Case of kingsley V. The United kingdom» (application no. 35605/97, judgment date 28 may 2002) в контексті принципу «ефективного» тлумачення судом Конвенції.

Суд звертає увагу, що в основі справедливої сатисфакції лежить принцип повернення заявника, наскільки це можливо, до такого стану, у якому він перебував, допоки не відбулось встановлене Судом порушення.

Рада гральних домів (Рада) — передбачений законом орган, призначений здійснювати реґулювання діяльності гральних домів.

Заявник очолював компанію, яка володіла й керувала шістьма казино в Лондоні. 6 червня 1991 року поліція здійснила облаву в чотирьох казино за підозрою в правопорушеннях за статтею 16 Закону 1968 року, який забороняє надання кредиту на азартні ігри. У березні 1992 року Рада та поліція звернулися з клопотанням про анулювання ліцензій, які дозволяли діяльність казино заявника. Щоб запобігти цьому, заявник звільнився з посади директора-розпорядника, і в жовтні 1992 року Рада відкликала своє клопотання про анулювання ліцензій. Через місяць після цього голова Ради заявила у своїй промові, що вона та Рада вважають заявника особою, не гідною і не підходящою для керівництва казино. На зборах усіх п'яти членів.

23 квітня 1993 року Рада поінформувала заявника, що вона має намір, керуючись статтею 19 Закону 1968 року (будь-яка особа, яка керує казино, повинна мати сертифікат за статтею 19, який надається лише тому, кого Рада вважає «гідною і підходящою особою»), анулювати його сертифікат. у квітні 1994 року, яке проводили троє з п'яти членів Ради, сертифікат заявника, було анульовано.

Заявник домагався дозволу звернутися з проханням про розгляд цього рішення в порядку судового нагляду, стверджуючи, зокрема, що Рада ставиться до нього упереджено. Високий суд застосував критерій, який давав змогу з'ясувати, чи існувала реальна небезпека допущення несправедливості внаслідок упередженості, і з'ясував, що такої небезпеки не було. Суд також додав, що, навіть у разі підсвідомого довільного упередження, застосовувався «принцип необхідності». Це означало, що оскільки рішення неминуче мало бути ухвалене Радою (адже іншого компетентного в цьому питанні органу не було) і було докладено зусиль для мінімізації наслідків потенційного упередження, то це рішення не можна оскаржувати на підставі упередження. Скарги з матеріально-правових питань проти рішення Ради було відхилено, згідно з «принципами у справі Венсбері» (жодне ірраціональне чи безпідставне рішення не виправдовує розгляду в порядку судового нагляду). Прохання заявника про дозвіл подати апеляцію відхилив апеляційний суд, який, зокрема, підтвердив правильність застосування Високим судом принципу необхідності.

Суд

Рішенням палати від 7 листопада 2000 року Суд одноголосно постановив, що було допущено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з тим, що Рада гральних домів не забезпечила необхідної безсторонності і що подальший судовий розгляд у порядку нагляду не був достатньо широким, щоб виправити цю хибу. Згідно зі статтею 41, Суд присудив заявникові 13 500 фунтів стерлінґів як компенсацію за судові витрати в провадженні у Страсбурзі. Суд постановив, що висновок про наявність порушення становить достатню справедливу сатисфакцію за нематеріальну шкоду.

Заявник оспорив висновок Суду за статтею 41 і попрохав передати справу на розгляд Великої палати, згідно зі статтею 43.

ЕС Оскарження

У своїй заяві до Суду, посилаючись на пункт 1 статті 6 Конвенції, п. Кінґзлі скаржився, що рішення Ради гральних домів було несправедливим і що перевірка законності цього рішення Високим судом не може належним чином виправити ситуацію через обмеженість рамок розгляду в порядку судового нагляду.

У Великій палаті заявник вимагав компенсації за нематеріальну шкоду, якої він зазнав унаслідок порушення пункту 1 статті 6, — та за судові витрати.

Він стверджував, що втратив заробіток, право на пенсію, а також прибутки з акцій у «Лондон Клабз», втратив свою репутацію, заощадження та сім'ю. відшкодування загальних витрат на провадження в національних установах:

Дата добавления: 2015-08-17