чинників цього була багатомільйонна російська армія, яка складалася переважно з селян. Очолювані радами солдатських депутатів у союзі з робітничими радами, вони піднялися на боротьбу з режимом.

За розпорядженням уряду в губерніях і повітах створювалися виконавчі комітети на чолі з виборними особами – комісарами, у волостях – виборні виконавчі комітети. Управлінський апарат міст зберігався майже без змін. Комісари Тимчасового уряду повинні були співпрацювати з новоствореними представницькими органами влади – радами об’єднаних громадських організацій та їхніми виконавчими комітетами.

Петроградська рада теж прагнула встановити контроль над державою і столицею. Вона виступала як загальноросійський центр і, за словами есера М. Суханова, була «пристосованою до бойових дій і готовою взяти справу революції, свою справу у свої руки».

Паралельне існування двох владних центрів – Тимчасового уряду і Петроградської ради, які не змогли розмежувати владні повноваження, підсилювали некерованість країною.

Як справедливо висловився О. Керенський, «Росія припинила на фабриках працювати, на фронті – воювати. Населення втратило здатність коритися, начальство – наказувати і командувати».

Дата добавления: 2015-10-24