Останні дні 1919 року

Листопадові дні стали останніми не тільки в історії Дирек- торії УНР як колективного органу управління державою, а й політичного режиму, який вона уособлювала взагалі. 8 листопа- да в ставці командувача Дієвої армії відбулася чергова Державна нарада за участю «всіх членів уряду і командирів дивізій» на чолі з Омеляновичем-Павленком. Постановили: 1. Видати «негай­ но» закон про передпарламент і «якнайшвидше» його склика- ти. 2. «Розпочати 12 листопада наступ проти більшовиків» 1, з якими два тижні перед тим була підписана чи не союзницька угода!

УНР агонізувала карколомними темпами. Одночасно на- бирав ходи формальний процес передачі всієї повноти цивіль- ної та військової влади до рук Голови Директорії. 15 листопада Петлюра підписав незаконний «закон» такого змісту: «1. На час відсутності з території Української Народньої Республіки членів Директорії А. Макаренка та Ф. Швеця верховне керуван­ ня справами Республіки покладається на голову Директорії пана Головного отамана Симона Петлюру, який іменем Директорії затверджує всі закони та постанови, ухвалені Радою Народніх Міністрів. 2. На випадок його смерти все верховне керування Де­ ржавними справами Республіки та її озброєними силами покла­

дається на залишившихся в живих членів Директорії, або одного з них, з тим, аби вони провадили зовнішню та внутрішню полі­ тику Республіки на ґрунті її самостійности до часу скликання представництва від українського народу» 2. Того ж дня Петлюра, Мазепа та Шрамченко, «на підставі постанови Директорії УНР

... від імені верховної влади УНР і її уряду» надали Макаренку та Швецю, «які відбувають за кордон», «повновласть»:

— «брати участь в Мировій конференції в Парижі і інших міжнародних конференціях з правом заступництва інте­ ресів УНР»,

— «стверджувати фінансово­економічні договори», укладені

уповноваженими уряду УНР,

— «мати вищий контроль над діяльністю всіх урядових ін­ ституцій за кордоном»,

1 Мазепа І. Україна в огні і бурі революції. — Т. 3. — С. 62.

2 Шаповал М. Велика революцiя... — С. 161—162.

— «заключати прелімінарні умови і політично мілітарні договори від імені УНР».

Уся повнота влади формально й остаточно зосередилася в руках Головного Отамана, який цілком серйозно вважав: усе, що сталося, — «результат історичного процесу і певного відно­ шення сил серед нашого народу і вираження державної волі, якими в ці часи — починаючи від закінчення сесії Трудового Конгресу, —

є активні політично­державні групи та партії українського громадянства, працюючі під гаслом УНР... Зрештою, я повинен підкреслити, — писав Симон Васильович до Швеця, — що коле­ гіяльний принцип верховного управління не порушений, бо я пра­ цюю на підставі формально­державних пленіпотенцій (тобто

«необмежених повноважень». — Д. Я.) і закону» 1.

16 листопада агонія УНР вступила у завершальшу фазу — почалася евакуація «столиці» УНР — Кам’янця-Подільського.

«Вдосвіта» до Румунії виїхав Петрушевич. «Пополудні» місто покинув Петлюра. Напередодні виїхали керівник Міністерства юстиції та закордонних справ Лівицький, міністр фінансів, міністр народного господарства Шадлун. У поспіху залиша- ли місто урядовці та партійні активісти. Попри те, що на чолі потяга, в якому евакуювалися члени уряду, стояв сам міністр транспорту Тимошенко, рухалися зі швидкістю 2,5 км на годи- ну... На ст. Гречани, аж за 100 км від Кам’янця, потрапили лише 19 листопада. Із собою до Чорного острова — «сліпого кутка, з якого вже не було виходу» — везли державну скарбницю: 190 тис. золотих франків, 39 тис. золотих рублів, 30 тис. срібних рублів, близько 1,5 млн паперових рублів, 6 млн грн. та 3 млн радянських рублів. Діставшись до Чорного острова, скоротили уряд — до 5 осіб: Мазепи, Шрамченка, Безпалка, Красного та Черкаського. Далі «автами і кіньми» вирушили в напрямку Ста- рокостянтинова. Паралельним курсом на автомобілі рухався Петлюра. «Майже всі урядовці і штабові старшини», а серед них полковник Капустянський, міністр внутрішніх справ Христюк, товариш міністра освіти Григоріїв, «виїхали до Волочиська і далі в Польщу». Біля 20 листопада на Старокостянтинів через Вій- тівці «автами і кіньми помандрували» інші члени уряду і «коло 30 чоловік урядовців. Всі архіви, яких не можна було вивезти, спалено» 2.

1 Петлюра С. Статті, листи, документи. — Т. 2. — С. 371.

2 Мазепа І. Україна в огні і бурі революції. — Т. 2. — С. 139—140, 145, 146.

Остаточну риску під “пленіпотенціями” Петлюри підвів Ко- новалець, розпустивши своє військове з’єднання. Рештки відділів УГА відкочувалися на південь — у напрямку на Тульчин—Балту. Там на них чекали червоний полон та перейменування в Червону Українську Галицьку армію. Трагічна іронія історії була в тому, що обидві «українські армії, які досі рам’я в рам’я боролися проти червоного наїзника, тепер мовчки проходили обіч себе — одна на захід, до поляків, а друга на схід, до Денікіна. Було це 17 листо­ пада 1919 року <...> саме в річницю повалення гетьмана Скоро­ падського тим самим корпусом Січових Стрільців під командою того самого полковника Коновальця, і то за те, що Гетьман так само, як тепер УСС, вибрав злуку з Денікіним як менше лихо для України» 1.

2 грудня Петлюра дав згоду на підписання Лівицьким чергової угоди з поляками, «в якій УНР давала Польщі все, включно з Га­ личиною і Волинню». Вимоги української сторони передбачали: визнання УНР з боку Польщі, звільнення військовополонених, звернення до Варшави про військову допомогу та надання до- зволу замовляти необхідні військові матеріали і транспортува- ти їх через територію Речі Посполитої2. Того ж дня за підписами Петлюри, Мазепи, міністрів Черкаського, Безпалка, Красного, Паливоди, держсекретаря Шрамченка та якогось Солодара (в. о. міністра народного господарства) випустили відозву «з приводу подальшої діяльності уряду та армії». Зміст відозви: внаслідок відсутності «реальної підтримки державами світу» «українського народу на шляху до самостійного життя», «російські комуніс­ ти», «російські контрреволюціонери» та «імперіалістичні держа­ ви Європи» перешкодили правительству УНР «заводити лад і по­ рядок на території України». У зв’язку з цим, а також у зв’язку з переходом УГА на сторону «білих» та любарською зрадою

«правительство УНР... тимчасово переходить на інші спосо­ би боротьби за нашу державність» і «разом з верховною властю республіки для державного діла перебуватиме в певному місці» 3. Це був останній документ УНР, ухвалений на українських тере- нах, — наступний побачив світ у Польщі лише в березні наступ- ного року.

1 Горникевич Т. Події в Україні 1914—1922 років у світлі історичних докумен- тів. — С. 120.

2 Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ століття. — С. 331—332.

3 Директорія... — Т. ІІ. — С. 603—605.

Іван Огієнко

«Певне місце» (за терміно- логією відозви) — це Польща1.

«Мій від’їзд з України стався внаслідок військово­держав­ ної наради за участю п.п. міністрів, начальників всіх дивізій Дієвої армії в м. Любарі 3 грудня 1919 року, — намагав- ся згодом замилити очі нащад- кам Голова Директорії. — На­ рада під моїм головуванням прийшла до необхідності пере­ міни, з огляду на зраду коман­ дування Галицької армії, ме­ тоди провадження боротьби з ворогами української держав­ ності, а мені виїхати за кор­ дон для провадження державної

акції... » 2. 5 грудня Петлюра у супроводі начальника свого штабу та двох осавулів, які тільки й одержали «дозвіл на проїзд до Вар­ шави», покинув Україну3. 16 листопада уряд ухвалив: «з менту залишення урядом УНР м. Кам’янця і району Поділля призначити головноуповноваженого уряду УНР в залишеному районі. При нім і на чолі з ним працює комітет в складі по одному представникові від всіх центральних установ. <...> На пост уповноваженого при­ значити ректора місцевого університету і міністра ісповідань, професора І. Огієнка. Асигнувати в розпорядження головноупов­ новаженого з коштів державної скарбниці 30 млн грн. на видатки по піклуванню громадян УНР, що залишаються на цій території, та на забезпечення шпиталю та хворих. Головноуповноважений як представник уряду заступає інтереси громадян перед тою не­ українською владою, яка займе м. Кам’янець. <...> Урядовців цент­ ральних установ, що залишаються в м. Кам’янці, відпустити у відпустку, при тім з 1 січня 1920 р. без утримання». Функції

«уповноваженого» Огієнко, за фактичної відсутності уряду, фор- мально виконував до кінця квітня 1920 р.4

1 Удовиченко О. Україна у війні за державність. — С. 138—139. 2 Петлюра С. Статті, листи, документи. — Т. 2. — С. 257—258. 3 Мазепа І. Творена держава. — С. 66.

4 Директорія... — Т. І. — С. 575—576. Див. також: Тюрменко І. І. Іван Огієн- ко — головуповноважений уряду УНР (листопад 1919 — жовтень 1920 рр)

Останні політичні акорди року прозвучали 11—12 грудня. Тими днями було оголошено про кардинальну зміну політики країн Згоди щодо Польщі. Париж та Лондон вирішили надалі активно не підтримувати Денікіна. Ллойд Джордж та Клемансо запропонували залишити більшовиків «за колючим дротом», не допустити їх подальшого просування на захід європейського континенту. Така позиція «не давала Польщі жодних конкретних перспектив, передбачаючи, що її треба зміцнювати <...> заради майбутніх непередбачених ситуацій». Саме після цього рішен- ня Великої Британії та Франції, вважає українська дослідниця, Польща стала почуватися так, ніби її кинули напризволяще і во- на сама має шукати виходу зі статус-кво, що склався1. Єдиним союзником Пілсудського у смертельній для обох народів та де- ржав битві з більшовизмом, союзником слабким та непевним, залишався лише Петлюра, якого підпирав хіба папірець під на- звою «акт про об’єднання наддніпрянської та наддністрянської армій» 2 (або того, що від них залишилося).

З тим і зустріли рік 1920-й...

// Український історичний журнал. — 1999. — № 5.— С. 101—109; № 6. — С. 101—111.

1 Михайлова О. Україна у східній політиці Ю. Пілсудського (кінець 1918 р. — квітень 1920 р.) //Проблеми вивчення історії української революції 1917— 1921 рр. — Київ, 2002. — 295 с. — С. 235, 237.

2 Директорія... — Т. І. — С. 577.

XIII

Дата добавления: 2015-08-17