Кримінальне провадження проти заявника

7 липня голова парламентського комітету з питань законності і правопорядку направив на розгляд Генеральному прокурору письмове звернення, в якому виклав стурбованість зазначеними публікаціями, які містять наклеп на виконуючого обов’язки Прем’єр-міністра Дурдинця. В липні 1997 року Генеральна прокуратура (далі — ГП), посилаючись на витяги зі статей, які процитовано вище, звинуватила заявника в умисному наклепі у друкованому або іншим способом розмноженому творі (стаття 125 § 2 Кримінального кодексу 1960 року), безпідставному звинуваченні у вчиненні тяжкого злочину (стаття 125 § 3) та зловживанні посадовим становищем (стаття 165).

7 липня голова парламентського комітету з питань законності і правопорядку направив на розгляд Генеральному прокурору письмове звернення, в якому виклав стурбованість зазначеними публікаціями, які містять наклеп на виконуючого обов’язки Прем’єр-міністра Дурдинця. В липні 1997 року Генеральна прокуратура (далі — ГП), посилаючись на витяги зі статей, які процитова-но вище, звинуватила заявника в умисному наклепі у друкованому або іншим способом розмно-женому творі (стаття 125 § 2 Кримінального кодексу 1960 року), безпідставному звинуваченні у вчиненні тяжкого злочину (стаття 125 § 3) та зловживанні посадовим становищем (стаття 165).

9 грудня 1999 року Печерський районний суд м. Києва виправдав заявника за відсутності corpus delicti(складу злочену). Проте в листопаді 2000 року Київський міський суд, за поданням прокурора, відмінив рішення та направив справу на новий розгляд.

7 червня 2001 року Мінський районний суд міста Києва (далі — Мінський суд) визнав заявника винним за пред’явленим обвинуваченням. У вступній частині рішення, де викладено інформацію про заявника, суд, inter alia, зазначив «раніше не судимий».

Що стосується першої та другої статей, суд зазначив, що заявник, вдавшись до зловживання посадовим становищем, навмисно опублікував неправдиві твердження щодо того, що пан

Дурдинець переслідував «Політику», незаконно звільнив пана Стогнієнка за його фінансування газети та викликав Генерального прокурора, щоб наказати йому розпочати кримінальну справу проти заявника.

Стосовно третьої та четвертої статей, Мінський суд зазначив, що заявник, знову зловживаючи посадовим становищем, навмисно подав неправдиву інформацію про діяльність правоохоронних органів, опублікувавши завідомо неправдиву інформацію стосовно генерала Г., а сааме те, що пан С. був причетним до кримінальної діяльності та пан Г. мав злочинні зв’язки з цією особою. Суд з’ясував, що заяви про те, що пан С., якому допомагав та сприяв генерал Г., вимагав гроші від місцевих бізнесменів, та те, що вони є родичами, були фальшивими та образливими.

Цей висновок було зроблено на підставі, зокрема, свідчень пана С. та свідка З., які заявляли про те, що фотографії, опубліковані в «Політиці», було зроблено на приватній вечірці, проте вони якимось чином потрапили на шпальти газети та на телебачення. Працівники міліції, які розслідували скарги бізнесменів щодо удаваних вимагань грошей, також дали усні свідчення, зазначаючи, що провадження у справах були закриті на ранніх стадіях досудового слідства через відсутність corpus delicti.

Мінський суд дійшов висновку, що заявник, будучи ображеним на правоохоронні органи за свою попередню судимість, як головний редактор, безпосередньо відповідальний за матеріали, опубліковані в газеті, зловживаючи своїм посадовим становищем, навмисно опублікував завідомо неправдиві вигадки, які були покликані дискредитувати органи внутрішніх справ.

Заявника було визнано винним у зловживанні посадовим становищем, умисному наклепі у друкованому творі, у безпідставному обвинуваченні у вчиненні тяжкого злочину та призначено покарання у вигляді двох років позбавлення волі умовно з випробувальним строком два роки з позбавленням права займати посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих функцій у засобах масової інформації, строком на 2 роки.

18 жовтня 2001 року Київський апеляційний суд підтримав засудження заявника по суті, зазначаючи, що факт вчинення злочинів було доведено великою кількістю доказів, зібраних прокуратурою. Зокрема, суд дійшов висновку, що заявник навмисно поширив завідомо неправдиві відомості щодо незаконного звільнення пана Стогнієнка та виклику Генерального прокурора, кримінальної діяльності С. та його зв’язків з генералом Г, таким чином, скоївши злочини, передбачені статтями 125 та 165 Кримінального кодексу від 1960 року. Проте апеляційна інстанція скасувала вирок заявнику за умисний наклеп у друкованому творі та безпідставне обвинувачення в скоєнні тяжкого злочину, оскільки ці злочини були декриміналізовані відповідно до нового

Кримінального кодексу, прийнятого в 2001 році. Стосовно третього злочину, інкримінованого заявнику,— зловживання посадовим становищем,— заявника було звільнено від покарання у зв’язку із закінченням строку давності. 23 липня 2002 року Верховний Суд підтримав рішення Київського апеляційного суду.

Щодо права

Заявник скаржився, що судовий розгляд у його справі та вирок є невиправданим порушенням його права на свободу висловлювання. Він посилався на статтю 10 Конвенції, яка проголошує таке:«Кожен має право на свободу вираження поглядів…»

Суд вирішив:

Суд також зазначає, що немає фактичних елементів, які б доводили, що статті зумовлені навмисним наміром завдати шкоди репутації відповідних осіб чи органів внутрішніх справ загалом.

55.Загалом заявник підсумував те, що було сказано іншими, чи те, що було логічно виведено з подій, що безсумнівно мали місце. Оскільки від заявника вимагалось довести достовірність своїх тверджень, він, на думку Суду, зіткнувся з надмірним, якщо не неможливим, завданням (див., mutatis mutandis, Thorgeir Thorgeirson, вище, п. 65).

56.Суд визнає, що всі чотири статті було викладено в надзвичайно жорстких термінах. Проте, з огляду на той факт, що вони були написані з питань серйозного суспільного інтересу та стосувалися публічних осіб та політиків, Суд вважає, що застосована термінологія не може вважатися надмірною.

Постановив:

1.Визнає заяву прийнятною;2. Постановляє, що було порушено статтю 10;3.2000 Євро моральної та грошової шкоди;4.1000 Євро понесених витрат.

27. Вимоги до подання дифамаційних позовів в контексті “Case of Dyuldin and Kislov v. Russia”

Росія. Пенза.

Суть справи:

- Дюльдін та Кіслов – журналісти з Пензи разом з іншими журналістами опублікували у газеті звернення до Президента РФ, у якому зазначали про корупцію Пензського губернатора та його команди, а також соціальний та економічний занепад регіону (Пензського) і про утиски з боку чиновників представників ЗМІ.

- Чиновники адміністрації подали позов та просили виплатити їм компенсацію та опублікувати спростування у газеті такої інформації

- Суд першої інстанції прийняв рішення, яким вимоги задовольнив і сказав про те, що журналісти не використали «наукову методологію оцінки соціального та економічного стану розвитку регіону», а тому опубліковані журналістами відомості не можуть вважатися обґрунтованими. Крім того, суд зазначив, що поняття «команда губернатора», про яке йшлось у статті, поширюється на всіх чиновників відповідної адміністрації, а тому будь-який чиновник адміністрації має право подавати позов і ці чиновники є належними позивачами.

Законодавство РФ:

152 стаття Цивільного кодексу РФ каже про те, що підлягає спростування інформація, що порушує право на честь, гідність і репутацію, у випадку якщо особа, що її поширила не доведе її достовірність.

Висновки ЄС:

1. Суд визнав порушення статті 10 конвенції – право на вільне вираження поглядів та присудив компенсацію журналістам.

А тепер надамо відповідь по суті на питання – які вимоги до дифамаційний позовів, виходячи з аргументів ЄС.

1. Інформація повинна стосуватись конкретної особи. У даному випадку ЄС зазначив, що так як у статті не було зазначено імен конкретних чиновників, що були позивачами по справі, така інформація їх конкретно особисту честь гідність не порушує

2. Є інформація про факти, а є оціночні судження. Водночас є межа доведення фактами оціночних суджень. Оціночні судження, а не факти, є елементом права на свободу вираження думок. В даному випадку журналісти висловили багато оціночних суджень

3. Суд в РФ поставив надзвичайно високі вимоги до доведення оціночних суджень – «наукова обґрунтованість і т.д.», що є не логічним.

28. Свобода вираження поглядів у “Case of editorial boards of Pravovoye delo ans Shtekel v. Ukraine”

Суть справи:

Дело было в красавице-Одессе)…

Пан з типовим як для мешканця міста ім’ям – Леонід Ісаакович Штекель та його газета «Правовое дело» опублікували у 2003 році інформацію про керівних осіб одеського управління СБУ та про їхні повсякденні брудні справи, а саме зв'язок з бандою, куратором якої був нібито голова асоціації Тайського боксу України (розповсюджений в Україні типаж бандіта-спортсмена). Важливо, що опублікував Ісаакович та його команда цю статтю з посиланням на Інтернет – ресурс, зазначивши при цьому, що публікація повністю співпадає з інформацією розміщеною на відповідному інтернет – ресурсі та додавши ще мирні коментарі: «тіпа обідеть нікого не хотім, просто давайте обсудім».

Чесний тайський боксер (голова асоціації) звертається до одеського суду и просить: 1) зобов’язати Штекеля и Ко опублікувати вибачення за цей бред; 2) виплатити 200 000 грн. компенсації.

Суд задовольняє вимоги щодо вибачення, а розмір компенсації, враховуючи майновий стан газети, зменшує до 15 000 грн. Апеляція і Верховний підтримують рішення.

Штекель не зупинився знайшов у Києві адвоката, який і звернувся від імені знедолених до ЄС.

Національне законодавство:

Тут два ключових моменти:

1. Закон України «Про пресу» від 1992 в тій редакції, яка існувала на момент існування правовідносин, встановлює обов’язок редакції спростувати відомості (стаття 37), якщо редакція не має доказів того що вони відповідають дійсності і порушують права особи на честь, гідність, ділову репутацію. СПРОСТУВАТИ, а не ВИБАЧАТИСЬ! (про це сказав ЄС у своєму висновку)

2. Стаття 42 цього Закону «Про пресу» встановлює те, що редакція звільняється від цивільно-правової відповідальності, якщо (п. 4) дані, про тайського цього боксера, є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих іншими друкованими ЗМІ.

– і ось як раз за те, що Інтернет не є друкованим засобом ЗМІ, а тому Штекель має давати гроші боксеру, і зачепився український уряд.

Дата добавления: 2015-08-17