Заперечення щодо подання заявником заяви від імені його дочки і його померлої дружини

Уряд заперечував:

1) проти представництва пані Марини Замули першим заявником (її батьком). Зокрема, вони зазначали, що пан Василь Замула не надав документа, що уповноважував його діяти від її імені.

2) перший заявник ще не набув статусу спадкоємця його померлої дружини і, таким чином, не може вважатись жертвою щодо невиконання рішення, винесеного на її користь.

На ці зауваження Суд каже:

1) Щодо відсутності у першого заявника права представляти свою дочку (третю заявницю) Суд повторює, що коли заявники вибирають представництво за Правилом 36 Регламенту Суду, є вимога Регламенту Суду, що довіреність чи письмове уповноваження на представництво мають бути подані ним/нею. Такий уповноважуючий письмовий формальний лист не був наданий дочкою першого заявника своєму батьку. З зауважень заявника передбачалось, що пані Замула була молодшою і її батько, таким чином, може вважатися її юридичним представником у провадженні в Суді.

Проте, з матеріалів справи виходить, що національні органи визначили пані Марину Замулу як окремого стягувача у виконавчому провадженні, вважаючи, що вона має отримати належні їй кошти.

За цих обставин Суд доходить висновку, що зауваження Уряду щодо відсутності у пані Замули правоздатності на розгляд її заяви має бути відхилене. Суд вирішує, що пан Василь Замула має повноваження представляти пані Марину Замулу у провадженні в Суді.

2) Щодо другого заперечення Суд повторює, що концепція «жертви» за статтею 34 Конвенції має тлумачитись автономно і незалежно від національної правової концепції, такої як, наприклад, роль вступу чи участі у судовому розгляді. Суд повторює, що заява може бути подана від імені померлої особи, особою належної правоздатності, наприклад, родичем чи спадкоємцем майна. Таким чином він вирішує, що зауваження Уряду щодо спадкового питання має мале відношення до провадження у Суді і має бути відхилене (див. пункт 26 вище).

За цих обставин Суд одноголосно оголошує скаргу прийнятною!!

2. «CASE OF VILHO ESKELINEN AND OTHERS v. FINLAND» в контексті принципу «еволюційного» тлумачення Судом Конвенції.

Справу розпочато за заявою проти Республіки Фінляндії, громадянами Фінляндії - старшим констеблем Вільхо Ескеліненом, старшим констеблем Арто Гуттуненом, сержантом Марку Комулайненом [які служать у поліції], а також секретарем Лі Іхацу, п. Тойво Паллоненом (працівником поліції, який 1 січня 1993 року звільнився з роботи) та пані Пяйві Лаппалайнен, п. Янне Лаппалайнен і п. Юркі Лаппалайнен, які є спадкоємцями п. Ганну Матті Лаппалайнена (працівника поліції, який помер 22 серпня 1995 року) (заявники) 19 жовтня 2000 року.

Перші п'ять заявників і покійний п. Ханну Матті Лаппалайнен працювали в поліційному окрузі Сонкаярві. Згідно з колективною угодою, укладеною в 1986 році, вони мали право на грошову допомогу, яка додавалася до їхньої платні за роботу у віддаленому районі країни. Проте 1 листопада 1990 року, згідно з рішенням Міністерства внутрішніх справ поліційний округ Сонкаярві увійшов до складу поліційного округу Ійсальмі. Після цього об'єднання місце служби заявників змінилося. Вони також втратили індивідуальні доплати до своїх окладів, тимчасом як відстань, яку вони мали постійно долати від Сонкаярві до місця служби в Ійсальмі, збільшилася, на 50 кілометрів. Службовці колишнього поліційного округу Сонкаярві... звернулися з клопотанням компенсувати збитки, спричинені їм внаслідок об'єднання поліційних округів

Адміністративна рада округу Уусімаа відхилила клопотання, і Вищий адміністративний суд залишив її рішення без зміни.

Єволюція практики СУДУ:

Суд розглянув арґумент Уряду, побудований на висновках згаданого вище рішення у справі Пеллеґрена - про незастосовність статті 6 через те, що спори, які порушені за скаргами осіб, зайнятих у державному секторі, - наприклад, працівниками поліції, - стосовно умов їхньої служби, не належать до сфери застосування цієї статті.

46. Коли Суд почав аналізувати ситуацію у справі "Пеллеґрен проти Франції" (п. 60), він визнав, що для Договірних держав згадані вище рішення містять певну міру невизначеності щодо змісту їхніх зобов'язань за пунктом 1 статті 6 у спорах, порушених за позовами службовців державного сектору стосовно умов їхньої служби. Суд вирішив покласти край цій невизначеності, запровадивши автономне тлумачення терміна "державна служба", що дало б змогу забезпечувати однаковий підхід до державних службовців, які виконують рівнозначні або подібні функції в Договірних державах, незалежно від національної системи працевлаштування і, зокрема, від характеру правовідносин між посадовою особою і відповідним адміністративним органом.

47. З цією метою Суд запровадив функціональний критерій, що визначається характером обов'язків і функцій службовця. Суд встановив, що зі сфери застосування пункту 1 статті 6 виключаються лише спори, порушені за позовами державних службовців, чиї функції відображають конкретні завдання державної служби тією мірою, якою вона виступає як тримач публічної влади, покликаний захищати загальні інтереси держави та органів державної влади. Яскравим прикладом таких завдань є завдання, покладені на збройні сили і поліцію (див. п. 66). Суд дійшов висновку, що жоден спір між адміністративними органами і службовцями, які обіймають посади, пов'язані з участю у здійсненні повноважень, наданих згідно з публічним правом, не належить до сфери застосування пункту 1 статті 6 (п. 67).

Але був лише один виняток: до сфери застосування пункту 1 статті 6 включалися всі спори стосовно пенсій, оскільки при звільненні службовця на пенсію відбувається розірвання особливого зобов'язання між ним і органами влади; тоді службовці опиняються в ситуації, яку можна порівняти із ситуацією працівників, найманих згідно з приватним правом, адже перестає існувати особливе зобов'язання довіри і лояльності перед державою і службовець уже не наділений часткою суверенної влади держави (див. згадане вище рішення у справі, п. 67).

Далі Суд розглядає питання, чи існує потреба в подальшому розвитку цієї практики Суду

.

Справа, яку розглядає Суд, показує, що застосування цього функціонального критерію може само по собі призвести до неправильних результатів. У час, коли відбувалися події у справі, заявники працювали в Міністерстві внутрішніх справ. П'ятеро з них служили в поліції, виконуючи функції, що відображають конкретні завдання державної служби, про які йшлося вище. Це означало, що вони брали безпосередню участь у здійсненні повноважень, якими вони наділені згідно з публічним правом, і виконували обов'язки із захисту загальних інтересів держави. Але функції заявниці (секретарки) були суто виконавчими, і вона не була уповноважена приймати рішення або здійснювати безпосередньо чи опосередковано публічну владу. Отже, її функції не можна було відрізнити від функцій будь-якого іншого секретаря в державній чи приватній організації. Як уже було зазначено вище, у рішенні, ухваленому у справі Пеллеґрена, конкретно вказується на те, що поліційна служба є яскравим прикладом діяльності, яка передбачає здійснення публічно-правових повноважень, у зв'язку з чим ціла категорія осіб виключається зі сфери застосування статті 6. При суворому застосуванні зазначеного підходу (згідно зі справою Пеллеґрена) виявляється, що у справі, яку розглядає Суд, на заявницю (секретарку) ґарантії пункту 1 статті 6 поширюватися можуть, тоді як немає сумніву в тому, що вони не можуть поширюватися на заявників (працівників поліції). Такий підхід означав би повне іґнорування того факту, що цей спір є ідентичним для всіх заявників.

Крім того, аналіз справ, які Суд розглянув після ухвалення рішення у справі Пеллеґрена, показує, що визначення характеру і статусу функцій заявника виявилося не таким легким завданням; на підставі фактичної ролі заявника не завжди легко визначити і категорію державної служби, на якій він перебуває.

Крім того, "функціональний підхід" видається особливо недосконалим, якщо його розуміти буквально як вимогу виключення статті 6 із застосування до спорів, в яких посада заявника як державного службовця не відрізняється від посади будь-якого іншого позивача або, іншими словами, коли спір між службовцем і працедавцем спеціально не позначений "особливим зобов'язанням довіри і лояльності".

Висновок: Суд визнає, що функціональний критерій, запроваджений рішенням у справі Пеллеґрена, потребує подальшого вдосконалення. Хоч інтереси юридичної визначеності, передбачуваності і рівності перед законом вимагають від Суду не відступати без вагомої причини від прецедентних рішень, ухвалених у попередніх справах, незабезпечення Судом динамічного та поступального підходу може стати перешкодою на шляху реформування і вдосконалення

Суд визнає інтерес держави в реґулюванні питань доступу до суду, коли йдеться про певні категорії державних службовців. Проте передусім саме Договірні держави - зокрема компетентні національні законодавчі органи, - а не Суд повинні чітко визначити ті сфери державної служби, які передбачають здійснення дискреційних повноважень, пов'язаних із суверенною владою держави, якій мають поступатися інтереси відповідної особи.

Підсумовуючи, Суд зазначає, що держава-відповідач може посилатися в Суді на те, що заявник має статус державного службовця як на підставу для виключення ґарантій, передбачених статтею 6, лише в разі, якщо виконано дві умови. По-перше, національне право цієї держави має чітко передбачати, що для відповідної посади чи категорії державних службовців доступ до суду виключається. По-друге, таке виключення має бути виправданим об'єктивними міркуваннями в інтересах держави. Сам той факт, що заявник працює у сфері чи відомстві, яке бере участь у здійсненні повноважень, наданих згідно з публічним правом, не може бути вирішальним арґументом. Для того щоб виключення було виправданим, державі недостатньо довести, що державний службовець, про якого йдеться, бере участь у здійсненні публічно-правових повноважень або що існує - використовуючи формулювання Суду з рішення у справі Пеллеґрен - "особливе зобов'язання довіри і лояльності" цього державного службовця перед державою як працедавцем. Адже державі також слід довести, що предмет даного спору пов'язаний зі здійсненням державної влади або що він ставить під сумнів це особливе зобов'язання. Таким чином, у принципі не може бути ніякого обґрунтування для незастосування ґарантій статті 6 щодо звичайних трудових спорів, таких як спори стосовно оплати праці, грошових допомог чи інших подібних прав, з посиланням при цьому на особливий характер відносин між певним державним службовцем і відповідною державою. У таких справах слід, по суті, виходити з презумпції про застосовність статті 6. Саме держава-відповідач має продемонструвати, що, по-перше, заявник (державний службовець) не має права на доступ до суду згідно з національним законом і, по-друге, що незастосування ґарантій статті 6 стосовно цього державного службовця обґрунтоване.

Дата добавления: 2015-08-17