Суспільні прошарки населення України, запорізька Січ та українська культура в романі Г. Сенкевича

Як ми вище неодноразово зазначали, роман Генріка Сенкевича «Вогнем і мечем» досить тривалий час сприймався українцями лише з негативними відгуками та емоціями. Тому що, Україна й український народ зображені в творі досить негативно і це, звісно, ображає почуття українців. Крім уже зазначених причин такого зневажливого ставлення до України, варто додати, що роман є лише наочним відображенням стереотипу нашого народу й батьківщини у свідомості всього польського народу. Цей стереотип утверджувався протягом тривалого перебування України під владою Речі Посполитої [33, с. 51]. Ще з ХVI ст. почала формуватися думка, що усе, що українці мають позитивного, прищеплювалось прогресивною і розвиненою Річчю Посполитою. І, згідно з цією теорією, українська культура представлялась як місцевий варіант польської, українська мова – діалект польської, а визначення «український народ» взагалі почало втрачати своє значення і українці сприймалися, як народ нецивілізований та дикий. Остаточно стереотип про свавілля і дикість українців закріпився в польській літературі у ХІХ ст. Саме в цей період польські романтики не могли оминути увагою Україну і хоча б не пригадати її у своїх творах. Вона приваблювала їх славою «дикого і похмурого краю», «племені диких вовків, збуджених запахом крові». Практично з такого ракурсу описано Україну в славнозвісному романі Сенкевича [44, с. 5].

При зображенні життя українського суспільства, його культури й феномену козацтва, Сенкевич користувався фактами й деталями, запозиченими з «Опису України...» Гійома Левассера де Боплана. Насправді твір Боплана належить до тих, у яких зображувані історичні події характеризуються як «Визвольна війна українського народу проти польсько-шляхетського панування», а «Вогнем і мечем» більше схильний до концепції під назвою «козацько-селянський бунт під проводом Хмельницького». Цей розлам в термінології та ідеології має місце і сьогодні, стимулюючи одних істориків наголошувати на дискримінації, політичній колонізації й утисках українського населення, примусовому насадженні католицтва й уніатства, а інших – шкодувати, що не було вчасно оцінено вогнище повстання, не спрямовано всю міць польської зброї на придушення «бунту» і не збережено цілісності Речі Посполитої, а також вбачати у цих подіях початок кінця «могутньої багатонаціональної» держави [10, с. 107].

Потрібно зазначити, що «Опис України…» Боплана вже на час написання роману «Вогнем і мечем» усвідомлюється в українській історіографії як джерело непересічне. В. Антонович так охарактеризував його: «Найбільша перевага записок Боплана полягає у тому, що він, як чужоземець, не був особисто зацікавлений у козацько-шляхетській суперечці, яка розгорілася на його очах, і тому передає її мотиви цілком об’єктивно, без упередженої думки, щоб звеличити або принизити ту чи іншу сторону. Крім того, він посідав значний рівень цивілізації, який змушував дивитися на описані факти з погляду гуманної загальнолюдської справедливості, до якої не могли дійти його сучасники, польські мемуаристи» [9, с. 218]. Уже самими назвами розділів своєї праці Боплан, на відміну від Сенкевича, засвідчив розуміння соціальної й національної структури українського суспільства (він виділяв козаків, селян, руську й польську шляхту та кримських татар), а також важкого становища селянства і причин Визвольної війни. Свого роду ремінісценцією останнього у романі «Вогнем і мечем» є слова Хмельницького під час його полеміки зі Скшетуським. Однак у цій дискусії безапеляційну моральну перемогу здобуває лицар війська Вишневецького, і, звісно, цілісне звучання твору позбавлене будь-якого співчуття щодо тяжкої долі українського селянства, тим більше – учасників повстання [7, с. 237].

Важливо зазначити, що у своєму «Описі України…» Боплан у цілому приязно ставився до козацтва, називаючи його «благородним людом», не оминаючи однак мало привабливих фактів поширеного пияцтва. «Не думаю, щоб на землі знайшовся народ, який міг би зрівнятися з ними [козаками – Т.Ч.] щодо вживання напоїв», – писав французький інженер [1].

Сенкевич теж описує козаків витривалими, волелюбними, пасивними по відношенню до багатства та схильними до вживання спиртних напоїв, однак у творі такі риси аж ніяк не підкреслюють не благородство козацтва, а навпаки – варварство, деградацію та дикунство. Автор ніби від імені свідка тих подій веде оповідь з характерною тональністю зачудованого чужоземного гостя, який спостерігає за місцевим контингентом, при цьому ніби й справді намагаючись дати цілісну картину життя українського суспільства, його звичаї, культуру та побут. Проте Сенкевич описує заняття тутешніх жителів таким чином, що це більше схоже на видову структуру тваринного світу, бо різниця між соціальними прошарками виражалася не соціальним статусом чи родом занять, а ступенями дикості: одні з них «зовсім дикі», а інші – «дещо менш дикі» [18, с. 195]. Найбільш неприязно і, навіть, з огидою зображено чабанів. Вони й присутні на ринковій площі чумаки, воскобої, пасічники, лісові осадники та ще «Бог знає хто – волоцюги, сіромахи з кінця світу», перебувають поза цивілізованою площиною суспільного співжиття у сприйнятті Зацвіліховського, Барабаша, Скшетуського і солідарного з ними оповідача, який готує семантичний зсув у зображенні майбутнього виступу як такого, що виходить за рамки прийнятних форм протесту [7, с. 391].

Ще менш гуманними і людяними описано простолюд, чернь, яку автор часто асоціює з такими поняттями, як «натовп», «гультяйство», «дикуни», «розбійники», а то й взагалі стихійними визначеннями, наприклад, «повінь», «потік», «лавина». Цей суспільний прошарок у романі навіть немає жодного іменного представника. Чим далі від «цивілізації», тим менше людських рис Сенкевич приписує населенню: «напівлюдські, напівзвірячі створіння», «зовсім дикі і дурні чабани», «волоцюги-сіромахи», «захожі-приблуди». Цим людям автор, як і козакам, ставить тавро безрелігійності, схильність до канібалізму та піддається сумніву моногамність сім’ї [27, с. 258]. Прямо на це, звісно, не вказується, але чернь любить свіжу кров та паруючі ще нутрощі, а про соціальну структуру сім’ї мало що згадується. У цих «напівлюдей» немає жодного табу стосовно людського тіла, ним можна кидатися, рвати, шматувати, топтати, гратися відсіченими головами. А відсутність табу людського тіла – це антропологічно означає перебувати на межі канібалізму і бути позбавленим людських рис. Тому каральні дії Яреми Вишневецького по відношенню до «дикунів» автор показує як ще досить гуманні і цілком прийнятті до такого стихійного явища як бунт [28, с. 140].

Цікаво, що в епізоді знайомства з майбутніми бунтівниками ні автор, ні герої не звертають увагу на те, чому за великим гетьманом підуть «Запоріжжя, реєстрові, міщани, чернь, хуторяни», а звертає увагу на розгортання п’яного буйства на майдані. Прикро, але для творення таких картин Сенкевичу не потрібно було особливо вчитуватися в працю Боплана, і тому можемо чітко прослідкувати межу між історичними реаліями і складеними автором міфами [7, с. 432].

Пом’якшуючим відношення до «варварів» епізодом є опис українського селянського весілля, запозичений із «Опису України…» Боплана. Весільні забави, обряди, вбрання присутніх слугує своєрідним тлом для зображення рівня розуміння, свідомості та оцінки навколишньої дійсності персонажем (Заглоба). Завдяки цій людяній сцені письменник скористався нагодою все ж згадати про працелюбність і ремісницькі уміння козаків, а також звернути увагу читача на красу придніпровського краю [7, с. 354].

Дя опису Запорізької Січі Сенкевич скористався «Діаріушем» Еріха Лясоти. Завданням посла було завербувати козаків до співучасті у війні проти турків, а також забезпечити підтримку інтересів Габсбургів на території Речі Посполитої. При цьому Лясота високо оцінює соціальний інститут козацтва: «... не рекомендував би втрачати таких хоробрих і войовничих людей, які від молодих літ вправляються у військовій справі і добре знають ворога, тобто турків і татар» [5, с. 104].

Деякі побутові елементи також взято з «Діаріуша», наприклад, опис житла козаків. Але ці описи були використані Сенкевичем таким чином, щоб зобразити життя на Січі якомого більше в сірих тонах. Також козацьку спільноту показано як соціально та психологічно незрілу, що проявляється через грубість у спілкуванні і дає досить разючий контраст з етикетом відносин при дворі Вишневецького [6, с. 51].

За Лясотою рішення на козацьких радах в основному приймаються черню, яка ставить свої вимоги, бажання та пропозиції перед старшиною, а в окремих випадках навіть тиснучи на неї. У романі «Вогнем і мечем» товариство не бере участі у вирішенні питань. Усі рішення повністю залежать від Хмельницького. Він, маніпулюючи козаками, приводить результат ради у бажане русло і виносить вигідне для себе рішення. А черні лише властиві емоційно бурхлива реакція на рішення своїх делегатів і бажання розтерзати ляха, як Барабаша та Татарчука [7, с. 259]. У романі не те що товариство, а навіть старшина нездатна озвучити свої думки та наміри. Вони лише запалюються вигуками «Хай живе наш кошовий!» або «На погибель!», «Ляха сюди!» тощо. Тобто, на відміну від «Діаріуша» Еріха Лясоти, не йдеться мова про якесь індивідуальне та свідоме мислення козаків, а навпаки підкреслюється їхнє «стадне мислення», нездатність протистояти думці натовпу [5, с. 51].

При описі Запорізької Січі письменник розповідає про її хаотичність забудови, пияцтво козаків, їхній неприємний зовнішній вигляд, а також відсутність військової організації та дисципліни.Таким описом Сенкевич позбавив життєвий устрій козаків рис, притаманних цивілізованій людській спільноті. Згадується навіть випадок, що на Крамному базарі для продажу з церкви були здерті позолочені хрести і автор прокоментував це так: «… запорожці під час своїх нападів не милували нікого й нічого (...) а те, що розповідають про релігійний настрій низових – казки» [7, с. 237]. Таких подробиць не подає жодне джерело, якими користувався Сенкевич: ані документи епохи, ані історичні праці. Це вже не романтичний образ козака із загадковою душею, який загубився у степу, наспівуючи пісню, майстра на всі руки, мужнього воїна, вольової людини, а картина деморалізованого натовпу з тваринними інстинктами та нахилами [45, с. 53].

«Товариство», під час ради, зібране у великому колі навіть тероризувало старшину, вимагаючи прийняття відповідних рішень. Рада супроводжувалась розпиванням спиртних напоїв, змушуючи осавулів застосовувати проти особливо буйних козаків дубові кийки. Старшина або мовчала, боячись сказати щось не те, або заходилась реготом у відповідь на якусь ідіотську репліку. І якщо в таких подробицях ще можна вбачати «художню обробку» «Діаріуша» Еріха Лясоти, то в трагічній сцені розтерзання п’яними запорожцями Барабаша й Татарчука Сенкевич підключає власну фантазію [7, с. 239].

На початку роману ставлення до козаків проявляється у відношенні персонажів, але чим далі, тим відчутнішою стає думка письменника в його авторській мові, яка відіграє визначальну роль у вираженні ідейно-образного змісту художнього твору. А така група понять, до якої входять слова «Запоріжжя», «козацтво», «Низ» і «Січ», зазнають суттєвих змін у своєму змістовному значенні, міфологізується [28, с. 147].

Звісно, козаків не можна ідеалізувати, тому їх справедливо, на нашу думку, в літературі часто характеризують полярно: гультяї й п’яниці, але водночас і хороші ремісники, військова сила й мирні поселенці, розбійницьке гніздо й організований табір, нищівна стихія і брати, зрадники й соратники у бою проти татар [32, с. 11]. Таке уявлення про козацтво в тей час було загальноприйнятим, але в Сенкевича воно набирає виключно негативних рис і це відобразилось на словесному образі Запоріжжя. Ставлення автора до уявлення про козацтво, яке закріплене в супільній свідомості, має конфліктний характер і носить в романі заперечу вальний характер попередньо сформованої істини й утвердження нової [36, с. 167].

У критичній літературі загальноприйнятою є думка, що таким чином Сенкевич виражав протест проти критики минулого сучасниками тих подій, а також намагався утвердити право польської нації на існування власної держави, прославляючи її «славне» минуле.

У популярному ще на той час романтичному образі України було надто багато трагічного, яке розумілося в категоріях «спільних провин». Саме ця поннятєва група і стала опорним пунктом для розвитку художньої думки в романі. В тенденційному переписуванні історії «жертвою» Сенкевич обрав козацтво. Автор на противагу тим, хто вважав війскову кампанію «вогнем і мечем» помилкую та був схильним вболівати над національними вадами, утверджує казку про аморальність, дикість, звірство і віроломство ворога. Ці риси виглядали особливо огидно на тлі шляхетних чеснот, хоробрості й здатності на самопожертву польського війська [46, с. 51].

Для створення історичних прототипів Сенкевич використовував також «Літопис» Самійла Величка. З цього джерела письменник використав елементи опису проведення козацької ради, але в «Літописі» розповідається про раду, на якій Хмельницькому було вручено гетьманську булаву і прийнято рішення йти на війну «за збитки та гніт, які терплять козаки й уся Україна, проти поляків...» [2]. У романі ж цю історію упущено і всі події розгортаються навколо обговорення листів, привезених Скшетуським, і здійснення підступного задуму гетьмана стосовно розправи над політичними опонентами, звинувативши їх у «зраді». А завершується все несподіваним рішенням виступити проти польського війська. Спільними мотивами між «Літописом» та «Вогнем і мечем» є згадки про биття в котли для скликання ради, про скликання кошовим до Січі низового Запорізького війська із «лугів, віток та річок», стоянку татар біля Базавлуку [47, с. 136].

Ще один важливий елемент, використаний з «Літопису» Сенкевичем, – це переловлення татарами розвідників. Самійло Величко описав ці події з великим балеристичним потенціалом, що, напевно, і послугувало для розгортання в романі цілого яскравого сюжету.

Проте подібність між джерелом і романом є лише зовнішньою, художній зміст, який заложив у нього Сенкевич (кровожерливість козацтва, віроломство і підступність Хмельницького, приниження перед Тугай-беєм) з «Літописом» немає нічого спільного. Письменник, як і з «Діаріуша» Лясоти, узяв із твору Величка лише загальну канву подій і переніс їх в інші обставини, час, місце, підтасувавши історію на власний розсуд і бачення. З дрібних мотивів різного походження автор склав єдину картину, мов мозаїку, які набули нового вигляду й зовсім втратили свою прив’язку до початкового контексту [28, с. 135].

Отже, феномен козацтва, непривілейовані прошарки суспільства характеризуються автором досить негативно і виступають синонімами до слів «дикарі», «варвари», «нецивілізовані» і тому подібне. Осудженню піддається навіть українська шляхта. Вона підступна, віроломна, хитра. Українська мова, культура, яка є значним здобутком нашого народу і формувалася протягом багатьох років, визначається всього-на-всього польським запозиченням [49, с. 172].

Якщо історичний «скелет» роману був сформований працями істориків, то міфічний – мемуарами та щоденниками ХVІІ ст. Саме останні зумовили виникнення складного, багатоелементного «перевернутого світу» і появу того образу дійсності, який був здатним образити почуття національної гідності українців. Адже наша славетна «національно-визвольна боротьба» представлено як протиправний бунт черні, яка забула, де її місце, як вбивства, пограбування, нелюдську жорстокість дикого, нелюдського збіговиська. У цій створеній автором художній системі домінують погляди шляхетської спільноти у його найганебніших та найшляхетніших виявах.

РОЗДІЛ V.

Дата добавления: 2015-08-17