ВИСНОВКИ. Тема національно-визвольної боротьби під проводом Б

Тема національно-визвольної боротьби під проводом Б. Хмельницького завжди викликала інтерес дослідників, письменників, митців. Не винятком став і роман Генріка Сенкевича «Вогнем і мечем», у якому автор відроджує призабуті польські шляхетські ідеали, велич Речі Посполитої, показує жертовність і самовідданість її провідних діячів. Натомість боротьбу українського народу проти польського панування письменник показує як щось протиправне, таке, що виходить за рамки дозволеного – «невдячні холопи» повстали проти «доброго господаря» [52, с. 76].

Якщо історичний план роману був сформований працями істориків, то міфічний – мемуарними та щоденниковими джерелами XVII ст. Саме з останніх до роману проникла складна, багатоелементна структура топосу «перевернутого світу» і виник той образ дійсності, який здатний образити почуття національної гідності українців. Адже наш «національно-визвольний рух» представлено як бунт розгнузданої черні, безбожний, протиправний і антицивілізаційний, як масове пограбування, вбивства, ірраціональну, нелюдську жорстокість озвірілого збіговиська.

Підйом творчості Генріка Сенкевича припадає на часи бездержавності польського народу. Письменник відчув нагальну потребу збадьорити дух своїх співвітчизників, запалити надію, віру у майбутнє, нагадати польському суспільству роки «слави й величі». І найкращим способом втілити цей задум виявилося написання твору, у якому завдяки приниженню однієї нації можна було б піднести свою. Не найкращий спосіб, але, як виявилося, досить ефективний. Поляки сприйняли твір з величезним захопленням (проте не всі), а українці з не менш великим обуренням. Найбільш викривальним був відгук В. Антоновича. Він звертає увагу на те, що Сенкевич зробив Річ Посполиту вищою сходинкою цивілізації, коли Україну – спадкоємицю Київської Русі – безкультурною, «варварською». І якщо якісь елементи культури й наявні, то це все завдяки впливу Речі Посполитої.

Письменник вважав, що народ повинен мати свою національну гордість і за будь яких обставин прагнути незалежності. Таким чином, роман Г. Сенкевича «Вогнем і мечем», в якому змальовані події XVII століття, насправді належить до культурної ситуації XIX століття і відображає історичні реалії польської культурної свідомості того часу [13, с. 9]. Роман був розрахований на польського читача, який потребував яскравого, живого слова про подвиги своїх предків та колишню велич Речі Посполитої. Сенкевич відродив призабуті ідеали шляхетства, національної гідності та самобутності. Роман «Вогнем і мечем» став прикладом того, що літературу можна використовувати з політичною метою. Про те, що «Вогнем і мечем», а також інші два романи («Потоп», «Пан Володийовський»), які склали трилогію, були чимось куди більшим, ніж просто геніальні пригодницько-історичні романи, досить влучно написав наприкінці тридцятих років ХХ століття польський мистецтвознавець Іґнаци Хшановський: «Страшно подумати... чим ми були б без неї. Жоден інший твір нашої літератури, ані Міцкевича, ані Словацького, ані Красінського, ані Виспянського не відіграв [...] такої значної ролі у процесі національного усвідомлення, без якого ми ніколи не здобули б незалежності, як трилогія Сенкевича. З усіх його здобутків – це здобуток найбільший, безсмертний не тільки в історії нашої літератури, а й в історії національного життя, в історії нашого воскресіння: завдяки трилогії Сенкевич є одним із найзаслуженіших будівничих того фундаменту, на якому виросла [...] державна споруда» [44, с. 19].

Найяскравіші та найбільш суперечні образи роману – це Ярема Вишневецький та Богдан Хмельницький. Їх Сенкевич використав як символи різних двох народів: відважний, розумний, шляхетний, благородний, справедливий, законослухняний, здатний на самопожертву Ярема – польського, а хитрий, підступний, егоїстичний, зазнайкуватий, прихильник спиртних напоїв Богдан Хмельницький – українського. Автор «Вогнем і мечем» розставив ці дві історичні постаті ще більш полярно, ніж вони були. Показав наскільки разюча відмінність між шляхетною Річчю Посполитою і «варварською» Україною. Але не можна також повністю заперечувати поглядам і думці Сенкевича, а разом з тим позитивні риси князя Вишневецького, і говорити лише хороше про гетьмана Хмельницького, бо в такому випадку це вже буде викривлення історичної дійсності з нашої сторони.

Користуючись досить таки широкою джерельною базою, Г. Сенкевич зумів обійти позитивні та яскраві описи українського народу, культури, самого Хмельницького, Запорізької Січі і козацтва. Звісно, ми не можемо заперечувати, що певні риси негативу були присутні, але не у таких масштабах на межі фантастики, як це змальовано у романі «Вогнем і мечем».

Коли б письменник був менш суб’єктивним, то можливо поза межами шляхетської моралі XVII століття він помітив би більш широкі й гуманні стремління та ідеали. Сенкевич та його захоплені читачі продовжують обертатися у тісному колі поглядів, підходити до старого питання зі старими упередженими судженнями. Вони залишаються на тому низькому щаблі розвитку патріотичного почуття, на якому люди вважають, що все своє обов’язково добре, тільки тому, що воно своє. Безжальним вироком авторській концепції історії, яка мала «укріплювати серця» поляків у тяжкі часи бездержавності, прозвучали слова з уст представника іншого народу, права якого на вільний національний розвиток так само брутально утискалися і який так однобоко був представлений Сенкевичем. І завершити хотілося б словами В. Антоновича: «Щодо південноруського народу п. Сенкевич намагається викликати у своїх земляків презирство, мотивоване уявною дикістю цього народу і непридатністю його до культури: він розпалює почуття нехороші і несправедливі – міжнародну ненависть і народну гордість...» [8, с. 63].

Дата добавления: 2015-08-17